Міжнародних науково-технічних відносин

Структура

Процес передачі технології тісно пов'язаний з теорією жит­тєвого циклу технології, розроблену Д.Фордом і К.Райаном, які поділили життєвий цикл технології на 5 етапів:

дослідження і розробка: технологія не передається, так як існують лише оцінки потенційної цінності технології, а сфери її застосування та затрати на розробку не з'ясовані;

утилізація: з'являється новий товар, виробництво якого здійснюється лише в країні-розробнику. Володіння технологією є монопольним, конкуренція відсутня. Передача технології здійс­нюється у формі експорту товарів;

технологічне зростання: технологія починає передаватись до інших розвинутих країн, але вона ще не повністю освоєна. Оскільки на цьому етапі поступово збільшується обсяг передачі технології, актуальним стає питання про вартість переданої технології;

технологічна зрілість: виникає взаємний обмін техноло­гічними новинками між розвинутими країнами, поступово нова технологія вдосконалюється і стандартизується, активно прово­ диться її передача в країни, що розвиваються.

технологічний занепад: інвестиції в технологічні розробки не здійснюються, передача технології обмежується країнами, що розвиваються.

Процес передачі технології складається з чотирьох етапів:

Визначення потреби. Цей етап включає вивчення еконо­мічної необхідності заміни існуючої технології, вимог ринкового попиту, факторів конкуренції, порівняння застосовуваної й потен­ційно залученої технології (з випуску продукції; з доступності

використання ресурсів (людських, кваліфікаційних, матеріаль­них, фінансових і т.п.), за доступністю супутніх технологій (як у країні, так і за кордоном)).

Оцінка технології. Цей етап пов'язаний з визначенням усіх існуючих або розроблюваних технологій, які можуть задоволь­нити потребу, а також включає оцінку доступності, придатності, продуктивності альтернативних технологій, можливість адаптації їх до умов країни.

3.Планування передачі технології. На цьому етапі проводиться фінансове, маркетингове ланування; планування трансферту - як фізичного (у формі машин, обладнання), так і у формі передачі знань, науково-технічної документації; планування навчання і підготовки кадрів; планування матеріальних потоків.

4.3дійснення трансферту технології. На цьому етапі відбува­ється оцінка і вибір найбільш ефективного способу впровадження технології, визначення графіка введення, організація навчання персоналу, розробка систем контролю, управління, змісту та об­слуговування технології, а також розвиток місцевих можливостей для вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки [1].

4. Стратегія науково-технічного співробітництва

У технологічній політиці багатьох МНК спостерігається дві протилежні тенденції. З одного боку, регіональна економічна ін­теграція в поєднанні із зближенням стандартів і споживчих пере­ваг створює умови в ряді галузей для ефективного стратегічного управління МНК на основі централізованого контролю і власних філій. З другого боку, існують численні приклади фірм і галузей, де стратегія співробітництва стає більш ефективною. Цьому сприяє економічний націоналізм, протекціонізм, відмінності місцевих культур і стандартів та інші фактори.

У зв'язку з цим можливі дві моделі МНК. Перша модель - це закрита адміністративна система, що переступає через національні кордони; друга розглядає МНК як учасника багатьох відкритих і мінливих коаліцій, кожна з яких має конкретні стратегічні завдання. Відповідно передача технологій може здійснюватись як у результаті разового придбання технології, що належить іншій фірмі, так і в межах науково-технічного співробітництва декількох фірм. Останнім часом стратегія співробітництва перетворюється на важливу складову корпоративної стратегії.

Міжнародне науково-технічне співробітництво - це форма відносин, яка передбачає взаємодію фірм двох або декількох країн при проведенні науково-технічної діяльності. Найперспектив-нішою формою організації міжнародного науково-технічного співробітництва сьогодні є створення стратегічних альянсів між фірмами різних країн для спільного вирішення науково-технічних проблем. У межах стратегічних альянсів забезпечується така взає­модія між фірмами:

спільне проведення НДПКР;

взаємний обмін науковими досягненнями;

взаємний обмін виробничим досвідом;

підготовка кваліфікованих кадрів.

Протягом останніх двох десятиліть різко посилилась тенденція до утворення стратегічних альянсів, особливо за рахунок об'єднання в альянси компаній в таких високотехнологічних галузях, як фарма­цевтика, телекомунікації, виробництво напівпровідників і т.ін.

