Культура України наприкінці XVII—XVIII ст

Гудзь

Розвиток української культури у середині XVII - XVIII ст.

Освіта. Наука. Література.

В середині XVII ст. український народ дивував іноземців своєю ос­віченістю і шляхетністю. Син патріарха Антіохійського П.Алепський, що 1652 р. проїздив Україною, зазначив: «Починаючи з Рашкова, по всій козацькій землі дивний та гарний факт спостерігали ми: всі вони, за малим винятком, грамотні, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати й знають порядок служб церковних та церковні співи; священи­ки навчають сиріт і не дають їм тинятись по вулицях...». (Січинський В. – с. 82). Він протиставляв Україну підступній і темній Московії, проте саме в ці часи нашому народу судилося потрапити під протекторат сво­го східного сусіда.

На Україні майже на століття раніше, ніж у Московії, виникли вищі школи - Острозька і Київська колегії - центри української культури XVII ст. Якщо братські школи і колегії на Правобережжі під тис­ком католиків занепадали, то Києво-Могилянська академія залиши­лася одним із провідних вузів імперії і після удару, завданого їй Петром І.

З 1751 р. в академії почали вивчати російську мову і поезію. Це май­же збіглося з забороною викладати українську мову, писати книги, ве­сти діловодство. Але літературна українська мова вже існувала. Так, у 1760 p., попри заборону 1769 p., лаврська друкарня видала букварі. Українцям було що читати рідною мовою: драми Ф.Прокоповича («Володи­мир» та ін.), прозу Г.Кониського. Від О.Митури (поч. XVII ст.) й до Г.Сковороди формується Київська поетична школа. У Чернігові її представниками були Л.Баранович (XVII ст.), І.Максимович, у Рос­тові - Д.Туптало. М.Ломоносов під впливом Київської академії, де він навчався, розвиває свою поетичну теорію.

Філософську думку розвивали Інокентій Гізель (XVII ст.), Стефан Яворський (кінець XVII - поч. XVIII ст.). Видатні філософські твори Григорія Сковороди («Діалог», «Наркісс» та ін.) не втратили свого значення дотепер, як і його антропологічна «філософія серця».

Великої популярності серед євреїв-хасидів України набула в середині XVIII ст. теософія Ісраеля бен Елізера із Меджибожа. (Сто великих ук­раїнців. - с 173-177).

«Першою історією України» (М.Грушевський) став виданий 1764 р. І.Гізелем «Синопис». Знаменною подією було і видання 1661 р. «Киє­во-Печерського патерика». На початку XVIII ст. поширилися козацькі літописи Самовидця, Г.Грабянки, С.Величка.

Наприкінці XVIII ст. невідомим українським патріотом створена «Історія русів», яка відстоювала самобутність і давність українського народу. Вона мала великий вплив на суспільну думку у XIX ст.

Українськими вченими-природознавцями були: Н.Амбодик, І.Полетика, М.Десницький, Й.Горбацький.

Мистецтво.

В архітектурі та образотворчому мистецтві України із XVII ст. спо­стерігається перехід від канонів середньовіччя до національних форм. Народні мотиви чітко проступають у розписах церков чесного Хреста у Дрогобичі, Св. Духа в Потеличі (XVII ст.) у дерев'яних храмах тієї пори. У кінці XVII ст. коштами І.Мазепи в Києві збудовані Богоявленська церква, Військово-Микільський собор та ін., де поєднувалися риси національні і європейського бароко («Мазепине бароко»). Їх зодчий - І.Зарудний - став головним архітектором Москви. Творили С.Ковнір (Ковнірівський корпус у Києво-Печерській лаврі), І.Григорович-Барський (фонтан «Самсон», Покровська церква у Києві), Л.Погребняк (дерев'яний собор у Новомосковську). У Києві І.Шедель спо­рудив Лаврську дзвіницю, Б. Растеллі та І. Мічурін - Андріївську церкву. У XVIII ст. зведено також комплекс Почаєвської Лаври та ін. шедеври бароко та класицизму.

 

До середини XVIII ст. сформувалися вітчизняні школи іконо­ писців і граверів, найбільшою з яких була Київська. Тут працювали Арсеній, Самуїл, у Межигірському монастирі - П.Казанович. Творчість видатних граверів і графіків І.Щирського, А.Тарасевича, А.Козачківського мала вплив на художні напрями іконописних май­стерень всієї імперії. У XVII ст. І.Руткович створив іконостас П'ятницької церкви м. Жовкви, Й.Кондзелевич - розписи в монастирях, І.Бродлакович - ікону архангела Михаїла. Крім ікон, в тому числі «ве­селих» - народних - поширюються парсуни, які, як наприклад, порт­рет дружини Г.Галагана, вирізняються індивідуальними рисами.

