Класичні теорії походження слов’ян

ВСТУП

Проблема походження слов’ян та їхньої прабатьківщини надзвичайно складна. Вона здавна хвилювала представників гуманітарних галузей науки (істориків, археологів, мовознавців) і не втрачає своєї актуальності вже багато століть.

Як зазначається у підручнику В. В. Лучика «Вступ до слов’янської філології», міркування про давні території слов’ян спостерігаються ще в працях античних авторів та у «Повісті временних літ» Нестора Літописця [5, С. 107].

З розвитком порівняльно-історичного мовознавства в ХІХ-ХХ ст. виникло до десятка відомих теорій прабатьківщини слов’ян: середньо азійська (Ф. Бопп, Ф. Енгельс), євразійська (С. Младенов, К. Мошинський), прибалтійська (О. Шахматов), задеснянська, або задніпровська (Я.-М. Розвадовський), дунайська (літописець Нестор, О. Трубачов, Г. Півторак), карпатська (В. Іванов, Ю. Удольф), над чорноморська (Ю. Карпенко), вісло-одерська (М. Фасмер, Ф. Філін, В. Петров) та ін. Представники цих теорій визнають взаємозв’язок або часткову тотожність найдавнішої території індоєвропейців і праслов’ян на тій підставі, що протослов’янські діалекти та праслов’янська мова разом з протобалтійськими діалектами і прибалтійською мовою найбільшою мірою продовжували розвиток індоєвропейської прамови. Саме тому найперші власне лінгвістичні теорії ХІХ ст. пов’язували прабатьківщину слов’ян здебільшого із Середньою Азією, де нібито зародилася індоєвропейська прамова, якою на той час вважався санскрит.

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. польський мовознавець В. Маньчак з нових позицій обстоює вісло-одерську теорію прабатьківщини слов’ян.

Питання про місце зародження праслов’ян як окремого етносу залишається відкритим і може бути остаточно розв’язаним за умови комплексного врахування та глибокого аналізу мовних і позамовних чинників, синтезу найновітніших знань з цієї проблеми в різних галузях науки. Напевно можна стверджувати лише те, що прабатьківщина слов’ян не була монолітною і вузько обмеженою територією.

КЛАСИЧНІ ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ СЛОВ’ЯН

1. 1. Міграційна теорія
Вчені будують гіпотези про витоки слов'янства. Проте різні науковці не сходяться не тільки у визначенні місця слов'янської прабатьківщини, а й у часі виділення слов'ян з індоєвропейської групи. Існує цілий ряд гіпотез, згідно з якими про слов'ян і їх прабатьківщині з упевненістю можна говорити, починаючи з кінця III тисячоліття до н.е. (О. Н. Трубачов), з кінця II тисячоліття до н.е. (Польські вчені Т. Лер-Сплавінський, К. Яжджевскій, Ю. Костшевский та ін), з середини II тисячоліття до н.е. (Польський учений Ф. Славський), з IV ст. до н.е. (М. Фасмер, Л. Нідерле, С. Б. Бернштейн, П. Й. Шафарик).

Першим, хто спробував відповісти на питання: звідки, як і коли з'явилися слов'яни на історичній території, був найдавніший літописець Нестор - автор «Повісті временних літ». Він визначив територію слов'ян, включаючи землі по нижній течії Дунаю і Паннонію. Саме з Дунаю розпочався процес розселення слов'ян, тобто слов'яни не були споконвічними мешканцями своєї землі, мова йде про їх міграції. Отже, київський літописець з'явився родоначальником так званої міграційної теорії походження слов'ян, відомої як «дунайська» або «балканська». Популярною вона була в творах середньовічних авторів: польських і чеських хроністів ХШ-XIV ст. Цю думку довгий час розділяли історики XVIII - поч. XX ст. Дунайську «прабатьківщину» слов'ян визнавали, зокрема, такі історики, як С.М. Соловйов, В.О. Ключевський та ін

На думку В.О. Ключевського, слов'яни переселилися з Дунаю в Прикарпатті. Виходячи з цього, в його роботі простежується думка про те, що «історія Росії почалася в VI ст. на північно-східних передгір'ях Карпат». Саме тут, на думку історика, утворився великий військовий союз племен на чолі з плем'ям дулібів-волинян. Звідси східні слов'яни розселилися на схід і північний схід до Ільмень-озера в VII-VIП ст. Так, В.О. Ключевський бачить східних слов'ян порівняно пізніми прибульцями на своїй землі. Прихильниками дунайського походження слов'ян були багато росіян і західноєвропейські дослідники. Більш того, в кінці XX ст. російський вчений О.М. Трубачов уточнив і розвинув її. Однак протягом XIX - ХХ ст. у цієї теорії було й чимало противників.

