Культура України в другій половині XVII ст

Освіта. Наукові знання. Книгодрукування.	Фольклор. Література	Архітектура	Живопис
«Буквар» («Граматика») І. Федорова. «Синопсис» — короткий нарис історії України й Росії. «Літопис Самовидця» — охоплював по­дії 1648—1700 pp. «Києво-Печерський патерик». Діяльність братських шкіл на Правобережжі та в Східній Галичині. Києво-Могилянська колегія. Реорганізація Львівської єзуїт­ської колегії в університет.	Народний епос: «Хмельницький та Барабаш», «Корсунська перемога», «Іван Богун». І. Галятовський «Розмо­ва білоцерківська», «Фундаменти». Л. Баранович «Нова мі­ра старої віри». Байки. Історичні пісні.	Миколаївський собор у Ніжині. Юр'ївський собор Видубицького монастиря. Троїцький собор у Чернігові. Здвиженський собор у Полтаві.	Монументальний живопис — портретна галерея Успенського собору Києво-Печерської лаври. Оздоб­лення церкви Св. Юра в Дрогобичі. Іконопис.

Культура України у XVIII ст.

Освіта і наука	Література, фольклор	Архітектура	Музика, театр
Колегіуми у Чернігові, Переяславі та Харкові. Духовна семінарія в Мукачеві. Київська академія. Медична колегія у Львові. Г. С Сковорода — філософ, лінг­віст. Я. П. Козельський — філософ, просвітитель. В. Г. Рубан «Краткие географические, политические и исторические ведомости о Малой России». Ф. Прокопович — курс лекцій з арифметики і геометрії.	С. В. Величко. «Сказание о войне козацкой с поляками». Г. С. Сковорода «Басни харьковскія». I. П. Котляревський — «Енеїда». Кріпацькі пісні, балади, перекази. Чумацькі пісні.	Катерининська церква у Чернігові. Преображенська церква у Великих Сорочинцях. Собор Красногорського монастиря в Золотоноші. Андріївська церква у Києві. Собор Почаївської лав­ри. Троїцький собор у Новомосковську.	Д. С Бортнянський, А. Л. Ведель, М. С. Березовський. Нова форма народно­го театру — балаган.

 

 

Литвин

 

3. Культурне життя на українських землях другої половини XVII — XVIII ст.

Ранньомодерній добі належить особлива роль в історії української культу­ри. Рубіжними етапами в її розвитку можна вважати Козацьку революцію середини XVII ст. і розмежування українських земель між Польщею та Ро­сією, себто ті події суспільно-політичного життя, котрі визначили специфі­ку культурного розвитку різних регіонів України, їхню інтегрованість, чи, навпаки, віддаленість від загальноєвропейських культурних процесів.

Спільним знаменником для культурних традицій різних регіонів слід вважати їх належність до однієї мистецької течії — бароко. Центром його зародження й поширення в Європі було Середземномор'я, звідки барокові віяння поширювалися на Схід і Захід. В Україні вони з'явилися за посеред­ництва Речі Посполитої, чия культура разом з українською до Козацької революції та досить довгий час після утворювала єдиний простір. Для барокової стилістики була характерна примхливість форм, сповнених рухом, експресією. Бароко ніби втілювало основні чуттєві риси тогочасної епохи, роблячи наголос на спогляданні людських сил і пристрастей, їх звеличенні й уславленні.

Культурне життя Гетьманщини в другій половині XVII ст. характери­зується двома основними чинниками — підвищенням культурних запитів нової української еліти — козацької старшини, їхньою орієнтацією на зраз­ки аристократичної та шляхетської культури річпосполитської доби, а та­кож підвищенням ролі звільненого від переслідування й утисків правосла­в'я в релігійному та культурному житті держави.

Характерною особливістю тодішньої культурної моделі була також її поліваріантність, відкритість для різних зовнішніх впливів. Яскравим при­кладом цих рис є мовна ситуація: у школах і академіях, літературних і нау­кових творах, живому спілкуванні одночасно побутували розмовна українська, старослов'янська, польська й латина. Українська література в цей час переживає нову фазу піднесення, пов'язану з усвідомленням своєї мов­ної та інтелектуальної самодостатності, можливістю вільно співіснувати й конкурувати насамперед з польською. Діапазон її творів надзвичайно розширюється, охоплюючи не тільки традиційні історичні й полемічні богословські трактати, а й дослідження з теорії письменства (гомілетики), пишні поеми, сатиричні вірші й химерні акровірші із зашифрованими в них ла­тинськими сентенціями. Основні літературні гуртки діють при освітньо-на­укових осередках або друкарських центрах (Київ, Новгород-Сіверський, Чернігів, пізніше Глухів).

