Та етнографічні групи українського народу

 

Культура та побут українського народу, маючи багато загальнонаціональних рис, і в наш час зберігають певні особливості. Деякі з них сягають сивої давнини. Ці особ­ливості виявляються у територіальному аспекті й зумовле­ні характером історичного розвитку окремих районів України, природно-географічними умовами, взаємозв'яз­ками з іншими народами. Етнографічне районування до­зволяє визначити типологічні риси тих або інших явищ культури і генетичні зв'язки між ними. З цього погляду територія України поділяється на ряд основних зон: Середнє Подніпров'я (Наддніпрянщина), Поділля, Слобо­жанщина і Полтавщина, Полісся, Прикарпаття, Волинь, Закарпаття, Південь.

Слід зазначити, що наведений поділ певною мірою є умовним. Більш точне районування можливе при всебіч­ному вивченні історико-етнографічних явищ. Крім того, етнографічні райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають.

Наддніпрянщина охоплює територію в середній течії Дніпра (сучасні Київська, Черкаська, Дніпропетров­ська, східна частина Кіровоградської області, західна — Полтавської та Чернігівської). Ця зона історично пов'яза­на з територіальним центром формування української на­родності й нації, української мови. При збереженні спільних рис у межах Наддніпрянщини помітно відрізняються Пра­вобережжя і Лівобережжя. Це стосується планування житла, покриття будівель, техніки будівництва, окремих видів одягу, обрядовості тощо.

Поділля займає басейн Південного Бугу і лівобе­режжя Дністра. Вперше назва «Поділля» у значенні «Русь долішня» зустрічається у документах середини XIV ст. До того часу вона згадувалася під назвою «Пониззя» (від «Русь нижня» — на відміну від «Русі горної», що приля­гала до Карпат).

Порівняно стійким збереженням архаїчних пережитків у культурі відрізняється Полісся (вперше назва зу­стрічається в Іпатіївському літописі). У визначення історико-етнографічних меж цієї зони представники різних наук вкладають неоднаковий зміст, але більшість вважає, що вона охоплює басейн Прип'яті, а також сусідні райони лісової смуги.

Інколи Полісся поділяється за етнічними ознаками: українське, білоруське, російське, литовське, польське. Це зрозуміло, адже Полісся споконвіку було зоною взаємо­дії різних народів, насамперед слов'янський та балтських. У минулому тут жили стародавні слов'янські племена (дреговичі, волиняни, древляни та ін.), а у подальшому відбувалися процеси формування східнослов'янських на­родів — українців, росіян та білорусів.

Останнім часом Полісся районують з урахуванням адміністративного поділу: Полісся українське, білоруське, брянське, або рівненське, житомирське, чернігівське, київ­ське, гомельське тощо. Мовознавці при районуванні цього регіону враховують ареали поширення говірок, етногра­фи — особливості культури та побуту тощо.

Слобожанщина розташована на північному сході України і в суміжних районах. У 60-х роках XVII ст. тут було засновано чотири слобідських козацьких полки — Острогозький, Охтирський, Сумський і Харківський. Сло­божанщина у культурно-побутовому розумінні досить тісно пов'язана з сусідньою Полтавщиною і тому інколи визначається як спільна з нею етнографічна область. Це пояснюється насамперед тим, що саме з Полтавщини і Лівобережжя сюди прибувало значне число мігрантів.

Ця зона була певною мірою перехідною між Лівобереж­жям і Півднем (Таврією) —своєрідним історико-етнографічним районом, який визначався мішаним складом населення, порівняно великою його соціальною рухли­вістю.

Волинь охоплює територію на південь від Прип'яті та верхів'їв Західного Бугу, в минулому заселену старо­давніми східнослов'янськими племенами — дулібами, бужанами, волинянами тощо. У феодальні часи вона входила до складу Володимиро-Волинського, а згодом Галицько-Волинського князівств.

Надзвичайно своєрідним є населення Карпат, у культурі якого зберігається багато специфічних рис, зумовлених особливостями гірського ландшафту, ізольованістю побуту і певною мірою його консервативністю. Є певні відмін­ності в культурі населення Прикарпаття і Закарпаття, які інколи виділяються в окремі історико-етнографічні райони — так само як Буковина і Покуття. Буковина (назва — від вживаного у грамотах молдавських господа­рів XIV—XVII ст. терміна у значенні «буковий ліс») — споконвічна слов'янська земля, жителі якої з утворенням Київської Русі ввійшли до її складу, а згодом — до тери­торії Галицько-Волинського князівства. Північна Буковина охоплює сучасну Чернівецьку область. У природно-геогра­фічному і господарсько-культурному відношенні вона по­діляється на три зони: гірську, передгірську і рівнинну. Своєрідністю культури відзначається Покуття, яке охоп­лює рівнинну частину Івано-Франківської області між Дністром, Прутом і Карпатами (у джерелах XVII— XVIII ст.— це південно-східний «кут» Галичини).

 

У зазначених історико-етнографічних зонах у свою чер­гу є певні особливості, які характеризують культуру та побут тих чи інших груп населення.

