Тема 1. Становлення і розвиток експериментального методу в психології

• передумови запровадження експерименту в психології;

• етапи становлення експериментального методу в психології;

• роль основних напрямів психологічної науки у становленні психо­
логічного експерименту;

• розвиток експериментального дослідження психіки у вітчизняній і
зарубіжній психології;

• предмет і завдання експериментальної психології;

• експериментальний метод у психології на сучасному етапі.

Знання є наукове тоді, коли його можна підтвердити в емпіричному дослідженні, результати якого є інваріантними щодо простору, часу, особистісних характеристик дослідника. Стосовно психологічних знань розв'язання цього завдання ускладнюється якісною своєрідністю і неповторністю внутрішніх психічних явищ, для яких досить складно знайти адекватні об'єктивні, зовнішні щодо психіки показники. Тому для впровадження експериментального методу в психологію потріб­но було створити певні передумови, які б забезпечували можливість експериментального (об'єктивного) дослідження психіки.

Впровадження експерименту в психологію було зумовлено насампе­ред розвитком філософії, яка збагатила психологію методологічними принципами дослідження психіки, зокрема принципами детермінізму, розвитку, системності тощо. П. Фресс зауважує з цього приводу, що саме в межах філософії була висунута ідея виміру в психології. Так, X. Вольф ще у XVIII ст. ввів у вжиток не тільки сам термін "психологія", а й поняття про психометрію. Він запропонував вимірювати психічні явища за їхньою тривалістю та інтенсивністю і, наприклад, вважав, що можна виміряти величину задоволення усвідомлюваною нами до­сконалістю, а величину уваги — тривалістю аргументації, за якою людина здатна прослідкувати [14].

Важливе значення для розвитку експериментальної психології мали й досягнення в біології, зокрема еволюційне вчення Ч. Дарвіна, який у своїй праці "Походження видів" (1859) порушив питання, що безпосередньо стосувалися впровадження експерименту в психоло­гію. Так, він доводив не тільки фізичну, а й психологічну неперерв­ність видів, стверджуючи, відповідно, можливість порівняння виявле­них емпірично як фізичних, так і психічних особливостей тварин і

людей. Зокрема, у праці "Вираження емоцій у людини і тварин" (1872) він зробив висновок, що емоції людини можна розглядати як наслі­док тих дій тварин, які були корисними за своєю суттю. Тому очевид­ності набула можливість експериментальних досліджень причин і за­кономірностей психічних явищ.

1898 р. Е. Торндайк порушив питання про інтелект тварин, приве­рнувши, відповідно, увагу дослідників до зоопсихології, яка стала підґрунтям для експериментального дослідження психіки біхевіорис-тами, допомагаючи зрозуміти (хоча б на підставі аналогії з тварина­ми) деякі функції людської психіки.

Але безпосередньо експериментальне вивчення психіки розпоча­лося завдяки успіхам фізіології і, зокрема, нейрофізіології, у рамках якої було визначено матеріальні передумови функціонування психі­ки. Згідно з цим слід насамперед відзначити цілий ряд відкриттів, зроблених протягом XIX ст.: розрізнення чутливих і рухливих нервів (1822), відкриття того факту, що центром рухів — рефлексів є мозок, а також закону специфічної енергії нервів, відповідно до якого ми пі­знаємо не безпосередньо речі, а лише збудження самих нервів (Й. Мюллер, 1838), виявлення існування спеціальних нервів не тільки для п'яти основних відчуттів, а й для їхніх якостей — кольору, висоти звуку тощо (Г. Гельмгольц, 1860). У ці ж роки було відкрито, що нер­вовий імпульс є електричною хвилею, яка заряджена негативно (М. Бернштейн, 1849-1866), при цьому швидкість передачі імпульсу становить 50 м/с (Г. Гельмгольц, 1850). Тоді ж було висунуто ідею моз­кової локалізації (Ф. Галль), відкрито центр мови (П. Брока, 1861), а також те, що спинномозкові рефлекси гальмуються центральними ме­ханізмами (І. Сєченов, 1863).

