Тема 5. Етапи експериментального дослідження психіки

• організація експерименту в психології;

• характеристика етапів експерименту;

• реальний і бездоганний експерименти;

• валідність експерименту; зовнішня та внутрішня валідність і умо­
ви її досягнення;

• генеральна сукупність і експериментальна вибірка; репрезентатив­
ність вибірки;

• стратегії відбору досліджуваних у вибірку.

Експеримент у психології проводиться в кілька етапів. На теоре­тичному етапі визначається тема дослідження, передбачається попе­редня постановка проблеми, зокрема виявлення, що саме не задо­вольняє дослідника, які причинно-наслідкові зв'язки між явищами психічної реальності він би хотів установити. Вивчається необхідна наукова література, зокрема визначення базових понять за словни­ками й енциклопедіями із психології і суміжних дисциплін, складан­ня бібліографії наукової літератури, що містить емпіричні дані, одер­жані іншими дослідниками, з поясненнями причин даних явищ. Ре­зультатом роботи з науковою літературою є уточнення проблеми, вибір об'єкта і предмета дослідження, формулювання експеримен­тальної гіпотези у вигляді імплікативного висловлювання типу: "Якщо А... то Б".

Завжди існує ймовірність, що на цьому етапі завершиться розроб­ка даної теми через неможливість емпіричної перевірки проблеми або практично повного її висвітлення в науковій літературі.

Підготовчий етап полягає у складанні програми експерименту. Тут насамперед уточнюється, конкретизується й операціоналізується екс­периментальна гіпотеза. Це означає, що визначаються конкретні змінні А і Б, які входять в імплікативне висловлювання. При цьому А і Б повинні контролюватися в експерименті: А — управлятися екс­периментатором, Б — реєструватися ним (безпосередньо чи з допомо­гою спеціальної апаратури). Тут же визначаються й операціоналізу-ються проміжні та зовнішні змінні, які можуть впливати на залежну змінну. На цьому етапі досліднику необхідно підготувати експеримен­тальне обладнання, яке дозволило б йому управляти незалежною змінною і реєструвати залежну (йдеться про конкретні методики й

апаратуру психологічного експерименту), продумати організацію умов експерименту (приміщення, час проведення та ін.) з тим, щоб або виключити вплив побічних змінних, або, частіше, підтримувати константність їхнього впливу на залежну змінну.

План проведення експерименту складається на основі аналізу шля­хів досягнення "чистоти" експерименту в порівнянні з бездоганним (мисленим) експериментом. Саме визначення оптимальної послідов­ності експериментальних дій і складання плану — логічної схеми пред'явлення рівнів незалежної змінної досліджуваним (або групам досліджуваних) є центральним моментом підготовчого етапу. Тут ви­являється, яке число змінних необхідно контролювати в експеримен­ті, які можливості надає ситуація для проведення дослідження. Згідно з цим Д. Кемпбелл виокремлює кілька видів планів для дослідження зв'язку між двома змінними, які він називає планами істинних експери­ментів. Йдеться про простий план для двох груп з попереднім тесту­ванням, план для двох рандомізованих груп без попереднього тесту­вання, а також план Соломона, який об'єднує обидва плани. У разі, коли план істинного експерименту реалізувати неможливо або недоцільно, застосовуються квазіекспериментальні плани (див. тему 6).

На цьому ж етапі відбувається розробка способів фіксації й аналі­зу результатів; складаються інструкції; за необхідності проводиться пілотажне дослідження, в якому відбувається налаштування облад­нання, уточнення інструкції з тим, щоб вона була зрозуміла всім дос­ліджуваним; пілотажне дослідження є доцільним особливо у разі складного, дорогого експерименту. На цьому етапі також формуєть­ся вибірка — підбирається склад реальних досліджуваних (або груп досліджуваних).

