Перспективи вирішення екологічних та економіко-соціальних проблем Латинської Америки

За оцінками експертів ООН, структурна перебудова економіки латиноамериканських країн буде одним із важливіших процесів, що визначатимуть найближчі десять років обличчя континенту. А тому покладаються великі надії на результати глибоких і незворотних структурних змін, які, зрештою, дадуть можливість остаточно вийти з глибокої кризи, що так затягнулася, звичайно, за сприятливих зовнішніх факторів. Ще одним так само важливим процесом вважається зміцнення демократії у переважній більшості латиноамериканських країн. Щодо частки Латинської Америки у світовому господарстві, то за основними показниками 1988 р. вона становила: за ВНП - 6,9%, продукцією сільського господарства - 12,1, продукцією промисловості - 7, експортом - 3,0%. В цілому ж місце Латинської Америки у міжнародному поділі праці визначається здебільшого головними тенденціями розвитку економіки країн регіону.

Латиноамериканський досвід доводить, що процес глобалізації:

- підвищує міру уразливості національних економік, передусім у фінансовій сфері;

- робить кризу домінантою світогосподарської ситуації;

- зумовлює найбільші страждання для країн з перехідною економікою і "народжуваними" ринками;

- спричиняє різні швидкості змін у верхніх надбудовних "поверхах" господарської системи, що створює серйозні диспропорції національної економіки;

- визначає сутність рецептів МВФ - необмежену лібералізацію, нестримну приватизацію, жорстку бюджетну й грошову політику;

- зумовлює необхідність націлити нововведення світових центрів на нейтралізацію наслідків уже наявної кризи, а не запобіганню їй;

- залишає ефективність бреттон-вудської системи вже в минулому; нові реалії вимагають створення нових механізмів;

- активізує пошуки досконалих і альтернативних підходів до вирішення проблем світової економіки;

- по-новому висвічує роль політики і психологічних факторів політичної та господарської діяльності, ефективної політичної системи щодо забезпечення керованості економічними процесами;

- спричиняє новий поділ у світовому співтоваристві (центри світової економіки (мегаблоки); велика група країн, що розвиваються; країни з "народжуваними" ринками);

- регулює міжнародні фінансові ринки, що здатне стати одним з центральних напрямів у формуванні єдиної платформи груп країн.

Разом з тим було б неправомірно заперечувати досить істотні успіхи країн регіону. Попри рецидиви фінансової несталості, ситуація в Латинській Америці протягом останніх 10 років зазнала істотної якісної трансформації. Тепер можна вже сказати, що тут створені досить відчутні передумови, які сприяють повнішому використанню внутрішнього потенціалу зростання. Передусім зазначимо, що латиноамериканським країнам вдалося "приборкати" неконтрольовану інфляцію, яка протягом останніх десятиліть була невід'ємним елементом їх господарського життя; глибокої модернізації зазнали кредитно-банківська сфера і система державних фінансів; упорядковано податкове законодавство; створено умови для розвитку внутрішнього грошового ринку; апробовано нові форми й канали взаємодії з іноземним капіталом[14, c. 98-99].

Найбільш значним результатом стабілізаційної політики стало формування матеріальних, інституціональних та законодавчих передумов для подальшого поступу. З цієї точки зору, латиноамериканська практика важлива і для України - вона актуальна у плані вибору найоптимальніших варіантів досягнення макроекономічної рівноваги з урахуванням українських реалій та специфіки.

Однак слід враховувати, що логіка латиноамериканських програм є дуже специфічною. Вона відображає особливості економічної та соціально-політичної ситуації у цих країнах, масштаби і глибину їх залученості у світове господарство, структуру й рівень розвитку промисловості та фінансової сфери тощо. Проте є загальноприйняті форми та механізми, що широко впливали на держави регіону у проведенні стабілізаційної політики, які можуть бути використані і в Україні. Тому латиноамериканці, виходячи з недоліків, породжених рекомендаціями МВФ, розробляють і уточнюють свій подальший розвиток на основі власної стратегії. У жовтні 1994 р. Коста-Ріка, Сальвадор, Гондурас, Гватемала, Нікарагуа, Панама, Беліз створили нову організацію - Союз заради сталого розвитку з метою координації інтересів країн Центральної Америки. Мета Союзу-багатостороння і багаторівнева взаємодія і співробітництво в усіх сферах, а параметри сталості визначено як "процес послідовних змін якості життя людини, яка є центром і першорядним суб'єктом розвитку, що базується на економічному зростанні в умовах соціальної справедливості та трансформації методів виробництва й моделей споживання, а також екологічній рівновазі і життєздатності регіону"[9, c. 102-104].

