Антимонопольне законодавство та захист прав товаровиробника

Антимонопольне законодавство – закони, спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також законодавство про “нечесну конкуренцію”, “нечесну торгівлю”. Вперше такі закони були прийняті наприкінці ХІХ століття в США, Канаді, Австралії, які забороняли трести та деякі інші форми монополій. До антимонопольного законодавства належать також закони, що забороняють або регулюють угоди підприємців, спрямовані на обмеження конкуренції шляхом поділу ринків, угоди про ціни, обмеження торгівлі або так звану обмежувальну ділову практику.

Існує американська та європейська системи антимонопольного права.

Американська бере свій початок з закону Шермана (1890р.) і залишається основним анти-трестівським законом Америки. Він забороняє не тільки різні форми монополій, але й саму спробу монополізувати торгівлю.

В європейській системі антимонопольного права забороняється не сама монополія, а лише її зловживання владою. Тому наприклад, картелі вважаються корисними для розвитку монополій, а головною формою державного контролю є система реєстрації картельних угод в спеціальних органах.

Серед порушень антимонопольного законодавства найчастіше зустрічається недобросовісна конкуренція – 37%, зловживання монопольним становищем – 31%, дискредитація підприємств органами влади і управління – 27%, неправомірні угоди - 5%.

На шляху подолання негативного прояву монополізму необхідне відповідне законодавство. В Україні правову базу антимонопольної політики складають Закони України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, “Про Антимонопольний комітет України”, Указ Президента України “Про заходи по запобіганню недоброякісної реклами і її припиненні”. Окрім того, прийнята постанова Кабінету міністрів України “Про введення механізму запобігання монополізації товарних ринків”, Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” спрямований на демобілізацію економіки, фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвитку конкуренції. Згідно з цим монопольним Законом вважається становище, коли частка підприємця перевищує 35 відсотків. Передбачено контроль за створенням, реорганізацією фірм з метою запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафні стягнення з підприємців і посадових осіб, відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем.

Центральним та місцевим органам державної виконавчої влади обов’язкові для виконання розпорядження про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, забороняти або дозволяти монопольні утворення.

З монополізмом, нажаль, не можна покінчити водночас. Слід враховувати, що подолання монополізму – одна з найбільш капіталоємких і довготривалих проблем.

Основною перешкодою, яка гальмує проведення активної антимонопольної політики, є загальний кризовий стан української економіки і бажання влади стабілізувати систему за допомогою адміністративних важелів; проблеми, викликані психологічною непідготовленістю суспільства сприймати і розуміти закони ринкової економіки; проблеми правового характеру.

Діюча антимонопольна політика в Україні може проводитись як складова частина суспільного соціально-економічного реформування.

 

Суб’єкти ринкової економіки.

Підприємництво

 

Підприємництво – самостійний, на свій власний ризик, певний вид господарської діяльності.

Бізнес – справа, заняття, економічна діяльність, спрямовані на отримання прибутку.

Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку.

Основні фонди - частка виробничих фондів, які використовуються більше одного виробничого циклу і в кожному циклі частково переносять свою вартість на новостворений продукт.

Оборотні фонди - фонди, які витрачаються на засоби виробництва, що один раз приймають участь у процесі виробництва і свою вартість на знову створену вартість переносять повністю.

Прибуток - різниця між продажною ціною товару і витратами на його виробництво.

Фонди обігу - кошти торгівельних, постачальницьких і збутових організацій, а також частина коштів промислових підприємств, використовуваних у сфері обігу.

Амортизація - процес поступового перенесення вартості засобів праці в міру їх зношування на виготовлену продукцію і використання засобів праці.

Домогосподарство – діяльність, що здійснюється залежно від сімейного бюджету, який визначається співвідношенням між прибутками і витратами сім’ї.

1. Підприємництво і його форми

 

Підприємництво – самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність щодо виробництва продукції, використання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Підприємство - первинна ланка суспільного поділу праці і вод­ночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка забезпечує процес відтворення на основі самостійнос­ті та самоокупності.

Як самостійні господарські одиниці підприємства користу­ються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряд­жатися майном, одержувати кредит, укладати господарські дого­вори з іншими підприємствами.

Для розвитку підприємницької діяльності необхідно створити умови:

- прийняти законодавство, яке регулюватиме підприємницьку діяльність;

- розвивати різні форми власності, в першу чергу приватну;

- мати необхідні виробничі ресурси, технології і робочу силу;

- розпоряджатися власним капіталом чи кредитом;

- дотримуватись екологічного законодавства.

Сутність підприємництва розкривається через його основні функції: організаційну - забезпе­чення виробництва товарів і послуг, їх реалізацію; ресурсна - інвестування капіталу на найбільш ефективне використання; соціальне задоволення суспільних потреб споживачів, надання засобів існування для найманих робітників.

Формування ринкової структури економіки приводить до по­яви різноманітних форм сучасних підприємств (суб'єктів госпо­дарювання), їх можна класифікувати за різними критеріями: формами власності (приватні, колективні, акціонерні, державні, кооперативні); формами організації (фірми, товариства, корпорації); розмірами (монополії, малий бізнес); сферами діяльності (виробнича, комерційна, банківська, сільськогосподарська).

2. Капітал підприємства та його кругообіг

 

Капітал підприємства представлений виробничими і не виробничими фондами. Виробничі фонди поділяються на основні і оборотні фонди.

Основні фонди - частка виробничих фондів, які використовуються більше одного виробничого циклу і в кожному циклі частково переносять свою вартість на новостворений продукт. Це обладнання, будівлі, транспорт.

Обігові фонди - фонди, які витрачаються на засоби виробництва, що один раз приймають участь у процесі виробництва і свою вартість на знову створену продукцію переносять повністю: сировина, паливно-енергетичні ресурси. Підприємець зацікавлений в тому, щоб процес виробництва відбувався скоріше і при цьому затрати були якомога меншими. З цією метою необхідно шукати більш матеріалоємні технології, дешевшу сировину, підвищувати продуктивність праці, використовувати більш дешеву сировину, шукати способи безвідходного виробництва. Все це сприяє зменшенню витрат виробництва і зниженню собівартості продукції.

Процес виробництва постійний, одночасно частина капіталу розміщена у виробництві, інша частина – у виготовлений товар, є капітал, вільний від виробництва. Відповідно, виробничі кошти можуть перебувати у трьох стадіях: грошовій, товарній і виробничій. Період, за який капітал проходить усі три стадії називається кругообігом капіталу. Г - Т < _Зв^Рс ... В... Т’ - Г’ - формула кругообігу виробничих фондів, де Рс - робоча сила, Зв - засоби виробництва, Г – гроші, Т – товар.

Метою виробництва є отримання прибутку, який має два етапи розподілу. На першому етапі він розподіляється товаровиробником і використовується для виплати податків, покриття відсотків за використання капіталу, розширення виробництва тощо. На другому етапі прибуток розподіляється через державу, який повертається виробникам у вигляді соціальних послуг, розвитку інфраструктури, дотацій.