На етапі підготовки також важливим є розгляд етичного аспекту дослідження. Насамперед рішення щодо проведення експерименту повинно базуватися на основі оцінки його внеску в психологію і доб­робут людей. При плануванні дослідження експериментатор відпові­дає за етичну придатність дослідження і розробку заходів, що захища­ють права досліджуваних. Заборонено використовувати процедури, які можуть нанести шкоду досліджуваним. Дослідник повинен захи­щати досліджуваних від надмірних фізичних, розумових чи емоцій­них навантажень. Тому всі необхідні виміри проводяться таким чи­ном, щоб звести до мінімуму фізичний або психічний ризик для дослі­джуваних [7].

На власне експериментальному етапі здійснюється процедура екс­периментування. Тут насамперед проводиться інструктування дослі­джуваних, що обов'язково повинно передбачати їхнє мотивування через повідомлення можливостей, які забезпечує їм участь в експери­менті (матеріальна винагорода, можливість самопізнання, допомога в розв'язанні особистих проблем тощо). Необхідно впевнитися, що досліджувані правильно зрозуміли інструкцію, уникаючи, однак, до­даткових розгорнутих коментарів окремим досліджуваним (з метою уникнення артефактів, обумовлених спеціальною увагою дослідника до цих осіб).

У цілому для цього етапу характерними є три фази. Перша фаза являє собою передтест, коли одна чи більше змінних вимірюються до експериментального впливу на досліджуваних. Друга фаза полягає в експериментальному впливі, тобто конкретних діях експериментато­ра стосовно досліджуваних. Третя фаза представлена посттестом, коли вимірюються ті самі змінні, які вимірювалися на першій фазі, і визначається, чи вплинула на них експериментальна процедура. Як правило, при цьому порівнюються результати експериментальної групи, яка підлягала впливу, з результатами контрольної групи, яка такому впливу не підлягала [4; 7].

Особливо важливо в процесі експериментування правильно орга­нізувати взаємодію експериментатора і досліджуваного, яка багато в чому обумовлює надійність і правдивість експериментальних даних.

У процедурі експериментування часто бере участь асистент, який веде загальне спостереження за поведінкою досліджуваних і їхнім ста­ном, веде протокол, в якому реєструє результати, а також відхилення від програми експерименту, слідкує за роботою апаратури.

Після завершення експерименту доцільно провести бесіду (постекс-периментальне інтерв'ю) з учасниками процедури з метою уточнення окремих процедур, їхнього впливу на досліджуваних і, за необхіднос­ті, зняття негативного впливу. При цьому, якщо методика експеримен­ту вимагає, щоб мета і гіпотеза дослідження були приховані від дослі­джуваних, тут важливо роз'яснити те, що насправді відбувалося в екс­перименті (чого вимагає етика психолога-дослідника).

У зв'язку з останнім під час проведення експерименту дослідник має поважати вільний вибір людини та її право не брати участі в екс­перименті або вийти з нього в будь-який момент, коли вона забажає. Крім того, слід пам'ятати, що інформація про досліджуваних, отри-

мана під час дослідження, є конфіденційною. При цьому взагалі до­сліджувані мають право не називати себе.

Також необхідно врахувати, що досліджувані під час експеримен­ту практично завжди хвилюються щодо оцінки їхнього інтелектуаль­ного або особистісного рівня, і, отже, ліпше не повідомляти їм резуль­тати (особливо негативні) тестових процедур [7], а після експеримен­ту докласти зусиль щодо конструктивного обговорення проблеми.

На заключному, інтерпретаційному етапі проводиться насамперед статистична обробка результатів. Тут експериментальна гіпотеза трансформується в статистичну гіпотезу, зокрема, про подібність чи відмінність двох або більше груп досліджуваних (наприклад, експери­ментальної і контрольної груп), про вплив незалежної змінної, статис­тичний зв'язок незалежної і залежної змінної тощо. При цьому статис­тичне рішення визначає значущість подібності (відмінності) експери­ментальних результатів.

Для обробки даних доцільно використовувати стандартні пакети програм для математичної обробки даних, наприклад, "8Р88", "ЗШізгіса", "Оса" тощо [2; 5].

