Подорожні замальовки із шоколадних міст 3 страница

І саме там вона заблукала. Кароліні не хотілося шукати шляхів відступу й повернення. Розчинитися в ньому, жити в його паралельному всесвіті, у його реальності, жити ним – це було те, що її цілком влаштовувало. Єдине, що їй було треба – трохи вільного ґрунту, де б вона насадила фруктових садів, які б не поступалися красою садам стародавніх китайських імператорів. Їй хотілося, щоб у його світі існувало достатньо смачної й корисної їжі, щоби там було світло й зелено. І тепло. Інколи, прокинувшись уночі від власного кашлю – бо кашляти вона починала щоразу, коли в кімнаті ставало холодно, – дівчина аж щулилася від страху, що зараз десь може мерзнути Северин.

Вона писала йому короткого листа – і мовчала про свій страх, не запитувала, чи не забуває він носити свого шарфа, не питала, чи він їв. Він щоразу перед від’їздом обіцяв їй, що дбатиме про себе так, як дбала би про нього вона. І вона хотіла йому вірити, не перепитуючи, не нагадуючи. Але не перейматися не могла.

Учора викладач запросив Кароліну на каву, аби обговорити якісь деталі її наукового проекту, але вона без вагань відмовилася, бо її проект був її ідеальним світом, і першою людиною, яку вона могла туди впустити, був Северин. А поки він так далеко, жоден інший не мав права туди заглядати.

Дівчина хотіла переглянути пошту, але не наважувалася: якщо у скриньці не буде хоча б короткого листа від Северина, її накриє туга й смуток, і чай‑лате перестане смакувати, і мафін не тішитиме. Молода пара поруч сміялася, хлопець ніжно тримав свою подругу за зап’ястя, а дівчина водила трубочкою у горнятку, розмішуючи пінку й роблячи вигляд, наче це заняття її зараз неймовірно цікавить. Чаю у Кароліни залишилося вже на дні, час було повертатися до подушок на вікні та ієрогліфів. Вона таки вирішила зазирнути в скриньку і, раптом що, побажати Северину вдалих прокладань ідеальних міських маршрутів.

На екрані одразу висвітлилося повторне запрошення на каву від викладача, три листи з оновленнями від ресурсу, на якому «паслися» усі знайомі їй поціновувачі філософії стародавнього Китаю, вісім коментарів від подруг на її статус про розпис шовку і… дівчина непомітно для себе зіщулила плечі й гарячково провела пальцем донизу… два листи від Северина!

«Надибав невеликий магазин із твоїми улюбленими керамічними котами. Я би переніс його для тебе в наше ідеальне місто. А може, й ні. Ти б тут залишилася жити. Я привезу тобі кошеня, схоже на тебе».

Кароліна стиснула губи й обійняла двома руками горня. Хотілося плакати, серце м’якнуло від тремкої вдячності й тепла, прагнулося туди, де був він. І кішки. Багато її улюблених кішок. Кортіло написати йому довгого листа. Але вона боялася завантажувати його картотеку зайвою інформацією. Він і так знав, що вона почуватиме, прочитавши ці кілька коротких речень. Він відчував її навіть краще, ніж міста.

Дівчина розплющила очі й натиснула на наступне повідомлення, яке Северин надіслав трохи раніше. Воно теж було коротким:

«Ластівко, я намагаюся не забувати про сніданки. Сьогодні забіг у кав’ярню з фотографіями старого міста на стінах – тобі б тут сподобалося – і взяв лате з шоколадним мафіном. Тобі б він теж сподобався, я знаю».

Кароліна вже не могла стримувати сліз. Вона старалася непомітно витерти їх краєм носової хусточки, поклала телефон у кишеню, допила свій чай, загорнула недоїдений мафін у серветку й збігла вниз гвинтовими сходами. Дівчина знала: десь попід цими арками, між старими будинками з облущеною фарбою, завжди гуляють коти. І сьогодні їй особливо хотілося поділитися з ними своєю шоколадною ніжністю.

