Учення про продуктивну та непродуктивну працю 1 страница

Передмова

Сучасний стан якісних перетворень, що відбуваються в нашому суспільстві, вимагає від студента-економіста вміння проводити дослідження об’єктивних законів розвитку економіки, здатності до творчого обґрунтування і подальшої реалізації альтернативних господарських рішень. У цьому процесі велику роль відіграють історико-економічні знання, які можна отримати, вивчаючи історію економічних вчень.

Запропонована увазі читача електронна версія конспекту лекцій з дисципліни “Історія економічних вчень” є ідейною спадкоємницею видання 1999 року. Суттєво перероблений, оновлений і доповнений посібник зберіг усі ті позитивні моменти, які відрізняли його від переважної більшості існуючих навчально-методичних видань і підручників з даної дисципліни. Перш за все, для нього характерна компактність – матеріал представлено у вигляді плану-конспекту, що в стислій формі подає відомості про вченого тієї чи іншої епохи і основний зміст його ідей. Така форма викладення дозволяє уникнути зайвої деталізації, зосередити увагу на ключових моментах і досить швидко засвоїти зміст теми. Звичайно, конспект лекцій містить лише основні тези і не може розглядатись як єдиний навчальний посібник для підготовки до складання заліку, проте може стати у пригоді як упорядкований перелік того, що необхідно знати студенту. Знання, одержані при засвоєнні матеріалу конспекту, мають бути поглиблені в процесі роботи над додатковою літературою, список якої подається в кінці кожної теми.

Текст лекцій звільнено від коментарів і критичної оцінки концепцій минулого, що дає можливість студенту самостійно оцінити внесок того чи іншого автора, проявити здатність до творчого мислення і аналізу.

Викладенню основного матеріалу теми передує аналіз історичних і економічних умов, за яких сформувались економічні погляди і теорії. Це дозволяє висвітлити основний рушійний фактор еволюції економічної думки – зміни, що відбуваються в економічній системі, науці і техніці відповідного етапу розвитку суспільства. Безумовно, разом з такими змінами постійно удосконалювався і аналітичний інструментарій економічного аналізу, тому даному питанню у посібнику приділяється особлива увага. Більш того, наш опорний конспект відображає, перш за все, методологічний підхід, який відрізняється смисловою впорядкованістю. Економічні школи розглядаються не в історичному порядку, а як ланцюг спадників економічних ідей і методологічних засад.

Така логіка зумовила виділення у посібнику розділів:

І. Економічні вчення епохи доринкової економіки. Ця епоха включаєперіоди Стародавнього світу та середньовіччя, під час яких мали перевагу натуральногосподарські суспільні відносини і відтворення було здебільшого екстенсивним. Економічну думку в цю епоху висловлювали, як правило, філософи та релігійні діячі, що не могло забезпечити виділення теоретичних знань у самостійну галузь економічної науки. Цю епоху завершує меркантилізм (XVI ст.), який тепер називають періодом першої теоретичної концепції ринкової економіки. Для цього етапу характерним є застосування емпіричних методів аналізу.

ІІ. Економічні вчення епохи нерегульованої ринкової економіки.. Часові рамки цієї епохи – приблизно з кінця XII ст. до 30-х рр. XX ст., під час якої в теоріях провідних шкіл і напрямків економічної думки переважає девіз “laissez faire”, тобто невтручання держави в ділове життя. Саме в цей період зароджується класична політична економія (кінець XVII – друга половина XIX ст.), яка заклала основи як якісного аналізу суттєвих причинно-наслідкових економічних зв’язків, так і досліджень на рівні форм прояву об’єктивних закономірностей. На цій основі формуються марксистський та неокласичний напрямки економічної теорії (кінець XIX – кінець XX ст.). Тут уже домінують методи теоретичного аналізу.

ІІІ. Економічні вчення регульованої ринкової економіки.. Ця епоха починається у 20–30-х рр. XX ст. і характеризується спробами вчених-економістів сформувати моделі економіки, в яких поєднуються механізми ринкового саморегулювання та державного втручання в економічне життя. Економічна наука даного періоду представлена соціально-інституціональним напрямком економічної думки, кейнсіанськими та неоліберальними теоріями державного регулювання економіки. На цьому етапі домінує макроекономічний підхід до аналізу економічної дійсності.

Ми намагалися, щоб наш посібник не був надто великим за обсягом, не лякав студентів зарозумілими термінами та міг використовуватися як довідник з історії економічних вчень і тими, хто вже знайомий з цією дисципліною, і тими, хто тільки-но починає її вивчати.