 

На­прикінці XVIII ст. переїжджають до Петербурга українські художники Д.Левицький (портрет батька), В.Боровиковський (портрет М.Лопухіної) та ін., чиї праці стали окрасою європейських художніх галерей.

 

Як і в інших жанрах мистецтва, українська музика кінця XVII-XVIII ст. позитивно впливала на російську. Теоретичні основи партер­ного співу, який отримав у Росії назву «київський», узагальнив у «Гра­матиці мусикійській» композитор М.Ділецький. Церковну хорову музику писали композитори Бишовський, Гавалевич. У Львові (1700 р.) вперше у Східній Європі видано «Ірмологіон» - нотну грамоту. У Глухові 1737 р. відкрито перше в імперії музичне училище.

Провідне місце серед професійних композиторів Росії XVIII - по­чатку XIX ст. зайняли українці М.Березовський, А.Ведель та Д.Борт­нянський. Останній, крім духовної музики, написав опери «Креонт», «Сокіл» та ін. Драматурги з України заснували театри в Росії (С.Полоцький, Ф.Прокопович), Білорусії (Г.Кониський), Сербії (М.Козачинський).

 

Незважаючи на втрату державності у XVIII ст., духовне життя народу живилося ідеями ренесансу і козацького демократизму. Україна переживала культурне піднесення і стала своєрідним донором російської науки, літератури і мистецтва. Наприкінці XVIII ст. на­ціональна еліта започаткувала перший, фольклорно-історичний етап визвольного руху. (Грабовський С, Ставрояні С, Шкляр Л. - с 253-259).

...

Бойко

Культура України наприкінці XVII—XVIII ст.

Українська революція 1648—1676 рр, поступальний роз­виток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, загальноєвропейські ідеї та процеси періоду пізнього ренесансу, доби реформації, часів просвітництва.наклали помітний відбиток на розвиток україн­ської культури.

Наприкінці XVII—XVIII ст. відбуваються значні зміни у сфері побутової культури. Зокрема, поступова еволюція господарчого розвитку зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ре­місничих знарядь праці. У цей час модернізується український плуг — його форма стає асиметричною, що сприяє зростанню продуктивності праці. На Лівобережжі та Слобожанщині з'являється своєрідний примітивний культиватор — багатозубне ра­ло, що служило для спушування ґрунту. Для виготовлення тка­нини дедалі більшого поширення поряд з вертикальним набу­ває горизонтальний верстат. У ремеслі та промислах активно запроваджується примітивна механізація, що базувалася на ви­користанні енергії вітру та води.

Розширення торгівлі та майнова диференціація стимулювали появу нових засобів пересування. У чумацькому промислі для перевезення на далекі відстані вантажів використовували великі вози — мажі. У другій половині XVIII ст. виникає новий різновид мажі — хура. Намагаючись не відставати від Європи, стар­шина замовляла для власних потреб англійські та німецькі каре­ти, коляски-полукаретки, розшиті золотом й сріблом, прикра­шені дорогою бахромою, оббиті саф'яном.

Історичні особливості заселення та розвитку господарства укра­їнського Лісостепу, зокрема, поширеність майже до XVIII ст. у

ході народної колонізації практики "займанщини" зумовили появу в цьому регіоні безсистемних поселені. Проте з припи­ненням процесу вільної колонізації та посиленням капіталіс­тичного розвитку виникають вуличні, рядові, радіальні, шну­рові та інші види регулярних поселень. На Слобожанщині біль­шість поселень мали квартальну, або ж гніздову форму плану­вання, через те що вони виникали у ході державної та помі­щицької колонізації. Оскільки при будівництві житла вико­ристовували, як правило, місцеві матеріали, то зі зникненням лісових масивів жителі степової та лісостепової зон дедалі час­тіше зводять хати-мазанки, для будівництва яких широко зас­тосовувалася глина.