 

Дива посеред буднів

 

 

Для НСЛ

 

Між високими будинками свистів вітер, а сірі хмари позачіплялися за їхні дахи й збиралися ось‑ось розіллятися дощем, щоб трохи «схуднути» й вибратися зі столичної багатоповерхової пастки – як колись намедований Віні‑Пух із нірки кролика. Надворі було холодно, вогко й непривітно. Франка кутала носа у свій зеленувато‑блакитний мереживний французький шарф, затиснувши під пахвою книжку Сільві Жермен і намагаючись натягнути рукави плетеного светра до кінчиків пальців.

У метро було людяно: усі штовхалися, старалися вчепитися за поручні першими, шукали місце своїм сумкам і дивилися на сусідів без особливої християнської любові. Франка притулилася спиною до зачинених дверей і заплющила очі. Усередині неї звучали фортепіанні акорди балади «Ґрінслівз», а пальці вистукували їй у ритм чарівне стакато по палітурці книжки. Дівчина мріяла про приїзд улюбленої авторки, для якої вона зовсім скоро перекладатиме. Про тепле літо. Про улюблене патріархальне італійське містечко Поджомаріно, де минуло стільки найсвітліших місяців її життя. Про чаруючий Париж, де їй так добре блукалося. А ще про всіляке велике й поки геть недосяжне.

Франка була з тих захоплених юних студенток, які своєю вірою у прекрасність літератури, мистецтва й життя загалом можуть перевернути хоч три всесвіти поспіль. Вона писала від серця, перекладала з насолодою і ковтала тексти, наче мигдалеве печиво. Її щирі блакитні очі на пів‑тендітного обличчя спалахували невимовною радістю щоразу, коли до рук потрапляла товстелезна «смачна» книжка. Інколи друзі жартували, що письменникам варто було писати навіть заради неї однієї – такою вдячною й вдумливою читачкою вона була.

А ще дівчина була до нестями закохана. Вона любила ЙОГО так, неначе він був найдосконалішим утіленням усіх містерів Дарсі, Ру й Діків Дюї на світі. Та шалено страждала від свого кохання.

Інколи їй здавалося, що все залишиться саме так і ніколи не зміниться: вона буде закоханою, буде марити ним, житиме в своєму академічному світі, мандруватиме й мріятиме. А вечорами, прощаючись із ним біля теплого кафе, ковтатиме сльози й нізащо не покаже йому свого смутку й тим паче ніколи не скаже, що саме їй так дошкульно болить.

Між високими будинками свистів вітер, будні злітали невимовно й невгамовно швидко, Франка заплющувала очі, різкий шум у вагоні метро затуляв їй собою вуха, а коли дівчина знову розплющувала очі, світ довкола був уже геть іншим. Інколи здавалося, що режисер її життя вирішив показати їй юність у пришвидшеному темпі. Вона не знала, не могла вгледіти, роздивитися, запам’ятати, куди так швидко злітали слова, коли читалися книжки, коли літаки й потяги несли її далеко, коли він махав їй рукою на прощання і коли вона плакала.

А потім свист кудись подівся, швидка відеодоріжка зашпорталася за статичний кадр і настала пустка. Франці та пустка боліла й страшенно щеміла десь коло серця. Дівчина ішла до церкви й молилася упівголоса.

– Боже, – казала, – Ти великий і всемогутній. Згадай у Своїй милості мене, загублену. Не залиш, будь ласка. Затули Собою мій біль, заповни Собою пустку всередині мене.