Фундаментальними принципами сталого розвитку є:

- повага життя у всіх його виявах;

- поліпшення якості життя людини;

- використання на сталій основі життєздатності і різноманіття Землі;

- зміцнення миру й демократії як базових форм людського співжиття;

- повага плюралізму культур і етнорізноманіття;

- досягнення вищих рівнів економічної інтеграції в регіоні та світі;

- зобов'язання різних поколінь забезпечувати сталий розвиток.

Принципами діяльності Союзу визнано:

- забезпечення демократії участі;

- соціокультурна спрямованість розвитку з метою викоренення бідності;

- зміцнення солідарності, взаємної відповідальності, самоврядування;

- гарантії забезпечення базових потреб населення;

- підготовка й участь общин у вирішенні власних потреб;

- забезпечення стабільного економічного зростання;

- стале управління природними ресурсами й поліпшення навколишнього природного середовища.

Виходячи із зазначених принципів, глави американських держав-учасниць у грудні 1996 р. у м. Санта-Крус (Болівія) прийняли Декларацію про принципи та План дій щодо сталого розвитку, які включають:

- створення здорового та ефективного фінансового сектора з використанням механізмів нагляду за його діяльністю;

- забезпечення необхідної "прозорої" бюджетної політики з метою недопущення підриву довіри інвесторів через різкі коливання економічних та фінансових показників;

- створення чітко діючої системи регулювання економічних процесів незалежної судової системи, яка б гарантувала виконання законів;

- перегляд ролі держави в економіці з тим, аби вона конструктивно сприяла розвитку підприємництва, здійснюючи реструктуризацію і приватизацію підприємств і обмежуючи свою активність у тих сферах, де ринкові сили є ефективнішими;

- поліпшення структури державних витрат за рахунок збільшення асигнувань на освіту та охорону здоров'я;

- підвищення гнучкості ринків робочої сили.

Латинська Америка - один з найважливіших акторів світового співтовариства. У доступному для огляду буду-щем вона збереже цей статус хоча б у чинність того, що регіон не сприймається ким-небудь із інших акторів як джерело потенційної погрози міжнародної безпеки. І дійсно, Латинська Америка не ставить під питання ні збереження нинішньої світової економічної й фінансової системи, ні сучасний міжнародний військово-політичний баланс. Більше того, існує ще одна важлива обставина, що у чималому ступені гарантує стабільність положення Латинської Америки і її зовнішньополітичного курсу. Мова йде про особливу зацікавленість США в ефективному функціонуванні загальноамериканської зони вільної торгівлі, що може бути забезпечено тільки підтримкою загального статус-кво[7, c. 30-32].

Безсумнівно, у Латинській Америці маса невирішених проблем. Однієї з таких проблем є, зокрема, недолік політичної інтеграції. Приміром, загальнолатиноамериканський парламент не конституюється як репрезентативний інститут континенту, здатний реалізувати пов'язані з даною місією відповідні владні повноваження. Країни регіону використовують цей парламент усього лише в якості своєрідного дискусійного клубу й тому в тому числі не здатні приймати економічні й політичні рішення, які були б обов'язковими для всіх. Одним з наслідків слабості політичної інтегрованості регіону є те, що пріоритетною проблемою політики більшості латиноамериканських держав як і раніше залишаються економічні відносини із третіми країнами, насамперед зі США.