Побут завжди був віддзеркаленням суспільних процесів, особ­ливо рельєфно це можна прослідкувати вивчаючи історію костюма. Зокрема, наприкінці XVII—XVIII ст. одяг населення свід­чив про майнову диференціацію (якщо селяни та рядові козаки шили одяг з полотна, то феодальна еліта із золототканих тканин іноземного виробництва), розвиток нових форм промислового господарювання (мануфактурні тканини витісняють із ужитку до­моткане полотно); іноземні впливи (українська знать Правобережжя своїм одягом наслідувала польську шляхту, прагнучи у та­кий спосіб протиставити себе простому людові) тощо.

Певної трансформації цієї доби зазнали і традиційні форми громадської організації народу. Зокрема, сільська територіаль­на община (громада) під впливом розвитку товарно-грошових відносин, закріпачення селянства поступово втрачає свої пози­ції. Характерно, що цей процес у різних регіонах розгортався нерівномірно. Його суть полягала в еволюційному переході від колективних форм землеволодіння до приватної власності на землю. На Правобережжі та в Західній Україні під впливом інтенсивного розвитку фільваркового господарства поземельна общи­на починає розкладатися вже у XVI-XVII ст., а на Лівобережжі та Слобожанщині цей соціальний інститут не тільки зберігся, а й активно функціонував ще у XVIII ст., як і у всій Російській імперії.

Зазнає змін і первинна ланка суспільної організації — сім'я, що була осередком господарського та духовного життя. Вона зберігала свій патріархальний характер — її главою був батько або ж дід. Водночас завдяки українській ментальності помітну роль у сім'ї відігравала жінка. Розвиток товарно-грошових відносин у XVIII ст. зумовив посилення процесу заробітчанства в інших місцевостях, утягування жінок та дітей у процес виробництва, зрос­тання економічної незалежності дітей від батьків, що стимулю­вало розпад традиційної великої сім'ї.

 

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. У середині XVIII ст. на території

семи полків Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа при­падала на кожну тисячу душ місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою — одна школа припадала на 2,5 тис. осіб, але вже через сто років у цьому регі­оні (Харківщина) одна школа припадатиме на 4,3 тис. осіб. Ха­рактерною рисою шкільництва було те, що сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрівні дяки. На період Гетьманщини припадає перша спро­ба в Україні запровадити обов'язкову освіту. Зокрема, 1760— 1762 pp. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним прав­лінням: всіх козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а "нездібних і у літах перерослих" навчати військової справи. Ця ініціатива була підтримана гетьманом і невдовзі Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні роз­порядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кількість писемних серед населення.

 

Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігра­вали середні навчальні заклади — колегіуми, які були засновані у Чернігові (1700 p.), Харкові (1727 р.) та Переяславі (1738 p.). Ці навчальні заклади готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів.

 

Перлиною се­ред колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії. У стінах ака­демії було вироблено чітку систему організації навчання, роз­раховану на 12 років, яка не поступалася за змістом навчально­му процесові тодішніх європейських університетів. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Тривалий час Ки­єво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закла­дом Східної Європи. Саме тут сформувався один із центрів фі­лософської думки (І. Гізель, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.), зросла літературна та поетична школа (К. Сакович, Л. Баранович, М. Довгалевський та ін.), утворився осередок щодо розроб­ки теорії українського поетичного мистецтва (Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Г. Кониський та ін.)¹.

'Див.: Українська культура: історія і сучасність: Навчальний посіб­ник / За ред. Черепанової C.O. — Львів, 1994. — С. 58—59.

Сакович Касіян (Каліст; бл. 1578—1647) — письменник, культур­но-освітній і церковний діяч. Народився у с. Потеличі (Галичина), син православного священика. Навчався у Замойській академії та Краківському університеті. У 1620—1624 — сектор Київської брат­ської школи. У 1625 перейшов в уніатство, в 1641 — у католицизм. Тривалий час був абатом Дубенського василіанського монастиря. Його твір "Вірші на жалосный погреб... Петра Конашевича Сагайдачного..." (1622) став визначним внеском в українську літера­туру, Автор філософських навчальних посібників (1620,,1626), а також прокатолицьких богословсько-полемічних трактатів, вида­них у 1641—1644 роках.

 

Гізель Інокентій (бл. 1600—1683) — історик, освітній та політич­ний діяч. Народився в Пруссії в німецькій реформаторській родині. В 1642 закінчив Києво-Могилянський колегіум, продов­жив навчання за кордоном. З 1645 — ректор названого колегіуму. З 1650 — ігумен Кирилівського, з 1652 — Миколаївського монастирів у Києві. Від 1656 до 1683 — архімандрит Києво-Печерської лаври і управитель лаврської друкарні. Захищав інтере­си Української держави в російсько-українських переговорах 1654. Завдячуючи йому, Київщина за Андрусівським перемир'ям зали­шалася у складі Росії. Автор трактату "Мир с Богом человеку" (1669), який містить багато відомостей з історії України XVII ст. За гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності він у 1690 був заборонений Синодом. Широке визнання здобула та­кож праця Гізеля "Твір про всю філософію" (1645—1647).