Технологічну позицію фірми багато в чому визначає правильне рішення таких стратегічних завдань:

розміщення науково-дослідних підрозділів;

рішення про те, чи розробляти самим продукт (відповідно технологію), чи закуповувати;

- вибір майбутнього напряму дослідження;

- розміщення людських і фінансових ресурсів у різних країнах.

Глобалізація бізнесу, скорочення життєвого циклу продукту і в той же час збільшення тривалості його розробки, а також затрат на НДПКР змусили фірми дуже гнучко підходити до використання різних форм ствробітнищва в науково-технічній галузі. Ситуація іноді вимагає не лише торгувати, а й іти на спільні проекти з конкурентами на міжнародному ринку. Аналіз сучасних тенденцій такої практики свідчить, що поряд із вказаними мотивами все більшого значення набувають такі вигоди від співробітництва: використання потенціалу партнера для виходу на зарубіжні ринки, нарощення нефор-малізованого обсягу знань і навичок, оптимізація процесу виконання НДПКР за рахунок координації діяльності постачальників і споживачів і посилення ринкових позицій учасників.

Про частоту використання тих чи інших форм дає уявлення таблиця [3]:

 

 

Форма співпраці

Частка, %

 

 

Спільні підприємства

Спільні проекти розвитку

(договори про спільну діяльність)

Ліцензійні угоди

Змішані форми співробітництва

Взаємне надання ліцензій і договори про спільне

використання технологій

Спільна діяльність постачальників і споживачів

Контракти на проведення НДПКР

Інші

 

Спосіб фінансування міжнародних проектів визначається вибо­ром методу бюджетування (складання фінансового плану) НДПКР. Фінансовий аспект особливо важливий, так як саме бюджет НДПКР є тим містком, який поєднує стратегічні цілі й процес опе­ративного управління проектом. Виділяють проектно-незалежний, проектно-залежний і комбінований способи складання бюджету.

Проектно-незалежний спосіб полягає у зведенні воєдино грошових потоків від всіх проектів для досягнення їх глобальної збалансованості. Метою введення цього методу є досягнення оп­тимального бюджету НДПКР. На практиці це означає збір заявок про потреби приватних національних НДПКР і узгодження їх бюд­жетів комісією, що складається з представників центрального апарату фірми та її національних підрозділів.

Проектно-залежний спосіб розробки фінансового плану НДПКР полягає у виділенні грошей під конкретно подані проекти. В разі ухва­лення проекту у штаб-квартирі грошові кошти передаються в розпорядження підрозділів.

Найчастіше на практиці використовують поєднання обох спо­собів бюджетування. Комбінований спосіб полягає у фінансуванні довгострокових стратегічних робіт міжнародного значення на основі проектно-незалежного способу, а підвищення активності та гнучкості національних підрозділів стимулюється наданням фінансових коштів під конкретні проекти.

5. Патентно

Зміст патентно-правових норм кожної окремо взятої країни визначається історичними, соціально-економічними особливос­тями розвитку, політичною структурою суспільства, національ­ними традиціями. Разом з тим основи патентної системи були закладені першими патентними законами Великобританії, Фран­ції і США, які відіграли визначальну роль у формуванні патент­ного законодавства різних країн світу, обумовивши появу трьох патентно-правових систем:

Англійська;

Французька;

Американська.

Особливо широко застосовували англійську і французьку пра­вові системи, меншою мірою - американську, яка аж до середини XX століття розвивалась дещо відокремлено від інших правових систем і впливала лише на патентне право деяких країн латино­американського континенту.

У кінці XIX ст. з'явилась ще одна патентно-правова система -німецька. Перший патентний закон Німеччини, прийнятий у 1877 p., виявився віхою на шляху розвитку патентного права. Цей закон був розроблений із врахуванням досвіду і досягнень законодавства та практики інших країн. У зв'язку з цим німецьке патентне право послужило моделлю патентного права інших країн.

Сьогодні розрізняють чотири патентно-правові системи -англійську, французьку, американську і німецьку. Немає жодної країни світу, яка б не відчула на собі впливу хоча б однієї з цих систем.

Англійська патентно-правова система - крім Великобри­танії діє також в Австралії, Греції, Ізраїлі, Індії, Ірландії, Ісландії, Кенії, Кіпрі, Нігерії, Новій Зеландії, Пакистані, Шрі-Ланці та інших країнах, що знаходились раніше в політичній і економічній залежності від Великобританії.

Французька патентно-правова система - лягла в основу регулювання винахідницьких відносин в Бельгії, Алжирській Народній Демократичній республіці, Гвінеї, Люксембургу, Ма­рокко, країнах Афро-Малагасійського Союзу та інших країнах. Суттєво вплинула на патентне право Бразилії, Колумбії, Італії, Чилі.