Зв'язку із провідною державою миру для латиноамериканців найчастіше важливі настільки, що про їх можна говорити як про фактор, що визначає політичний статус тієї або іншої латиноамериканської країни. Звідси політичну значимість цієї країни можна почасти встановити по тому, наскільки її позиції по різних внутрішніх і міжнародних питаннях близькі американським або віддалені від них. Мексика, Колумбія, країни Центральної Америки й Карибського басейну найбільш близькі в цьому змісті до США й, отже, політично найбільш значимі в регіоні. У Куби й Венесуели найбільші розбіжності з США, і, відповідно, їхня роль найменша.

Важливе виключення із зазначеного співвідношення становлять Бразилія й Аргентина, небезуспішно намагаються в останній час звільнитися від надмірної проамериканської орієнтації й разом з тим залишитися впливовими гравцями світової політики. Завдяки МЕРКОСУР, економічному об'єднанню, включающому, крім Уругваю й Парагваю, Бразилію й Аргентину, дві останні зуміли домогтися більшої політичної ваги як на континенті, так і в усьому світі. Аргентина, хоча й має власне бачення економічного й зовнішньополітичного майбутнього регіону, готова шукати шляхи до посилення свого (у тому числі й політичного) впливу у світі насамперед у рамках економічного блоку із Бразилією.

Що стосується Чилі, то курс цієї країни стосовно США у відомій мірі двоякий, і тому її політична значимість у Латинській Америці аналогічна. До того ж розвиток країни характеризується в першу чергу економічними успіхами, які відособлені і, отже, приречені на ізоляцію в регіоні національної зовнішньої політики – недостатньо для знаходження нею ролі регіонального лідера.

По сукупності факторів, що визначають сьогодення й майбутнє країн Латинської Америки, безумовно, належить лідерство в регіоні, є Бразилія. Останнім часом посилення політичного впливу цієї країни усе більше ґрунтується на рості її економічного потенціалу. Базований на ньому технологічний прогрес Бразилії (і Аргентини) дозволив навіть здійснити деякі кроки по модернізації національної атомної програми (хоча в 90-ті роки обидві країни відмовилися від її продовження). Разом з тим зміцнення лідерських позицій Бразилії обумовлено не тільки її швидким економічним і технологічним розвитком, але й здатністю брати на себе роль представника регіону у світі, особливо від імені блоків, у які вона входить разом із сусідніми державами.

У зв'язку з вищезгаданими обставинами не тільки США, але й інші держави усе більше сприймають Бразилію як найважливішого політичного агента в регіоні. Так, Китай ще в 1993 р. підписав з нею угода, що передбачає спільні роботи з виробництва двох космічних супутників для інспекції тропічних лісів, а також регулярні консультації по зовнішньополітичних питаннях. Взагалі починаючи з 90-х років Китай явно підсилює латиноамериканський напрямок своєї зовнішньої політики. У деякому змісті можна навіть затверджувати, що в цей час Китай суперничає зі США в боротьбі за Латинську Америку. І якщо для американців головною областю взаємодії з нею є економіка, то для китайців - технологічне й наукове співробітництво. Таким чином, для США закінчилася ера безроздільного домінування в регіоні, певною мірою пов'язаного з його географічною близькістю до них. В епоху глобалізації даний геополітичний фактор в істотній мірі втрачає значення, і це різко збільшує можливості для співробітництва Латинської Америки й інших суб'єктів світової політики, крім США[2, c. 91-93].

Оскільки більшість внутрішніх і зовнішніх факторів політичного процесу в регіоні диктують Бразилії функцію регіонального лідера, можна розглядати навіть такі сценарії майбутнього, по яких "велика західна тройка" у складі Бразилії, США і Європейського союзу виступить на світовій арені колективним лідером Заходу й займе найважливіше місце в міжнародній політиці.

Разом з тим Бразилія може перевершити навіть і ці сміливі сподівання й стати (що вже й відбувається починаючи із часу приходу до влади в ній президента Лули і його команди) ще більш незалежним гравцем у світовій політиці. Зараз, однак, можна лише без сумніву затверджувати, що в тому випадку, якщо Бразилія дійсно одержить той політичний статус, про яке вище йшла мова, і втримає його, вона буде відігравати роль безперечного лідера в регіоні.