На початку XX ст. варіант, близький до скіфосарматської теорії, запропонував академік А.І. Соболевський. На його думку, назви річок, озер, гір у межах розташування стародавніх поселень російського народу нібито показують, що росіяни отримали ці назви від іншого народу, який був тут раніше. Такий попередницею слов'ян, за припущенням Соболевського, була група племен іранського походження (скіфського кореня). Пізніше ця група асимілювалася (розчинилася) з жили далі на північ предками слов'яно-балтійців і дала початок слов'янам десь на берегах Балтійського моря, звідки слов'яни і розселилися.

Один з великих істориків-славістів чеський учений П.І. Шафарик вважав, що прабатьківщину слов'ян слід шукати в Європі, по сусідству зі спорідненими їм племенами кельтів, германців, балтів і фракійців. Він вважає, що слов'яни вже у давнину займали великі простори Середньої і Східної Європи, а в IV ст. до н.е. під натиском кельтів переселилися за Карпати.

Однак і в цей час вони займають дуже великі території - на заході - від гирла Вісли до Німану, на півночі - від Новгорода до витоків Волги і Дніпра, на сході - до Дону. Далі вона, на його думку, йшла через нижній Дніпро і Дністер, уздовж Карпат до Вісли і по вододілі Одеру і Вісли до Балтійського моря.

У кінці XIX - початку ХХ ст. акад. А.А. Шахматов розвинув ідею двох слов'янських прабатьківщини: району, в межах якого склався праслов'янська мова (перша прабатьківщина), та району, який праслов'янські племена займали напередодні розселення по Центральній і Східній Європі (друга прабатьківщина). Він виходить з того, що спочатку з індоєвропейської групи виділилася балто-слов'янська спільність, що була автохтонною на території Прибалтики. Після розпаду цієї спільності слов'яни зайняли територію між нижньою течією Німану і Західної Двіни (перша прабатьківщина). Саме тут склався, на його думку, праслов'янська мова, який надалі ліг в основу всіх слов'янських мов. У зв'язку з великим переселенням народів германці в кінці II ст.н.е. просуваються на південь і звільняють басейн р.. Вісли, куди і приходять слов'яни (друга прабатьківщина). Тут слов'яни поділяються на дві гілки: західну і східну. Західна гілка просувається в район р. Ельби і стає основою для сучасних західнослов'янських народів; південна гілка після розпаду імперії гунів (друга половина V ст.н.е.) розділилася на дві групи: одна з них заселила Балкани і Дунай (основа сучасних південнослов'янських народів), інша - Дніпро та Дністер (основа сучасних східнослов'янських народів).

 

Вісло-дніпровська теорія

Найбільш популярною серед лінгвістів гіпотезою про прабатьківщину слов'ян є вісло - дніпровська. На думку таких вчених, як М. Фасмер (Німеччина), Ф. П. Філін, С. Б. Бернштейн (Росія), В. Георгієв (Болгарія), Л. Нідерле (Чехія), К. Мошіньскій (Польща) та ін., прабатьківщина слов'ян розташовувалася між середньою течією Дніпра на сході і верхів'ями Західного Бугу і Вісли на заході, а також від верхів'я Дністра і Південного Бугу на півдні до Прип'яті на півночі. Таким чином, прабатьківщина слов'ян визначається ними як сучасна північно-західна Україна, південна Білорусь та південно-східна Польща. Проте в дослідженнях окремих вчених зустрічаються ті чи інші варіації.
Л. Нідерле вважає, що місце слов'янської прабатьківщини може бути визначене тільки приблизно. Він висловлює припущення про приналежність до слов'ян таких племен, як неври, будини, скіфи-орачі. На підставі повідомлень істориків римського часу і даних мовознавства, зокрема топоніміки, Л. Нідерле дуже обережно окреслює область слов'янського розселення на початку I тис. н.е.

