Необхідність та актуальність вивчення дисципліни. Еволюція розвитку конфліктології

Приступаючи до вивчення дисципліни «Конфліктологія», студенти, як майбутні менеджери повинні розуміти, що в сучасних умовах, коли спілкування людей стає все більш інтенсивним і напруженим, виникає необхідність в оволодінні сучасними керівниками уміннями і навичками з попередження і вирішення конфліктів, а також розумінні структури і динаміки проблем, оволодінні механізмів прогнозування серйозних соціальних потрясінь, зниження їх гостроти, зміни забарвлення постійно-виникаючих суперечностей між людьми, від чого залежить успіх всієї справи. Щодня, а часто і кілька разів в день кожна людина опиняється або в епіцентрі, або свідком конфлікту, коли необхідно робити якісь конкретні кроки зі стабілізації навколишнього соціального простору, створення здорової атмосфери взаємостосунків в сім'ї, або для забезпечення конструктивної взаємодії з близькими і діловими партнерами.

Таким чином, знання конфліктології необхідне і бажане для кожної людини, кожного члена групи, колективу, суспільства, кожного професіонала як один із способів гармонізації людських відносин, оскільки в якій би сфері конфлікти ні виникали, вони завжди супроводжуються переживаннями, фрустрацією, стресом, які руйнівно впливають на здоров'я людини.

Конфліктологія (від латинського сопflctus — зіткнення, грецького logos — навчання, наука) - це наука, яка досліджує об'єктивну реальність людського буття в зміні і розвитку.

Конфліктологія — це наука про психогігієну соціально-політичних, міжособистих і внутрішньо-особистих відносин.

Метою курсу «конфліктологія» є отримання теоретичних знань, оволодіння практичними навичками врегулювання конфліктів різних рівнів і боротьба з наслідками стресу, як побічного явища конфліктних ситуацій, а також допомогти позитивно сприймати конфлікт, як творчу можливість, а не пригнічувати і не відходити від нього.

Предметом конфліктології як інтеграційній області наукових знань є загальні закономірності виникнення, розвитку і вирішення конфліктних ситуацій, інцидентів і конфліктів, а також основні принципи, способи, закони, механізми і прийоми діяльності по відношенню до конфліктного зіткнення, управління конфліктом.

Історія розвитку людства з найдавніших часів до наших днів засвідчує, що конфлікти завжди були і будуть.

Необхідно акцентувати увагу на тому, що сучасним управлінцям і фахівцям різного профілю необхідні знання в області конфліктології управління і профілактики конфліктів, тому важливо у наш час вивчати конфліктологію.

Історично конфліктологія, як наука пройшла наступні етапи:

1) Стародавній час. Перші дослідження даної проблеми, що дійшли до нас, відносяться до VII—VI вв. до нашої ери. Китайські мислителі того часу вважали, що джерело розвитку всього існуючого - у взаємостосунках властивих матерій позитивних (янь) і негативних (інь) сторін, що знаходяться в постійному протиборстві і приводять до конфронтації їх носіїв.

У Стародавній Греції виникає філософське вчення про протилежності та їх народи у виникненні речей. Анаксимандр (біля 610 - 547 до нашої ери) стверджував, що речі виникають з постійного руху «апейрона» — єдиного матеріального початку, що приводить до виділення з нього протилежностей. Геракліт (кінець 6 — начало 5 ст. до нашої ери) зробив спробу розкрити причину руху, представити рух речей і явищ як необхідний, закономірний процес, породжуваний боротьбою протилежностей.

До цього періоду відносяться перші узагальнення, що стосуються ролі такого соціального конфлікту, як війна. Геракліт вважав війну батьком і царем всього сущого, а Платон (біля 428 — 348 до нашої ери) розглядав її як найбільше зло. На його думку, колись існувало «золоте століття», коли «люди любили одна одну і відносилися один до одного доброзичливо». Проте в «ідеальній державі» Платона є воїни, готові виступити в похід у будь-який час.

Геракліту суперечив Геродот (біля 490—425 до н.е.). Він стверджував, що «ніхто настільки не безрозсудний, щоб віддати перевагу війні над миром. Філософ-матеріаліст Епікур (341—270 до н.е.) також вважав, що негативні наслідки зіткнень вимусять колись людей жити в стані миру.