Прокопович Феофан (в миру Єлисей, Єлізар; 1681—1736) — письменник, учений, культурно-освітній діяч. Народився в Києві у небагатій родині крамаря Церейського. Навчався в Київському і Римському єзуїтських колегіумах. Закінчив Київську академію. У 1704 вступив до Київського братства, постригся в ченці і став про­фесором, а згодом ректором Київської академії. В 1716 за нака­зом Петра І переїхав до Петербурга, де фактично став на чолі Російської православної церкви. Активний прихильник реформ Пет­ра І, був його головним помічником у духовних справах.

 

Києво-Могилянська академія того часу була своєрідною куз­нею кадрів не тільки для духовного розвитку споконвічних українських земель, а й для піднесення освіти та культури в інших слов'янських країнах, особливо у Росії. Вагомий внесок у здійс­ненні реформ Петра І належить вихованцям академії Ф. Прокоповичу, С. Яворському, Г. Кониському, П. Величковському.

Саме у Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її професорів. Чимало випускників академії працювали вчителями у школах Росії, роз­повсюджуючи систему освіти та знання, орієнтовані на західні зразки.

 

Дещо іншою була ситуація в галузі освіти на Правобережжі та західноукраїнських землях. Хоча по селах працювали дяків­ські школи, все ж форсований наступ католицизму призвів до закриття багатьох братських шкіл та занепаду тих, що продов­жували існувати, зокрема Львівської та Луцької. Офіційна вла­да підтримувала лише єзуїтські та уніатські школи, які стали засобами асиміляції українського населення.

 

Середня освіта май­же цілком була підконтрольна єзуїтському ордену, під патрона­том якого діяли Львівський, Кам'янецький, Перемишльський та інші колегіуми. Після ліквідації ордена наприкінці XVIII ст. у Речі Посполитій була проведена шкільна реформа. У цей час сфера освіти потрапила під вплив монахів-василіан, але навіть реорганізовані школи залишалися осередками полонізації укра­їнського народу. Важливим центром науки та культури у західноукраїнському регіоні був Львівський університет, заснований ще 1661 р. Проте діяльність цього навчального закладу суворо регламентувалася, а навчання велося латинською мовою, що перешкоджало піднесенню його ролі у розвитку української національної культури.

 

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування. Наприкінці XVII— ХУІІІ ст. в українських землях діяло 13 друкарень у Києві, Чер­нігові, Львові, Луцьку, Кременці, Умані та ін. Провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерської лаври, яка тільки 1760 р. надрукувала 2 тис. букварів. У західному регіоні найпотужнішою була львівська друкарня А. Піллера, яка до 1800 р. видала понад 250 книжок іноземними мовами, а 1776 р. видрукувала першу газету в Україні — французькою мовою вийшла "Львів­ська газета".

Значним зрушенням у видавничій справі стало запроваджен­ня гражданського шрифту (вперше це було здійснено в Єлисаветграді 1764 p.), після чого кирилицею друкувалися тільки цер­ковні видання, а "гражданкою" — світські. Цей крок звільнив світську літературу з-під впливу церкви, а також сприяв розвит­кові народної літератури та мови.

 

Культурний процес в українських землях наприкінці XVII— XVIII ст. значною мірою ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів. Спочатку в Польщі 1696 р. було видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку, зберігши її лише у церковній сфері. Незабаром у мовну політику вніс корективи і царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській ака­демії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову.

 

У XVIII ст. певні зрушення відбулися в науковій сфері. Пред­метом наукових студій українських вчених стали астрономія, математика, медицина, географія. Зокрема, І. Галятовський активно вивчав причинно-наслідкові зв'язки таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький переклав та популяризував книгу Везалія "Космографія", присвячену проблемам астрономії. Наукові студії українських вчених досить часто мали прикладний харак­тер. Так, Ф. Прокопович 1707—1708 pp. підготував для слухачів Київської академії курс з арифметики та геометрії та підручник "Скорочення змішаної математики". "Народи, які засвоїли гео­метрію, — зазначав вчений, — набагато перевищують інші народи у всіх науках і мистецтвах".