Протягом століть в Україні склалися етнографічні гру­пи, які тривалий час зберігали певні відмінності культури, мови. Найбільш відомі серед них — українські горяни (гуцули, лемки, бойки) — в західноукраїнських областях; поліщуки, пінчуки, литвини — в районі українського По­лісся та ін.

Лемки селилися по обох схилах Бескидів, у межиріччі Сяну і Попраду, а також на захід від річки Уж. Нині в межах України вони живуть переважно на півдні Великоберезнянського та в Перечинському районі Закарпатської області, а у Польщі, після примусового переселення 1947 р.,— у північних та західних воєводствах. Свою назву отримали від сусідніх народів внаслідок уживання в роз­мові діалектної частки «лем» (у значенні «лише»). Остан­нім часом ця загальновідома гіпотеза переглядається на тій підставі, що частина лемківського населення Закарпаття називала себе «лемаки». Висувається ідея антропонімічного походження цього терміна (М. Худаш) — від особис­того імені Лемко, утвореного з давньослов'янського антропонімічного кореня «лем». Деякі дослідники пов'язували походження лемків з білими хорватами, більшість яких У VI—VII ст. переселилася з Карпатського регіону на Балканський півострів.

Походження назви іншої етнографічної групи україн­ських горян — бойків (мешкають у межиріччі Сяну і Ломниці, між передгір'ями Карпат південніше Дністра і на півдні — у верхів'ях Ужа і Тересьви) ряд дослідників (зокрема С. Верхратський) виводили, за аналогією з лем­ками, із особливостей їхньої лексики: вживаної бойками частки «бойє» (у значенні «так»). Інша гіпотеза (І. Вагилевич, Я. Головацький) пов'язувала походження бойків із кельтськими племенами бонів, які у VI ст. до н. є.— І ст. н. є. заселяли Центральну Європу, зокрема територію сучас­ного розселення бойків, а потім були витіснені на Балкани. Останнім часом походження цієї назви дослідники виво­дять від загальнослов'янського антропоніма Бойко (мож­ливо, засновника роду чи вождя певної спільності) — імені, поширеного з найдавніших часів.

Питання про походження назви гуцулів остаточно не з'ясоване. Деякі вчені пов'язують його з молдавським «гоц», «гуц» (розбійник) і, отже, з масовим повстанським рухом народних месників — опришків у XVII—XVIII ст. На думку інших, слово це походить від «кочул» — пастух. Не вбачаються достатньо переконливими аргументи щодо походження назви гуцулів від давньоруського племені уличів (Б. Кобилянський), а також нові гіпотези, що базую­ться виключно на даних мовознавства (М. Худаш).

Історико-етнографічна територія Гуцульщини за сучас­ним адміністративним поділом охоплює південні частини Надвірнянського, Косівського та Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району, Путильський район Чернівецької області та Рахівський район Закарпатської області. Споконвіку гуцули займалися скотарством, лісовими промислами, сплавом лісу по гірських річках. Через природно-географічні особ­ливості Карпат землеробство було розвинене слабко. Гу­цули відомі художніми промислами, обробкою металу, гончарними виробами, килимарством.

Ряд етнографічних груп побутували на Поліссі. Етно­нім литвини, колись більш поширений, був пов'язаний з державно-політичними факторами і стосувався населення, яке у XIV—XVI ст. входило до складу Литовського князів­ства, тобто вживався фактично як політонім — назва мешканців країни. Найчастіше литвинами називали біло­русів Південного Полісся сусідні народи, зокрема українці. Знаходячись у регіоні формування східнослов'янських на­родів — росіян, українців та білорусів, але зберігаючи пев­ну своєрідність, литвини навіть у XIX ст. не відносили себе до кожного з них. Це дало підставу дослідникам говорити про наявність в їхній культурі давньоруських рис. Назва поліщуки (вперше зафіксована у документах і картах по­чатку XVII ст.) охоплювала українське та білоруське на­селення в межах Полісся, з яким і пов'язана її етимологія. Тутейші — назва окремих груп населення Полісся та Во­лині з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. Зокрема, десятки тисяч тутейших при проведенні польських переписів XX ст. попали до рубрики «інші» й не були зара­ховані до українського чи білоруського населення.

Деякі етноніми відбивають складні етногенетичні про­цеси. Так, поширеною в Україні була назва черкаси, яка вживалася в офіційних документах Російської держави XVI—XVII ст. щодо значної частини українського насе­лення Середньої Наддніпрянщини, зокрема запорізького козацтва. Питання про походження цього етноніма привер­тало увагу багатьох дослідників (М. М. Карамзін, Д. М. Бантиш-Каменський, М. А. Маркевич, М. О. Максимович, М. С. Грушевський, а в новітній час — В. Ф. Горленко, А. Н. Карсанов, О. С. Стрижак та ін.), однак і дотепер не може вважатися остаточно вирішеним. Одні дослідники пов'язують його з містом Черкаси, поблизу якого було чимало козацьких осель, інші — з північнокавказькими адигами, чорними клобуками та іншими тюркськомовними народами. Цікаво, що в наш час термін «черкаси» можна зустріти лише в топонімщі України або в матеріа­лах наукових архівів, тоді як за межами держави він поде­куди побутує і зараз. Зокрема, українці Поволжя — на­щадки переселенців із Слобожанщини XVIII ст.— і до­тепер зберігають цей етнонім.