Висловлюємо глибоку подяку всім тим, хто брав участь у підготовці нашого посібника, завдяки кому він побачив світ, чиї цінні зауваження допомогли зробити його таким, яким він є зараз.

 

РОЗДІЛ I. ЕКОНОМІЧНІ ВЧЕННЯ ЕПОХИ ДОРИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Тема 1. Вступ до історії економічних вчень

 

Питання для вивчення

Ø Методологія історії економічних вчень

Ø Функції, цілі та завдання історії економічних вчень

 

1.1. Методологія історії економічних вчень

Предмет історії економічних вчень – вивчення історичного процесу виникнення, розвитку і зміни економічних поглядів на різних ступенях розвитку суспільства.

Головні методологічні підходи до історії економічних вчень

1. Традиційний або кумулятивний.

2. Неокласичний.

3. Марксистський.

4. Соціально-інституціональний.

Методи історії економічних вчень

1. Єдності історичного та логічного.

2. Порівняльних характеристик.

3. Хронологічний.

4. Контентний аналіз.

5. Індукція і дедукція.

6. Наукових узагальнень.

Історія економічних вчень – самостійна наука, основний зміст якої становить дослідження історії розвитку економічної теорії в роботах мислителів від давнини до сучасності.

 

1.2. Функції, цілі та завдання історії економічних вчень

Функції

1. Світоглядна, пізнавальна.

2. Методологічна.

3. Ідеологічна.

4. Практична.

 

Зв’язок історії економічних вчень з іншими науками

 

 

Цілі

1. Оволодіння історичним методом дослідження, засвоєння на конкретних прикладах основних прийомів та способів аналізу економічної дійсності.

2. Вивчення основних досягнень економічної науки, виділення спадкоємності економічних поглядів минулого та сучасності.

Завдання

1. Формування масштабного, варіантного і реалістичного фундаментального економічного мислення.

2. Підвищення загального рівня культури, формування сучасного світогляду.

 

Література

1. Березин Н.О. Очерки истории экономической мысли. – М.: RISC, 1993. – С. 3 – 11.

2. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. – M.: Дело Лтд, 1994. – С. 2 – 8.

3. Всемирная история экономической мысли / Под ред. И.Г. Фоминского – M.: Мысль, 1987 – T.1. – С. 5 – 16.

4. Історія економічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Титаренко, А.М. Поручник та ін.; За ред. Л.Я. Корнійчук, Н.О. Титаренко. – К.: КНЕУ, 1999. – С. 14 – 40.

5. Титова Н.Е. История экономических учений: Курс лекций. – М.: Гуманит. изд. центр “ВЛАДОС”, 1997. – С. 3 – 5.

 

 

Тема 2. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Питання для вивчення

Ø Економічна думка Стародавнього Сходу

Ø Економічні вчення античної Греції

Ø Проблеми раціональної організації рабовласницької латифундії у працях давньоримських філософів

Ø Економічні погляди раннього середньовіччя

Ø Соціальні утопії пізнього середньовіччя

Ø Економічна думка епохи феодалізму в Україні

 

2.1. Економічна думка Стародавнього Сходу і античного світу

Історія економічної думки бере свій початок у глибокій давнині. Уже первісні люди мали якісь зачатки господарських знань, котрі були результатом осмислення виробничого досвіду. Ці знання дійшли до наших днів у вигляді наскальних малюнків за допомогою ретельної праці археологів. З подальшим розвитком суспільства виникали ширші уявлення про економічні відносини, з‘явилися окремі висловлювання, ідеї економічного характеру. Вони стали складовою економічного мислення і дійшли до нас в усній творчості стародавніх народів, релігіях, міфах, легендах та переказах, а пізніше знайшли своє відображення у писемних творах.

Економічна думка стародавнього світу відображала стан соціально-економічного та політичного розвитку тогочасних суспільств. Деякі з них були суспільствами азіатського способу виробництва (держави Стародавнього Сходу), інші – суспільствами античного способу виробництва (Стародавня Греція та Стародавній Рим). Таким чином, вивчення історії економічних вчень починається з характеристики господарських уявлень народів періоду стародавніх цивілізацій, погляди яких були викладені в писемних джерелах.

Історичні умови

1. Панування натурального виробництва.

2. Замкненість господарських зв’язків у рамках рабовласницького маєтку.

3. Слабкий розвиток товарно-грошових відносин.

Особливості економічних поглядів

1. Предметом дослідження є закони ведення домашнього господарства і зростання його доходності.