А тоді виходила на вулицю, підіймала догори очі, але там, високо, були лише гілки дерев, останні поверхи будинків і густі хмари. Світ крутився так швидко, так швидко, що дівчині ставало лячно, вона приходила додому, взувала теплі домашні капці та ішла на кухню. Їй здавалося, що лише кава, заварювана в глиняній джезві власноруч, і паперові листи могли врятувати її від надмірного поспіху. Вона готувала тісто на шоколадні брауніз – подрібнювала печиво, досипала горішків, розтоплювала шоколад, збивала яйця, пересівала муку й додавала цукор. Усе робила повільно, вдумливо, з любов’ю. І поки улюблені солодощі випікалися в духовці, дівчина пила каву й писала листи, додаючи туди цитат із улюблених книжок. То був її маленький момент тиші, коли можна було кинути якір у якийсь інший, трохи задзеркальний, світ і так протистояти шаленству часу й осені. Маріка – її розумна й безкінечно граційна кішка – вистрибувала дівчині на коліна, скручувалася в клубочок і голосно муркотіла.

У такі миті Франці так добре мріялося. І ці мрії були геть іншими, не такими, які зринали в уяві, коли дівчина прислонялася до дверей у переповненому вагоні метро. Мрії‑на‑кухні були тихими, маленькими й дуже домашніми. Але якраз вони видавалися ще більш нездійсненними, ніж ті, «великі», про далекі подорожі й подвиги.

Проте великий Режисер раптом чомусь вирішив змінити сюжетну лінію її п’єси. А в дівчині, так само несподівано, поселилася інша любов – така спокійна й щаслива. І зовсім‑зовсім безболісна. Надихаюча.

Плин часу почав сповільнюватися, хоч і не одразу. Вона ще була звиклою до бігу, поспіху й метушні, усе робила нашвидкоруч, намагаючись не відкладати на завтра. Але з новою любов’ю прийшли й нові захоплення. Вона взялася виплітати коханому шарфа, потім – вишивати весільний рушник, а тоді – вив’язувати плед і шарфики з ґудзиками для синочка. Мама з дідусем хворіли й також потребували Франчиної опіки. Маленькі турботи про дорогих людей витіснили собою далекі подорожі й товсті наукові книжки.

Франка вчилася хазяйнувати на кухні й шити одяг, вчилася радіти дрібницям і приймати щастя в кожній миттєвості, ловити буденні дива й довго тримати їх у долонях, наче крихітного горобчика, що випав із гнізда.

Її дисертація писалася повільно, поміж годуваннями‑прогулянками‑приготуванням вечері, прибираннями й пранням. Поміж відвідуванням мами й доглядом за дідусем. Поміж вгляданнями у красиве стомлене чоловікове обличчя. Поміж грою в кубики й машинки. Вона вчилася роздавати себе – і навіть улюблений бельгійський шоколад, якого сестра привезла їй цілий клунок, Франка роздавала подругам.

А тимчасом у крихітному містечку, оточеному хвойними лісами, хмари не мали за що зачепитися, тож переливалися всіма відтінками сірого й вільно пливли небом. Франка піднімала очі, показувала маленькому синові уявні вітрильники й потяги посеред кудлатих хмар, і він сміявся, тицяючи пальцем угору. Франка кутала носа в мереживний французький шарф, затиснувши під пахвою альбом і кольорові олівці, й ніжно всміхалася своєму блакитноокому хлопчику.

 

Дощове кіно

 

Такі зливи бувають, напевне, раз на два роки. А може, й частіше. Щоразу здається, начебто хтось на небі необачно вихлюпнув на маленьке містечко дворічний запас води. І ллє не просто наче з відра, а наче з відра з електричним мотором. У такі дні відвідувачів у кафе внизу вп’ятеро більше, ніж зазвичай. Карла тоді жартує, що Маріо кров з носа треба сплачувати кредит, і він тиждень поститься й благає небо послати йому сильний дощ в обідній час. Найкраще – у п’ятницю. Тоді люди частіше виходять на обідню прогулянку. І якщо вони затримаються до вечора в його кав’ярні через дощ, то зможуть спокійніше почуватися і замовлять більше усілякої смакоти – і, головне, щиро.

Коли починається така злива, Карла накидає тонкий плетений кардиґан поверх легкої сукенки в квіти й спускається вузькими дерев’яними сходами униз. Коли вона вперше оглядала цей будинок, то вирішила, що житиме тут, бо тут є ці старовинні, потріскані, старі, рипучі дерев’яні сходи, а зовсім не тому, що на першому поверсі – затишна кав’ярня. Її любов до дрібних деталей завжди винагороджувала дівчину такими приємними несподіванками – так казав її тато. І то було чистою правдою.