 

3. Види підприємств за формою власності

 

Залежно від основних форм власності підприємств: одноосібне володіння (приватна), партнерство або товариство (колективна); акціонерне товариство, державне підприємство.

Одноосібне володіння – підприємство, в якому засоби виробництва належать одному суб’єкту, що самостійно веде справи і розпоряджається прибутком. Ця форма має переваги: економічна самостійність, свобода і оперативність дій, власник отримує весь прибуток, низькі організаційні витрати. Але суттєві недоліки не сприяють розвитку одноосібних виробництв в сучасних умовах. Це те, що власних фінансових ресурсів недостатньо для швидкого розширення виробництва, а банки неохоче дають кредити. Багатоманітність обов’язків нерідко приводить до прийняття помилкових рішень.

Партнерство (товариство) – форма організації бізнесу, що засновується на об’єднанні (пайовому, дольовому) майна різних власників. Це закриті компанії, де зміна власників паїв відбувається лише зі згоди більшості членів і їх кількість, як правило, невелика. Розрізняють такі види партнерства:

- повне товариство (товариство з обмеженою відповідальністю: його учасники несуть відповідальність за роботу фірми розміром як свого внеску, так і своїх особистих коштів (фірми у сфері юридичних, аудиторських послуг тощо);

- товариства з обмеженою відповідальністю: майнова відповідальність не перевищує суми, яку вони внесли при створенні товариства (фірми, які здійснюють будівельні проекти, операції з нерухомістю);

- змішане товариство об’єднує членів з необмеженою і обмеженою відповідальністю, право голосу мають лише члени з необмеженою відповідальністю.

Акціонерне товариство – провідна форма сучасного підприємства. Майновий ризик акціонерів обмежується тією сумою, яку вони заплатили за акції, тому ці товариства можна віднести до товариств з обмеженою відповідальністю.

Особливість акціонерних товариств полягає в тому, що їхній капітал утворюється у грошовій формі та поділяється на однакові за номінальною величиною і неподільні паї, у вигляді акцій. Цим вони відрізняються від партнерства.

Рішення приймаються групою акціонерів, що тримають пакет акцій (найбільший відсоток акцій у відношенні до інших розрізнених акціонерів).

Синонімом сучасних корпорацій є холдингові компанії, які виступають власниками контрольних пакетів акцій низки підприємств. Холдинг, по відношенню до останніх, виступає материнською компанією, а компанії, акціями яких володіє холдинг, є, по відношенню до нього, дочірніми.

Державні підприємства засновані на державній власності, яка має два рівні: загальнодержавний і комунальний.

Майном і виробничо-комерційною діяльністю загальнодержавних підприємств розпоряджається вищий орган державної влади.

Комунальні підприємства є власністю адміністративно-територіальних одиниць влади, які використовують їхній потенціал в інтересах конкретного територіального формування.

 

4. Комерційне підприємництво

 

Комерційна діяльність пов’язана з реалізацією товарів, яка дає право на отримання прибутку. Прибуток в торгівлі має дві форми: перша форма – це частина прибутку, який створюється на виробництві і віддається виробнику за реалізацію його продукції (він проявляється в оптових закупках товарів); друга форма прибутку створюється безпосередньо з торгівлі, в результаті додаткових грошових вкладів, які збільшують вартість товару (доставка товарів додому, гарантійне обслуговування, пакування).

На сучасному етапі в торгівлі діють різні підприємства – від маленьких приватних магазинів з товарами першої необхідності до великих супермаркетів, в яких споживач не лише може отримати необхідний товар, а і повну інформацію, його характеристику, розміщення; надаються різні побутові послуги.

5. Особливості виробництва у сільському господарстві

 

Сільськогосподарське підприємництво одне з найдавніших видів підприємницької діяльності. Ця діяльність найбільш прибуткова тому, що у процесі виробництва задіяні природні фактори. Разом з тим вона є ризиковою тому, що залежить від особливостей дії природи.

Доцільно виділити такі особливості сільськогосподарського виробництва:

- важливим фактором є земля, яка не має вартості, але дуже обмежена і в результаті розвитку приватної власності на землю втратила прямий доступ для виробника;

- в сільському господарстві прибуток розподіляється між власником землі (орендна плата) і підприємцем;

- в сільському господарстві не можна прискорити кругообіг виробничих фондів, природою визначений час, відведений на виробництво продукції;

- виробництво сільськогосподарської продукції залежить від кліматичних і погодніх умов;

- ціна на сільськогосподарську продукцію формується на ринку по вартості продукції, вирощеної на гірших землях, це зумовлено необхідністю задіювати усі землі у виробництво;

- на кращих і середніх землях утворюється диференційна рента, яка є різницею між прибутком на гірших землях і кращих;

- на усіх ділянках землі утворюється абсолютна рента, яка є різницею прибутковості підприємництва в сільському господарстві і переробній промисловості. Диференційна і абсолютна рента лежать в основі орендної плати за користування землею.

6. Особливості формування доходів у банківській справі. Банки і їх місце у соціально-економічній діяльності держави

 

Виникнення банківської справи пов‘язане з розвитком товарно-грошових відносин, коли зростає кількість тимчасово вільних грошових коштів. Цій формі підприємницької діяльності передувало лихварство, суть якого полягала у збагаченні за рахунок збору певного відсотка від наданої позики під заставу майна громадян.

Слова, що були схожі за звучанням зі словом «bank» та позначали різні поняття зі сфери грошового обігу, увійшли до більшості європейських мов практично одночасно – в епоху швидкого розвитку торгівлі в середньовічній Європі, яка тоді ще не знала сучасного поділу на національні держави.

Словом «bancheri» в Греції в ХІІ ст. називали міняйла, а стіл, на якому він розкладав свої монети, називали «banca». Старофранцузьке слово «bangue» та італійське «bance» декілька сотень років тому означали одне й те саме - “лавка міняйла”. Слово «banguier» та «bankier» у французькій та німецькій мовах позначають власника капіталу, що має можливість одноосібно визначати стратегію і тактику використання фінансових ресурсів.

Виникнення банківської справи історично пов‘язане з потребою ринку у посередницькій діяльності з розміну та обміну цінностей, що виконували функцію грошей при обмінних та торгівельних операціях. Потреба в розвитку банківських послуг посилювалась одночасно з розвитком і розширенням торгівлі. Поява грошей як універсального товару перетворила примітивний механізм бартерного обміну в обіг товару через операції купівлі-продажу.

Між виробником товару та його споживачем почали виникати різні посередники. На окремих етапах розвитку та розширення ринку посередниками виступали, з одного боку, перекупники, купці або система торгівельних послуг, а з іншого – міняйли-банкіри та фінансово-кредитна система.