Ті самі центри утримують лідерство й у науковій сфері. Чільне місце тут займають філософські й теологічні трактати, лекційні курси таких мисли­телів як Інокентій Гізель, Феофан Прокопович.

Внутрішній зміст загалом гуманітарного спрямування освіти був нероз­дільно пов'язаний із науковими знаннями та установками, які народжува­лися й розвивалися в стінах навчальних закладів. Велика увага приділяла вивченню мов (грецької, латини), вмінням складати усні та письмові тво­ри різних жанрів, проповіді, казання, напучування. Далі навчання передба­чало опанування основами логіки, етики, історії, метафізики, фізики й богослів'я. Провідними осередками вищої освіти були Києво-Могилянська ака­демія та Чернігівський колегіум. На середину — другу половину XVIII ст., у період інтенсивного розвитку раціоналістичних ідей і світських універси­тетів, актуальність їхніх програм і самого спрямування освіти дещо знизи­лася. Спроба відкрити в Україні перший університет класичного типу за правління К. Розумовського так і не увінчалася успіхом, тож XVIII ст. Геть­манщина доживала із системою вищої освіти теологічного характеру, успад­кованою ще від минулого століття.

Проте варто підкреслити загалом високу забезпеченість Лівобережної України різноманітними школами й досить широкими можливостями на­вчання для нижчих верств населення. Початкова школа, у якій дяк, священик або сільський писар навчали читання й елементарних правил арифме­тики, припадала в середньому на 700—900 осіб. Далі охочі до знань діти мог­ли вступати до колегіумів, навчання в яких давало змогу в майбутньому пра­цювати як у світських, так і духовних установах, або претендувати на сан. Колегіуми працювали в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Білгороді й Пе­реяславі. Наприкінці XVIII ст. почали відкриватися аналогічні за рівнем ду­ховні навчальні заклади — семінарії.

На землях Правобережної України, що залишились у складі Польщі, по­жвавлюється освітня діяльність уніатської церкви. 1720 р. Замойський си­нод впорядковує діяльність духовних семінарій, які давали освіту священи­кам. На теренах Поділля, Волині й Брацлавщини Василіанський орден засно­вує мережу шкіл з латинською й польською мовами навчання, при яких пра­цювали друкарні. Місцеві українські спудеї також мали можливість для здо­буття вищої духовної освіти в Литві, Німеччині й Італії. Втім, ці заклади охоп­лювали не всі соціальні верстви, а лише верхівку — шляхту й духовенство.

Водночас саме уніатська церква у Правобережній і Західній Україні висту­пала тим фактором культурного розвитку, що сприяв збереженню власне ук­раїнської ідентичності, на противагу полонізаційним процесам і окатоличен­ню соціальної верхівки. Греко-католицькі священики, триб життя й побуту яких мало чим відрізнявся від селянського, на середину XVIII ст. були мало не єдиними, хто за певної освіченості зберіг зв'язок з українською традиційною культурою, мовою й узагалі почуття належності до "руського", себто українсь­кого, світу. Саме з їх середовища вже на початку наступного століття виходи­тимуть автори нової ідеології, діячі національно-визвольного руху.

Центральне місце церкви в культурному житті українських земель яск­раво підкреслює також розвиток архітектури, образотворчого мистецтва й музики. Інтенсивне будівництво в Гетьманщині, особливо її лівобережній частині, починає розгортатися після закінчення "Руїни". Значну увагу слід звернути на Київ з його фортецею й монастирями, котрим протегували не тільки церковні ієрархи, а й гетьмани, козацька старшина. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. тут було зведено споруди Богоявленської церкви (1690— 1693), Військово-Миколаївського собору (1690—1696), церкви Всіх Святих (1696 —1698), які вважаються класичними прикладами стилю "козацького бароко". В цій же стилістиці виконано й світські будівлі, наприклад, "мазепинський" корпус Києво-Могилянської академії, павільйон фонтана "Сам-сон", старий Гостиний двір. Окрім Києва значне будівництво провадилося в Чернігові, а також гетьманських столицях — Батурині й Глухові. У XVIII ст. на Правобережжі активно розбудовуються осередки уніатської церкви — Почаїв з його комплексом лаврських будівель і Успенським собором (1771 — 1783), собор Св. Юра у Львові (1746—1762), міські ратуші Бучача, Львова та інших міст. Як культовим, так і світським бароковим спорудам прита­манні геометрична чіткість, застосування химерних і складних декорів у вигляді ліплення й кольорової кераміки в народному стилі.