Панянка просила принести їй молочний гарячий шоколад із горішками, всідалася за столик коло вікна у далекому кутку зали й виглядала відвідувачів. Вона любила це дощове вікно, по якому транслювали справжнє життя, сильніше, ніж любила кіно.

До зали влетіло двоє офісних працівників: випрасувані сорочки, штани зі «стрілками». Чисто виголені. У руках – шкіряні сумки формату А4 із хвостиком. Карла чомусь щиро співчувала таким. Їй здавалося, що в них було доволі одноманітне життя й вони завжди поспішали. Нещасні, нещасні люди… Вона хотіла підсісти до них і розповісти, що все може бути по‑іншому, що в поспіху ніколи не можна ухвалювати справді важливі рішення, бо вони неодмінно будуть хибними. Але молодики про щось безупинно говорили, їм було не до вартісної частини життя. Карла знала наперед, що вони замовлять міцну каву – ймовірно, без молока й без цукру. Але промахнулася: один із них, той, що молодший, замовив собі й цукру, і вершків до кави. «Ну, в цього ще не все втрачено», – подумала дівчина й несподівано для самої себе схвально кивнула офіціанту.

До зали забігла юначка в червоному пальті та з елегантною парасолькою. У неї в руках був цілий стос тек і паперів, а на плечі висіла товста сумка. Вона виглядала розгубленою і засмученою. Замовила чорний чай і горіховий пляцок, а сама розгорнула свої папери з якимось таємничими графіками й цифрами на столику й намагалася навести там якийсь лад. Було помітно, що їй це ніяк не вдавалося, вона щось рахувала на телефонному калькуляторі, писала й креслила у своєму блокноті, але нічого не сходилося. Утім, коли червоний керамічний чайник і велике біле горня з’явилися перед нею на столі, дівчина просто захляпнула свою товсту теку, дістала пакет і сховала туди ці сумні цифри подалі від очей. Натомість вийняла товсту, трохи зацофану книжку із затишною обкладинкою, обрамленою сплетіннями дикого винограду, плюща і троянд, на якій Карла змогла розгледіти малюнок мами з донечками коло хати. Дівчатка допомагали мамі щось зготувати на вечерю, а маленький хлопчик сидів поруч на землі й бавився з великим кудлатим собакою. Уже за кілька хвилин зачитана панянка‑вчервоному‑пальті почала усміхатися, а на її раніше стурбованому обличчі відобразилися внутрішнє заспокоєння й тиха радість.

Дощ періщив усе сильніше, й у кафе вже бракувало вільних столиків. У двері забігли двоє красивих рум’янощоких маленьких хлопчиків і зовсім юна тендітна жінка з довгим волоссям і привітною усмішкою. Скоро на їхньому столі вже стояли великі склянки з какао й сирники. Малі голосно й навперебій щось розповідали, розмахуючи руками, а їхня мама поклала лице на руки й щиро сміялася. Вони були такими жвавими, такими теплими, що хотілося підійти до них і обійняти. І посміятися разом із ними.

А за столиком у дальньому, дуже затишному кутку, сиділи двоє молодих жінок і теж голосно розмовляли. Коло них стояла гірка з хвостиком усіляких пакетів і торбинок. Видно було, що панянки до зливи розважалися прогулянками магазинами й залишилися досить задоволеними результатами. Вони показували одна одній придбані прикраси й туфлі, а потім – офіціант саме приніс їм два глінтвейни й побіг до барної стійки, аби не змушувати інших відвідувачів чекати надто довго – одна з них щось змовницьки прошепотіла, й очі у неї іскрилися. Вона розгорнула один пакунок і любовно провела пальцями по чоловічому вовняному светрі грубої в’язки.

– Нарешті знайшла такий, про який він мріяв, – прочитала Карла по губах молодиці.