Інтенсивно розвивалися фізіологічна оптика й акустика (Г. Гельм­гольц, 1855-1866), у рамках якої було розроблено теорію сприйман­ня, або так звану теорію неусвідомлюваних умовиводів. Згідно з цією теорією кожне сприймання є більшим ніж актуальне сенсорне дане, причому додаток виникає за рахунок неусвідомлюваних асоціацій, на ґрунті повторів у попередньому досвіді.

Із цих наукових досліджень випливала й була підтверджена емпі­рично залежність наукових спостережень від попереднього досвіду спостерігача. У зв'язку з цим, зокрема, широко відома історія звіль­нення асистента обсерваторії в Гринвічі за помилки в обчисленнях, при цьому пізніше було доведене існування особистого рівняння в пер-цептивній діяльності, яке й зумовило запізнення реакції і, відповідно, ненавмисні помилки в обчисленнях [14].

Значний внесок у впровадження експерименту в дослідження психі­ки зробила психофізика, в якій на ґрунті досліджень П. Бугера та Е. Вебера були виявлені зв'язки між стимулами й інтенсивністю відчут­тів (Г. Фехнер, 1860). На думку П. Фресса саме Г. Фехнер заснував екс­периментальну психологію, створивши експериментальні методики виміру порогів відчуттів, які до цього часу знаходять застосування в усіх дослідженнях, присвячених перцептивним процесам, і є першим етапом підготовки майбутнього психолога-експериментатора. Саме Г. Фехнер застосував до помилок виміру в психології закон Лапласа — Гаусса, відкривши двері для проникнення у психологію ідей імовірнос-ті [7; 14].

Отже, перед ученими різних галузей знань виникли психологічні проблеми — проблеми помилок відчуттів і взагалі участі психіки у звіті суб'єкта про свій досвід. Тому не дивно, що першими вченими-експериментаторами у психології стали фізики (Г. Фехнер, Г. Гельм-гольц) і фізіологи (В. Вундт, І. Сєченов, І. Павлов), а їхні праці стали природничо-науковою основою для запровадження експерименту в психологію.

Особливо слід відзначити, що ці вчені формували експерименталь­ні методи, які могли бути застосовані й під час вивчення психічних явищ.

Становлення експериментальної психології пов'язують з 1879 р., коли В. Вундт у Лейпцигу створив перший інститут психології, тобто першу експериментальну психологічну лабораторію.

Разом з тим очевидно, що це досить умовна дата. Адже праці Е. Вебера, Г. Фехнера, Г. Гельмгольца є по суті психологічними експе­риментами. Недарма Б. Ананьєв характеризував "Елементи психофізи­ки" Г. Фехнера як одну з фундаментальних праць в історії експеримен­тальної психології [1]. Слід зауважити, що задовго до 1879 р. І. Сєченов застосовував психофізіологічні та психологічні методи у своїх дослі­дженнях.

Тому в історії становлення експериментальної психології можна умовно виокремити два періоди [7]:

• долабораторний, у якому провідними є психофізика та психофі­
зіологія (Г. Гельмгольц, І. Сєченов, Г. Фехнер);

• лабораторний, у якому, залежно від методологічних підходів,
розрізняють етапи, пов'язані з розвитком:

1) фізіологічної та інтроспективної методології у вигляді вундтів-ської експериментальної психофізіології та ряду її різновидів;

2) експериментальної інтроспекції, започаткованої вюрцбурзькою
школою;

3) французького патопсихологічного підходу,

4) двох напрямів, які розвивалися паралельно — біхевіоризм і геш­
тальтпсихологія',

5) діалектико-матеріалістичний підхід у вітчизняній психології.
Роботи, які проводилися В. Вундтом і його численними учнями

(Е. Крепелін, Е. Тітченер) у рамках першого із зазначених підходів, сто­сувалися в основному простих реакцій, а їхньою кінцевою метою було вивчення під час цих реакцій "змісту" свідомості, про який екс­периментатор робив висновок на підставі інтроспективного звіту до­сліджуваного. В. Вундт виключав із експериментального вивчення вищі психічні процеси як такі, що недоступні пізнанню в експеримен­ті. Але вже 1885 р. Г. Еббінгауз експериментальне досліджує пам'ять, використовуючи кількість повторень як міру запам'ятовування, а 1897 р. — інтелект або розумову обдарованість, використовуючи ме­тод доповнення. Хоча за організацією його дослідів інтроспекція не виключалася, а інтроспективні дані суттєво доповнювалися експери­ментальними [5; 14].