Оцінка достовірності, подібності та відмінності результатів експе­риментальної і контрольної груп проводиться не тільки на основі ста­тистичних даних, а й у зіставленні з іншими емпіричними даними. У разі розходжень із ними необхідні міркування, пояснення, припущен­ня, чому саме спостерігаються відмінності з даними інших емпіричних досліджень. У цілому на основі аналізу отриманих даних формулю­ється висновок про відхилення чи невідхилення гіпотези, дається ін­терпретація висновків у термінах теоретичної гіпотези, робиться при­пущення про можливість узагальнення і поширення даних на інших людей чи ситуації, розглядаються фактори, які обмежують можливос­ті узагальнення (див. тему 7).

На цьому ж етапі складається науковий звіт про проведене дослі­дження. Складовими звіту є:

• вступ, де обґрунтовується актуальність і постановка проблеми,
подається стислий огляд попередніх досліджень, аналізуються їхні ре­
зультати і суперечності, які є підґрунтям для наступних досліджень про­
блеми, формулюється гіпотеза, методика її перевірки, перелічуються
незалежні, залежні, проміжні змінні та змінні, що контролюються;

• висвітлення процедури дослідження таким чином, щоб при бажан­
ні її могли повторити інші дослідники — характеристика вибірки,
стратегія добору досліджуваних, час проведення, спосіб контролю

змінних, інструкції та спосіб їхнього пред'явлення, способи уникнен­ня артефактів, опис апаратури, яка використовувалася в дослідженні;

• основна частина — представлення результатів і їхній аналіз, оцін­
ка статистичної значущості, для пояснення — таблиці та графіки;

• висновки, в яких експериментальні результати співвідносяться з
гіпотезою та результатами попередніх експериментальних дослі­
джень, теоретичне й методичне пояснення результатів, можливості їх­
нього узагальнення, перспективи подальших досліджень або пропо­
зиції щодо удосконалення чи відхилення теорії, на основі якої прово­
дилося дослідження, висвітлення, яким чином результати експери­
менту можна використати на практиці [4; 6; 8; 9; 10].

Важливою проблемою, яка потребує розв'язання на етапі скла­дання програми експерименту, є аналіз шляхів досягнення "чистоти" експерименту, який проводиться через зіставлення реального експе­рименту з бездоганним — ідеальним, нескінченним, повної відповід­ності [4; 9].

В ідеальному експерименті, за Д. Кемпбеллом, припускається зміна тільки незалежної змінної, пов'язана з нею залежна змінна контролю­ється. Усі інші умови експерименту залишаються незмінними. Ідеаль­ний експеримент вимагає тотожності (еквівалентності) усіх досліджу­ваних, усталеності всіх умов проведення експерименту в часі. Досягнен­ня цих характеристик означає проведення всіх експериментальних впливів одночасно, коли одному й тому самому досліджуваному одно­часно пред'являються всі рівні незалежної змінної, що, очевидно, в реа­льному експерименті є неможливим. А все-таки ідеальний експеримент дасть змогу оцінити, наскільки умови проведення реального експери­менту близькі до ідеальних, знешкоджують чи залишають незмінними побічні впливи і, отже, певною мірою визначити достовірність даних.

Слід урахувати, що перевірка гіпотези проводиться тільки для част­кових випадків, які мають індивідуальні відмінності. Постає питання, чи можна поширити результати експерименту на інші випадки, що відрізняються від цих, оскільки не існує ідентичних даних (крім кло-на). Отже, необхідним є нескінченний експеримент, який продовжуєть­ся нескінченно і, отже, враховує всі варіації завдань. Очевидно, що ре­ально він є безглуздим, адже вся суть експерименту полягає у тому, щоб на основі обмеженої кількості даних зробити узагальнені виснов­ки. Разом з тим нескінченний експеримент дає змогу визначити не­обхідні умови проведення реального експерименту, зокрема, достат-

ньо велику кількість дослідів з тим, щоб отримати надійні дані на різ­них досліджуваних у різних умовах. У цьому випадку експеримен­тальний контроль полягає в повторному проведенні експериментів, кількість яких визначається дослідником. Збіг результатів першого і наступних експериментів дає змогу стверджувати, що експерименти взаємно підтверджуються [7], а сам реальний експеримент наближа­ється до нескінченного.