І від того глядачці справжнього дощового кіно стало так добре й ніжно всередині, що довелося негайно кликати Маріо й замовляти ще один великий шматок «захера». Чоловік підморгнув їй і сказав, що цього тижня він не молився, аби пішов дощ. І це могло означати тільки одне: Карла скучила за своїм улюбленим «фільмом», за улюбленим тортом і за ним, тобто, за Маріо.

Дівчина не відповіла нічого, лише стиха засміялася й відвела очі. Маріо показав щось жестами офіціанту, той кивнув і підморгнув йому, і поки чоловік мостився на стільці навпроти Карли, затуляючи своїми плечима й широким красивим тілом майже весь простір кав’ярні, на столі перед ними якимось дивом намалювалися два горнятка з чорно‑білим гарячим шоколадом.

– У всіх кінах рано чи пізно з‑поміж масовки з’являється головний герой, хіба ні?

– Можливо, я ще не всі кіна бачила, – відповіла Карла, прихилившись чолом до шибки й видивляючись щось надворі поміж крапель дощу.

– Хочеш, поб’ємося об заклад? Якщо таки у всіх, ти даси мені прочитати те, що там пишеш довгими ночами, коли всі сплять, і тільки в твоєму вікні світиться. Я ж знаю, що ти щось там пишеш!

– Ти шпигуєш за моїм вікном? Не дивно, що вранці й аж до обіду ти такий сонний і втомлений. Краще би спав.

Маріо пропустив повз вуха останнє зауваження Карли.

– Але є одна умова. Всі фільми ми будемо дивитися разом. Дівчина хотіла щось заперечити, але Маріо вже підніс до носа свою філіжанку з шоколадом, заплющив очі й зобразив таке блаженство на лиці, що Карла не змогла опиратися бажанню зробити те саме. Хтось із офіціантів увімкнув улюблену романтичну мелодію дівчини. Дощ не припиняв цокотіти по шибках. А Маріо вже не дивився на Карлу, тільки облизував ложечку й танцював плечима й бровами у такт музиці.

 

Звідки береться натхнення

 

Ми сидимо на парі й говоримо про важливе. Я ще не можу звикнути до того, що мої слова конспектує кілька рук водночас. Раптом одна рука перестає писати – Віра відкладає ручку й запитує про людей і обставини, які мене надихають. Я не вмію відмовляти студентам у розмові про натхнення. А ще – не вмію робити їм зауважень. Мені здається, я можу навчити їх тільки на власному прикладі. Теорію ми переплітаємо з практикою. Лекції про літературу змішуємо з розмовами про натхнення. У нас лише п’ять хвилин до перерви, я розповім їм лише одну коротку історію. А поміж тим у пам’яті зринає багато інших.

 

•

 

Пригадується, як колись, страшенно втомлена, розгублена й несмілива, я потрапила в гості до подруги, з якою познайомилися через блоґ.

У її світлій помаранчевій кімнаті добре й затишно. На дерев’яних полицях багато книжок і сувенірів із далеких мандрівок. Надя знає так багато історій. Вона принесла мені з кухні запашного чаю у великому горняті, а потім чорничний пиріг на вишуканій африканській тарілці. Ми говоримо про Нору Джонс, про Індію, Прованс, Англію і австрійські замки. Про науку й творчість, чоловіків та музику. Вечір настає дуже швидко, Надя проводить мене на зупинку, від Дніпра віє холодом, я натягую капюшон і усміхаюся подрузі на прощання. Вона вкладає мені в руки клунок – із красивим великим горням і пачкою турецької кави. А ще дає почитати книжку, яка згодом (але тоді я ще того не знаю) стане моєю улюбленою.

 

•

 

У мене є молодша сестра, яку я бачила лише раз чи два. Ми живемо в різних містах, у нас такі різні життя. Але нарешті нам випадає зустрітися знову. Я готую подарунки заздалегідь і так хочу, щоби вони їй сподобалися. У нас цілий вечір на двох – і ми несподівано з’ясовуємо, що в наших геть різних життях так багато схожостей. Я обіймаю сестру за плечі й даю їй подарунки. Вона виймає з кишені два брелока з ведмедями, один дає мені, а другий залишає для себе.