У сучасних умовах банк, виступаючи найважливішою фінансовою установою в економіці, може розглядатися як джерело корпоративного кредиту, кредиту для домашніх господарств і для малих підприємств, споживчого кредиту, важливої інформації, отримання коштів для транснаціональних операцій, як посередник із здійснення грошових розрахунків.

Сучасний банк – це універсальне фінансове підприємство, що здійснює професійне управління ресурсами суспільства в їх грошовому виразі й виконує відповідні специфічні функції в економіці на законній підставі та під юрисдикцією державних органів, що забезпечують регулювання та контроль банківської діяльності.

За напрямками банківської роботи, спеціалізацією основної клієнтури та законодавчими обмеженнями на сфери діяльності виділяють різновиди банків. У зв‘язку з цим термін “банк” нині майже не використовується без прикметника, його характеризує власне банк, тип його операцій, призначення та форму власності.

Банківська система – це сукупність різних видів банків і банківських інститутів, з допомогою яких здійснюється мобілізація коштів, надаються клієнтурі кредити та різноманітні послуги щодо прийому вкладів і наданих кредитів. Ця система є внутрішньо організованою, має загальну мету і завдання.

Аналізуючи розвиток банківської системи, за останні три століття можна виділити такі види банків:

1) приватні – належали одній особі або сім‘ї, розпоряджалися незначним капіталом, тому знаходились під загрозою розорення; у сучасних умовах їх існування дуже обмежене;

2) державні – підпорядковані державним органам влади, акумулюють державні кошти та інвестиції, через них здійснюється соціальне страхування громадян, девальвація, ревальвація, емісія грошової одиниці держави;

3) акціонерні банки – найбільш розповсюджена форма в сучасних умовах, їх реальними власниками є володарі контрольного пакету акцій, як правило такі банки прагнуть утримувати контроль і над різними сферами торгового, виробничого бізнесу через накопичення акцій відповідних підприємств;

4) емісісійні – банки мають право на емісію грошей та цінних паперів, як правило це державні і могутні акціонерні банки;

5) комерційні банки утворюються в результаті злиття вільних коштів групи підприємств однієї галузі чи схожих форм бізнесу, схильні до акціонування, тому поступово межа між комерційним та акціонерним банком втрачається;

6) іпотечні банки видають кредит під заставу нерухомого майна (землі, будівлі).

На сучасному етапі економічного розвитку, в умовах трансформації національної економіки, важливе місце посідає завдання формування ефективної банківської системи. Як найважливіший елемент відтворювальної структури економіки банківської установи, організують рух і перерозподіл ресурсів суспільства в їх грошовому виразі. Через банківську систему проходять грошові розрахунки і платежі господарюючих суб‘єктів та населення в цілому.

 

7. Малий бізнес та його особливості

 

У сучасних економічних процесах малий бізнес займає незначне місце, всього кілька процентів у національному суспільному відтворенні різних держав, але кількість людей, яка задіяна в цьому бізнесі, постійно зростає. Малий бізнес – це, як правило, бізнес однієї особи або сім’ї. Його мета – задовольнити життєві потреби. Найбільше він розвинений в торгівлі, наданні різних послуг громадянам, громадському харчуванні, готельному бізнесі, виробництві сувенірної продукції.

 

8. Орендні підприємства: види, розподіл доходів. Сучасні проблеми орендних доходів

 

Оренда – це юридична угода між двома сторонами: орендодавцем, власником майна, і орендарем, який користується цим майном. Орендодавець дає орендареві право користуватися майном. Орендар погоджується сплачувати певну суму орендної плати.

Орендне підприємство – це господарська одиниця, яка самостійно здійснює підприємницьку та іншу діяльність на основі строкового платного володіння й користування майном, переданим в оренду орендареві за договором.

Об’єктами оренди є:

- цілісні майнові комплекси державних підприємств, організацій або їхні структурні підрозділи (філіали, цехи, дільниці);

- окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, організацій.

Існують два типи орендних відносин:

- оренда як форма приватизації об’єктів державної власності;

- оренда як форма економічних відносин у недержавному секторі економіки.

9. Сутність та функції домогосподарств

 

У сучасних умовах спостерігаються високі темпи зростання питомої ваги продукції домашніх господарств у сукупному сільськогосподарському продукті. Категорія «домогосподарство» найкраще трактується в матеріалах ООН. Домогосподарство визначається як «особа або група осіб, поєднаних з метою забезпечення всім необхідним для життя», тобто об’єднаних спільним веденням господарства. Поняття «домогосподарство» не слід ототожнювати з поняттям «сім'я». Домашнє господарство більш чітко прив’язане до територіальних меж окремої господарської одиниці, включає членів домогосподарства, не лише родичів, і передбачає існування економічних відносин власності всередині домогосподарства та виробничих відносин.

Згідно із Законом України «Про власність» кожен громадянин України може мати в індивідуальній власності майстерні, малі підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, землю, житлові будинки і господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировину, матеріали та ін. Це зумовлює виконання ряду функцій. Вони не лише забезпечують матеріальні потреби своїх членів, а є постачальниками ресурсів праці, капіталу, товарів, необхідних усім членам суспільства.

Головне джерело доходів домогосподарств – це доходи від ресурсів, які вони поставляють суспільному виробництву, або ж доходи від факторів власного виробництва (земля, будинок, транспорт домогосподарства). Доходом є також трансферти. Трансфертні платежі – це всі виплати, які відповідають реальному економічному внеску домогосподарства, але не еквівалентні виробничим витратам.

 

 

10. Форми підприємств в сучасній Україні, їх розвиток в умовах ринку

 

У сучасній Україні розвиваються різні форми підприємств. У ході приватизації найбільшого поширення набули акціонерні товариства, 80% яких складають закриті акціонерні товариства. Державні підприємства зберігаються у стратегічних сферах діяльності суспільства. У сфері роздрібної торгівлі і обслуговування зростає процент приватних підприємств. Комерційні підприємства переважають в банківській справі, а також в торгівлі.

З метою реформування державного сектора економіки України, здійснюється структурне розмежування державного сектора на дві підгрупи.

До першої групи входять підприємства, які не підлягають акціонуванню і перебувають у прямій підпорядкованості органам державного правління. Це підприємства, що випускають продукцію, яка забезпечує обороноздатність і національну безпеку, виробляють особливо екологонебезпечну продукцію, а також транспорт, порти, пошта і т. п.

До другої групи державних підприємств належать ті, які обов’язково мають корпоратизуватися на таких засадах, щоб не менше ніж 51% відсоток акцій належало державі – це державні акціонерні товариства, які задіяні в сферах виробництва, що складають основу економічного потенціалу держави.

 

11. Банківська система України

 

Україна, як і інші незалежні держави, що виникли в економічному просторі колишнього СРСР, задекларувала необхідність побудови ефективної фінансово-кредитної системи ринкового типу. У результаті банківську систему, що виступає основною ланкою фінансово-кредитної системи, створено у вигляді дворівневої структури управління фінансовими ресурсами, яка представлена, по-перше, Національним банком України та його підрозділами, по-друге, комерційними банками різних форм власності, спеціалізації та територіального статусу.