Інтенсивно розвивається у цей час медицина. Про порівняно високий рівень медичної науки в українських землях свідчить той факт, що багато лікарів-українців (І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, М. Тереховський та ін.) одержали вчений ступінь доктора медицини. Перша в Укра­їні польова аптека з'явилася 1707 р. у м. Лубнах, а вже 1787 р. в Єлисаветграді відкривається перша медична школа. Українські вчені Є. Мухін та Д. Самойлович не лише описали епідемії чуми та холери, а й запровадили віспощеплення та інші запобіжні за­ходи для боротьби з цими небезпечними захворюваннями.

Позитивні зрушення відбулися не лише у сфері природничих наук, айв науках суспільних, що сприяло поступальному роз­витку політичної культури. На рубежі XVII і XVIII ст. посилю­ється процес перетворення історичних знань в історичну науку. Суть цього процесу полягає у відмові від традиційного провіден­ціалізму (розуміння причин суспільних подій як вияву волі Бога) та пошуках причинно-наслідкових зв'язків історичних подій та явищ; критичному ставленні до джерел; виділенні історії із загальної енциклопедичної маси гуманітарних знань; базуванні вик­ладу історичних праць на принципах системності та послідовності. Найяскравішими серед історичних творів XVIII ст. були фундаментальні козацькі літописи — "Літопис Самовидця" (фахівці вважають найімовірнішим його автором Р. Ракушку-Романовського), літописи Г. Грабянки та С. Величка. Ці праці характеризуються новизною тематики та викладу, чималим обсягом, використанням багатьох джерел. Особливо значними були здо­бутки С Величка. Він розширив поняття "український народ", до якого зараховував усі суспільні класи та верстви, тоді як його попередники обмежувалися тільки козацтвом; чіткіше, ніж у інших історичних творах, окреслив поняття "Україна" (Україна — це територія по обидва боки Дніпра); на противагу багатьом істори­кам XVII—XVIII ст. висвітлив історію України не ізольовано, а у світовому історичному контексті.

Філософська традиція цього періоду була репрезентована ці­лою плеядою українських вчених-мислителів, — С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербацький та ін. Серед них народ­ним самородком сяє зірка Г. Сковороди.

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — мислитель, письмен­ник, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив із козацького роду. В 1734—1753 з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. В 1741—1744 був співаком придворної капели в Петербурзі. В 1745 з місією генерала Вишневського виїхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У 1751 деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. В 1753 працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну знову посі­дає місце домашнього вчителя до 1758. В 1759—1768 викладав у Харківському колегіумі. В 1768 був запрошений читати курс етики у додаткових класах при колегіумі. Останні понад 25 років життя Сковорода мандрував Слобожанщиною.

 

Г. Сковорода визнавав вічність матерії, об'єктивність і реаль­ність природи, її постійний розвиток. Його погляди на суспільст­во базувалися на ідеях просвітництва — критиці соціальної нерів­ності, звеличенні трудящої людини. Свої філософські погляди та гуманістичні ідеали Г. Сковорода виклав у творах "Сад божест­венных песней" (1756 р.) та "Басни Харьковскія" (1774 p.).

 

Піднесенню української літератури у цей час сприяв поступо­вий перехід від виключно релігійних ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Котляревського "Енеїда", що поклало початок новій добі в розвитку української літератури. По­ема була першим твором нової української літератури, написаним народною мовою. її джерела — народний фольклор, просвітниць­кі ідеї та традиції української літератури.

 

Виразних національних рис набуває театр. У межах тради­ційної шкільної драми виникають невеличкі п'єси — інтермедії, які виконувалися між актами спектаклю і користувалися вели­кою популярністю. Суть інтермедії полягала у погляді на складні проблеми суспільного життя (релігійні утиски, сваволю та за­жерливість панів тощо) через збільшувальне скло сатири та гумору. Характерними ознаками цих п'єс були народна мова, на­сичена прислів'ями та приказками; динамічність сценічної дії; жвавий діалог акторів тощо. Поява інтермедій свідчила про роз­виток українського театрального мистецтва у руслі європейської традиції, адже еквівалентом української інтермедії були того часу комедія дель арте в Італії, фарси — у Франції, інтерлюдії в Англії. Донині збереглося понад 40 інтермедій. Непересічне значення інтермедій полягає в тому, що вони вивели на сцену українську пісню та мову.