Минають роки, ми бачимося значно частіше. Я привожу сестрі брелок із червоною телефонною будкою з Лондона, і собі купую такий самісінький.

 

•

 

Коло наших воріт зупиняється машина. Ми виходимо зустрічати гостей – чудову родину, яка привезла нам за багато сотень кілометрів книжки й одяг для інтернатських діток. Завтра ми всі разом поїдемо туди, будемо обіймати учнів і вручати їм пакунки, а зараз у нас є цілий вечір на свіжі домашні страви, гарячий чай і шоколад з кунжутом, на знайомство, прогулянку горами і довгі розмови. Красива чорноока дівчинка Леся бере мене за руку й запитує, чи можна, щоби вона одразу казала мені «ти». Я киваю, сміюся і наперед знаю, що ми потоваришуємо. Її мама – сонячна жінка з теплою усмішкою і красивим шаликом на шиї – дарує мені букетик конвалій, моїх улюблених квітів. Її чоловік Орест про щось гомонить із моїм чоловіком, і вони обоє сміються. Мені здається, то так красиво, коли люди знайомляться. І коли їм тепло й добре разом.

Згодом ці люди стануть значною і такою дорогоцінною частиною нашого життя. А поки ми просто йдемо на прогулянку. Сади цвітуть, а сонце сідає за гори. У Лесі теплі руки й мені весь час хочеться пригортати її до себе.

 

•

 

Я приїжджаю до Франківська доволі пізно, коли вечір вже згорбився над містом, затуляючи собою сонце від перехожих. У мене всього дві години на те, щоби відчути місто. У кав’ярні готують невимовно смачну каву «Нікараґуа» і такий само невимовно смачний сирник.

Богдан вміє бачити й показувати те, чого б я сама ніколи не розгледіла. Він розуміє місто так, як розуміють старого друга. Він знає його байки і його історію, він знає, що тут було колись, що було потім, що є зараз і що буде, можливо, згодом. А ще він знає, що тут могло би бути. Я люблю, коли люди люблять міста. Люблю, коли можна побачити людину вперше й одразу говорити з нею про мандри. Люблю, коли ліхтарі підсвічують вечір і відбиваються в нічних, як міцна кава, очах.

 

•

 

Концерт почнеться лише за півгодини. Звукооператори тестують апаратуру, музиканти вслухаються в свої монітори, а співаки підходять до мікрофонів і співають щось своє, випробовуючи голос складними дієзами. Я сиджу в першому ряді пустої поки ще зали, намагаючись зробити кілька ну дуже живих світлин для музичного журналу. На сцену виходить чорношкірий хлопець Еммануель, схожий на Луїса Армстронґа (а ще чомусь – на кумедну й дуже люблену дитину), поправляє чорний метелик на білій‑білій сорочці, і починає наспівувати якісь щасливі арії, танцюючи пальцями у такт музиці. Я усміхаюся і намагаюся впіймати його музику на фотоапаратну плівку. Він помічає мене й починає сміятися. Музики вже щось імпровізують, і його сміх звучить як найкраще доповнення до їхніх нот. Такий щирий, легкий і дуже шоколадний.

 

•

 

Рома піднімається нагору гвинтовими сходами й широко усміхається. Здається, він завжди усміхається. І люди на його фотографіях усміхаються теж. Їдучи в Африку, до худеньких замурзаних діток, які потребують одягу, хліба, книжок та іграшок, він теж усміхається їм – і привозить додому цілий жмут усміхнених фотографій. Він майструє для дітей дерев’яні ліжка та столи, ділиться з ними своїми сніданками, обідами й вечерями, співає й танцює разом із ними. Вони оточують Рому, повисають на його сильних руках, неначе різдвяні іграшки на ялинці, і не хочуть нікуди його відпускати.

