Альтернативні теорії макроекономічного регулювання, їх практична функція

 

До сучасних теорій макроекономічного регулювання належать наступні:

- сучасний монетаризм;

- теорія економіки пропозиції;

- теорія адаптивних та раціональних очікувань.

Теоретичні положення сучасного монетаризму викладені засновником Чиказької школи неолібералізму, Мілтоном Фрідменом в працях «Кількісна теорія грошей» (1956 р.), «Гроші і економічний розвиток» (1973 р.), «Особистий погляд» (1981 р.) та інших.

Методологія «нової монетариської школи»:

- економічний лібералізм;

- активне державне втручання в грошово-кредитну сферу;

- сильний державний бюджет і обмежені видатки з метою запобігання утворенню інфляції;

- соціальна нерівність є наслідком індивідуалізму і свободи людей.

Сучасний монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, а економічні проблеми пов’язують із диспропорціями в грошовій сфері.

У рамках кількісної теорії грошей для визначення оптимальної кількості грошей в обігу традиційно за основу аналізу брали рівняння обміну Ірвіна Фішера, яке він вивів у 1946 році:

,

перетворюючи рівняння отримаємо:

,

де: М - маса грошей, необхідних для обігу (величина попиту на гроші); V - швидкість обігу грошей; Р – загальний рівень цін в економіці; Y - реальний обсяг виробництва.

Монетаристи швидкість обігу грошей (V) вважали величиною стабільною, тобто такою, що не залежить від зміни пропозиції грошей, а отже змінюється у передбачуваний спосіб.

«Рівняння обміну» широко застосовується в дослідженнях сучасних монетаристів для визначення необхідної кількості грошей в обігу та виявлення впливу грошової маси на досягнення рівноваги товарного ринку. Виходячи з цього, збільшення пропозиції грошей (М^s) збільшить сукупний попит (AD) і ВВП (Y·Р):

М^s↑→АD↑→(Y·Р)↑.

Монетарист Мілтон Фрідмен виходив з того, щоб монетарна політика була направлена на досягнення відповідності між попитом на гроші (Md) та їх пропозицією (Ms) таким чином, щоб процент приросту грошей в обігу відповідав приросту цін і національного доходу (грошовий закон Фрідмена).

«Основний грошовий закон» («грошове правило») М. Фрідмена дозволяє визначити темп зростання грошової маси:

,

де: m – темп зростання грошової маси; р^e - очікуваний темп інфляції; q - темп зростання ВНП.

Виходячи з вищенаведеного, Фрідмен та його прихильники виступили за законодавче регулювання темпу зростання грошової маси державою для того, щоб щорічно збільшувати кількість грошей в обігу на 3-5 %, відповідно до нормальних темпів зростання ВНП та інфляції.

Потребу людей в грошах, або попит на гроші М. Фрідман розглядає на основі теорії вибору портфельних інвестицій Дж. Тобіна, згідно з якою функція попиту на гроші має такий вигляд:

,

де: Md – попит на гроші, r_S – реальні очікувані доходи по акціях, r_b – реальні очікувані доходи по облігаціях, P^e - очікуваний темп інфляції, W – матеріальні активи.

Майно (активи) економічних суб’єктів приймає форму портфелю цінних паперів (грошей, облігацій, акцій та ін.), де гроші – це лише одна із форм активів. Утворюється майно в результатів заощаджень. Гроші, на відміну від інших активів не приносять доходу, але можуть бути використані для оплати благ і перетворитися в гроші для угод. Але використання грошей в якості засобу збереження цінності супроводжується втратою доходів від альтернативних видів майна (акцій, облігацій). Тож, попит на гроші обернено пропорційний доходності цінних паперів (r).

Рівновага на грошовому ринку досягається тоді, коли попит на гроші (Md) дорівнює їхній пропозиції(Md). Так, точка Е знаходиться на перетині кривих попиту та пропозиції грошей і визначає «ціну» грошей – ставку відсотка (іe), яка віддзеркалює альтернативну вартість збереження грошей у готівці (рис. 7).