Реальний експеримент є моделлю дійсності, тому навіть нескінчен­ний експеримент (якби він навіть був доцільним) не дає змоги усуну­ти всі недоліки, адже сам факт пред'явлення досліджуваним однієї з експериментальних умов уже під час дослідження може вплинути на їхні дії за інших умов, викликаючи, наприклад, ефект центрації (див. тему 3). Бездоганним у цьому випадку є експеримент повної відповід­ності, всі умови якого моделюють реальність 1:1, тобто повністю від­повідають життєвим умовам, на які будуть поширюватися результа­ти дослідження. Ступінь наближення умов реального експерименту до експерименту повної відповідності залежить від відповідності умов експерименту життєвим умовам групи досліджуваних (репрезен­тативності експерименту), а також від типовості ситуації для групи досліджуваних у контексті їхньої життєдіяльності, на яку планується поширити результати експерименту (репрезентативності ситуації) [6; 8; 10].

Із зазначених міркувань випливає, що бездоганний експеримент, який одночасно є ідеальним, нескінченним і експериментом повної відповідності, на практиці неможливий і може бути проведений як мислений експеримент. Такий експеримент дає змогу встановити, що достовірність експериментальних висновків визначається, по-перше, тим, наскільки знайдене в експерименті співвідношення між незалеж­ною і залежною змінними є вільним від впливу інших змінних (тобто, за Р. Готтсданкером, установити внутрішню валідність), по-друге, тим, наскільки рівень додаткової змінної відповідає її рівню в реаль­них життєвих ситуаціях, на які планується поширити експеримен­тальні дані (тобто визначити зовнішню валідність) [6].

Різновидами зовнішньої валідності є операціональна валідність — відповідність або міра відповідності застосовуваних методичних про­цедур тим теоретичним поняттям, які входять до експериментальної гіпотези, а також конструктна валідність — достовірність інтерпре­тації причини й експериментального ефекту з допомогою відповідних термінів; про конструктну валідність говорять, коли в межах даної

теорії не Існує Інших теоретичних конструктів, з допомогою яких мо­жна пояснити встановлений в експерименті причинно-наслідковий зв'язок.

Крім того, виокремлюють емпіричну валідність теорії, яка визна­чає, наскільки добре теоретичні конструкти репрезентують реальні феномени, а також "очевидну" валідність, яка, на думку А. Анастазі, визначає, зокрема, наскільки експериментальні методики і результа­ти є обґрунтованими в очах тих, хто буде їх використовувати на прак­тиці [1; 8].

Усі ці види валідності можна подати схематично (рис. 3), на під­ставі модифікації схеми В. Дружиніна [8]:

операцюнальна валідність

 

Рис. 3. Види валідності експерименту

На думку Д. Кемпбелла, експеримент можна назвати "добрим", якщо в ньому:

• виявлено відповідну послідовність прояву в часі причин і наслід­
ків;

• показано їхній зв'язок (коваріацію);

• виключено вплив побічних змінних, яким можна було б поясни­
ти експериментальний ефект;

• відхилені альтернативні гіпотези щодо теоретичних конструктів,
які могли б пояснити цей зв'язок [9].

Залежно від того, наскільки реальний експеримент відповідає цим вимогам, настільки його називають валідним.

