Тема 2. Експеримент як метод психологічного дослідження

• місце експерименту в дослідженні психічної реальності;

• сутність експериментального дослідження психіки;

• принципи експериментального дослідження психіки;

• переваги та проблеми експериментального дослідження психіки.

Загальна схема дослідження психічної реальності здійснюється на підставі чіткого визначення наукової проблеми, яка випливає з прак­тичної задачі. Іноді така задача розгортається в цілу систему науко­вих проблем, іноді цілий ряд на перший погляд не пов'язаних між со­бою задач об'єднується в одній науковій проблемі.

Указаний перехід від практики до наукового рівня аналізу пробле­ми передбачає осмислення теорій і концепцій, які вже існують у науці, висунення нових гіпотез і їх перевірку в емпіричному дослідженні тощо. Результатом розв'язання проблеми є створення нової теорії або поглиблення існуючих теоретичних положень. На ґрунті цих теорій розробляються практичні рекомендації щодо способів і шляхів вико­ристання отриманих знань у суспільній практиці.

Характерними рисами емпіричних досліджень, у яких здобуваєть­ся наукове знання, згідно з системним підходом, є:

• усвідомлена, чітко визначена мета дослідження',

• обумовлені засоби дослідження (методологічні принципи, мето­
ди, методики);

-такіумови дослідження, що є максимально незалежними від ситу­ації й особистості дослідника);

-результат, інваріантний щодо простору, часу, особистіших ха­рактеристик і орієнтований на підтвердження чи відхилення гіпотези [5]. Слід зауважити, що такий результат є ідеалом емпіричного дослі­дження і його досягнення повністю неможливе. Але ми будемо праг­нути ідеалу, зіставляючи умови проведення реального експерименту з ідеальним, бездоганним (див. тему 5).

У кожному разі у психології факт як результат емпіричного дослі­дження не обов'язково є ідентичним самому собі при відтворенні екс­перименту. При цьому результати, що відхиляються від середнього значення, вважають не помилками дослідження, а просто менш імові­рними, ніж інші значення. Такий імовірнісний характер результату

викликаний самою природою психіки людини, яка обумовлює в од­ній і тій самій ситуації множину значень, що мають функціональну ек­вівалентність [15].

Отже, знання, яке отримується в емпіричному дослідженні, має ймовірнісний характер, у зв'язку з чим А. Ейнштейн зазначав: "Ми не знаємо, ми можемо тільки припускати" [14].

В. Дружинін запропонував класифікацію методів емпіричного дослі­дження, в основу якої покладено два критерії—міру активності дослід­ника та міру безпосередності впливу на об'єкт дослідження (рис. 1):

експеремент

клінічна бесіда

 

опосередковані

безпосередні

 

тестування (психодіагностика)

спостереження

Рис. 1. Класифікація методів емпіричного дослідження

(за В. Дружиніним) [4]

З цієї класифікації випливає, що експеримент є активним засобом пізнання дійсності, який передбачає втручання дослідника в ситуа­цію, що вивчається, і опосередковане управління нею через зміну зов­нішніх умов. Під час експерименту дослідник завжди спостерігає за поведінкою об'єкта дослідження і вимірює його стан, тобто процес експерименту обов'язково містить процедури спостереження і вимі­рювання.

Експериментуючи, дослідник не просто спостерігає за певними умовами і фактами, а й свідомо організує їх (як кажуть, здійснює екс­периментальний вплив}. У цілому, організована діяльність експериме­нтатора спрямована на підвищення істинності теоретичних знань че­рез здобуття наукового факту.

Отже, експеримент можна визначити як метод наукового пізнання, спрямований на встановлення причинно-наслідкових залежностей у спеціально створених умовах, які контролюються дослідником.

При цьому слід зауважити, що доведення причинно-наслідкового зв'язку між подіями А і Б (коли А є причиною Б) передбачає встанов­лення:

• факту передування А за часом Б;

• зв'язку між А і Б, коли зміна А супроводжується зміною Б (у цьо­
му випадку говорять про коваріацію змінних А і Б);

• відсутності інших, конкурентних пояснень експериментального
впливу, тобто доведення, що жодні інші події не викликають появи Б [6].