2. Методом дослідження виступає опис господарської практики та накопичений досвід (емпіризм).

 

2.1.1. Економічна думка Стародавнього Сходу

 

Стародавній Єгипет. Виникнення економічної думки на території Стародавнього Єгипту зумовлювалося необхідністю координації діяльності всього населення для виробництва сільськогосподарської продукції. Оскільки урожайність землі залежала від якості зрошення і від кількості мулу, що залишався на полях після розливу Нілу, то першочерговим виробничим завданням було забезпечення достатньої кількості і глибини каналів. Отже, це призвело до досить жорсткої централізації політичної і економічної влади та формування ієрархічної системи землекористування. З іншого боку, для розробки системи каналів і будівництва гідротехнічних укріплень були необхідні досить глибокі знання з математики і фізики, хранителями яких були жерці. Таким чином сформувалася паралельна система влади – влада фараона обмежувалася владою інтелектуальної еліти. За таких умов майбутній фараон повинен був мати досить ґрунтовну управлінську підготовку, яку він отримував, навчаючись у жерців. Зрозуміло, що тексти, з яких до нас надходять відомості про економічний устрій, проникнені релігійними і міфологічними мотивами, вміщують ідеї, покликані зберегти існуючий соціальний лад.

Одними з найбільш відомих творів є „Повчання геракліопольського царя своєму синові Мерікара”, „Промовлення Іпусера”, „Пророцтво Неферті”, „Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі”. Основні економічні ідеї цих творів:

1. Дбати про розчищення землі, проведення нових і підтримання вже існуючих каналів. Залучати до цієї справи не тільки селян, але й армійські підрозділи у невоєнний час.

2. Підтримувати систему ієрархічної піраміди серед чиновників. Нагороджувати і просувати найбільш здібних.

3. Протидіяти зміцненню і збільшенню самостійності родової аристократії і сприяти висуванню людей з нижчих щаблів соціальної ієрархії.

Більш пізні пам’ятки засвідчують наявність у Стародавньому Єгипті відносин позики, щоправда, кредиторами виступали здебільшого іноземні купці, а відсотки і суму кредиту повертали, як правило, віддаючи кредиторові певну ділянку землі у користування на кілька років.

 

Вавилонське царство. Ця давньосхідна держава залишила нащадкам твір свого царя Хаммурапі (1792 –1750 рр. до н.е.), так званий кодекс законів, який був системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні. Основна мета законів – усебічне зміцнення економічної влади держави. У ньому сучасні дослідники налічують 282 статті. Згідно з цим кодексом:

1. Поділ суспільства на рабів і рабовласників вважався природним і довічним. Раби – це майно рабовласників.

2. Визнавалися права приватної власності. Закони Хаммурапі захищали насамперед власність царя, храмів, державних службовців та воїнів. Замах на приватну власність карався смертю або віддаванням у рабство.

3. Основу економіки Вавилонського царства становило натуральне господарство. Община зберігала свої позиції, хоча розклад вже уразив її.

4. Захищалися інтереси учасників торгових угод, регламентувалися товарно-грошові відносини та встановлювалася система виміру, що сприяло розвитку торговельних угод.

5. Законодавчо встановлювався лихварський відсоток на рівні не вище 20% на рік.

 

Стародавня Індія. Розвиток економічної думки Стародавньої Індії відбився в літературно-релігійних пам’ятках. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися у зв‘язку з вирішенням соціальних та політичних проблем. Велика кількість брахманських творів ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини – релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній з цих цілей присвячені знамениті твори: „Закони Ману”, „Артхашастра” та „Камасутра”.

“Закони Ману” складалися протягом кількох століть (I тис. до н.е.) брахманами, які підтримували рабовласників. Це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вказівок, що приписувалися міфічному родоначальнику людей – богові Ману. Цей звід законів:

1. Відводив значну роль державі, на яку припадало забезпечення доходів і регламентація господарської діяльності.

2. Розглядав економіку як сферу діяльності тільки заможних людей (варни вайша).

3. Встановлював суспільним ідеалом економічно незалежного господаря. Така господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини.

4. Рекомендував методи обернення вільної людини на раба, закріплював його безправне положення в суспільстві.