Ми бачимося так рідко, за кавою чи чаєм‑лате, ну і ще часом за шоколадним тортом. Коли він фотографує мене, я знаю, що ці світлини можна буде показувати внукам. Це маленьке диво – я завжди собі подобаюся на його фотографіях. А колись давно ми працювали разом у маленькій редакції та безжально кепкували одне над одним. Зумисне. Ні він, ні я не боялися жартів над собою. А ще – не боялися ділитися мріями. Так цікаво, що минуло зовсім небагато часу, і деякі наші мрії здійснилися. Він знімає кіно, я пишу книжки. Ми мандруємо світом і багато‑багато усміхаємося.

…Рома піднімається нагору гвинтовими сходами, у його паперовому горнятку такий самий чай, як і в мене. Він узяв нам два кекси й не забув прихопити трохи натхнення, щоб поділитися. Тепер найцінніше, чим ми можемо ділитися одне з одним – це натхнення.

 

•

 

Ми з Ігорем ідемо вгору. Довкола нас розляглися синьо‑зелені Карпати, а над нами сіре й важке небо. Ми знаємо, що може піти дощ, та все одно нам нестерпно хочеться піднятися вгору. Він тримає мене за руку й несе наплічник із пледом, водою, шоколадом і фруктами. Я несу фотоапарат і щоразу зупиняюся, аби впіймати якусь безмежно красиву мить.

Підйом нелегкий, вітер зриває з мене мандаринового стамбульського шарфа, завиває між деревами і наганяє хмар. Ми кілька разів хочемо повернутися до спокою долини й затишку маленького дерев’яного будиночка, але, поки вирішуємо, проходимо ще кілька кроків, потім іще, десь на горизонті відкривається ще одна гора, і ми не помічаємо, як піднімаємося вище й вище. До вершини залишається всього кілька метрів – і починається дощ. Ми ховаємося під деревом, міцно обійнявшись, сміємося, мріємо й згадуємо якісь історії.

Аж тут перед нами з’являється яскрава веселка. І ми точно знаємо, що все правильно зробили. Бо ж хіба не варті довгий підйом, дощ і вітер у лице того солодкого моменту, коли двоє закоханих людей сидять, обійнявшись, під деревом на вершині гори, розповідають мрії, дивлячись на веселку, і ласують шоколадом?

 

Зустріч на розі

 

Вона любила товсті в’язані шарфи й смугасті шкарпетки, а він – картаті піджаки з латками на ліктях та капелюхи. Вона писала економічні статті, не забуваючи приперчити їх жартами, а він малював витончені імпресії в ніжних тонах. Вона їздила на роботу трамваєм, а він усюди мандрував своїм велосипедом. Вона пила какао, а він – зелений чай. Вона була зеленоокою брюнеткою, а він мав руде волосся й карі очі. На її щоках завжди лежав свіжий рум’янець, а в нього була тонка й бліда шкіра, і багато дрібних зморшок від сміху. Вона ніколи не читала газет і журналів, окрім тих, які потрібні були для роботи, а він не любив книжок. Вона жила у маленькій квартирці в центрі міста, а він винаймав мансарду в приватному секторі, де в його вікна заглядали дерева. У неї жив рудий кіт, а в нього – рудий спанієль і пара канарейок.

У кожного з них був свій маленький світ, своя музика, свої нашвидкуруч приготовані сніданки й вечері, свої улюблені місця для обідів, свої мрії й свої мандрівки. Воно би нічого, якби їхні траєкторії час від часу не перетиналися на розі вулиці, звідки вело рівно три дороги: до магазину «Художник», до її редакції та до кондитерської, де пекли найсмачніші в місті «наполеони». І воно би нічого, якби одного весняного дня раптом, ні з того ні з сього, не вперіщив дощ, якби він не встиг купити всі потрібні йому відтінки бежевої й коричневої фарб, а вона не написала фінансовий огляд за тиждень і не втомилася від редакційної метушні. І якби того дня в кондитерській якийсь добрий фей не вирішив спекти цілих п’ять шоколадних тортів і виставити одного з них на вітрині.