Рис. 7. Рівновага на грошовому ринку

Основні заходи антиінфляційної монетарної політики:

- погашення інфляційних очікувань, насамперед адаптаційних – використання у деяких випадках неочікуваного впливу на економічну ситуацію (метод «шокової терапії»);

- стабільна грошова політика - запровадження жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси, використовуючи «грошове правило» монетаристів (правило планомірного приросту грошової маси) - цей показник визначається динамікою реального ВВП і таким рівнем інфляції, який уряд зобов’язується контролювати.

Слід розуміти, що сукупність антиінфляційних монетарних заходів повинна обов’язково супроводжуватись комплексом заходів антимонопольної та бюджетно-фінансової (фіскальної) політики, передусім, забезпечення бюджетної рівноваги (ліквідація дефіциту державного бюджету, оскільки він є джерелом інфляції і невиправданого втручання держави в ринковий механізм) та інших (стимулювання виробництва шляхом створення сприятливого інвестиційного клімату, стимулювання науково-технічного прогресу, заходи із підвищення гнучкості ринку праці, посилення конкуренції, підвищення конкурентоспроможності) інструментів.

 

Теорія «економіки пропозиції» є продовженням класичних ідей Ж.Б. Сея. Представники цієї теорії (А. Лаффер, Р. Мандель, М. Боскін) основну причину стагнації (економічних криз) та стагфляції (безробіття та інфляція) вбачають у нестачі обсягу національного продукту (сукупної пропозиції). Отже, динамічна економічна рівновага базується на зростанні пропозиції. Представники цієї теорії виступають за:

- обмежене втручання держави в економіку, залишаючи за нею лише стимулюючий і стабілізуючий вплив;

- скорочення податків з метою стимулювання інвестицій (відмова від прогресивного оподаткування);

- захист від дефіциту бюджету – скорочення соціальних програм, бюрократичного апарату, субсидій малоприбутковим підприємствам тощо;

- приватизацію державного сектору.

Прихильники «економіки пропозиції» особливого значення надають використанню фіскальних методів регулювання, а саме зниженню норм податків для забезпечення економічного зростання. Ефект наочно представлений кривою відомого представника теорії «економіки пропозиції» Артура Лаффера, яка відображає можливість максимального надходження податків до бюджету за ставкою оподаткування в розрізі 30-35% (рис. 8).

^{ставка,%}

Рис. 8. Крива Лаффера

Її зміст в тому, що зниження податків являється потужним стимулюючим чинником для виробництва. При скороченні податків база оподаткування збільшується, випускається більше товарів, а відтак сплачується більше податків.

Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань» (1965 р.) вважають Джеймса Мута, який раціональними називав ті очікування, які збігаються з прогнозом.

Американський економіст, Нобелівський лауреат, Роберт Лукас став продовжувачем цієї концепції, що набула поширення у 80-90 рр. ХХ ст., ставши фундатором напрямку «нової класичної економікс». Згідно цього напрямку економічної думки економічні агенти будують філософію своєї поведінки ґрунтуючись на «адаптивних» та «раціональних очікуваннях».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід (урахування помилок, знання наслідків економічних явищ і процесів тощо).

Вчені цієї теорії заперечували будь-які форми втручання держави в економіку. Пов’язуючи це з тим, що господарюючі суб’єкти мають ту саму інформацію, що і ті, хто її створює і намагається запровадити у вигляді державної економічної політики. Отже, господарюючі суб’єкти на основі раціональних очікувань приймають захисні контрзаходи і тому державний вплив не носить позитивних наслідків, скоріше навпаки. Тому відпадає сенс у державному економічному регулюванні, яке автоматично забезпечується дією ринкових сил.

Умови безперебійної дії механізму раціональних очікувань: досконала конкуренція; досконала інформованість.

Небезпека державного втручання вдало представлена «ефектом кобри», який вперше був виявлений в Індії, коли держава проводила політику знищення кобр, шляхом винагороди за голову кобри. Така політика призвела до протилежних результатів – селяни почали вирощувати кобр задля реалізації їхніх голів державі.