Американське право у сфері патентне-ліцензійних відно­син, окрім США, діє в Канаді, Аргентині, Мексиці, Філіпінах і деяких інших країнах.

 

Німецька патентно-правова система широко застосо­вується в розвинутих країнах: Австрії, Нідерландах, Данії, Норве­гії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії, Японії.

Країнам, що застосовують ту чи іншу патентну систему при­таманні загальні основи принципів патентного права, а також подібність законодавства, яким керується суд при розгляді рішень у цій сфері.

Разом з тим, патентне право країни, що застосовує ту чи іншу систему, не є одноманітним; різниця полягає у специфіці історич­ного розвитку, суспільно-економічнихумов окремих країн. Вплив права країни, що очолює систему, на регулювання патентно-пра­вових відносин тієї чи іншої держави не однаковий. Одні держави по суті перекопіювали тексти патентних законів, що лежать в ос­нові системи, інші скопіювали лише основні принципи, допов­нивши і змінивши їх відповідно до специфіки національної еко­номіки. Патентне право деяких країн формувалось під дією деяких правових систем. Патентне право Італії, наприклад, розвивалось під дією патентної системи Німеччини і Франції; на патентне право Японії суттєво впливало патентне право Німеччини і США. Патентне право Канади має основні риси американської системи; визначену дію на нього мало також англійське право. Аналогічна ситуація склалась у патентному праві Бразилії, Перу і інших країн.

На країни Азіайського й Африканського континентів сильну дію продовжує мати англійське і французьке право. У більшості цих континентів все ще діють закони, прийняті в період колоні­альної залежності, причому в багатьох із них патентно-ліцензійні відносини продовжують регулюватися безпосередньо англійським (Гана, Замбія, Кенія, Кіпр, Сомалі, Танзанія) або французьким (Малі, Гвінея) патентним законом. Разом з тим у деяких країнах (Індія, Лівія, Руанда, Бурунді, країни Афро-Малагасійського Союзу та ін.) були прийняті нові патентні відносини.

Назва правової системи мала вплив на формування патент­ного права Латиноамериканського континенту. Однак правові системи деяких латиноамериканських країн (Мексика, Арген­тина, Бразилія, Перу, Колумбія) мають більш самостійний харак­тер. Цьому сприяла, поряд з іншими, і та обставина, що латино­американські країни, як правило, знаходились під дією відразу де­кількох правових систем: американської у поєднанні з англійсь­кою, французької або німецької. В Бразилії, Колумбії, Перу, Мексиці були прийняті нові патентні закони, які в основному не відрізняються від патентного законодавства розвинутих країн [6].

Сприйнявши основні положення, патентне право країн, що розвиваються, разом з тим має свої специфічні риси, які визначаються характером Історичного розвитку й головне - станом їх економічної бази. Залежність економіки від промислово розвину­тих країн, потреба в передовій іноземній технології вимушують країни, що розвиваються, закріпити у своєму законодавстві нор­ми, які б стимулювали іноземні капіталовкладення, приплив нової техніки та технологій. Через це правове регулювання патентно-ліцензійних відносин значною мірою спрямоване на задоволення потреб іноземних монополій.

Вищевказаній меті служить, наприклад, інститут ввізного патенту, який діє в праві латиноамериканських країн і країн фран­цузької системи, і аналогічний йому інститут зареєстрованого патенту, що діє в країнах англійської системи.

У більшості країн Азії, Африки, у багатьох країнах Латинсь­кої Америки заявлені винаходи у патентних відомствах не переві­ряються. Якщо заявка відповідає формальним потребам, по ній видається патент.

Це положення також служить інтересам монополій, оскільки дозволяє їм фактично безперешкодно і в найкоротші терміни одер­жати охорону винаходу. Обов'язок здійснення ввізних патентів, як правило, відсутній. У ряді країн, що розвиваються відсутні правила про обов'язкове здійснення патенту чи здійснення патен­ту ввозом запатентованих виробів. Таке положення явно не спри­яє розвиткові національної промисловості, а дає іноземним патентодавцям широкі можливості для шкідливого використання па­тентної монополії.

Економічна відсталість країн, що розвиваються, відсутність технічних кадрів і вельми сприятливі обставини для одержання патентів іноземцями, призвели до того, що більшість патентів у цих країнах видається іноземним заявникам. Із загальної кількості 3,7 млн. патентів, що діють у всьому світі, лише 1 % був виданий громадянам країн, що розвиваються [7].