Отже, при визначенні валідності реальних експериментів необхід­но порівнювати процедури їхнього проведення з процедурами прове­дення бездоганного мисленного експерименту. При цьому підвищення внутрішньої валідності пов'язують з усуненням результатів дії побіч­них (зовнішніх) змінних (із усередненням їхніх мінливості і нестабіль­ності), тобто урахуванням фактора часу, задачі, суб'єктивного факто­ра. Підвищення зовнішньої валідності (достовірність результатів експе­рименту) забезпечується досягненням відповідності рівнів додатко­вих змінних в експерименті і в реальності, яка вивчається. У зв'язку з цим експериментальний контроль можна трактувати як будь-який за­сіб, що використовується для виключення можливості зменшення ва­лідності дослідження.

Виокремлюють цілий ряд факторів, які утруднюють досягнення зовнішньої та внутрішньої валідності [6; 10]. Для внутрішньої валіднос­ті це насамперед "фактори часу", тобто зміни, які відбуваються про­тягом часу й обумовлюють нестабільність результатів, зокрема не­стабільність самої незалежної змінної в часі; "ефект історії"' — вплив конкретних подій, що відбуваються в житті досліджуваних, окрім екс­периментального впливу; природний розвиток — зміни досліджува­них без зв'язку з конкретними подіями як наслідок перебігу часу — зміна стану (коливання уваги, втома, голод, хвороба), властивостей індивіда — вікові зміни, накопичення досвіду, які зумовлюють неста­більність залежної змінної; динаміка побічних змінних протягом часу (зокрема, зміни в погодних умовах, годинах дня, сезонні зміни тощо).

Внутрішній валідності загрожують також "фактори задачі", коли, наприклад, експерименти (особливо пов'язані з научінням) вимага­ють застосування різних задач для різних умов (оскільки одну і ту саму задачу можна виконати тільки один раз); саме різний зміст задач, а не експериментальний вплив може зумовити зміни в поведінці досліджу­ваних. При цьому також може проявитися ефект тестування (вплив попереднього тестування на результат прикінцевого) або інструмен­тальна похибка, зумовлена недостатньою надійністю методик фікса­ції поведінки досліджуваних.

Крім того, в будь-якому експерименті, де різні умови надаються одному й тому самому досліджуваному, виникають ефекти послідов­ності, коли попередні умови впливають на наступні.

Джерелом порушення внутрішньої валідності може також стати суб'єктивний фактор, зокрема упередженість експериментатора щодо переваги однієї з умов незалежної змінної, в цілому комунікативні ар­тефакти, викликані особливостями взаємодії експериментатора і до­сліджуваного.

Якщо ці загрози внутрішньої валідності при плануванні експери­менту не усунути, вони можуть призвести до ненадійності експеримен­ту в цілому (коли при великій розбіжності даних проведено невелику кількість дослідів, унаслідок чого викликає сумнів щодо відтворення результатів при повторенні експерименту) і систематичного змішу­вання усіх видів змінних, що не дає можливості ізолювати незалежну змінну і саме її впливом пояснити динаміку залежної змінної.

Досягнення зовнішньої валідності утруднюється факторами, які пов'язані з особливими умовами проведення експерименту, що відріз­няються від умов реальної ситуації. По-перше, експеримент повної відповідності, з яким порівнюється реальний експеримент у контексті досягнення зовнішньої валідності, потребує участі в ньому всіх лю­дей, для яких правильними будуть отримані в експерименті результа­ти (що неможливо). Отже, зовнішня валідність пов'язана з відбором реальних досліджуваних таким чином, щоб отримані результати мож­на було поширити на всіх потенційних досліджуваних. При цьому може відбутися взаємодія факторів відбору і змісту експериментально­го впливу, наслідком чого стануть артефакти, зумовлені, наприклад, різною мотивацією тих, хто бере участь в експерименті добровільно чи з примусу.

Зовнішній валідності, яка визначає можливість узагальнення і пе­реносу даних на більш широкі спільноти, загрожують самі умови про­ведення експерименту, які змінюють досліджуваних. У цьому разі ви­никає запитання, чи можна поширювати результати на людей, які не підлягали попередньому тестуванню чи експериментальному впливо­ві. Останній фактор "реакції на експеримент" практично неможливо елімінувати [8].