Принаймні до другої половини XVII ст. зберігали само­назву і своєрідні риси культури севрюки — нащадки давніх східнослов'янських племен Сіверської землі, які селилися в долинах Десни, Сейму та Сули. Вважається, що вони бра­ли участь у формуванні східнослов'янських народів і гене­тично пов'язані з літописною «северою». Питання про походження «севери» визнається одним із найскладніших у науці. Деякі дослідники виводять його з районів Балкан і Подунав'я.

У західноукраїнських областях, особливо за часів Австро-Угорщини, була поширена така назва українців, як русини, якою мовби підкреслювався їхній генетичний зв'язок зі стародавньою Руссю; в іноземних джерелах вони мали назву рутени, походження котрої також пов'язане з латинською назвою Русі. Ця назва частково збереглася в Закарпатті та у діаспорі.

У минулому серед українців були відомі й більш дрібні етнографічні групи. Вже за умов капіталізму виявилася тенденція до зменшення кількості таких груп, до їхньої культурно-побутової інтеграції з оточуючим населенням. Більшість з них, такі як ополяни, ністров'яни, сотаки, під­горяни в західноукраїнських областях, мабуть, були не етнічними спільностями з чітко визначеною національною самосвідомістю, а локальними групами, які відзначалися лише певними культурно-побутовими особливостями.

Складна етносоціальна структура України нерідко спри­яла невизначеності етнічної самосвідомості або її транс­формації, що знайшло вияв у етнонімах і койнонімах (назвах груп людей, спільностей, колективів). Серед них можна виділити мегаетноніми — назви народ­ностей, націй — і мікроетноніми — назви етнічних груп, окремих частин народу.

Для населення Західноукраїнського регіону певною мірою було характерне віросповідне забарвлення етнічної самосвідомості, тобто підміна етноніма конфесіонімом. Так, на Буковині волохами називалося православне населення — як романомовне, так і українське.

Ряд етнонімів сформувались від топонімів (Украї­на— українці, Полісся — поліщуки), особливостей при­родно-географічних умов (підгоряни), характеру господар­ської діяльності й соціально-політичних відмінностей в межах етносу (поляки — шляхта, вірмени — кобзани), культурно-побутової специфіки, наприклад, особливостей костюма (свічаки).

Мікроетноніми нерідко тотожні політонімам, що зумов­лено вичначальним впливом фактора державності на етніч­ні процеси. Наприклад, греки Приазов'я називалися румеями, оскільки вважали себе вихідцями з територій, які раніше входили до Римської імперії; мадярами називали не лише угорців, але й інші нації, підлеглі «Угрії». Інколи мікроетноніми та топоніми відбивають спотворені або ви­гадані уявлення етнічних груп про своє походження: цига­ни с. Фараонівка на Одещині називали себе фараонами — нащадками єгиптян.

Викликають інтерес мікроетноніми, утворені від особис­тих імен або прізвищ — антропонімів (некрасівці, бойки), а також назви, зумовлені соціально-політичними процесами (поляками, наприклад, називалися переселенці з Правобережної України). Недовершеність етнічних про­цесів, особливо в етнічно мішаних районах, супроводжу­валася побутуванням етнонімів типу греко-болгари (на півдні України).

Характер етногенетичних і культурно-побутових про­цесів в Україні відбиває топоніміка. Назви деяких населе­них пунктів свідчать про можливе перебування у минуло­му на території певних районів середньовічних племен торків і хазар, а також тюрків (огузів, чорних клобуків, берендеїв, половців); зі східнослов'янськими племенами тиверців пов'язують назву м. Тиврів на Вінниччині; у багатьох районах Північно-Західної України зберігся топонім Дуліби. Досить часто зустрічаються топоніми російського походження (Чорнашівка Російська, Пилипи Боровські та ін.), назви, пов'язані з татарами (Волиця Татарська, Татаринці), поляками (Гута Полонецька, Ляхи), східно-романськими народами (Волохи, Курені Молдаван). Деякі назви мали етнодиференціююче значення: наприклад, Ясениця Польська і Ясениця Руська.

У наш час окремі регіональні особливості культури та побуту тією чи іншою мірою зберігаються поряд із посту­повим поширенням спільних рис, викликаним процесами етнічної консолідації та міжетнічними зв'язками.

Література: Бойківщина: Іст.-етногр. дослідження / За ред. Ю. Г. Гошка. К., 1983; Гуцульщина: Іст.-етногр. дослі­дження / За ред. Ю. Г. Гошка. К., 1987; Етнографія Києва і Київщини / За ред. В. Ф. Горленка. К., 1986; Наулко В. И. Развитие межэтнических связей на Украине. К., 1977; Полесье: материальная культура / Под ред. В. К. Бондарчика, Р. Ф. Кирчива. К., 1988; Этнография восточных славян / Под ред Ю. В. Бромлея, К. В. Чистова. М., 1987.

Павлюк