У цьому ж напрямі йшли дослідження видатного французького психолога А. Біне, який також вивчав вищі психічні функції — мис­лення, інтелект, зібрав величезний фактичний матеріал про різні пси­хічні явища практично в усіх галузях психології (загальній, патопси­хології та клінічній психології, дитячій і педагогічній психології, де­фектології та психометрії, психології індивідуальних відмінностей, експериментальній педагогіці тощо). Відомими є також дослідження Ф. Гальтона, який, крім створення експериментальних методик (по­рогів слухової чутливості, асоціативного експерименту), розробив ос­нови статистичних методів обробки експериментальних даних, ви­вчав проблему успадкування здібностей (зокрема, вплив інтелекту на порядок народження) [7].

Експериментальна інтроспекція була створена одним з учнів В. Вундта О. Кюльпе, який, на відміну від В. Вундта, вважав, що можна експериментальне вивчати вищі психічні функції, зокрема мислення. У своїх експериментах він використовував інтроспекцію як основний метод: досліджувані міркували про щось, а потім описували свій до­свід. Але, вивчаючи судження, за допомогою яких описувався процес розв'язання проблеми, дослідник знаходив масу образів, проте нічо­го, що відповідало би його кінцевому результату. Звідси випливало існування мислення без образів ("чисте мислення"), яке протиставля-

лося іншим його формам, а залежність мислення від мовної і практич­ної діяльності ігнорувалася. У результаті стало зрозумілим, що інтро­спекція є обмеженим засобом емпіричного пізнання психіки [14].

У цей час відкриття І. Павловим умовних рефлексів (1903) приве­ло до виникнення біхевіоризму. Дж. Уотсон, засновник цього напря­му, який, до речі, був зоопсихологом, зауважував, що труднощів інт­роспекції для тварин не існує і запропонував підхід зоопсихологів до вивчення фактів поведінки тварин застосувати до людей. При цьому поведінка розглядалася як результат научіння. Такий підхід започат­кував цілий ряд експериментальних досліджень за схемою "стимул — реакція", а пізніше за схемою "стимул — проміжна змінна — реакція" (К. Халл, Б. Скіннер, А. Бандура).

На цей же час активно розвивалася гештальтпсихологія. Зокрема, учень О. Кюльпе М. Вертгеймер експериментальне дослідив ілюзії руху (1912), виявивши, що складний психічний образ не є простою су­мою його складових. Е. Рубін 1915 р. експериментальне довів існу­вання розрізнення фігури та фону.

Пізніше близькі позиції до гештальтпсихологів зайняв К. Левін і його школа, які поширили принцип системного, цілісного підходу до експериментального дослідження психіки, заклали основи експеримен­ту в соціальній психології, поступово переходячи від дослідження перцептивного поля до поля діяльності й загалом до поля життєвого простору особистості [7; 14].

У Франції поширився патопсихологічний підхід до експеримен­тального дослідження психіки, засновником якого був Т. Рібо. На його думку, хвороба — найтонший експеримент, який здійснено природою за певних обставин і такими засобами, яких не має в своєму розпоря­дженні людина (йшлося про дослідження хвороб пам'яті, волі, особис­тості, уваги). Учень Т. Рібо П. Жане при цьому стверджував, що для того щоб поширити на людей емпірично встановлені закономірності поведінки, необхідно не тільки залишити місце для свідомості, а й роз­глядати її як особливу форму, що надбудовується над елементарною поведінкою, не забуваючи при описі поведінки таких явищ, як віра. Водночас (під впливом позитивізму О. Конта) у такому підході спосте­рігалася переоцінка ролі наукового факту, фактографія [11].

Значний внесок у становлення експериментального методу у віт­чизняній психології пов'язують насамперед із відкриттями І. Павлова і працями І. Сєченова та В. Бехтерева, які базувалися на природничо-матеріалістичній парадигмі вивчення психіки. На відміну від В. Вундта, який проголошував незалежність психіки і зовнішнього

світу, І. Сєченов стверджував детермінізм, обумовленість психіки зовнішнім світом.