 

 

Дворівнева структура банківської системи України визначена діючим фінансовим законодавством 1991 р. Національний банк в банківській системі є банком верховного рівня та виконує функції, типові для центральних банків розвинутих європейських держав, виступає емісійним та розрахунковим центром, наглядовим органом, банком банків і банкіром уряду України.

НБУ є державною власністю України і відтак виступає виразником інтересів та завдань держави в сфері регулювання економіки. Правовий статус національного банку, функції, повноваження і принципи організації національного банку визначаються Конституцією України, Законом “Про Національний банк України” та іншими законодавчими актами.

НБУ має статутний капітал, що формується за рахунок державних коштів, розмір статутного капіталу становить 10 млрд. грн. Головний банк України є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об‘єктом державної власності й перебуває в його повному господарському веденні. У той же час НБУ виступає як самостійний у економічному плані суб‘єкт, що має здійснювати свої витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в окремих випадках – за рахунок Державного бюджету України. Економічна самостійність банку посилюється також тим, що він не несе відповідальності за зобов’язаннями органів державної влади, які, у свою чергу, теж не відповідають за зобов’язаннями Національного банку України.

Згідно з чинним законодавством за Національним банком України закріплено виконання значної кількості функцій (зокрема, Закон “Про Національний банк України” визначає 19 функцій). Ключовими серед них є функції центрального банку держави, функція емісійного центру, функція валютного органу, функція органу банківського нагляду, функція банку банків, функція банку держави, функція організатора міжбанківських розрахунків, функція центру грошово-кредитного регулювання економіки.

Основною функцією НБУ як центрального банку держави є забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривні. Для виконання цієї функції НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також у межах своїх повноважень - цінової стабільності в народному господарстві. Національний банк веде Республіканську книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

Комерційні банки можуть здійснювати банківські операції тільки після реєстрації в Республіканській книзі та отримання відповідної ліцензії. Комерційні банки, як банки другого рівня, складають основу кредитної системи України. Класифікація комерційних банків здійснюється за різними ознаками: за формою власності, рівнем спеціалізації, регіонально-територіальною ознакою тощо. В Україні функціонують комерційні банки різних форм власності, у тому числі й державні. Серед приватних комерційних банків переважають банки у формі відкритих та закритих акціонерних товариств. Також є банки-товариства з обмеженою відповідальністю. Залежно від номенклатури здійснюваних операцій розрізняють універсальні та спеціальні комерційні банки. У сучасних умовах більшість комерційних банків України намагається мати статус універсального банку, хоча багато з них ще не можуть надавати повний пакет банківських послуг. За територіальною ознакою серед українських банків виділяють: регіональні, республіканські та міжнародні банки. Останні створюються у вигляді спільних фінансових підприємств за участю іноземного капіталу і мають право відкривати філії та відділення за межами України.

 

Перехідна економіка та її закономірності

 

Ринкова економіка – економіка, яка характеризується приватною формою власності на економічні ресурси й використанням ринкового механізму для регулювання економіки.

Командно-адміністративна (планова) економіка – економічна система заснована на суспільній власності, з централізованим державним регулюванням економічних процесів.

Змішана економіка – економічна система, яка поєднує в собі різні форми власності, ринковий і державний механізм макроекономічного регулювання.

1. Сутність перехідної економіки

 

Перехідний період – особливий період, протягом якого долаються властиві одному суспільному способу виробництва відносини власності і формується якісно нова система власності, принципово нові виробничі відносини. Перехідна економіка є багатоукладною, кількість і зміст укладів залежить від рівня розвитку певної країни, її історичних і національних традицій. Кожний уклад має свої закони розвитку, внутрішні суперечності, ґрунтується на інтересах певних класів і соціальних груп. У країнах колишнього СРСР спочатку основним укладом був державний, але на основі поступового роздержавлення економіки виник приватний сектор, або дрібнотоварний уклад (заснований на власній праці); приватнокапіталістичний; соціалістичний (на підприємствах, викуплених трудовими колективами), а також змішані уклади. Кожен з них характеризується відповідними відносинами власності.

На основі оптимального роздержавлення економіки (частка держави повинна зменшитись до 30-35%) в перехідний період виникають різні конкурентоспроможні уклади, формується реальний плюралізм власності – все це створює умови для розвитку і стабілізації національної економіки.

 

2. Особливості перехідної економіки в Україні

 

Країна, яка хоче реформувати свою економіку, повинна перш за все визначити свою національну ідею, характер якої залежить від типу та моделі економіки, яку вона хоче будувати. Якщо Україна ставить своєю метою відхід від соціалізму та вихід на шлях розвинутих країн, то повинна йти не до класичного (дикого) капіталізму, а стати на шлях змішаної економіки.

Національна ідея мусить стати основою національною свідомості, яка повинна базуватись на гармонійному розвитку людини, зв’язку її з природою, на державній підтримці усіх форм власності, колективному способі праці на своїй землі, забороні продажу землі іноземцям, обмеженні іноземних інвестицій, збереженні територіальної цілісності, духовної та культурної цілісності, високій людській моралі, патріотизмі усіх громадян України.

Виходячи з національної ідеї України, на етапі перехідного періоду необхідно виконати такі завдання:

1) розробити систему повномасштабного державного регулювання, що забезпечить творчий і ефективний характер перехідного періоду;

2) обрати свій національний шлях, свій курс реформ, підпорядкувати йому економічну політику, структурну перебудову економіки, увесь економічний потенціал, інвестиційні процеси на базі НТП, приватизаційні процеси;

3) підпорядкувати фінансову, кредитну, грошову політику інтересам власного виробництва, підвищенню його ефективності;

4) розробити та впроваджувати систему заходів формування і розвитку національного ринку;

5) розбудувати нове суспільство як сукупність інститутів (громадського суспільства, прав людини, національної безпеки, духовності та культури тощо), які б забезпечили національні інтереси України.

При формуванні моделі змішаної економіки в Україні слід враховувати такі обставини:

1. Якщо країни Заходу переходили до змішаної економіки від ринкової, то Україна переходить від централізовано-планової. Тому основним завданням економічних реформ в Україні є створення розвинутого товарного виробництва як ринкової основи змішаної економіки. Це стосується як виробництва, так і сфери обміну товарів. Не менш важливим завданням переходу України до змішаної економіки є визначення нових функцій держави, оволодіння нею принципово новими методами управління економікою. Саме в цих напрямах мають здійснюватися економічні реформи в Україні. При цьому важливо їх здійснювати комплексно, у певній послідовності, враховуючи доцільність і ефективність.