Вона, на його думку, знаходилася на північ і північний схід від Карпат, на сході сягала Дніпра, а на заході - верхів'їв річки Варти. При цьому він зазначає, що західні кордони слов'янського ареалу, можливо, доведеться пересунути до річці Ельбі, якщо буде доведена слов'янська належність могильників - полів поховань лужицко-сілезького типу.

Ф.П. Філін визначає область розселення слов'ян на початку н.е. між Західним Бугом і Середнім Дніпром. Він, спираючись на лінгвістичні та екстралінгвістичні дані, пропонує періодизацію розвитку мови праслов'ян. Перший етап (до кінця I тис. до н.е.) - початкова стадія формування основи слов'янської мовної системи. На другому етапі (від кінця I тис. н.е. до III-IV ст. Н.е.) - у праслов'янській мові відбуваються серйозні зміни у фонетиці, еволюціонує його граматичний лад, розвивається діалектна диференціація. Третій етап (V-VII ст. Н.е.) збігається з початком широкого розселення слов'ян, що в кінцевому рахунку призвело до поділу єдиної мови на окремі слов'янські мови. Ця періодизація багато в чому відповідає основним етапам історичного розвитку ранніх слов'ян, відновлюваного на основі даних археології.

Подальше розселення слов'ян із вісло-дніпровської району відбувалося, на думку С.Б. Бернштейна, на захід до Одеру, на північ до озера Ільмень, на схід до Оки, на південь до Дунаю і Балкан. С.Б. Бернштейн підтримує гіпотезу А.А. Шахматова про первісний поділ слов'ян на дві групи: західну і східну; з останньої свого часу виділилися східна і південна групи. Саме цим пояснюється велика близькість східнослов'янських і південнослов'янських мов і якась відособленість, зокрема фонетична, західнослов'янських.
До проблеми етногенезу слов'ян неодноразово звертався Б.А. Рибаков. Його концепція також пов'язана з вісло-дніпровської гіпотезою і заснована на єдності територій проживання слов'янського етносу протягом двох тисячоліть: від Одеру на заході до лівобережжя Дніпра на сході. Історію слов'ян Б.А. Рибаков починає з епохи бронзи - з XV ст. до н.е. - І виділяє п'ять її етапів.

В останні десятиліття проблем етногенезу слов'ян присвячено ряд робіт В.В. Сєдова. Найдавнішою слов'янською культурою він вважає культуру підкльошових поховань (400-100 рр. до н. Е.), оскільки саме починаючи з цієї культури простежуються елементи спадкоємності в еволюційному розвитку старожитностей аж до достовірно слов'янської епохи раннього середньовіччя. Культура підкльошових поховань відповідає першому етапу історії праслов'янської мови за періодизації Ф.П. Філіна. У кінці II ст. до н.е. під сильним впливом кельтським культура підкльошових поховань трансформується в нову, що отримала назву пшеворської. У складі пшеворської культури виділяються два регіони: західний - Одерський, заселений, головним чином, східнонімецьким населенням, і східний Вісленскій, де переважаючим етносом були слов'яни. Хронологічно пшеворська культура відповідає, згідно періодизації.

Певною модифікацією попередніх гіпотез щодо розташування прабатьківщини слов'ян та їхнього розвитку на ґрунті нових археологічних даних слід вважати концепцію українських учених В. Д. Барана та ін. Її автори стверджують, що формування культурно-етнічного слов'янського простору вже у середньовіччі проходило через певні попередні етапи, перехрещувалося з іншими етнічними спільнотами та культурами. Для Східної та Центральної Європи прихильники цієї концепції початок самостійного розвитку слов'янських племен на просторі від басейну Вісли до Волині відносять до II—III ст. н. е., що простежується в лужицькій, підкльошовій та поморських культурах. Водночас виникнення зарубинецької культури розглядається як свідчення того, що в процес етногенезу слов'ян було втягнуте наддніпрянське населення, серед якого на той час переважали іранський та балтійський етнічні компоненти.