В Україні у 80-ті роки XIX ст. було відкрито кілька експеримента­льних психологічних лабораторій. Так, у Харківському університеті при клініці нервових хвороб створюється психологічна лабораторія під керівництвом психіатра і психолога П. Ковалевського. І. Сікорсь-кий (Київ) започаткував експериментальне вивчення особливостей психічного розвитку дітей раннього віку. 1900 р. була відкрита експе­риментально-психологічна лабораторія під керівництвом К. Твар-довського у Львівському університеті.

Одним із перших у вітчизняній та світовій психології на значенні експерименту наголошував М. Ланге — професор Новоросійського університету (Одеса), який очолював експериментально-психологічну лабораторію при філософському факультеті цього університету. Б. Теплов у статті до 100-ї річниці від дня народження М. Ланге зазна­чав, що характерною рисою М. Ланге як експериментатора було те, що він ніколи не проводив експериментів тільки задля накопичення фактів [6]. Експеримент для М. Ланге був основою перевірки гіпотез принципового характеру. Він експериментальне досліджував психо-моторику, увагу, сприймання, встановивши, зокрема, закон перцепції щодо послідовності фаз сприймання від менш диференційованого до більш диференційованого, які пов'язувалися з філогенетичним розвит­ком людини і, отже, вносили у психологічний експеримент ідею роз­витку. Інтроспекція ж, як стверджував М. Ланге, не може вловити ста­дії процесу, а тільки його кінцевий результат. М. Роговій зазначає, що саме М. Ланге фактично здійснив синтез експериментальної психоло­гії з ідеєю розвитку [11].

Новий крок у запровадженні експерименту в психології зробив Л. Виготський, провівши дослідження процесів утворення понять, ак­тивного запам'ятовування, особливості розвитку психічних процесів на основі історико-генетичного підходу. За Л. Виготським експериме­нтально-генетичний метод, на відміну від суб'єктивного методу кла­сичної емпіричної психології, відкривав об'єктивні шляхи вивчення психіки та свідомості, давав змогу побачити "живий" процес відпра­цювання історичних форм поведінки та психіки, перетворення їх на ін­дивідуальний досвід. Згідно з його культурно-історичною концепці­єю вищі психічні функції є прижиттєвим утворенням у результаті ово­лодіння зовнішніми засобами культурної поведінки та мислення, які

Л. Виготський назвав знаками. Він стверджував, що винахід і викори­стання засобів при розв'язанні будь-якого завдання, яке стоїть перед людиною (запам'ятати, порівняти що-небудь, вибрати тощо), з психо­логічного боку являє собою аналогію з використанням знарядь [2].

Значний внесок у запровадження експерименту в психологію зро­били О. Лурія, С. Рубінштейн, Б. Теплов, О. Леонтьєв [9; 12; 15]. З 40-х років у працях П. Гальперіна послідовно розробляється проблема ор­ганізації та проведення формуючого експерименту — дослідження психіки у процесі керованого впливу [8].

У ці роки в Україні був створений Інститут психології, який очо­лив Г. Костюк. Він активно використовує експериментальний метод у дослідженні психіки. Так, наприклад, у відомому експерименталь­ному дослідженні процесу створення образу при сприйманні предме­та в утруднених умовах моделлю процесу стало сприйняття предмета, розташованого в темній камері, що короткочасно освітлювався за допомогою спеціальної лампи, через що досліджуваний не мав мож­ливості роздивитися і побачити предмет повністю, сприймаючи його як щось невизначене, недоступне свідомості [10]. С. Максименко за­уважує, що за зовнішньою простотою досліду стоїть досить складний предмет діяльності експериментатора, який містить кілька компонен­тів. Це, по-перше, чутливість зорового аналізатора, який через малу потужність енергії зовнішнього впливу не був здатний перетворити її на факт свідомості; по-друге, становлення абрису предмета сприйман­ня із невизначеними межами та з порожнинами в цілісному образі; по-третє, пізнавальні дії, завдяки яким створюються гіпотези-образи, які поступово стають правдоподібними; по-четверте, розвиток обра­зу внаслідок віднесення його до певної категорії, вербалізації тощо; по-п'яте, творчість, "аналіз складових психіки, що забезпечують пе­рехід від перцептивних завдань до складніших проявів пізнавальної духовної та продуктивної діяльності" [10, 14\.