2. В економіці України в минулому панували державна і колективна форми власності та колективні форми організації виробництва і господарювання. Мабуть, і в майбутньому слід орієнтуватися на такі форми. Як показує, наприклад, досвід США, частка індивідуальної форми приватної власності у створенні ВНП не перевищує на сучасному періоді 10%, хоч питома вага таких підприємств в економіці становить близько 80%. У зв’язку з цим підвищується роль держави в економічному житті суспільства.

3. У минулі роки в Україні переважали і переважають тепер великі за розмірами підприємства. Створені великі й потужні промислові та сільськогосподарські комплекси. Їх не варто штучно збільшувати, а поряд з ними створювати і розвивати малі та середні підприємства.

4. Існуюча в Україні раніше економічна система характеризувалася високим рівнем централізації управління економікою. Навряд чи доцільно відразу відмовитися від централізму і перейти до децентралізму.

5. У центрі економічної політики перехідного періоду повинні бути реструктуризація і формування ефективної структури економіки, інвестиції, НТП, пріоритет національному виробництву і ринку, підприємництво, соціальні питання. Цьому повинні бути суворо підпорядковані похідні ланки суспільного виробництва: фінанси, кредит, грошовий обіг, фіскальна політика та ін. А також неухильне дотримання вимог економічних законів.

6. Процес реформування об’єктивно повинен відбуватись під державним керівництвом на основі стратегічного планування та прогнозування, комплексної програми з широким залученням трудящих до цього, під їх реальним контролем. Недопущення стихії, огульного заперечення, руйнування минулого, а раціональне поєднання досягнутих позитивних рис соціалізму та сучасної світової змішаної економіки.

7. Що принципово важливо, створення ефективної системи народного контролю (що є виразом дійсної демократії, а не демократії на словах) за усіма ланками економіки, державних органів проти економічної злочинності, корупції державних чиновників усіх рангів. Це єдина ефективна сила – влада трудящих, яка може протидіяти, приборкати дику природу законів ринкової економіки, законів природного відбору. На превеликий жаль, ми цього не зробили.

Отже, при створенні нової моделі економічного розвитку України необхідно враховувати взаємозв’язок її минулого, сучасного і майбутнього. Лише така модель може бути довгостроковою, реалістичною, ефективною.

 

3. Безробіття, його місце в ринковій економіці. Особливості безробіття в Україні

 

Невід'ємним атрибутом перехідної економіки є безробіття. Безробітними вважаються громадяни в працездатному віці, які з незалежних від них причин не мають заробітку або доходу і зареєстровані в державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу.

Характерними ознаками безробіття в Україні є те, що рівень безробіття серед службовців звичайно нижчий, ніж серед робітників. Безробіття серед молоді вище, ніж серед дорослого населення, а серед жінок - вище, ніж серед чоловіків. Так, в Україні серед кожних 100 безро­бітних, які перебували на обліку в службі зайнятості на початок 1999 року, 65% складали жінки, 31% - молодь у віці до 28 років.

Безробіття супровод­жується соціальними витратами - втратою кваліфікації людини, кризою сім'ї, соціальною і політичною напруже­ністю в суспільстві. Значне підвищення рівня безробіття в періоди сильних спадів може привести суспільство до сильних соціальних потрясінь. В усіх розвинених країнах розроблене законодавство про зай­нятість. Відповідні законодавчі акти прийняті і в Ук­раїні. У них передбачено регулювання зайнятості за допомогою проведення інвестиційної і податкової полі­тики, підвищення мобільності працівників, зас­тосування гнучких режимів праці.

Для реалізації політи­ки зайнятості створено Фонд сприяння зайнятості - державна служба зайнятості під керівництвом Міністер­ства праці та соціальної політики. Ця служба надає лю­дям допомогу в отриманні роботи, реєструє безробітних, виплачує допомоги по безробіттю.

Відповідно до законодавства місцеві органи влади організують для безробітних виконання громадських робіт на період пошу­ку ними відповідної роботи. При цьому оплата таких робіт не може бути нижче мінімального рівня заробітної плати в державі. Передбачена також організація пере­підготовки вивільнених працівників.

Роль держави в ринковій економіці

 

Інвестиції – сукупність витрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки.

Інвестування - збільшення обсягу функціонуючого капіталу за рахунок нагромадження від прибутку та інших заходів.

Соціальна політика – політика, спрямована на підвищення добробуту населення на основі прискореного розвитку соціальної сфери.

Податкова політика – політика, спрямована на збільшення державного бюджету через обов’язкові платежі, які здійснюють фізичні та юридичні особи.

Інфраструктура - комплекс галузей народного господарства, які обслуговують промисловість, сільське господарство.

1. Історичні форми управління економікою. Переваги і недоліки

 

Можна виділити такі основні форми управління економікою:

а) управління в умовах вільного ринку;

б) ринкові методи управління економікою;

в) державне централізоване регулювання економікою.

На етапі вільної конкуренції управління економікою було досить обмеженим, воно зводилося до простого збирання податків в казну держави і не впливало на економічний розвиток окремих підприємств і галузей.

В умовах централізованої планової політики, коли вся власність була сконцентрована в руках держави, всі основні показники з центру доводилися до відома усіх підприємств. Перевагами такого управління була відсутність інфляції, безробіття, стабільність розвитку галузей, грошової одиниці. Але поступово, при централізованому управлінні, відбувається відрив істинного хазяїна від засобів виробництва: робітники і службовці не відчувають себе господарями держави, тому що фактичне управління народною власністю здійснює бюрократичний апарат управління. Це приводить до відхилень від намічених планів, зловживання службовим становищем, приписок, порушення зобов’язань. Плани перестають виконувати свою економічну функцію, у суспільстві починає поглиблюватися економічна нестабільність.

Розвиток ринкової економіки забезпечується дією об’єктивних законів, які розглядалися раніше, тому дія цих законів забезпечує економічне зростання і відносну стабільність.

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових методів регулювання з державними та їх поєднання.

2. Державне регулювання економікою

 

У більшості індустріально розвинутих країн Заходу значно підвищилася економічна роль держави. У країнах з ринковою економікою державі належить близько третини національного багатства, вона перерозподіляє через бюджет половину валового національного продукту.

Економічна політика держави формується свідомо через мережу органів державного апарату, суспільні інститути, засоби масової інформації.

Важливу роль у цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові групи та «групи тиску». Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами державної влади.

Місце державного регулювання в господарській системі є сталим, але його масштаби і методи не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації не обов’язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регулювання відбувається і в тому випадку, коли держава відмовляється від реалізації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної і соціальної ефективності.

Державне регулювання не підпорядковане закону самозростання капіталу, воно враховує розстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток – забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні. Її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

Отже, державне регулювання економіки проявляється в таких напрямках:

а) через прогнозування і планування економічного розвитку та перспективних інновацій;

б) розвиток державного сектору у неприбуткових, але необхідних для економіки галузях;

в) податкова політика, направлена на стимулювання випуску потрібних товарів зниженням податкових ставок і надання дотацій;

г) через законодавчу, організаційну і фінансову діяльність, направлену на захист соціальних інтересів громадян.