Перспективи Латинської Америки у вирішальному ступені пов'язані з тим, як вона зможе адаптуватися до глобалізацій них процесів, як буде застосовуватися й приживатися в ній неоліберальна модель соціально-економічний розвитку, як остання позначиться на соціальній ситуації. Найбільш гострим тут представляється питання про те, як співвідносяться неоліберальна модель і соціальна нерівність, високий рівень (і тим більше наростання) якого в регіоні таїть у собі величезну суспільну погрозу.

Включення, що почалося, Латинської Америки до процесів глобалізації (що розуміється як інтегрування планетарного людського суспільства на основі економічної ефективності й економічної раціональності) викликало останнім часом приплив до неї приватного капіталу, насамперед прямих інвестицій, з високо розвинутих країн. У свою чергу Латинська Америка збільшила вивіз природних ресурсів у ці країни. Обидва ці явища відображають неоліберальну модель соціально-економічного розвитку й сугубо господарську важливість міжнародних торгівельних угод (обґрунтовану ще в середині XX ст. Е. Хекшером і Б. Уліном у теоріях міжнародної торгівлі й міжнародного руху факторів виробництва). Односторонність подібної орієнтації укладається в тім, що при цьому не вирішуються й не можуть вирішуватися проблеми соціального розвитку регіону, слабшають соціальні контрасти. Обидві найбільші країни Латинської Америки - Бразилія й Аргентина - характеризуються не вселяють оптимізму показниками розвитку соціальної сфери й украй нерівномірним розподілом багатства (особливо це стосується Бразилії). Чилі, до речі, також не змогла, незважаючи на всі економічні успіхи, зменшити нерівність у перерозподілі власності.

Узагальнене уявлення про соціальний стан Латинської Америки може дати індекс розвитку людського потенціалу. У той час як у розвинених країнах індекс дорівнює 0.90-0.99, в Аргентині, Чилі й Уругваї - 0.80-0.90, а в Бразилії, Мексиці й Венесуелі - 0.70-0.80. Найгірші значення даного індексу, від 0.50 до 0.70, характерні для Болівії, Нікарагуа, Гондурасу й Гватемали, а також Гаїті, де він опускається до 0.267. Разом з тим принаймні Бразилія й Аргентина намагалися в останні роки здійснити певне коректування свого соціального розвитку: перша - безпосередньо через соціальну політику, друга - мірами у валютно-фінансовій області, провівши відповідні переговори з Міжнародним валютним фон-будинок. Втім, подібні кроки навряд чи можуть змінить загальну картину. Тенденція до наростання соціальної напруженості й конфліктності в регіоні буде підсилюватися тим, що, незважаючи на особливу гостроту соціальних проблем регіону, неоліберальний курс соціально-економічної політики, у рамках якого вони принципово нерозв'язувані, буде там тривати й заглиблюватися[15, c. 82-83].

Важливо відзначити, що питання вибору моделі соціально-економічного розвитку не є в Латинській Америці предметом ідеологічних дебатів між неолібералами й протекціоністами. Жодне з політичних, соціальних або інших рухів не пропонує протекціонізм як основу соціально-економічної політики. У той же час не можна сказати, що неолібералізм домінує абсолютно. У якості економічної й політичної альтернативи йому в регіоні формуються гуманістичні, солідаристські й різного роду соціальні рухи й тенденції, що найбільше чітко видно на прикладі Венесуели. Численні політичні й інтелектуальні альтернативи неолібералізму виникли й продовжують розвиватися в різних країнах Латинської Америки. Це характерна для всього регіону теологія звільнення, робоча партія й аграрний рух у Бразилії, політичні й інтелектуальні ініціативи в Аргентині й Чилі, сапатисти в Мексиці й т.д.