Пізніше С. Максименко дослідив можливості експерименту у про­цесі спеціально організованого навчання, Я. Коломінський — у соці­альній педагогічній психології, Д. Узнадзе — у дослідженні установ­ки тощо. Оригінальну методику психофізіологічного експерименту створили Б. Теплов, В. Небиліцин. Поступово експериментальний метод у різних своїх видах проникнув практично в усі галузі психоло­гічної науки.

На сьогодні існує кілька підходів до розуміння предмета експери­ментальної психології. Це, по-перше, його ототожнення з предметом

усієї наукової психології як системи знань, отриманих на основі екс­периментального вивчення поведінки людини й тварин, що протиста­вляється інтроспективній, "споглядальній" психології. По-друге, екс­периментальну психологію розуміють як систему експериментальних методів і методик. Іноді дану дисципліну розуміють як систему мето­дів психології в цілому. З другого боку, експериментальну психоло­гію розглядають як теорію психологічного експерименту, що базуєть­ся на загальнонауковій теорії експерименту і містить насамперед його планування й обробку даних на основі методів математичної статис­тики [4].

Отже, у цілому, експериментальну психологію можна визначити як галузь психологічної науки, яка розкриває умови, закономірності, принципи експериментального дослідження психіки.

При цьому експериментальна психологія розв'язує такі завдання'.

• удосконалення експериментальних методик дослідження і засто­
сування їх у різних галузях психологічної науки;

• розробка типології психологічного експерименту, визначення
можливостей і обмежень кожного з типів експерименту, формулюван­
ня принципів їх організації, розробка критеріїв і стандартів, які ви­
значають місце та функції різних типів експериментів у психологічно­
му дослідженні (з метою зіставлення результатів, отриманих у різних
галузях психологічної науки);

• розробка і створення апаратури, спеціально призначеної для пси­
хологічних досліджень, яка відповідає сучасному рівню науково-тех­
нічного прогресу;

• визначення шляхів застосування досягнень психологічної науки
в різних сферах суспільної практики, які спираються на наукові знан­
ня, здобуті в експериментальному дослідженні психічної реальності.

На сучасному етапі розвитку експериментальної психології спо­стерігаються такі тенденції:

• ускладнення предмета експериментально-психологічних дослі­
джень (від дослідження елементарних психічних процесів до цілісної
особистості й соціально-психологічних явищ);

• можливість експериментального дослідження і врахування інди­
відуальних відмінностей суб'єктів психічної діяльності, зокрема за­
вдяки успіхам застосування методів математичної статистики у пси­
хології (наприклад, можливості обробки результатів багатофактор-
них психологічних експериментів);

• актуалізація проблеми розробки методологічної основи експери­ментальних досліджень прикладного характеру, на базі якої можна було б узгодити інтерпретацію експериментальних фактів з позицій різних теоретичних трактовок розуміння психіки в цілому й особисто­сті зокрема.

Контрольні запитання і завдання

1. Якою є роль експериментального дослідження психіки у здо­
бутті наукових психологічних знань?

2. Назвіть передумови становлення експериментального методу в
психології.

3. Чому перші експерименти у психології в основному були про­
ведені в рамках психофізіології?

4. Яким був внесок основних напрямів психологічної науки в ста­
новлення і розвиток експерименту в психології? Наведіть при­
клади.

5. Назвіть особливості становлення і розвитку експериментально­
го дослідження психіки у вітчизняній психології.

6. Яким чином можна трактувати предмет експериментальної
психології на сучасному етапі його розвитку?

7. Які основні завдання вирішує експериментальна психологія?

8. Чому розробка типології психологічного експерименту є важ­
ливим завданням експериментальної психології?

9. Назвіть основні тенденції розвитку сучасної експериментальної
психології.

10. Чому на даному етапі розвитку експериментальної психології актуальною є проблема експериментального дослідження інди­відуальних відмінностей суб'єктів психічної реальності?