3. Інвестиційна політика держави

 

Саме поняття інвестиції (від лат. investio – одягаю) означає вкладення капіталу в галузі економіки усередині країни і за кордоном. Розрізняють фінансові (покупка цінних паперів) і реальні інвестиції (вкладення капіталу в промисловість, сільське господарство, будівництво, утворення й ін.).

Реальні інвестиції являють собою вкладення капіталу в яку-небудь галузь економіки чи підприємство, результатом чого є утворення нового капіталу чи збільшення наявного капіталу (будинку, устаткування, товарно-матеріальні запаси і т.д.). Фінансові ж – вкладення капіталу (державного чи частки) в акції, облігації, інші цінні папери. Тут приросту реального капіталу не відбувається, відбувається лише покупка, передача титулу власності. У наявності, таким чином, трансферні (тобто передатні операції).

Інвестиції – це те, що «відкладають» на завтрашній день, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Одна частина інвестицій – це споживчі блага, що не використовуються в поточному періоді, а відкладаються в запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина інвестицій – це ресурси, що направляються на розширення виробництва (вкладення в будинки, машини і спорудження).

У системі національних рахунків України статистика інвестицій (капітальних вкладень) включає тільки матеріальні витрати (на машини, будинки, спорудження), але не враховує найважливіші інвестиції в «знання», «інтелект», наукові дослідження й утворення. Подібний підхід, при якому в інвестиції включається лише безпосередньо матеріальні компоненти, не дозволяє точно визначати дійсний обсяг інвестицій.

Таким чином, під інвестиціями розуміють ті економічні ресурси, що направляються на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарата. Це може бути зв'язане з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом доріг, мостів і інших інженерних споруджень. Сюди варто включати і витрати на утворення, наукові дослідження і підготовку кадрів. Ці витрати являють собою інвестиції в «людський капітал», що на сучасному етапі розвитку економіки здобувають усе більше і більше значення, тому що, у кінцевому рахунку, саме результатом людської діяльності виступають і будинку, і спорудження, і машини, і устаткування, і найголовніше – основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, що визначає економічне становище країни у світовій ієрархії держав.

Перехід до ринкових відносин в інвестиційній сфері, насамперед, стосується її джерел. Інвестиції можуть здійснюватися за рахунок власних фінансових ресурсів інвестора (амортизаційні відрахування, прибуток, грошові нагромадження, заощадження громадян, юридичних осіб і ін.), притягнутих фінансових засобів інвесторів (банківські, бюджетні, облігаційні кредити, а також засоби, отримані від продажу акцій, облігацій, пайових і інших внесків громадян і юридичних осіб), бюджетних інвестиційних асигнувань і запозичених фінансових ресурсів (кредити, позики).

Інвестиції відіграють центральну роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки. У результаті інвестування засобів в економіку збільшуються обсяги виробництва, росте національний доход, розвиваються й ідуть вперед в економічному суперництві галузі і підприємства найбільшою мірою задовольняючі попит на ті чи інші товари і послуги. Отриманий приріст національного доходу частково знову накопичується, відбувається подальше збільшення виробництва, процес повторюється безупинно. Таким чином, інвестиції, що утворюються за рахунок національного доходу в результаті його розподілу, самі обумовлюють його ріст, розширене відтворення.

Велика частка інвестиційної діяльності приходиться на будівельний сектор економіки. Тому необхідно уточнити роль і значення у відтворювальному процесі таких категорій як капітальні вкладення і капітальне будівництво.

Капітальні вкладення являють собою сукупність витрат, зв'язаних зі створенням і відновленням основних фондів народного господарства, призначених для розвитку економіки. Вони являють собою більш широке поняття, чим капітальне будівництво.

Капітальне будівництво є складовою частиною капітальних вкладень. У процесі капітального будівництва здійснюється лише частина капітальних вкладень, рівна проектно-кошторисній вартості будівельно-монтажних робіт з даного об'єкта.

Іншим джерелом капітальних вкладень є амортизаційний фонд. Середня зношеність основних фондів, особливо по робочих машинах і устаткуванню, в економіці України досить велика. Показник зносу основних фондів складає 30,1%, у тому числі в промисловості – 35,8%, сільському господарстві – 20,7%, будівництві – 42,1%.

Розрізняють галузеву і територіальну, технологічну і відтворювальну структуру капітальних вкладень.

Для технічного відновлення виробництва велике значення має використання капітальних вкладень на реконструкцію діючих підприємств. У зв'язку з цим, дуже важливо установити доцільне співвідношення між вкладеннями в нове будівництво, реконструкцію, модернізацію і розширення існуючих виробничих потужностей.

 

4. Соціальна політика держави

 

Під соціальною політикою розуміють систему цілей і засобів їх досягнення політичними і державними інститутами з регулювання соціальної сфери суспільства.

Соціальна політика – явище багатогранне, яке має економічний, організаційний, правовий, культурологічний, екологічний, особистісний виміри. Вона охоплює своїми регулятивними функціями відносини між державою та індивідом, класами, різними соціальними групами, націями, народностями та етнічними групами.

Надзвичайно важливим є також забезпечення захисної функції соціальної політики, а відтак – і держави.

Насамперед мова йде про гарантування прожиткового мінімуму людини через встановлення мінімальної заробітної платні, пенсії, адресної допомоги або забезпечення елементарних потреб в галузі охорони здоров’я, безпеки життєдіяльності тощо.

Соціальна політика здійснюється шляхом розробки і прийняття законодавчих актів у галузі соціальних відносин, ухвалення соціальних програм.

 

5. Формування системи державного регулювання економіки України

 

У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв’язання поточних питань кризового стану економіки. Але, як засвідчує вже і певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.

Державна податкова політика спрямована на активізацію підприємницької діяльності та на забезпечення надходження до бюджету доходів, достатніх для фінансування державних витрат. З цією метою зменшено ставки оподаткування прибутку, у першу чергу, у галузях, пов’язаних з науковими дослідженнями і технологічним оновленням виробництва, а також знижено відрахування на соціальні заходи, які включаються у собівартість продукції підприємств.

В Україні важливою частиною фінансової політики держави є регулювання видатків бюджету з тим, щоб, з одного боку, сприяти зростанню ефективності виробництва, а з другого – обмежити його дефіцит. Складовою політики видатків є відмова від надання бюджетної підтримки населенню, за винятком цільової допомоги найбільш соціально вразливим верствам населення.

 

Суспільний продукт і його форми.

Національний дохід

 

Національне багатство – вся сума матеріальних і духовних благ, що є в розпорядженні суспільства.

Національний доход – новостворена вартість за рік.

Суспільне відтворення – процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а як акт, що постійно повторюється.