Найвизначнішою пам’яткою суспільної думки Стародавньої Індії є “Артхашастра” – трактат про мистецтво політики і управління державою, що приписується брахману на ім’я Каутілья Вішнугупта – раднику царя Чандрагупти I (кінець IV ст. до н.е.). Слово “артха” перекладається як “досягнення матеріального добробуту”, а “шастра” – наука, принцип. Цей твір був посланням правителям Стародавньої Індії, яким вони мали керуватися у своїй державній діяльності. Основними ідеями цього твору є:

1. Закріплення соціальної нерівності, підтвердження правомірності рабовласництва, поділ суспільства на касти.

2. Активне втручання держави в господарське життя (особливо в сільське господарство, будівництво зрошувальних систем, торгівлю). Головною метою будь-якого правителя є поповнення скарбниці. Вона необхідна для утримання війська, яке дасть змогу завоювати весь світ та стати владикою всього суспільства. Тому основними джерелами поповнення казни були прибутки від державних підприємств та різноманітні податки (сільськогосподарські та релігійні), мито та штрафи, що стягувалися з населення. Взагалі, податки розглядалися як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняв країну від небезпеки.

3. Розвиток торгівлі як одного із способів поповнення казни. Головним інструментом регулювання торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, а його норма заздалегідь фіксувалася: для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів – 10%.

 

Стародавній Китай. Одним з ранніх центрів світової культури став у давнину басейн ріки Хуанхе, де виникла цивілізація Китаю. Основна течія давньокитайської економічної думки – конфуціанство (VI-III ст. до н.е.), засновником якого вважають Кун-цзи, або Конфуція (551 – 479 рр. до н.е.). З його збірки “Лунь юй” (“Бесіди та судження”), записаний його учнями, ми довідуємося про те, що:

1. Конфуцій висуває ідею “природного права”. В основу суспільного устрою покладено божественне начало. Поділ суспільства на “благородних” та “простолюдинів” вважався природним.

2. Вчення Конфуція спрямоване на посилення авторитету держави. Він виступав за посилення влади верховного правителя Китаю.

3. Достаток народу залежить від якісного господарювання, зокрема від правителя. Правитель мав дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. У зв’язку з цим Конфуцій висунув цілу соціальну програму:

- необхідно розподіляти багатство більш рівномірно;

- полегшити тягар податків;

- залучати населення до виконання суспільних робіт, враховуючи цикл сільськогосподарських робіт.

 

Іншим визначним представником стародавнього конфуціанства був Мен-цзи (372 – 289 рр. до н.е.). Його постулати:

Нерівність – це воля небесна. Цим він виправдовує протиріччя між багатим чиновництвом і аристократією з одного боку, і бідним селянством – з іншого.

Виступав проти збільшення рабовласницького гноблення. Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему „креничних полів” (від назви ієрогліфу „крениця”) – розмежовування громадської землі на дев‘ять однакових ділянок таким чином, щоб вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев‘ята – усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави.

Одстоював помірні податки та виступав за надання селянинові часу, необхідного для обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між землеробами та ремісниками.

 

З критикою конфуціанства виступили Мо-цзи (479 – 400 до н.е.) і його послідовники (моїсти). Вони:

1. Пропагували природну рівність людей, відкидали розшарування населення на верстви та привілеї знаті. Засуджували розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників.

2. Обґрунтовували необхідність всебічного розвитку виробництва для задоволення потреб усього населення.

3. Виступали за розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.

4. Вбачали шлях до вдосконалення громадського життя в утвердженні у відносинах між людьми принципів „загальної любові” та „взаємної вигоди”. Моїсти розглядали „загальну любов” як рівноправні стосунки між людьми, а „взаємну вигоду” – як суму індивідуальних інтересів.

 

Ще одним визначним діячем і філософом Стародавнього Китаю був Лао-цзи (VI – V ст. до н.е.). Його твір „Дао де цзин” поклав початок даосизму. Основою цього вчення є закономірність руху і мінливості усього сутнього. Даосизм виступав проти соціальної нерівності людей, гноблення народу, накопичення вельможами багатств. У ньому міститься ідея пасивного протесту – „недіяння”, тому що люди здатні лише збагнути навколишній свят, але не можуть нічого змінити в ньому.

 

У VI–III ст. до н.е. в Китаї виникла школа легістів. Ідеологія цієї течі відбивала нові тенденції господарського розвитку Стародавнього Китаю, пов`язані з посиленням економічної ролі держави і формуванням імператорсько-бюрократичної системи управління. Легісти виступали за управління країною за допомогою законів, були прихильниками політичної централізації і об`єднання країни. Діяльність школи легістів пов`язана з визначним політичним діячем того періоду Лі Куєм (424 – 386 до н.е.) – першим міністром правителя царства Вей. Він склав „Зведення” усіх наявних до нього законів, котре стало основою законодавства у період ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. Лі Куй створив вчення про найповніше використання сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хлібного ринку. Держава мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду.

