Скрипка для вранішнього дощу та нічних зірок

 

У вранішньому саду, щойно вмитому дощем, така ніжна‑ніжна прохолода. Пелюстки падають на обличчя, плечі, книжку, у горнятко з цикорієм та згущеним молоком, заплутуються у волоссі.

Я давно помітила, що такими ранками особливо добре пишеться, бо хочеться розповідати історії. Бажається малювати листівки та прасувати білизну. Прагнеться маленькими діями дарувати усмішку рідним. Тоді зовсім легко любити увесь світ і вірити без жодних сумнівів.

Щиро тішуся цими тихими, спокійними ранками. Коли добре й не хочеться нічого іншого. Коли в голові замість безперервного потоку свідомості – невпинний потік вдячності.

І коли можна, витерши пил зі старого чорного футляра, вийняти таку ж стару скрипку й зіграти улюблену мелодію просто так.

У такі ранки з’являється багато добрих спогадів. Пригадується, як колись я, маленька й довгокоса, пленталася такої ж теплої пелюсткової весни з музичної школи з надзвичайно, здавалося тоді, великою скрипкою за спиною, а в руках у мене була булка з шоколадом, яка затуляла одразу пів‑лиця, і тримала я її обома руками. А вдома мене вже чекали канікули.

Сусідський хлопчик подарував мені квітку з клумби своєї мами – вона вважалася найкращою квіткаркою на вулиці. Я принесла свою першу квітку додому й чомусь одразу зашарілася, коли тато подивився на мене трохи загадково й усміхнено.

Ми приїхали до Львова і я сказала батькам, що хочу тут жити. Хочу їздити до школи на трамваї, купувати льодяники на вулиці, приміряти «дорослі» капелюшки й пити гарячий шоколад, поки дорослі питимуть свою каву. Мама каже, що колись я, можливо, тут житиму. А поки час повертатися в наш затишний будиночок із садом. Батьки мені купують книжку й нотну збірку легеньких увертюр, для початківців у музиці. А собі – набір глиняних горняток і пузату джезву.

Потім я таки їду жити до Львова, але повертаюся в заквітчаний сад якомога частіше. Залишаю свої студентські клунки ледь не на порозі, дістаю лише підручник з предмету найсуворішого викладача й вмощуюся на гамаку. І лежу тут доти, поки батьки не повернуться з роботи й ми не сядемо вечеряти.

Люблю, коли настає весна. Коли згадується лише хороше, мріється про світле, коли температура повітря така ж, як восени, але ти чомусь не кутаєшся у додатковий светр, а навпаки, скидаєш усе, що тепер зайве. Коли можна пити вранішню каву в саду, коли світла все більше, а дні все довші. Ну а ще люблю весну, бо з теплом у дні повертаються чарівні моменти: настає ніч, усі домашні поснули, а ти – в одній піжамі – прокрадаєшся з великим горням чаю в долонях на терасу і дивишся на зірки.

 

Слова

 

Дана віддавна мріяла стати письменницею. Їй подобалися слова й те, що вони робили з людьми. Словами можна було втирати сльози, гоїти рани, гріти, смішити, підбадьорювати, гамувати біль, тамувати спрагу, втишувати розтривожене серце, мирити, дарувати надію.

Її діти носили імена, зрозумілі кожному. Старшого сина звали Мирослав, і саме таким хлопчик був – сумирним і добрим. Двійко молодших донечок, народжених на самісіньке Різдво, Дана назвала Дзвінкою і Радою. Її дівчатка росли веселунками, щебетунками й сміхотунками. Вони помічали стільки дивовижного навколо, неначе жили в якомусь чарівному світі. А Дана вчилася в них, чудувалася впольованими дітьми дивами, занотовувала їхню радість і лагідний спокій, малюючи на папері красиві, цілющі слова.

Данин чоловік, Лука, умів бачити світ наскрізь. Він читав телеграми від природи й умів їх розшифровувати – якими б короткими чи заплутаними вони не були.

– Завтра впаде дощ, – казав він у цілком сонячний день.

Жінка хотіла розпитати, звідкіля він те знає, але Дзвінка так тішилася почутій звістці, що починала кружляти подвір’ям, пританцьовуючи, і наспівувати ніжні мелодії.

Лукин старший брат був архітектором і навчив його розуміти міста. Чоловік умів розповідати цілі історії, дивлячись на випадковий, з першого погляду геть непримітний будинок. Він любив подорожувати – насправді та у мріях. І розповідав про міста історії, яких не чули й досвідчені мандрівники. Наприклад, Венеція в його уяві ніколи не поставала як місто кам’яних нетрів на вузьких каналах. Він знав, що в кожному будинку є «садова кімната», прихована від очей звичайних перехожих, які приїхали в це місто на день, не маючи мети розчинитися у ньому, загубитися, відчути його дихання і прочитати його історії з фасадів кутових будинків. Венеція була для Луки містом садів і доглянутих клумб. Містом‑мрією.

Чоловік був годинникарем, і Дані інколи здавалося, неначе він бачить наскрізь не лише механізми, а навіть час. Лука ніколи нікуди не поспішав і вчив того дітей.

– Найважливіше ви все одно встигнете, – проказував тихо, гладячи Мірчика по каштанових кучерях і усміхаючись донечкам, що на мить присіли на канапі.

Дана любила записувати чоловікові слова, його наскрізний погляд, внутрішню втишену радість так само, як і замальовувати Миркову синівську ніжність, добрий спокій його розумних сірих оченят і веселі оди своїх сонячних донечок. Вона писала про все, що її гріло.