Сукупний суспільний продукт – виражена в грошовій формі вся сукупність матеріальних благ і виробничих послуг, створених за рік.

Валовий доход - частина вартості валової продукції підприємства, яка залишається після покриття всіх матеріальних витрат, або новостворена на підприємстві вартість як результат живої праці колективу.

ССП = ЗВ+НП+ДП

(формула сукупного суспільного продукту, де ЗВ – затрати виробництва; НП – необхідний продукт, ДП – додатковий продукт)

КСП = МЗ + НП +ДП

(формула кінцевого суспільного продукту, де МЗ - матеріальні затрати, НП - необхідний продукт, ДП - додатковий продукт)

ЧСП = НП + ДП

(формула чистого суспільного продукту, де НП - необхідний продукт, ДП - додатковий продукт)

1. Суспільне відтворення, його суть, форми, особливості

 

Суспільне виробництво знаходиться в постійному русі, проходячи стадії: вироб­ництво, розподіл, обмін і споживання продукції та послуг. Саме цей постійний процес називається суспільним відтворенням.

Для нормального життя суспільства повинні постійно діяти такі чинники:

1. Відтворення природних ресурсів - поновлення родючості земель, лісових масивів, підтримання чистоти повітря та водних ре­сурсів, раціональне використання нафти, газу, руд, металів. Важливою умовою сучасної економіки є пошук штучних аналогів цілому ряду природних ресурсів.

2. Відтворення засобів виробництва – засоби виробництва повинні постійно відновлюватися: спра­цьовані машини, механізми мають бути замінені на нові або відремонтовані. Нові машини удосконалюються, підвищується їх продуктивність праці.

3. Відтворення робочої сили - замість працівників, що вибу­вають із виробництва, повинні бути підготовлені нові. Технічний прогрес потребує працівників більш високої кваліфікації і освіти, зростає необхідність у постійній перепідготовці кадрів.

4. Відтворення засобів існування - щоб людина могла нормально існувати, постійно виробляються засоби існування - продукти харчу­вання, одяг, взуття, речі для житла.

Виділяють два типи відтворення: просте і розширене. При простому відтворенні розміри створюваного продукту залишаються незмінними. Відповідно і фактори виробництва не зазнають суттєвих змін, оскільки весь додатковий продукт використовується на задоволення потреб невиробничого характеру.

При розширеному відтворенні обсяг створюваного продукту зростає в кожному наступному циклі, удосконалюються засоби виробництва, оскільки частина додаткового продукту спрямовується на нагромадження. Розрізняють два типи розширеного відтворення: екстенсивний і інтенсивний. Екстенсивний тип здійснюється на основі залучення у виробництво додаткових працівників, природних ресурсів, основних і оборотних засобів. Інтенсивний тип характеризується нарощенням обсягів виробництва продукції шляхом підвищення кваліфікації працівників, поліпшенням використання наявного виробничого потенціалу, застосуванням більш прогресивних технологій, форм організації виробництва і управління.

В інтенсивному відтворенні виділяють фондомісткий і фондозберігаючий. Фондомісткий має місце тоді, коли підвищення продуктивності праці досягається за рахунок зростання питомої ваги виробничих фондів (обладнання наприклад) у структурі затрат на одиницю виробленої продукції. Фондозберігаючий вид характеризується тим, що підвищення продуктивності праці супроводжується економією матеріальних ресурсів (наприклад, сировини, палива і т. п.).

2. Сукупний суспільний продукт, валовий внутрішній і валовий національний продукт

 

Сукупний суспільний продукт – це сума матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило за рік).

Розраховують сукупний суспільний продукт по-різному. Залежно від того, які елементи включають до його складу: розрізняють валовий суспільний продукт, кінцевий суспільний продукт, валовий внутрішній продукт і валовий національний продукт.

Валовий суспільний продукт – це сума виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. Недолік цієї категорії в тому, що спостерігається повторний рахунок виробничих затрат (наприклад, добута залізна руда рахується як продукт залізорудної промисловості і ще раз вона входить у вартість продукції, виробленої з металу).

Кінцевий суспільний продукт – це вартість виробленої продукції за певний період часу (за рік), яка включає предмети споживання населення і засоби праці та не включає проміжного і незавершеного продукту.

Валовий національний продукт (ВНП) – показник, що характеризує результати економічної діяльності у сфері матеріального і нематеріального виробництва, ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених протягом року.

Визначається ВНП шляхом додавання сукупних витрат, необхідних для виробництва кінцевої продукції або ж шляхом додавання доходів, отриманих від виробництва даного об’єму продукції. За витратами ВНП визначається як сума споживчих витрат на товари і послуги, валових інвестицій підприємств, державних закупівель товарів та послуг і чистого експорту. За доходом або ж за розподілом ВНП визначається додаванням заробітної плати найманих працівників, ренти, процентів, дивідендів, прибуткового податку і нерозподілених прибутків підприємств, амортизаційних відрахувань.

Валовий внутрішній продукт – це вартість кінцевих товарів, вироблених всередині країни. У цю вартість не включається частина ВНП, яка виробляється за кордоном. У внутрішній продукт входять доходи закордонних фірм, що виробляють продукцію в країні, доход якої ми обчислюємо.

Чистий продукт – це частина сукупного суспільного продукту, з якого вираховуються вартість засобів виробництва. Це – реальний доход, знову створена вартість, яку суспільство може використати для особистого споживання і для розширення виробництва. Тому чистий продукт характеризують як національний доход. За натуральним змістом він складається з предметів споживання і нагромаджуваної частини засобів виробництва.

3. Національний доход і національне багатство

 

Національний доход – частина сукупного суспільного продукту, в якому представлена новостворена протягом року в тій чи іншій країні вартість (НП + ДП). За натурально-речовим змістом національний доход складається із засобів виробництва і предметів споживання, які використовуються для нагромадження і споживання. Кількісно національний доход – це різниця між сукупним суспільним продуктом і матеріальними затратами на його створення (амортизація, сировина, матеріали). Його розмір залежить від кількості працездатного населення, рівня продуктивності та інтенсивності праці. При розподілі національного доходу утворюються форми доходів, як заробітна плата, прибуток, процент, рента, орендна плата, дивіденд. Вони є первинними або основними.

У результаті перерозподілу доходи трансформуються у вторинні. Це відбувається через державний бюджет, механізм цін, кредитну систему, внески у різні фонди. Цей перерозподіл формує кінцеві доходи у суспільстві, з використанням яких відбувається його споживання.

Національний доход складається із фонду споживання і нагромадження. Фонд нагромадження (з частини додаткового продукту) використовується на збільшення основних виробничих і невиробничих фондів, запасів, предметів праці і резервів. Фонд споживання – це сукупність благ, придбаних населенням на отримані доходи.

Використаний національний доход відрізняється від виробленого національного доходу на величину відшкодування витрат (незібраний або частково зіпсований врожай, витрати від стихійного лиха) і зовнішньоторгового сальдо.