Також визначним представником школи легістів був Шан Ян (390 – 338 рр. до н.е.). З його слів учні написали твір „Книга правителя області Шан”, який описує як досягнуть заможного життя країни. Держава може поліпшати життя своїх громадян за допомогою землеробства ті війн. Для цього необхідно:

1. Активно проводити політику „повернення селян до землі”.

2. Здійснити загальний подвірний перепис селян, насильно залучати до землеробства ледарів, бродяг.

3. Законодавчо встановити єдиний податок із будь-якої кількості зібраного зерна, значно підвищити мито на заставах та ринках, щоб запобігти придбанню зерна за низькими цінами та подальшої спекуляції ним у неврожайні годи.

 

Трактат «Гуань-цзи» займає особливе місце в історії суспільної думки Китаю. У IV ст. правитель царства Ци започаткував академію “Палац наук коло західних воріт”, де працювало понад 2 000 вчених. Науковці академії написали більш ніж 500 творів, які були об`єднані одною спільною назвою “Гуань-цзи”. У збірнику підкреслювалось таке:

1. Найважливішою умовою стабілізації економіки є “посилення землеробства”, а також створення державою постійних хлібосховищ.

2. Слід рівномірніше розподіляти посівні ділянки, більш гнучкою повинна бути податкова система. Рівень оподаткування пов’язувався з родючістю землі. У трактаті є ідея побудови державних фінансів без прямих податків. Для цього слід замінити податкові надходження у скарбницю прибутком від експлуатації природних ресурсів.

3. Висунуто “принцип врівноваження господарства”. ”Розумний правитель пускає в обіг те, в чому народ відчуває нестачу і тримає у себе те, чого у народу надлишок”.

 

2.1.2. Економічні вчення античної Греції

Економічна думка стародавнього Сходу не мала великого впливу на розвиток подальших економічних поглядів. Вважають, що найпершими мислителями, які започаткували наукове дослідження економіки, були Ксенофонт, Платон та Аристотель.

 

Ксенофонт

(430 – 355 рр. до н. е.)

Афінський аристократ і

політичний діяч, землевласник

Основні твори – “Домострой”, “Кіропедія”

 

1. Об’єднує коло питань, які стосуються проблем раціонального господарювання, в особливу галузь знань – “ойкономію” (від грецького “ойкос” – господарство, “номос” – закон) і вважає, що остання має зосередитись на вивченні законів ведення домашнього господарства.

2. Ступінь поділу праці обумовлений, як правило, розмірами ринку збуту. Природне походження має поділ праці на розумову і фізичну, а людей – на вільних і рабів.

3. Ставить питання про дві властивості товару: “Цінність – все те, від чого можна отримати користь”. Якщо людина не вміє користуватись річчю, ця річ не є для неї цінністю. Але коли дану річ продати, то можна здобути користь і, тим самим, надати речі цінність.

4. Розглядає сутність грошей та їх функції. Вважає, що гроші – особливий товар, специфічність якого полягає в ненасиченості. Виділяє дві функції грошей – давати користь і створювати скарби.

Платон

(427 – 347 рр. до н. е.)

Аристократ, засновник філософської школи – афінської Академії, в якій викладав протягом останніх двадцяти років свого життя

Основні твори – “Держава”, “Закони”

1. Створив модель “ідеального” державного устрою, заклавши в її основу принцип природного поділу праці. Людині від народження притаманний лише один певний талант: “Одні народжені для управління, другі – для надання допомоги, треті – для землеробства і ремісництва”. Необхідно створити таку державу, в якій кожний виконував би певні функції за своїм талантом і отримував частку в суспільному продукті згідно з природними здібностями. В ідеальній державі повинно існувати 3 стани:

- філософи (управляють державою);

- воїни (охороняють державу);

- землероби, ремісники, торговці (виробляють і обмінюють продукцію).

Перший та другий стани не мають ніякої власності і звільнені від продуктивної праці, споживають суспільний продукт на принципах рівності. Третій стан має приватну власність і забезпечує на її основі перші два.

Раби не включалися в жодну з цих верств. Вони прирівнювалися до реманенту, розглядалися як засоби праці, що розмовляють.

2. Поділ праці Платон вважав природним явищем, поділ на вільних і рабів він пояснював як нормальне становище, що дано від природи. Від природи люди наділені неоднаковими здібностями, тому є сенс закріпити їх поділ за заняттями.