Особливістю психологічного експерименту, як зазначав ще М. Лан-ге, є його суб'єктивно-об'єктивний характер. Залишаючись об'єктив­ним у своїх основних характеристиках (характер подачі впливу, засоби реєстрації зовнішніх проявів психіки тощо), психологічний експери­мент обов'язково містить суб'єктивний компонент — суб'єктивні пере­живання, стани, характеристики досліджуваного — об'єкта досліджен­ня й одночасно суб'єкта експериментальної взаємодії). Саме співвідно­шення між цими суб'єктивними переживаннями та їхніми об'єктивни­ми причинами й наслідками становить предмет експериментального дослідження у психології. У разі ігнорування переживань досліджува­ного (суб'єкта) об'єктивна психологія, на думку М. Ланге, обертається в об'єктивну фізіологію [5].

Крім того, суттєвою характеристикою об'єкта психічного дослі­дження є його індивідуальна неповторність, унікальність. Навіть по­дібні за віком, статусом, статтю досліджувані відрізняються за інши­ми, не менш суттєвими характеристиками. Це утруднює порівняль­ний аналіз, оцінку та інтерпретацію експериментальних даних.

Існує кілька підходів до розуміння особливостей організації екс­перименту в психології. Інструментальний (функціональний) підхід був запроваджений Л. Виготським, який експериментальне досліджу­вав процеси розвитку вищих психічних функцій і виявив, що їхній розвиток опосередкований знаками, які виникли у процесі історично­го розвитку людини.

На підставі результатів дослідження була побудована "функціо­нальна методика подвійної стимуляції", спрямована на розкриття ін­струментальної функції знаків (тобто стимулів, що мають значення) у загальній структурі вищих психічних процесів. Згідно з цією методи­кою поведінка дитини організовувалася за допомогою двох рядків стимулів таким чином, щоб забезпечити використання одного з ряд­ків стимулів (наприклад, малюнків) як інструмент (допоміжний засіб) для певних операцій (наприклад, запам'ятовування) з іншим рядком стимулів. Отже, цей підхід передбачав утручання людини в ситуацію, її активну роль, поведінку, яка вимагала введення нових стимулів — знарядь, осмислення ситуації [1; 6].

Інструментальний підхід дістав подальший розвиток у діяльнішо­му підході (О. Леонтьєв), згідно з яким ставилося завдання дослідити в експерименті психіку, свідомість як суб'єктивний продукт цілеспря­мованої активності, діяльності. Єдність діяльнісної теорії психіки й експерименту особливо яскраво виявилася в дослідженнях у роки Ве­ликої Вітчизняної війни, коли стало можливим відтворити рухи та вищі психічні функції після тяжких поранень (мозкових травм) шля­хом включення поранених у певні види діяльності. Тим самим була доведена принципова можливість прижиттєвого формування, "конс­труювання" нових функціональних систем, нових психічних здібнос­тей [5].

У вітчизняній психології на ґрунті концепції розвитку особистості (Г. Костюк) і діяльнішого підходу сформувався генетико-моделюючий підхід, згідно з яким, як зазначає С. Максименко, "досліджуване пси­хічне явище або функція спочатку конструюються у вигляді моделі певної діяльності, а потім актуалізуються через посередництво спеці­альних способів організації активності людини. Таким універсальним способом активності є задача, вирішення якої і передбачає функціо­нування відповідного психічного процесу. Критерієм психологічної оцінки проведеного дослідження стає міра відповідності реально здій­сненого процесу вирішення задачі її моделі" [9, 19].