Національне багатство - сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня осві­ти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування на­селення, які призначені для розширеного відтворення і досягнен­ня головної мети суспільства.

Для суспільного відтворення не можуть бути використані наднормативні запаси, які лежать без руху, неякісні то­вари, застаріле устаткування, хоча вони входять до ста­тистики національного багатства.

Найважливішими складовими національного багатс­тва в усій сукупності матеріальних благ, споживчих вар­тостей є:

1) створені й накопичені в країні виробничі фонди, які, у свою чергу, поділяють на основні й оборотні. До основних належать засоби праці (машини, верстати, устаткування, будівлі), що використовуються в декількох виробничих циклах. До оборотних - предмети праці (сировина, матеріали, паливо), що витрачаються повністю впродовж одного виробничого циклу;

2) основні невиробничі фонди, тобто фонди, які функ­ціонують у соціальній сфері, - школи, лікарні, житлові будинки, культурно-освітні заклади;

3) домашнє майно населення: житлові будинки, това­ри тривалого користування, одяг;

4) товарні запаси народного господарства (запаси го­тової продукції на складах, резервні страхові запаси).

Надзвичайно важливим компонентом національного ба­гатства є залучені у процес виробництва природні ресурси: земля, ліси, води, розвідані корисні копалини, повітря.

До нематеріальної форми національного багатства, належать: накопичений виробничий досвід людей, їхні здібності, потреби, творчі обдаруван­ня, культурні цінності.

 

Економічне зростання і його чинники

 

Безробіття – соціально-економічне явище, за якого частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, з незалежних від них причин.

1. Економічне зростання та його показники

 

Економічне зростання – це довгострокова тенденція збільшення реального ВВП. У цьому визначенні ключовими є слова:

- тенденція, тобто реальний ВВП не повинен обов’язково зростати з року в рік, а вказується лише напрям розвитку економіки, так званий «тренд»;

- довгострокова, оскільки економічне зростання є показником, що характеризує довгостроковий період, то йдеться про зростання потенційного ВВП, тобто ВВП за умов повної зайнятості ресурсів, а також виробничих можливостей економіки;

- реальний ВВП, а не номінальний, зростання якого може відбуватися за рахунок зростання рівня цін, при цьому рівень виробництва може навіть скорочуватися. Тому важливим показником економічного зростання виступає саме показник величини реального ВВП.

Головна мета економічного зростання – підвищення і покращення національного добробуту.

У процесі аналізу економічного зростання важливе місце має показник темпів зростання. Швидкість економічного зростання знаходить свій вираз у середньорічних темпах зростання ВВП або в середньорічних темпах зростання ВВП на душу населення (це точніший показник) протягом певного періоду.

Збільшення виробничих можливостей та зростання потенційного ВВП пов’язані або зі зміною кількості ресурсів, або зі зміною їх якості. Відповідно виділяють два типи економічного зростання:

- економічне зростання, зумовлене збільшенням кількості ресурсів, простим додаванням факторів виробництва, - це екстенсивний тип економічного зростання;

- економічне зростання, пов’язане із вдосконаленням якості ресурсів, використанням досягнень науково-технічного прогресу, - це інтенсивний тип економічного зростання.

Фактори економічного зростання можна розподілити на три групи: фактори пропозиції (природні, трудові ресурси, обсяг основного капіталу, технологія), фактори попиту (рівень сукупних витрат) і фактори розподілу (ефективне використання ресурсів). Але при аналізі проблем економічного зростання на перший план, як правило, висуваються фактори пропозиції.

На темпи економічного зростання країни впливає також характер розвитку суспільства, «моральне здоров’я» нації. У деяких країнах, незважаючи на досягнутий рівень матеріального добробуту, існує політична диктатура, розвинені корупція та бюрократія тощо. Навряд чи за таких умов можливе збереження високих темпів економічного зростання або прискорення розвитку взагалі.

Значення економічного зростання полягає в тому, що воно розширює можливості для підвищення рівня добробуту. На його основі створюються умови для реалізації соціальних програм, ліквідації злиденності, розвитку науки і освіти, вирішення екологічних проблем. Економічне зростання збільшує виробничі можливості економіки, дозволяє розв’язати проблему обмеженості ресурсів. Завдяки йому створюються нові види ресурсів, нові ефективні технології виробничих процесів, що дає змогу збільшувати та урізноманітнювати виробництво товарів і послуг, підвищувати якість життя.

 

2. Економічний цикл і безробіття

 

Ринкова економіка розвивається циклічно. Економічне зростання змінюється спадом виробництва, розквіт - кризою і деп­ресією. Багаторічні спостереження засвідчують, що циклічні коли­вання мають синхронний характер. Вони відбуваються зі сталою послідовністю і, як правило, у чітко визначених часових межах. Це дає підстави розглядати циклічність як загальну закономірність економічного розвитку.

У теорії економічного циклу важливе місце займає проблема економічної рівноваги – це такий стан економіки, при якому досягається стале врівноваження та взаємне збалансування структур, що протистоять одна одній (виробництво-споживання).

Криза є необхідною ланкою економічного оновлення, інструмен­том формування нової, вищої системи структурних зв'язків, однією з найважливіших умов самовдосконалення господарського механізму.

Криза характеризується такими явищами в економіці: падіння цін, масове банкрутство підприємств, падіння заробітної плати, знецінення основного капіталу, падіння курсу акцій, зростання безробіття.

Безробіття - соціальне явище, при якому певна кількість працездатних людей не може знайти собі роботу.

Рівновага й економічна криза - діалектично взаємопов'язані протилежності, які не існують відокремлено одна від одної.

 

3. Особливості економічної кризи в Україні

 

Економічна криза в Україні розпочалася ще тоді, коли наша держава знаходилася в складі СРСР, – перехід підприємств на госпрозрахунок привів до вимивання дешевих товарів, зниження виробництва і розкрадання основних фондів. Уже в кінці 80-х років почалася економічна криза недовиробництва. Після розвалу Радянського Союзу криза загострилась, її основні причини:

- розвал централізованої політики і єдиної системи управління;

- розрив економічних зв’язків з іншими союзними республіками привів до скорочення виробництва;

- тривала відсутність власної грошової одиниці (майже п’ять років);

- порушення фінансової системи держави, невизначеність з розподілом боргів між країнами СНД;

- політична нестабільність, відсутність єдиної програми економічних реформ.

 

Розподіл національного доходу.

Споживання, заощадження і добробут людини

 

Фонд споживання – частина національного доходу, що йде на задоволення особистих потреб людей.

Фонд нагромадження – частина національного доходу, що використовується для зростання функціонуючих чинників виробництва.

НД = ФС + ФН,

(формула національного доходу, де ФС - фонди споживання, ФН - фонди нагромадження)

1. Механізм розподілу національного доходу у суспільстві. Фонд споживання та нагромадження

 

Націонал