Під натиском сарматів зарубинецька культура трансформувалася: частина населення відійшла у І ст. н. е. на північ — до Подесення та Побужжя. Туди ж перекочувала і східна частина племен — носіїв пшеворської культури, яка згодом у Наддніпров'ї поєдналася з зарубинецькою, на основі чого у III ст. н. е. сформувалася київська культура. На Волині процес слов'янського етногенезу йшов іншими шляхами, на що вказує поява змішаних пшеворсько-зарубинецьких старожитностей, споріднених із пізньозарубинецькими. Саме з ними пов'язується існування венедів. У III ст. венеди разом із південним фракійським населенням Подністров'я створили черняхівську культуру, а-в V ст. на основі цієї етнокультурної спільності утворилася ранньослов'янська празько-корчацька культура.

Вісло-одерська теорія.

У середині XX ст. польські вчені Й. Костровський, Т. Лер-Сплавінський та інші висунули " вісло-одерськуконцепцію " слов'янської прабатьківщини. Суть її пов'язана з носіями лужицької культури, яка охоплювала в останній третині II тис. та першій третині І тис. до н. е. більшу частину Польщі, поступово поширюючись на Східну Німеччину, Чехію, Словаччину та Західну Україну. Інший польський учений Г. Ловм'янський доводив, що гідроніми, на які спиралися автори "вісло-одерської концепції, мають дослов'янське походження і належать до іншого давньоєвропейського етносу. Він також вважав, що виділення слов'ян із балто-слов'янської спільноти відбулося до першої половини І тис. до н. е.

Опоненти даної концепції зауважують, що для визначення слов'янської належності лужицької культури необхідні ґрунтовніші аргументи, а спроба локалізації поселень слов'ян між Віслою та Дніпром (південніше Прип'яті) спирається на переконливі дані. До того ж результати археологічних досліджень указують, що значна частина європейських культур, які розглядались як "лужицькі філії", в дійсності має не тільки місцеве підґрунтя, а й пізніше походження. Все це стало підставою для сумнівів щодо можливості "лужицької експансії" на схід (до районів Правобережної України), про яку стверджували прихильники концепції. Так, на думку російського вченого О. І. Тереножкова, "гіпотеза про середньоєвропейське походження слов'ян не обґрунтована даними писемної історії та лінгвістики.., визначення тотожності праслов'ян з лужицькою культурою залишається лише на рівні археологічної здогадки".

 

Карпатська теорія

Карпатська теорія прабатьківщини слов’ян, яка набула найбільшої популярності в другій половині ХХ ст. Її представниками є російський мовознавець В. Іванов, німецький мовознавець Ю. Удольф та ін. Дослідники спираються переважно на етимологічний аналіз гідронімів і твірних географічних термінів прикарпатського ареалу. Так, В. Іванов, аналізуючи мовний матеріал від м. Закопане в Польщі до української Буковини, робить висновок, що саме в цьому відносно замкненому ареалі спостерігається достатньо висока концентрація праслов’янська концентрація гідронімів.

Однак більшість дослідників не підтримує цієї гіпотези. Аргументів проти неї багато, серед них: 1) реконструйований багатий лексичний фонд праслов’янської мови переконливо свідчить про рівнинний характер найдавнішої території слов’ян, яка характеризується відповідним рельєфом, рослинним і тваринним світом; 2) історичні та археологічні свідчення підтверджують, що до нашої ери праслов’яни не проживали в Карпатах і за Карпатами.

 

Надчорноморська теорія.

Представником надчорноморської теорії є український мовознавець Ю. Карпенко. Ця теорія прабатьківщини слов’ян спирається головним чином на логіку міграційних процесів. Однак існує кілька застережень щодо цієї гіпотези:

1) праслов’яни вели осілий спосіб життя, для якого сприятливими були умови лісостепу й полісся, а не над чорноморського степу, в якому панували кочові племена; 2) прошарок праслов’янської апелятивної й ономастичної лексики в Північному Надчорномор’ї виявляється дуже незначним порівняно з українським Лісостепом і Поліссям чи іншими старожитніми територіями; 3) переконливих історико-археологічних свідчень щодо перебування праслов’ян у Північному Надчорномор’ї до нашої ери практично не існує, але беззаперечними є докази щодо панування в цьому регіоні кіммерійців, таврів, скіфів, та інших племен.