Необхідність урахування насамперед особливостей взаємодії до­сліджуваного й експериментатора в перебігу експерименту розкрива­ється у підході, який, на нашу думку, можна умовно назвати соціаль­но-психологічним. Згідно з цим підходом експеримент розглядається насамперед як спільна діяльність, взаємодія експериментатора і дослі­джуваного (С. Рубінштейн), важливою складовою якого є спілкуван­ня (Б. Ломов), оскільки саме у спілкуванні свідомість існує як для са­мої людини, так і для інших людей, і, отже, за допомогою спілкування у взаємодії можна передавати свій внутрішній світ [5].

Зокрема, цей підхід використовував сам С. Рубінштейн у дослі­дженнях мислення, наприклад, використовуючи метод підказок, за допомогою якого особливості прийняття досліджуваним підказки розглядалися як засіб об'єктивного дослідження процесу мислення. С. Рубінштейн указував на те, що для прийняття досліджуваним екс­периментальної задачі експериментатор мав зайняти позицію учасни­ка спільної діяльності, спрямованої на розв'язання спільного з дослі­джуваним життєвого завдання, яке виходить за рамки експеримента­льної ситуації. В іншому випадку досліджуваний буде трансформува-

ти експериментальну задачу, виходячи із особистої, невідомої моти­вації [14].

При цьому основне завдання психологічного експерименту, за С. Рубінштейном, полягає в тому, щоб зробити доступними для об'єк­тивного спостереження істотні особливості внутрішнього процесу. З цією метою необхідно, змінюючи умови перебігу зовні видимої діяль­ності, підібрати ситуацію, в якій зовнішні дії адекватно відображали б внутрішній психологічний зміст. Тільки на підставі експериментально­го варіювання умов можна розкрити правильність однієї з можливих інтерпретацій дії або вчинку, відхиливши можливість усіх інших. Таке розуміння експерименту є характерним для вчинкового підходу, який розробляється у вітчизняній психології останніми роками [10].

Розгляд психологічного експерименту як системи спільної діяль­ності експериментатора і досліджуваного, що має на меті пізнання особливостей психіки останнього, дає, на думку багатьох дослідни­ків, можливість цілісного уявлення про експеримент, враховуючи на­самперед такі три моменти: діяльність досліджуваного (експеримен­тальна задача, яка розв'язується ним), особливості його особистості, характеристика особливостей взаємодії і спілкування дослідника та досліджуваного [5; 11].

На ґрунті зазначених підходів виокремлюють такі групи принци­пів експериментального дослідження психіки: загальні (детермінізму, єдності свідомості та діяльності, розвитку, об'єктивності, системнос­ті, або цілісного вивчення психічних явищ, сутність яких розкриваєть­ся в загальній психології) і спеціальні, серед яких, зокрема, формулю­ють:

• принцип репрезентативності об'єкта дослідження з метою забез­
печення можливості поширення експериментальних результатів на
великі групи людей;

• валідності (від англ. маШіїу — дійсний, такий, що має силу) —
обґрунтованості, ступеня співвіднесення експериментальних проце­
дур як з базовими теоретичними поняттями, предметом дослідження,
так і з експериментальними даними, отриманими іншими дослідника­
ми; дає можливість вважати отримані експериментальні результати й
висновки достовірними;

• надійності (або, за Р. Готтсданкером, внутрішньої валідності)
експериментальних даних, що передбачає організацію таких експери­
ментальних умов, які забезпечують точність виміру психічних явищ

таким чином, щоб згодом можна було узагальнити і поширити на ін­ших людей;

• інваріантності результату експериментального дослідження пси­
хіки, що обумовлює відносно стійкий зв'язок між експериментальним
впливом і певною відповіддю (реакцією) об'єкта дослідження, задає
принципову відтворюваність результатів дослідження;

• ізоморфізму, що обумовлює існування співвідношення між зовні­
шньою, предметно-практичною і внутрішньою психічною діяльніс­
тю, дозволяє поряд із об'єктивним вивченням зовнішніх факторів
отримати об'єктивну інформацію про внутрішні, суб'єктивні факто­
ри — властивості психіки суб'єкта;

• єдності теорії, експерименту і практики, що стверджує тісний
зв'язок між практикою, яка визначає проблеми психології, методи
дослідження тощо, і теорією, що розвивається на базі накопичених у
експериментальних прикладних дослідженнях даних, які є для теорії
як джерелом інформації, так і засобом перевірки її істинності; разом з
тим теорія спрямовує пошуки розв'язання задач, що виникають в екс­
перименті й на практиці [5; 9; 11];

• проектування (активного моделювання, відтворення форм психі­
ки в особливих умовах).