Країни, що розвиваються, поступово вживають заходи для звільнення свого патентного права від впливу правових систем промислове розвинених країн і здійснення самостійної патентної політики, спрямованої на захист національної промисловості. Так, закони, що були прийняті останніми роками у країнах, що розвиваються, обмежують права патентовласника, закріплюють за державою право використання запатентованих винаходів. Па­тентний закон Колумбії спростив ввізні патенти, встановив строгі санкції за перевищення прав патентовласника в галузі виключ­ного права. Патентний закон Алжирської республіки хоч і перед­бачає видачу ввізних патентів, але обмежує її низкою умов (важ­ливістю винаходу для розвитку національної економіки, розміром необхідних для реалізації капіталовкладень та ін.). Крім того, влас­нику забороняється ввозити з-за кордону запатентовані вироби, включається до зобов'язань використання винаходу в країні під загрозою анулювання патенту. Відповідно до нового патентного закону Нігерії держава має право вільного використання всіх винаходів. Вельми піирокі права держави в галузі використання запатентованих винаходів встановлені також в Індії, Пакистані, Іраку та деяких інших країнах.

Викладене вище підтверджує аналіз джерел патентного права. Під джерелами права розуміють специфічні форми: закони, тобто акти, що приймаються верховною державною владою, підзаконні акти, що видаються адміністративними органами для виконання і розвитку чинних законів. Велику роль, як джерело патентного права, відіграє судова практика, причому значення судової практики особливо велике у Великобританії, США, Канаді та країнах, що побудували своє право за англо-американським зразком. Роль додаткового джерела права відіграє правовий звичай. Надзичайно важливим джерелом патентного права є міжнародні угоди, що стосуються патентного права регулювання об'єктів промислової власності (винаходів, промислових зразків, товарних знаків тощо).

Значення міжнародних угод особливо зросло після другої сві­тової війни, коли розвиток міжнародних відносин став набувати більш стабільного характеру.

 

міжнародних науково-технічних відносин

Міжнародні науково-технічні відносини – це відносини між суб’єктами світового господарства, пов’язані з розвитком і використанням світових досягнень науки та техніки.

Міжнародні науково-технічні відносини відображають зв’язки по:

· спільному проведенню науково-дослідних робіт;

· спільній розробці і використанню науково-технічних нормативів і стандартів;

· обміну результатами наукових робіт;

· проведенню спільних досліджень (НД, ДКР);

· впровадженню та використанню спільних науково-технічних програм.

В організаційно-виробничому аспекті міжнародні науково-технічні відносини можна класифікувати на:

· обмін загальною науково-технічною інформацією;

· укладання та реалізацію контрактних угод щодо проведення НД ДКР;

· здійснення міжнародних науково-технічних програм по спеціальних проблемах (біотехнологія, генна інженерія і т.д.);

· спеціалізація в галузі науково-технічних робіт;

· кооперування в галузі науково-технічних робіт (об’єднання зусиль партнерів з метою спеціального розв’язання науково-технічних задач);

· міжнародні науково-виробничі об’єднання.

Міжнародні науково-виробничі об’єднання можуть бути такі:

· міжнародні науково-дослідні організації;

· міжнародні науково-дослідні інститути (МАГАТЕ інститут ядерних досліджень в Дубліні);

· міжнародні науково-технічні лабораторії (лабораторія сильних полів у Варшаві);

· міжнародні науково-технічні центри (центр по електрозварюванню – інститут ім. Патона).

Міжнародне науково-технічне співробітництво (МНТС) – це форма МЕВ, яка являє собою систему економічних зв’язків у сфері перетину науки, техніки, виробництва, послугової діяльності та торгівлі і існує на основі спільних, наперед вироблених та узгоджених намірів, які закріплені в міжнародних економічних договорах.

Структура МНТС:

· Створення координаційних міжнародних програм, спільних науково-технічних досліджень.

· Міжнародне ліцензування, обмін науково-технічними документами, патентами, ліцензіями.

· Міжнародний інжиніринг.

· Співробітництво у підготовці наукових та інженерно-технічних кадрів.

· Проведення міжнародних науково-технічних конференцій, симпозіумів.

· Створення та функціонування міжнародних науково-дослідних інститутів, організацій.

· Розробка науково-технічних прогнозів.

· Пріоритетні напрямки розвитку МНТС:

· Електронізація та автоматизація виробничих процесів.

· Надійне мирне використання атомної енергії.

· Розширення практичного використання біотехнології та генної інженерії(клонування).

· Космічні дослідження.