Іншою країною Латинської Америки, зайнявшою незалежну стосовно США й МВФ позицію, є Аргентина під керівництвом уряду Кирхнера. Воно зуміло досить швидко стабілізувати положення в країні після недавньої фінансової катастрофи, що одночасно позначила крах всієї політики, що базувалася на неоліберальній моделі. У результаті цієї політики Аргентина була відкинута назад, соціально-економічна ситуація істотно погіршилася, але ж у першій половині XX в. Аргентина займала за рівнем загального розвитку третє (після США й Канади) місце у всій Америці. У країні є багаті нерозроблені родовища сировинних ресурсів, що користуються попитом на світовому ринку. Однак все це виявилося марним у роки перебування у влади уряду Менема, що вводили неоліберальну економічну модель. Його безоглядне захоплення неоліберальною концепцією розвитку привело в остаточному підсумку нації до жалюгідного підсумку.

У цей час Аргентина намагається скорегувати модель своєї економічної політики, що поступово приводить до поліпшення соціального стану, відновленню виробничої інфраструктури й розширенню внутрішнього ринку. Однак ще занадто рано аналізувати й оцінювати результати діяльності уряду Кирхнера, тим більше що міжнародні організації й провідні держави займають стосовно процесів, що йдуть в Аргентині (а також у Венесуелі й у Бразилії), вичікувальну позицію[2, c. 95-96].

 

Висновки

Таким чином, у сучасному глобальному контексті Латинська Америка є одним з найдинамічніших компонентів сучасного світу, який має історичний шанс для підвищення свого статусу в міжнародному співтоваристві. При всіх негативних явищах і втратах на етапі ринкової трансформації основним є руйнування або витіснення на "узбіччя" суспільно-економічного розвитку архаїчних соціальних і господарських структур, які традиційно зумовлювали відсталість і гальмували включення регіону у міжнародний обмін. При цьому Латинська Америка не копіює азіатські держави, а формує власну модель оновлення з новим цивілізаційним контекстом та іншим співвідношенням порівняльних переваг в економіці, головне в якій - не "перестрибуюча" модернізація, а "переробна": через реорганізацію існуючих галузей, через переведення технологій на ефективнішу основу, а продукту - у форму, яка б відповідала передовим стандартам, через впровадження до традиційних галузей схем сучасного менеджменту та господарської логістики.

Латиноамериканські країни прагнуть створити Співдружність лібероамериканських націй на противагу ОАД і з цією метою щороку скликають збори глав держав і урядів країн Латинської Америки і Карибського басейну, Іспанії та Португалії - Гвадалахара (Мексика, 1991 p.), Мадрид (1992), Сальвадор (Бразилія, 1993), Картахена (Колумбія, 1994), Барилоче (Аргентина, 1995), Вінья-дель-Мар (Чилі, 1996), Каракас (Венесуела, 1997), Португалія (1998), Куба (1999), Панама (2000), Перу (2001).

У XXI ст. Латинська Америка вступає істотно оновленою за різними напрямами -політична перебудова суспільства, зміна його економічної "матриці", політичні зміни в орієнтації у світовому геополітичному просторі в контексті глобального переходу до постіндустріальної цивілізації, для якої характерні зростаюча взаємозалежність процесів розвитку в різноманітних сферах суспільно-економічного життя, існування загальних рамок, параметрів детермінації та адаптації у мінливих світових умовах при збереженні багатоваріантності розвитку.

90-і роки стали для Латинської Америки часом закріплення політичної демократизації, продовження модерністських реформ і енергійного господарського піднесення, зростання її ваги у світовій економіці та міжнародній політиці з помітними результатами: фінансовою стабілізацією, поновленням динамічного розвитку, активним припливом капіталу, серйозними проривами на зовнішніх ринках з товарами нетрадиційного експорту. Для регіону стали характерними такі необоротні тенденції, як утвердження демократичних принципів організації суспільства; зміцнення демократичних основ життя; розвиток міжпартійного парламентаризму, законодавче розмежування між властями.

Таким чином, країни Латинської Америки і Карибського басейну мають стати важливим об'єктом зовнішньополітичної стратегії України та регіоном сталих і розвинутих українсько-латиноамериканських відносин.