Розвивається у цей період і вертепна драма — старовинний український народний ляльковий театр. Перша згадка про вер­теп датується 1666 р. Як правило, вертепна драма поділялася на дві частини: релігійну, в основі якої лежав біблійний сюжет про народження Христа, та світську — трагічні або ж комічні сцени з народного побуту. У другій половині XVIII ст. в Україні зарод­жується професійний театр. У 1798 р. у Харкові виник перший театр з постійною трупою.

 

Певні зміни у XVII—XVIII ст. відбулися в музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм музичного мистецтва. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа та Києво-Могилянська академія, у стінах яких здобули музичну освіту найяскравіші зірки Дмитро Бортнянсь­кий (1751—1825 pp.). Максим Березовський (1745—1777 pp.) та Артемій Ведель (1767—1808 pp.).

Використовуючи українську народну пісню та традиції ки­ївських церковних співів, М. Березовський створив вишукані за композицією та досконалі за формою оперу "Демофонт" та сонату — найперші відомі твори оперного та камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці.

Ведель був не тільки композитором, а й блискучим співаком та виконавцем. Його творчість зосереджувалася переважно на релігійній тематиці, якій присвячені більшість з його 30 хорових концертів. Найпопулярнішими були і лишаються "Літургія", "Всеношна", "Хе­рувимська". Яскравою зіркою музичної культури цієї доби.був Д. Бортнянський — видатний реформатор церковного співу, духовний композитор, диригент. Почавши свою музичну освіту в Глухівській школі, він вдосконалив знання та вміння в Італії і незабаром став управителем Придворної капели. У творчій спадщині композитора опери "Креонт", "Алкід", "Квінт-Фабій", "Сокіл", "Син-суперник" та понад 100 творів церков­ної музики.

 

Поширюються також романси — специфічний жанр камер­ної вокальної музики, в основі яких були, як правило, народні мотиви, а їхні сюжети навіяні ліричними або ж гумористични­ми роздумами про людську долю. До нас дійшли тогочасні популярні пісні-романси "Всякому городу нрав і права" Г. Сково­роди, "Дивлюсь я на небо" М. Петренка, "їхав козак за Дунай" С. Климовського.

 

Характерною рисою розвитку культури українських земель у XVII—XVIII ст. було використання в архітектурі та мистецтві стилю бароко, який особливо динамічно розвивався і в українській поезії (І. Величковський, С. Яворський, Д. Туптало, Г, Сковорода та ін.). Бароко (від італійського bаrоссо — вибаг­ливий, примхливий) — це стиль у мистецтві наприкінці XVI — в середині XVIII ст., якому притаманні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

Які ж причини поширення цього стилю в українських зем­лях? Слід зазначити передусім те, що він значною мірою відпові­дав ментальності українців, оскільки органічно поєднував від­чуття святковості, динамічності, яскравої багатобарвності світу з ліричною, поетичною, філософською сентиментальністю. До то­го ж українці, як і всі народи, що тією чи іншою мірою мали контакти зі Сходом, у сфері мистецтва тяжіли до пишності, емо­ційності, декоративності, а саме ці елементи становили основу барокового стилю.

Бароковий стиль в українських землях з'явився ще напри­кінці XVI ст., але поширення набув у другій половині XVII— XVIII ст.

На Правобережжі бароко розвивалося на основі євро­пейської традиції і було досить близьким до свого першоджере­ла. В європейському бароковому стилі виконані Успенський со­бор Почаївської лаври, церква св. Юра у Львові. Що ж стосу­ється Гетьманщини та Слобідської України, то тут під впливом канонів давньоруського мурованого будівництва та традицій дерев'яного народного конструювання сформувався оригінальний варіант барокової архітектури, який отримав назву "українського", або "козацького" бароко.

Перлинами цього національно забарвленого стилю стали Андріївська і Покровська церкви у Києві, Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського мо­настиря в Полтаві.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою зваженістю, поміркованістю у декоративності, спокійністю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архітектурі, менш відчутним — у скульптурі тa живописі.

 

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. у розвитку культури Укра­їни відбулися помітні зміни та зрушення. Характерними рисами культурного процесу в українських землях цієї доби були урізно­манітнення форм культурного життя та методів і засобів худож­нього самовиразу; підвищення рівня освіти; поступове витіснен­ня у сфері культури релігійних підвалин світськими; помітний вплив європейських культурних процесів та тенденцій; деформу­вання та гальмування культурного розвитку після втрати націо­нальної державності.

Довідник