3. Виводить необхідність грошей з потреб торгівлі, яка обслуговує поділ праці. Виділяє три функції грошей: міра вартості, засіб обігу і засіб накопичення скарбів. До останньої функції Платон ставиться вкрай негативно, виступає проти продажу товарів у кредит, гостро засуджує лихварство.

4. Головною галуззю господарства вважав землеробство, негативно ставився до торгівлі. Торгівля – не гідна афінського громадянина. Її треба залишити тільки варварам-іноземцям.

Аристотель

(384 – 322 рр. до н. е.)

Учень афінської Академії Платона, вихователь Олександра Македонського, засновник філософської школи – афінського “Лікею”, в якому займався педагогічною діяльністю.

Основні твори – “Нікомахова етика”, “Політика”

Всі знання про економічні проблеми об’єднує в науку, яка поділяється на два функціональні види:

- економіка – комплекс знань про господарську діяльність, пов’язану з виробництвом споживчих вартостей в народному господарстві;

- хрематистика – наука про діяльність, націлену на накопичення багатств у грошовій формі.

Встановлює двоїсту природу товару. Річчю користуються:

- заради її споживчих якостей;

- заради обміну.

Обидві властивості товару приносять власникові користь.

Відкриває рівність і квантифікованість в обміні товарів “…все, що обмінюється, повинно якось порівнюватись… Необхідно, щоб все вимірювалось чимось одним… Розплата буде мати місце, коли буде знайдено рівняння, щоб продукти чоботаря відносилися до продуктів землероба, як землероб відноситься до чоботаря”. Вважає, що порівнюються різні товари грошима. Аристотель був першим ученим, що не тільки поставив питання: “Як формується ціна?”, а й запропонував свої відповіді:

- у самих товарах немає нічого такого, що могло б прирівнювати їх одне до одного;

- товарний обмін – це відносини не тільки між речами, а й між їхніми власниками;

- в обмінній угоді є 4 учасники – це товаровласники А і В та їхні товари а і в. Чим сильніша у особи А потреба в товарі в, що належить особі В, тим більше свого товару а віддасть А за одиницю в і навпаки. Звідси пропорція А / В = в / а;

- встановлює, що гроші – особливий товар, специфічність якого полягає в обслуговуванні обміну. Функції грошей: міра вартості, засіб обігу та засіб накопичення скарбів.

Вбачає різницю між рухом грошей як грошей (Т – Г – Т) і грошей як капіталу (Г – Т – Г).

 

Мислителі Стародавньої Греції в центрі уваги ставили проблеми рабовласництва, які розглядалися, виходячи з соціальної, політичної та економічної ситуації того часу. Наукові досягнення цих авторів зв‘язані зі способами теоретичного осмислення таких економічних процесів та явищ, як поділ праці, обмін, товар, гроші, прагненням зрозуміти закони господарського життя.

 

2.1.3. Проблеми раціональної організації рабовласницької латифундії у працях давньоримських філософів

Марк Теренцій Варрон

(116 – 27 рр. до н. е.)

Римський письменник і вчений у різних галузях знань.

Основний твір – “Про сільське господарство”

Варрон вивчає функціонування сільського господарства і велику увагу приділяє з’ясуванню факторів, які впливають на зростання доходності господарства. Головні з цих факторів:

1. Торгівля та необхідність врахування коливання ринкових цін.

2. Включення у господарську діяльність інших галузей, наприклад, скотарства, з якого “можна одержати немалий доход”.

3. Інтенсифікація праці рабів за рахунок використання методів морального та матеріального стимулювання: “Охоту до праці можна викликати також більш вільним режимом, більш щедрою мірою їжі та одягу, скороченням робочого часу або дозволом виганяти на пасовиська декілька голів власної худоби”.

4. Раціональний поділ операцій у господарстві поміж вільними працівниками та рабами.

4.

Марк Порцій Катон

(234 – 149 рр. до н. е.)

Видатний римський політичний діяч і письменник.

Основний твір – “Землеробство”

Вивчаючи доходність домашнього господарства, виділяє ряд умов, за яких вона буде зростати:

1. Розвиток землеробства на основі інтенсифікації рабської праці, факторами якої виступають:

- видача рабу завдання на робочий день;

- забезпечення безперервності процесу виробництва: “Працювати в будь-яку погоду і свята”;

- впровадження системи контролю за виконанням робіт шляхом вибору наглядача із числа рабів.

2. Використання вигоди від збуту частини виробленої продукції.