Мислителі минулого, усвідомлюючи неминучість конфронтації в суспільному житті намагалися визначити критерії «справедливого» і «несправедливого» насильства. Зокрема, Цицерон (106—43 до нашої ери) висунув тезу про «справедливу і благочестиву війну», яка могла вестися для помсти за заподіяне зло, для вигнання з країни ворога, що вторгнувся («Про державу»).

2) Середні століття. Хома Аквінській (1225—1274), розвиваючи думки про допустимість війни в житті суспільства, визначив ще одну умову справедливої війни: для неї повинна бути «авторизована компетенція», тобто санкція з боку державної влади. Хоча в цілому, на його думку, «війна і насильство є завжди гріхом».

Одну з перших спроб системного аналізу соціальних конфліктів зробив Флорентійський теоретик Пікколо Макіавеллі (1469—1527). Цінність його концепції полягає у відході від пануючих тоді божественних поглядів на джерела суспільного розвитку. Він вважав конфлікт універсальним і не уривається станом суспільства зважаючи на порочну природу людини, прагнення різних груп людей до постійного і необмеженого матеріального збагачення. Н. Макіавеллі одним з джерел соціального конфлікту вважав знать, що зосереджує в своїх руках всю повноту державної влади. Проте Макіавеллі бачив в конфлікті не тільки руйнівну, але і творчу функцію. Щоб зменшити негативну роль конфлікту, потрібно уміти правильно впливати на нього. Виконувати цю місію покликана держава, вважав мислитель.

Еразм Роттердамській (1469—1536) відзначав, що «війна солодка для тих, хто її не знає» і указував на наявність власної логіки конфлікту, що почався, який розростається подібно ланцюговій реакції, залучаючи до орбіти свого впливу всі нові верстви населення і країни. Аналізуючи причини війни, підкреслював, що часто корисливі якості правителів ввергають народи у війни.

Гуго Грацій (1583—1645) допускав можливість війни між суверенними державами, в якій обидві сторони переконані у власній правоті. Його міркування заклали теоретичну основу для пізнішого поняття нейтралітету.

Цікаві ідеї щодо природи конфліктів, висловлені англійським філософом Френсисом Беконом (1561 - 1626). Він вперше піддав ґрунтовному теоретичному аналізу систему причин соціальних конфліктів усередині країни. Серед них ключову роль виконує тяжке матеріальне положення народу, зневага государями думок сенату і станів, політичні помилки в управлінні, розповсюдження чуток і пересудів, а також «пасквілі і крамольні мови».

Томас Гоббс (1588—1679) вважав головною причиною конфлікту прагнення до рівності, яка приводить до виникнення у людей однакових надій, бажання заволодіти тими ж об'єктами, необхідними самозбереження або отримання задоволення, а це перетворює людей на ворогів, породжує суперництво, недовір'я честолюбство.

3) Новий час. Даний етап розвитку конфліктології включав три періоди.

І період. Вперше конфлікт як багаторівневе соціальне явище був вивчений в роботі Адама Сміта (1723—1790) «Дослідження про природу і причини багатства народів». В основі конфлікту лежать розподіл суспільства на класи та економічне суперництво. Протиборство між класами А. Сміт розглядав як джерело поступального розвитку суспільства, а соціальний конфлікт, отже, як певне благо людства.

Німецький філософ Іммануїл Кант (1724— 1804) вважав, що стан миру між людьми, що живуть по сусідству, не є природний стан... останнє, навпаки, є стан війни, тобто якщо і не безперервні ворожі дії, то постійна загроза. Отже, стан миру повинно бути встановлено.

На думку німецького філософа Георга Гегеля (1770—1831), головна причина конфлікту криється в соціальній поляризації між «накопиченням багатства», з одного боку, і «прив'язаного до праці класу», - з іншого. Будучи прихильником сильної державної влади, Гегель виступав проти смути і безладів усередині країни, які розхитують державну єдність. Він вважав, що держава представляє інтереси всього суспільства і зобов'язане регулювати конфлікти.