Реалізація останнього принципу, наприклад, представлена у під­ході П. Гальперіна до формуючого експерименту як засобу управлін­ня психікою, коли відбувається цілеспрямоване формування розумо­вих дій через перехід від зовнішньої діяльності (яка об'єктивно спосте­рігається і регулюється) до внутрішньої (яка об'єктивно управляєть­ся) [5].

Перевагами експериментального дослідження психіки порівняно зі спостереженням є можливість вивчити психічні явища у найсприятли­віших умовах; розкрити стійкі, суттєві й загальні зв'язки, недосяжні для наших органів чуття [9]; можливість виявити причини психічних явищ, а отже, визначити психологічні закономірності та закони; мо­жливість перевірити раніше проведені дослідження, установити рам­ки й умови дії виявлених закономірностей; можливість реально впли­вати на розвиток психіки.

Ю. Забродін указує також на переваги експерименту щодо пере­творень у реальній практиці життєдіяльності людини. Зокрема, експе­римент певною мірою є більш етичним у зв'язку з тим, що в експери­менті, як правило, бере участь досліджуваний, який погодився на

втручання в його життя. Крім того, ніж вишукувати відповіді в усьо­му розмаїтті життєвих ситуацій, з численними складними супутніми обставинами, простіше й часто дешевше організувати експеримент як спрощену модель реальності. Експеримент є більш економічним, ос­кільки дослідник може сам організовувати й контролювати хід подій, досліджуючи факти психічної реальності в оптимальних умовах [5].

Разом з тим проведення експериментального дослідження психіки пов'язане з необхідністю розв'язання цілого ряду проблем. Це насам­перед проблема штучності, адже саме в силу того, що експеримент являє собою модель реальності, в ситуації, яка моделюється, відсутні всі фактори складної і багатогранної взаємодії особистості з середо­вищем, що актуалізує проблему забезпечення так званої екологічної валідності — перенесення експериментальної моделі в реальні життє­ві обставини. Значущою для експериментального дослідження психі­ки є проблема ізоморфізму між психічною реальністю, що вивчається, і її об'єктивними показниками, адже очевидною є неможливість без­посереднього вивчення базових психічних процесів.

Часто досягнення експериментальних цілей веде до того, що дослі­джувані не знають про істинні цілі експерименту або взагалі не знають про те, що вони є об'єктом експериментального впливу. Це актуалізує проблему забезпечення етичності психологічного експерименту. На­приклад, відомий експеримент С. Мілграма, в якому досліджувано­му — "учителю" необхідно було в контексті "навчального" експеримен­ту впливати на іншу людину електрошоком, сила якого могла зроста­ти у відповідності з вказівками експериментатора. Досліджуваний не знав, що "учень" насправді є помічником експериментатора й імітує реакцію на електрошок, якого насправді не було. Результати експери­менту виявили, що, по-перше, не підкоритися владі експериментатора досліджуваним важче, ніж вони припускають. По-друге, така ситуа­ція часто є конфліктною: з одного боку, досліджувані бажають допо­могти експериментатору, а з другого — не бажають впливати на "учня" електрошоком. Хвилювання, яке виникало при цьому, іноді було таким великим, що експериментатори були вимушені припини­ти експеримент. І хоча у постекспериментальному інтерв'ю було за­стосовано цілий ряд заходів, щоб подолати стрес, деякі дослідники висловлюють побоювання щодо досить серйозного негативного впливу на особистість досліджуваного в даному експерименті [8; 12].