Отже, проблему досягнення зовнішньої валідності експерименту як його репрезентативності щодо реальності повністю розв'язати не­можливо, можна тільки наблизитися до її вирішення [8; 10].

Особливо велике значення при цьому має відбір досліджуваних для участі в експерименті. Слід зауважити, що об'єктом дослідження у психологічному експерименті в окремих випадках може стати й один

досліджуваний, зокрема, коли індивідуальними відмінностями можна знехтувати при великій кількості проб, коли досліджуваний є унікаль­ним або вимагається особлива компетентність, якої важко досягти для більшої кількості людей через надзвичайно складну підготовку.

Частіше об'єктом дослідження є група досліджуваних — вибірка, яка обирається з генеральної сукупності або популяції — усіх потен­ційних досліджуваних, на яких планується поширити експеримен­тальні результати. Ці досліджувані, як правило, розподіляються на контрольну й експериментальну групи. Процедуру добору еквівалент­них експериментальної і контрольної груп, коли потенційні досліджу­вані з популяції мають рівні шанси взяти участь в експерименті й од­накову ймовірність бути приписаними до експериментальної чи кон­трольної груп, називають рандомізацією [1; 6; 10].

Важливою властивістю вибірки є її репрезентативність — міра аде­кватності характеристик досліджуваних (вік, освіта, стать, соціальні й економічні умови їхнього життя тощо) відповідним характеристикам популяції, що вивчається. Ступінь репрезентативності визначає зов­нішню валідність експерименту.

При цьому особливості розподілу на експериментальну і конт­рольну групи визначають внутрішню валідність експерименту. Сам розподіл проводиться таким чином, щоб відповідати критерію еквіва­лентності досліджуваних, що означає необхідність урахування всіх значущих характеристик досліджуваних, відмінності у вираженості яких можуть суттєво вплинути на залежну змінну. Якщо це не вдаєть­ся зробити, то при обробці даних використовують нормування ре­зультатів на величину значущого параметра.

Так, зокрема, В. Дружинін наводить приклад дослідження, прове­деного щодо вивчення процесу формування простих штучних понять, коли криві научіння, побудовані за результатами дослідження, вияви­лися різними в усіх досліджуваних [7]. Дослідником було запропоно­вано нормувати індивідуальні показники на величину початкового рівня навченості (по осі У) і на індивідуальний час досягнення крите­рію (по осі X). Це дало змогу отримати функціональну залежність ус­пішності від часу, однакову для всіх досліджуваних, при цьому показ­ники динаміки індивідуальних результатів досліджуваних описані че­рез ступеневу квадратичну функцію.

Існує кілька можливостей конструювання вибірки:

• проведення дослідження з двома різними групами (експеримен­тальною і контрольною), які ставляться в різні умови;

• дослідження однієї групи в контрольних І експериментальних
умовах (коли можна знехтувати ефектом послідовності);

• дослідження особливостей експериментального впливу на різних
групах, які ставляться в різні умови, що відповідають дії різних фак­
торів — кількох незалежних змінних [10].

Добір досліджуваних може здійснюватися за допомогою різних стратегій, які мають на меті:

1) знешкодження ефекту змішування — впливу індивідуальних від­
мінностей між досліджуваними на зв'язок між незалежною і залежною
змінними, що, до речі, спостерігається у разі використання реальних
груп, які вже існують (наприклад, шкільні класи);

2) досягнення того, щоб експериментальна група представляла ту
популяцію, яка вивчається, і, отже, експериментальна вибірка висту­
пала як модель популяцій або тієї її частини, яка є об'єктом нашого
вивчення.

Існують кілька стратегій відбору досліджуваних у вибірку. Це, по-перше, стратегія випадкового відбору, коли максимально можливій кількості членів популяції привласнюють індивідуальний номер і по­тім обирають необхідну кількість реальних досліджуваних за допомо­гою таблиці випадкових чисел. Тим самим кожному досліджуваному надаються рівні можливості бути членом вибірки, тобто брати участь в експерименті. Тому така стратегія ще носить назву технікарандомі­зації, або К-метод.