Прусський військовий теоретик Карл Клаузевіц (1780—1831) у праці «Про війну» визначив природу міжнародного військового конфлікту.

Проблема боротьби за існування займала центральне місце в навчанні англійського біолога Чарльза Дарвіна (1809—1902). Погляди сприяли розвитку соціологічних і психологічних теоріях конфлікту.

II період — 1924—1990 рр. Це період зародження, становлення і розвитку приватних конфліктологічних наук — галузей конфліктології. В цей час конфлікт починає вивчатися як самостійне явище в рамках спочатку двох наук (правознавство, соціологія), а до кінця періоду — більшого числа наук. Інтенсивність дослідження конфлікту постійно збільшується.

Георг Зіммель спеціально зайнявся розробкою теорії конфлікту, виходячи при цьому не тільки з її соціальної значущості, але і позитивної цінності як стимулюючого засобу. Зіммель ввів в науковий обіг термін «соціологія конфлікту».

Австрійський психолог Зігмунд Фрейд (1856-1939 рр.) створив одну з перших концепцій конфліктології — теорію психоаналізу, відповідно до якої поява і розвиток внутрішньо-особових конфліктів визначаються зіткненням усередині несвідомих психічних сил (лібідо) і необхідністю вистояти у ворожому індивіду соціальному середовищі. Запропонував ідею розчленовування особи на три інстанції, тобто ступені - «Воно», «Я» і «Сверх-Я».

Швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875-1961 рр.) заснував школу аналітичної психології, висунув концепцію про існування колективного несвідомого, запропонував типологію характерів особи, яка до певної міри пояснювала поведінку особи в конфлікті. У книзі Юнга «Психологічні типи» (у 1921 р.) враховувалися, з одного боку, загальна переважаюча спрямованість особи на зовнішній або внутрішній світ (екстравертний та інтровертний типи), а з іншою — виділення домінуючої у даної особи психічної функції (мислення, емоції, відчуття та інтуїція). Розрізнялися відповідно розумовий, емоційний, сенсорний та інтуїтивний типи характеру.

Американський психотерапевта Ерік Берн (1902-1970 рр.) на основі синтезу ідей психоаналізу та інтеракціонізму створив теорію трансактного аналізу: структура особи об'єднує в собі три компоненти-стани: "дитина" (джерело спонтанних емоцій, прагнень і переживань), "родич" (ваблення до стереотипів, забобонів, повчань) і "дорослий" (раціональні і ситуативні відносини до життя).

Німецький соціолог Ральф Дарендорф узагальнив теорію "конфліктної моделі суспільства", діалектичну теорію конфлікту, прагнули визначити і показати загальні для всіх суспільних систем причини конфліктів, а також вказати шляхи оптимізації конфліктного процесу. Він виділив не тільки негативні сторони конфлікту, а і позитивні (конфлікт може бути джерелом інновацій, соціальних змін). Дарендорфа вважають класиком конфліктології.

ІІІ період - 1990 рік - теперішній час. З'являються перші міждисциплінарні дослідження, конфліктологія починає виділятися в самостійну науку, спостерігається різке збільшення щорічної кількості публікацій, створюються центри, групи по дослідженню і регулюванню конфліктів.

У вітчизняній науці конфликтологія не одержувала визнання і не розвивалася. Тому наукові дослідження, присвячені опису, аналізу і оцінці конфліктів, стали з'являтися у нас лише з кінця 80-х років.

За останнє десятиліття в Україні і теоретична, і прикладна значущість конфліктології зросла. Певною мірою це викликано соціально-економічними реформами в країні, становленням ринкових відносин і, зокрема, ускладненням взаємозв'язку економічних партнерів, інтересами підприємців і взагалі господарюючих суб'єктів, що стикаються, загостренням різного роду суперечностей між виробниками і споживачами товарів і послуг, нестиковками в розподілі і споживанні благ, дотриманні соціальних гарантій, прав і обов'язків громадян. На інтересі до проблеми конфліктів, практичним шляхам їх залагоджування також позначаються кризовий стан економіки і соціальної сфери, зниження етичних вимог в суспільстві, зростання соціальної напруженості в країні. Ці умови обумовлюють високе значення конфліктології для підготовки висококваліфікованих менеджерів.