Розв'язання потребує і проблема "подвійної суб'єктивності", коли на перебіг експерименту впливають особливості уявлень дослідника —

суб'єкта про характер взаємодії досліджуваного зі світом. Досліджува­ний — суб'єкт цієї взаємодії може не зрозуміти або не прийняти експе­риментальне завдання, і саме це (а не рівень розвитку психічних якос­тей) зумовить низький рівень виконання експериментального зав­дання, або, навпаки, бажаючи виконати завдання якнайкраще (розці­нюючи експериментальну процедуру як ситуацію експертизи), змінить звичайний темп діяльності. Тобто в ситуації експерименту в досліджу­ваного може проявитися мотивація соціального схвалення, коли дослі­джуваний хоче допомогти експериментатору і поводиться так, щоб до­помогти, або прагнення до самопрезентації (виглядати краще перед са­мим собою і у зв'язку з цим не "піддаватися" експериментальному впливу) [5; 8].

Щодо експериментатора, то результати досліджень дозволяють припустити вплив біосоціальних якостей (віку, статі, зовнішності, на­ціональності), психосоціальних якостей (рівня тривожності, потреби в соціальному схваленні, агресивності), ситуативних факторів (на­строю, стану здоров'я, особистого знайомства з досліджуваним) тощо [4; 6].

При цьому взаємодія двох суб'єктів спільної діяльності — експери­ментатора і досліджуваного може викликати цілий ряд комунікатив­них артефактів (від лат. "артефакт" — штучно зроблений).

Ефект Пігмаліона (Розенталя) полягає в тому, що очікування екс­периментатора змінюють поведінку досліджуваного (мимоволі навію­ють таку поведінку, щоб підтверджувалася гіпотеза). Ці очікування впливають на поведінку досліджуваного через міміку, пантоміміку (усмішка при "правильній" відповіді досліджуваного), інтонацію, емоційний тон тощо. Впливають очікування й на інтерпретацію да­них. Наприклад, одне з досліджень на вивчення екстрасенсорного сприймання спостереження за діями дослідників, які вірили й не віри­ли в цей феномен, виявило, що вони по-різному фіксували результати: ті, хто вірили, збільшили кількість результатів на користь феномена.

Ефект аудиторії, виявлений Р. Зайонцем, проявляється в тому, що присутність експериментатора чи інших людей здатна змінити пове­дінку досліджуваного, викликаючи фацилітацію й інгібіцію. При цьо­му було встановлено, що впливає не будь-який спостерігач, а особли­во значущий для досліджуваного. Існує також залежність ефективнос­ті діяльності досліджуваних від збільшення кількості спостерігачів: у цьому разі вплив тим більший, чим важче експериментальне завдан­ня, а також чим більший рівень тривожності досліджуваних.

Ефект плацебо (від лат. — "одужую") був виявлений уперше в меди­цині й проявлявся у зміні фізіологічного чи психологічного стану лю­дей під впливом певних процедур чи препаратів, які виступають як сильнодіючі засоби. Цей ефект ґрунтується на механізмах навіювання і самонавіювання: коли досліджувані вважають, що певні дії лікаря або препарати позитивно мають вплинути на їхній стан, самопочуття у них дійсно поліпшується, навіть якщо у вигляді ліків їм давали не­шкідливі нейтральні речовини. У психології цей ефект визначається як ефект Хоторна і полягає в тому, що сам факт участі у процедурах дослідження може суттєво вплинути на поведінку досліджуваних. Був виявлений в м. Хоторні (США), коли там проводилося дослідження впливу умов праці на її продуктивність. При цьому для групи досліджу­ваних — жінок з їх більшою, порівняно з чоловіками, емоційною чут­ливістю, неврівноваженістю незалежно від сприятливості умов конста­тувалося зростання продуктивності праці протягом двох років.