У цьому випадку характеристики суб'єктів, які можуть вплинути негативно на результати, змінюються випадково. Завдяки залученню багатьох осіб можна припустити, що їхні характеристики розподіля­ються в кожній групі згідно з тим самим розподілом, який спостеріга­ється в генеральній сукупності. За умови достатньо великої кількості об'єктів дослідження є цілком імовірним, що починає діяти закон нор­мального розподілу [7]. Отже, техніка рандомізації є особливо придат­ною для досить великої, бажано однорідної за певними ознаками кількості людей, які складають популяцію.

Якщо ж група потенційних досліджуваних є досить різноманіт­ною, використовується стратометрична стратегія, коли в популяції виокремлюються групи людей — страти (від грец. "страта" — проша­рок) з рівними показниками певних властивостей. Потім з кожної з груп (страт) випадково і пропорційно обираються реальні учасники експерименту, у зв'язку з чим дану стратегію також називають техні­кою рандомізації з попереднім виокремленням страт [4].

Стратегія попарного відбору, або М-метод, стосується розподілу досліджуваних в експериментальну і контрольну групи, коли добира­ються досліджувані, еквівалентні за значеннями проміжних змінних. Для цього досліджувані тестуються за значущими змінними, за резуль­татами тестування складаються пари досліджуваних із приблизно рів­ними значеннями протестованих змінних. Потім один досліджуваний з пари розподіляється в експериментальну групу, а другий — в контро­льну. Різновидом цієї стратегії є підбір груп досліджуваних, вирівняних за всіма показниками, крім того, що нас цікавить. Тоді різницю в ре­зультатах груп за деяких умов можна приписати саме цьому показни­ку, за яким відрізняються дані групи [4; 6].

Іноді неможливо утворити репрезентативну групу, тоді викорис­товують реальні групи, коли, наприклад, дослідження проводиться на студентах (що, до речі, часто і відбувається в психологічних експери­ментах), а результати поширюються на всіх людей віком 17-22 років. Застосування реальних груп може призвести до змішування незалеж­ної змінної та індивідуальних відмінностей, у зв'язку з чим вимагає квазіекспериментального плану дослідження (див. тему 8).

У деяких дослідженнях використовують так звані вибірки типово­го випадку. Е. Дзукі наводить відповідний приклад, коли дається ви­значення середнього молодого італійця і для дослідження використо­вується вибірка, що складається з індивідів, які відповідають цьому визначенню [7]. Зрозуміло, що результати такого дослідження можна поширити тільки на тих осіб, які за своїми характеристиками відпові­дають визначенню "середній молодий італієць".

Чисельність вибірки в більшості випадків варіює від 1 до 100 осіб. Доцільно, щоб вибірка складала не менше 30-35 осіб, а з урахуванням природного "відсіву" слід передбачити чисельність вибірки на 5-10 % більше, ніж потрібно. У разі факторного експерименту кількість дослі­джуваних повинна не менш ніж у 3 рази перевищувати кількість пара­метрів, які реєструються в експерименті [8].

Контрольні запитання і завдання

1. Яким чином організується психологічний експеримент?

2. Охарактеризуйте кожний етап експерименту в психології.

3. Чому планування називають центральним моментом підготов­
чого етапу експерименту?

4. Яким чином визначається валідність експерименту?

5. Чому бездоганний експеримент можна провести тільки в мис-
ленному плані?

6. Назвіть види валідності психологічного експерименту і стисло
охарактеризуйте їх.

7. Знайдіть у психологічній науковій літературі опис будь-якого
психологічного експерименту і оцініть його валідність.

8. Які фактори перешкоджають зовнішній і внутрішній валідності
психологічного експерименту? Чому?

9. Які існують стратегії відбору досліджуваних?

10. Поясніть, яким чином відбір досліджуваних може вплинути на валідність психологічного експерименту. Наведіть приклади.