Жінка дуже хотіла стати письменницею, але ніяк не могла примиритися з «сюжетами». Вона не любила їх. Дана вірила, що важливі не стільки всілякі повороти й миті перетину, як добре слово, виважене рішення й спокійна залюбленість у життя, а ще, мабуть, уміння невтомно носити у серці щастя.

Вона писала слова й вірила, що їм не потрібні прикраси й муштрування. У них самих було вдосталь життя, сили, свіжості, пружності. Їм вистачало мовця і вдумливого читача. Тож Дана писала, забувши про всі на світі правила й звичаї. І сподівалася, що її словами можна буде витирати сльози, гоїти рани, гріти, смішити, підбадьорювати, гамувати біль, тамувати спрагу, втишувати розтривожене серце, мирити, дарувати надію. А тоді ховала їх у шорсткі шоколадні та гладенькі жовті конверти, наліплювала кольорові марки з птахами й розсилала всім тим, кому вони могли знадобитися.

 

 

ЩАСЛИВА НАМИСТИНА

 

 

 

Розділ 1

 

Андріана ніяк не могла заснути. За вікном транслювали густу ніч і декілька яскравих зірок, чиє світло не спромоглися притлумити вуличні ліхтарі. Збоку солодко сопів чоловік – у його обіймах і під теплою ковдрою було затишно й добре. Але сон, вочевидь, вирішив не заважати думкам молодої жінки й чемно відступив.

Вона ж вертілася на всі боки, усіляко намагаючись показати своїм думкам, що їм уже якось наче… пора, але їм бракувало такту, тож вони напосідали, як мухи в серпні. Андріана виставила одну ніжку з‑під ковдри, за нею – другу, а тоді повільно, знехотя і дуже тихо, аби не розбудити Костика, піднялася з ліжка й навшпиньки пішла на кухню.

У їхній малесенькій квартирі була лише спальня й кухня, тож навіть якщо б Аді зараз не хотілося нестерпно шоколаду й чаю, інших варіантів для сховку від безсонної нудьги в неї не було. Жінка тихо прикрила за собою двері й налила води в чайник. Гарячий напій міг позбавити її сну на всю ніч або принаймні будити дуже часто. Але хто думає про такі дрібниці, коли звечора дивом залишився ще добрий шматок бельгійського шоколаду й поруч немає нікого, з ким треба просто зараз ним ділитися?

Ада насипала в своє велике горня фруктової суміші, залила її окропом і накрила покришкою – хай собі набирає смаку й кольору. Поламала шоколад на дрібні шматочки й витягла з шухляди свій записник і ручку. Через брак місця в квартирі тут у комодах і шухлядах зберігалося не лише кухонне начиння, крупи, мука, чаї, кави, прянощі, рушники й серветки. Де‑не‑де траплялися ще зошити, книжки (і не лише з рецептами смачних страв), коробки зі свічками, кольорові олівці, ручки й музичні диски. На стінах висіли фотографії, малюнки, цитати з улюблених книжок й використані квитки зі щасливих поїздок. Ця кухня панічно боялася жиру – але жінка на ній і так ніколи не смажила, бо в Костика були проблеми зі шлунком, і вона годувала його легкими й корисними стравами. І шоколадом особливо не ділилася. Правда, зовсім‑зовсім заборонити чоловікові його їсти не змогла – вважала, що то було б занадто жорстоко.

Чай запарився, шоколад приємно танув у роті, Ада нишком гортала сторінки записника й думала про все, що трапилося вчора – і останнім часом узагалі. Надворі була чарівна рання осінь – з хрустким повітрям, яскравими парасольками, вранішніми туманами, какао в термокружці дорогою на роботу, капюшонами й барвистими шарфиками, шурхотливим листям, яблучною шарлоткою, цинамоновою кавою і чаєм з лимоном, каштанами в кишенях, черевиками, плетеними мітенками і товстими шкарпетками, картатими пледами й сорочками, аромалампою з грейпфрутовою олійкою та дівчачими книжками. Але неправильного в цій осені було так багато, і так багато в ній було приводів для смутку.

Бабуся Ніна з сусіднього під’їзду поховала чоловіка в останній день літа й тепер безперестанку плакала; Адина улюблена студентка Ліза після якихось особистих негараздів занурилася в безпросвітну депресію й почала прогулювати пари; у близької подружки, Людочки, сильно захворіла мама, й вона ледь давала собі раду, доглядаючи за нею та малим синочком; інша, Олеся, дізналася, що вагітна третьою дитиною, але в них і досі не було жодних шансів переїхати з тісної кімнати в батьківській квартирі в окреме житло; а ще одна, Інна, розчарувалася в роботі, проте ніяк не могла знайти собі нічого цікавішого; справи на Костиковій фірмі теж ішли не надто добре; а лікарка сьогодні сповістила Андріану, що тій доведеться пройти курс лікування – бо недуга, яка зараз ніяк не турбувала, через декілька років могла перетворитися на справжню загрозу, тож розібратися з нею потрібно було якомога швидше. Сусід дідо Олесь страшенно переймався тим, що його внук до нього навідувався усе рідше, а поштарка на їхній вулиці постійно забувала приносити пошту – вчасно або взагалі. Словом, неприємностей вистачало, але в Андріани був твердий намір не дати цій осені перетворитися на суцільний смуток і змусити повірити у безвихідь. Тож вона «розігріла» ручку, намалювавши усміхнене сонце в кутку сторінки, й почала писати:

 

Щаслива намистина