Малярство того часу відоме нам також переважно за пам'ятками культо­вого живопису — іконами, іконостасами й настінними розписами. Найбільш яскраві його приклади — іконостас Спасо-Преображенської церкви в Сорочинцях, малювання Троїцької надбрамної церкви в Києво-Печерській лаврі й Андріївської церкви. Цікавим явищем є й окремі ікони, особливо так звані "козацькі покрови" із зображеннями Богоматері й реальних історичних осіб — гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Скоропадського, представ­ників козацької старшини. Взагалі проникнення світських елементів у куль­тове мистецтво було характерною рисою тієї епохи. У православних храмах, згідно з давніми традиціями, з'являлися навіть цілком реалістичні портре­ти ктиторів — благодійників і покровителів того чи іншого монастиря або церкви, котрими найчастіше були гетьмани або полковники. Значного по­ширення в середовищі козацької аристократії набув портрет, справжніми майстрами якого в другій половині XVIII ст. вважалися українці Д. Левиць-кий (1735—1822) та В. Боровиковський (1757—1825). Важливо зазначити також і здобутки художників-графіків Антонія й Леонтія Тарасевичів, Нестора Амбодика-Максимовича. При Києво-Печерській лаврі існували спе­ціальна малярська школа, що готувала граверів і рисувальників, а також типографія з високопрофесійними художниками й друкарями. Аналогічний друкарській і художній центр був і в Чернігові.

Своєрідність української музики, властива їй і протягом наступних часів, утверджується з появою особливого типу багатоголосого хору — українсь­кого партесу. Значну роль у його розвитку відігравали міські братства, ре­місничі цехи (в тому числі музикантські), а також церковні освітні заклади, як, наприклад, Києво-Могилянська академія або Почаївська лавра, де крім хорів існували симфонічні оркестри й провадилось навчання нотної грамо­ти (так званих "крюків"). Голоси українських співаків, та й хори взагалі, користувалися великою популярністю при дворі російських імператорів, а пізніше — й у професійній імператорській опері, для яких здібних юнаків відбирали спеціальні комісії. З російською музикою була тісно пов'язана і творчість багатьох українських композиторів — майстрів вокальної музики духовного змісту (Д. Бортнянський, А. Ведель, В. Трутовський), котрі здо­бували вищу музичну освіту за кордоном, переважно в Італії. Вже із середи­ни XVIII ст. музичне життя починає набувати цілком самодостатнього ха­рактеру — у Глухові відкривається співацька школа, а при дворі гетьмана Розумовського починає діяти музичний театр. Концерти, опери, балети й музичні комедії для нього ставили трьома мовами під керівництвом італійсь­ких і західноукраїнських музикантів.

Театральне життя в Україні, подібно до багатьох інших країн, упродовж Середньовіччя й раннього нового часу було своєрідним вмістилищем різних мистецьких жанрів — літературного, музичного й власне акторського, які об'єднувались у виставах шкільних театрів при братських школах і вищих навчальних закладах (академіях, колегіумах). Розквіт цього "високого" те­атру, сценарії для якого латинською, польською й українською мовами писали кращі літератори з числа церковних діячів (Феофан Прокопович), при­пав на другу половину XVII—XVIII ст. Одночасно існували й мандрівні тру­пи професійних розважальників, які грали для простолюду у вертепах і яр­маркових театрах комедії, містерії з біблійною й побутовою сюжетикою. У другій половині XVIII ст. великий вплив в Україні мав польський та росій­ський класицистичний театр, представлений австрійськими, італійськими та польськими мандрівними трупами.

Опрацьовуючи літературу з цієї теми, слід звернути увагу на те, що пере­лічені вище сфери культурного життя були більшою мірою набутком еліт­них верств суспільства. Високі філософські ідеї, літописи, богословські трак­тати, твори живопису й професійний театр створювалися й були актуальни­ми для досить вузького кола інтелектуалів або тих, хто міг за них заплати­ти. Тому варто звернутися також до так званої популярної, або простонарод­ної, культури і її основних проявів. Найбільш яскравими її явищами можна вважати дерев'яне зодчество, котре наслідувало зразки кам'яного будуван­ня храмів і житлових будинків. Зведені без жодного цвяха й прикрашені химерними розписами з використанням легендарних і апокрифічних сюжетів, дерев'яні церкви Лівобережжя справляли враження на іноземців і сучасників (Георгіївська церква у с Гоголеві). Характерним виявом народ­них уявлень і творчості є вертеп та інтермедії, в яких використовувалися біблійна сюжетика, легенди, побутові теми. Велику роль у житті міст відігра­вала обрядовість цехів і ремісничих об'єднань, котрі організовували урочисті шестя, відзначали храмові свята.

Баран