Ефект первинності визначає залежність оцінки дослідником пси­хічного явища чи людини від першого враження, при цьому інформа­ція, яка суперечить враженню, викривлюється чи відкидається. У зв'яз­ку з цим відоме дослідження, коли кількох досвідчених експеримен­таторів просили зафіксувати особливості поведінки щурів у серії до­слідів. При цьому деяких з них повідомили, що вони працюють зі спеціально виведеними "особливо розумними тваринами", а іншим дали зрозуміти, що вони будуть мати справу з особливо "дурними". Насправді всі щури були приблизно однакові, а іноді ті самі. А все ж таки результати експериментів досить сильно відрізнялися один від одного [2; 6; 8; 12].

Засобами уникнення подібних артефактів може бути, по-перше, дез­інформація досліджуваних — повідомлення їм хибної мети досліджен­ня. До того ж це часто є необхідною умовою перевірки певних експе­риментальних гіпотез (наприклад, проявів конформізму в ситуації групового тиску). Вважається, що краще дезінформувати досліджу­ваних, ніж зовсім не повідомляти мету експерименту, оскільки в останньому випадку учасники експерименту прагнуть самостійно ро­зібратися в його призначенні, при цьому індивідуальні інтерпретації мети створюють різну мотивованість досліджуваних, яку неможливо врахувати.

Іноді використовується маскування експериментального впливу ("сліпий " метод) — введення незалежної змінної підставною особою

чи випадком, коли досліджувані не підозрюють про свою участь в експерименті.

З метою уникнення артефактів застосовують також подвійний "слі­пий" метод (або плацебо "наосліп"), який полягає в незнанні експери­ментатором і досліджуваними, яка група є контрольною, а яка — екс­периментальною.

Також засобом попередження комунікативних артефактів може бути неінформування асистента, який безпосередньо здійснює експе­риментальну процедуру, стосовно мети, гіпотези й очікуваних резуль­татів, або використання кількох експериментаторів, кожний з яких перевіряє лише частину гіпотези [2].

Слід зауважити, що зазначені заходи здійснюють тільки у разі крайньої необхідності, оскільки вони часто знаходяться в певній супе­речності з етичними нормами психолога-експериментатора. При цьо­му важливо здійснювати контроль сприймання досліджуваними ситу­ації під час експерименту через необхідність (негативний вплив експе­риментальної ситуації) у процесі постекспериментального інтерв'ю надати досліджуваному необхідну фізичну й емоційну підтримку.

Контрольні запитання і завдання

1. Яке місце займає експеримент у системі емпіричних методів
дослідження психіки?

2. У чому полягають особливості експериментального досліджен­
ня психіки?

3. Визначте підходи до розуміння сутності експерименту, які були
започатковані у вітчизняній психології. Який з цих підходів, на
вашу думку, є найдоцільнішим? Чому?

4. Які принципи забезпечують можливість експериментального
дослідження психіки?

5. У чому полягають переваги експерименту як методу психології
порівняно із спостереженням?

6. Які проблеми виникають у процесі експериментального дослі­
дження психіки?

7. Які комунікативні артефакти можуть виникнути у процесі взає­
модії експериментатора з досліджуваним?

8. Які засоби використовують для запобігання комунікативним
артефактам у психологічному експериментуванні?

9. Які етичні проблеми виникають у таких дослідженнях?

В одному з експериментів студентів чоловічої статі примусили пові­рити, що їх гомосексуальне збуджують фотокартки чоловіків; в іншо­му подібному дослідженні досліджуваним різної статі була надана су­перечлива інформація щодо рівня їхньої маскулінності чи фемінності. В умовах одного з експериментів ця інформація "ґрунтувалася" ніби на результатах цілої серії складних психологічних випробувань, у яких брали участь досліджувані. У всіх дослідженнях наприкінці експери­менту досліджуваним пояснили, що їх ввели в оману.

Чи було в небезпеці фізичне або психічне благополуччя досліджу­ваних? Якщо так, то у чому полягала ця небезпека? Чи взнали дослі­джувані що-небудь цінне про самих себе? (За Е. Пайнс, К. Маслач.)