На думку теоретиків «раціональних очікувань» (Роберт Лукас, Гарі Беккер, Роберт Барроу, Лайонел Роббінс, Томас Саржент), національна економіка повинна регулюватися не безпосередньою економічною політикою уряду, наслідки якої завдяки «раціональним очікуванням» передбачити неможливо, а зрозумілими для всіх нормами, які не можуть змінюватися в погоні за тимчасовими вигодами. Держава через свою кредитно-грошову та бюджетно-фінансову політику повинна забезпечити стабільні, передбачувані умови функціонування ринкової економіки.

Основним засобом забезпечення економічної рівноваги вважають, як і монетаристи, регулювання грошової маси, оскільки головною умовою нормального розвитку економіки є стабільні ціни. Пропонують стабільність законів та рішень, а зміни до них, щоб набирали чинності через достатньо великий проміжок часу.

 

 

[1] Невидима рука ринку – концепція ринкового лібералізму, яка пояснює, що ринок на основі вільного підприємництва, конкуренції, попиту та пропозиції, а також природному прагненні людини отримати прибуток, спрямовує економічну поведінку ринкових агентів через механізми ринкового самонастроювання, розповсюдження та пошуку ринкової інформації найліпшим для них чином. А це, в свою чергу, призводить до того, що якщо кожна економічна людина прагнутиме кращого життя для себе, то і суспільство в цілому буде розвиватись раціонально.

[2] Автоматичні (вбудовані) стабілізатори - інструменти фіскальної політики, які автоматично послаблюють вплив коливань економічної активності та зменшують реакцію ВНП на зміни сукупного попиту. До автоматичних стабілізаторів належать: а) автоматична зміна податкових надходжень при прогресивній системі оподаткування; б) допомога на випадок безробіття, соціальна допомога та інші соціальні трансферти.

[3] Суспільне благо – благо, вигода від якого нероздільно належить усім членам суспільства, незалежно від того чи бажають окремі індивіди ним користуватися, чи ні. Суспільні блага не продаються на ринку і оплачуються за рахунок оподаткування.

[4] Прикладом позитивної виробничої екстерналії є сусідство яблуневого саду і пасіки: бджоли сприяють запиленню яблунь і підвищенню врожаю, а яблуні – збільшенню обсягу меду. Прикладом позитивної споживчої екстерналії є встановлення кодового замку в під’їзді одним жителем, коли користуватимуться всі.

[5] Прикладами несприятливих змішаних екстерналій є парниковий ефект, за якого згоряння корисних копалин загрожує глобальній зміні клімату, забруднення атмосферного повітря, води і ґрунту відходами хімічної промисловості, енергетичних об’єктів чи автомобілями, кислотні дощі, радіоактивні викиди внаслідок аварій на АЕС чи випробувань ядерної зброї, витончення озонового прошарку. Прикладом несприятливої споживчої екстерналії є пробки на дорогах.

[6] Оптимум по Парето – такий стан ринку, за якого покращення становища одного суб’єкту не супроводжується погіршенням становища інших. Парето-ефективність зазвичай використовують у якості економічної ефективності.

[7] Економічний дирижизм - директивне планування економіки національного сектора та індикативне планування приватного і корпоративного секторів економіки.

[8] Економічний лібералізм – напрямок економічної політики, що проголошує свободу підприємцям та невтручанні держави в їх справи. Відповідно до концепції «економічного лібералізму» (від фр. «laissez faire» – дозволяйте робити все), держава не повинна втручатися у виробничу, фінансову і торгову діяльність людей, а також відсутні будь-які заборони та обмеження (на торгівлю, переливання капіталу, цінова регламентація виробництва, закони про мінімальну заробітну плату та інше). Це пояснює той факт, що більшість «класичних» уявлень побудовані на припущенні про чисту (абсолютну) конкуренцію в усіх галузях економіки.