І якби вони обоє не помітили того торта попри дощ і не захотіли – нестерпно! – скуштувати його просто зараз. Мабуть, тих «якби» було надто багато, тож тепер їх усіх не перелічити. Але в якусь мить його велосипед не захотів прилаштовуватися під стіною, вітер зірвав з голови хлопця капюшон дощовика, а вона підбігла зі своєю барвистою парасолькою і затулила незнайомця від дощу.

– Дякую! – вигукнув хлопець і схилився підняти мітенку, яку вона ненароком впустила на землю, коли перекладала сумку в іншу руку. – Ви не замерзли? Бачили торт?

Вона засміялася, взяла мітенку й кивком показала хлопцеві на двері. У її світі чоловіки були галантними, уважними, усміхненими, чисто виголеними, але рідко щирими. А в цього дивака з наплічником під дощовиком були брудні від фарби руки, ніжна руда щетина й зовсім дитячий погляд. Чоловіки з її світу ніколи б не запитали її, щойно зустрівши: «Ви бачили торт?» І чи вона не замерзла, напевне, теж. Він відчинив перед нею двері, а потім, оглядаючись на велосипед, ледь не збив її з ніг. Коли вона підійшла до вішака, аби зняти плаща, він розгорнув свій дощовик і забризкав її краплями води. І почав вибачатися так щиро й розгублено, що вона ладна була пообіцяти йому цукерку, лиш би він не переймався так сильно.

Поки він роззирався довкруж, дівчина обрала столик біля вікна. Столики були круглими, а скатертини на них – бежевими, трохи шорсткими, однак з витонченими плетеними мереживами посередині. На стінах висіли жовтувато‑кавові панно з дрібними трояндами. Світло було теплим, а дерев’яні креденси – трохи потертими. Вона любила місця, де затишок був таким простим і домашнім. Та й випічка тут пахла по‑особливому.

Хлопець розгублено оглянув залу, але побачивши дощову незнайомку, яка вже підходила до гори солодощів, заспокоєно усміхнувся. Вони взяли по шматочку шоколадного торта, вона – какао, а він – зелений чай. Він дивився на дівчину й не знав, із чого почати балачку. А вона дивилася на його вимащені фарбою пальці, поторсаний комір картатої сорочки, на його розхристане волосся й розгублені очі й думала, що ніколи не говорила з такими чоловіками і теж навіть не здогадувалася, про що можна з ним говорити. Він здавався їй якимось трохи неземним.

– Катріна, – нарешті вона зважилася розпочати розмову першою і простягнула хлопцеві руку.

– Арсен.

Вони обмінялися усмішками й знову не знали, про що говорити. Благо, шоколадний торт смакував, як у добрій казці, тож побажавши одне одному смачного, вони мовчки насолоджувалися тим, як він танув на язиці, і гріли пальці до гарячих горнят.

– Моя бабця пекла такий самий шоколадний торт, – Арсен глянув на співрозмовницю, не впевнений, що саме з цього слід було починати розмову. Вона дивилася уважно й зацікавлено, тож він продовжив: – Вона працювала в кондитерській. Але їй ніколи не набридало пекти, тому вона пекла і вдома. Особливо тоді, коли ми до неї приїжджали. А потім у них там була пожежа на кондитерській, і дідусь заборонив їй повертатися на роботу наступного дня. З того часу вона напікала гори всього вдома. Але шоколадний торт пекла тільки для нас.

– Пощастило, – засміялася Катріна. – А моя бабця не вміла пекти. А якщо й уміла, то ніколи не показувала. Вона була лікаркою. Але лікувати їй теж ніколи не набридало. Того в нас вдома і по обіді, і ввечері було багато народу. А якщо навіть раптом ніхто не приходив до неї на «прийом», тоді телефон червонів від дзвінків. Дідусь теж якось намагався не дозволити їй ходити на роботу. А потім просив бодай скоротити об’єми «приватної практики», але йому так нічого і не вдалося.