Межа виробничих можливостей

До приватного типу відносяться такі форми:

- особиста – це предмети власного користування людини, засоби праці для задоволення власних потреб;

- індивідуальна – це засоби виробництва, за допомогою яких людина самостійно виробляє і реалізує товар для отримання прибутку, щоб задовольнити власні потреби сім’ї;

- приватна – це власність на засоби виробництва, яка дає можливість власнику використовувати робочу силу і отримувати прибуток;

- інтелектуальна – це право особи володіти і розпоряджатися власними науковими відкриттями, творами духовної культури, а саме – літературними і музичними.

До спільного типу відносяться такі форми:

- державна – це власність усіх громадян держави, якою управляють, організовують її використання і розподіл, державні органи влади, обрані народом;

- колективна – це власність колективу, який спільно управляє, розпоряджається нею, а прибуток, отриманий у ході спільної праці розподіляється за трудовим вкладом членів колективу;

- кооперативна – це власність колективу, утвореного в результаті об’єднання індивідуальних пайових внесків, засобів виробництва; прибуток, отриманий в результаті спільної праці розподіляється у відповідності з розміром пайового внеску;

- акціонерна – це власність акціонерів, які розпоряджаються і отримують прибуток відповідно до кількості акцій, що засвідчують їх грошовий внесок у виробництво;

- муніципальна власність – це власність певної територіальної громади, якою управляють і розподіляють місцеві органи самоврядування;

Корпоративна – це великі економічні об’єднання з єдиною економічною політикою та інтересами, які можуть включати різні економічні структури і підрозділи, що мають свою власність, але вона функціонує за єдиним положенням корпорації.

3. Зміна форм власності в Україні за роки незалежності

В Україні розвиваються різні форми власності, що відповідає умовам розвитку ринкової економіки.

Зменшилась державна власність, але вона залишається важливою в економічній структурі держави. Державними залишаються майно державної влади, управління, Збройних Сил; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків; засоби урядового фельд’єгерського та спеціального зв’язку; об’єкти державної метрологічної служби; національні культурні та історичні цінності; об’єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з бюджету; майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї; наркотиків та радіоактивних речовин; атомні електростанції.

Активно розвивається акціонерна власність у різних галузях економіки, близько 80 відсотків акціонерних товариств є закритими – акції належать лише працівникам товариства.

Приватні підприємства поступово розширяють свою питому вагу в економічному розвитку держави. Серед них не лише малі підприємства, а і виробничі об’єднання і підприємства інфраструктури держави.

Колективна власність найбільш представлена власністю різних громадських організацій та об’єднань, політичних партій.

Важливе значення в національній економіці займає кооперативна власність. Вона розвивається в єдиній загальнодержавній структурі споживчої кооперації, яка охоплює і виробничі підприємства, і торгові організації, систему розподілу, надання послуг. Кооперативи розвиваються в сільському господарстві, в системі обслуговування, роздрібної торгівлі та інших сферах.

4. Закон України «Про власність»

Відносини власності в кожній країні втілюються у певних юридичних нормативних актах. В нашій країні вони регулюються Законом України «Про власність», введеним в дію Постановою ВР № 885-12 від 26.03.91. Метою цього Закону є забезпечення вільного економічного самовизначення громадян, використання природного, економічного, науково-технічного та культурного потенціалу республіки.

Згідно з цим Законом, правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб’єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України «Про власність» так трактує право власності: «Право власності – це врегулювання законом суспільних відносин щодо володіння, користування і розпорядження майном».

Всього Закон налічує 57 статей, що передбачають конкретні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва до різноманітних форм власності на основі роздержавлення власності і приватизації підприємств.

Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

5. Особливості приватизації в Україні. Державна програма, приватизаційні папери

Процес приватизації в Україні досить тривалий, він забезпечується законодавством України, який передбачає чітку програму спочатку роздержавлення власності, а потім передачу її різними шляхами до рук приватних осіб, акціонерних товариств, колективів. В 90-х роках уся державна власність була облікована і шляхом приватизаційних сертифікатів розподілена між усіма громадянами України, але ці сертифікати не давали права володіти власністю і отримувати прибуток. Це право громадяни отримували, коли обмінювали свої сертифікати на акції підприємств.

У проведенні приватизації беруть участь окремі органи, фізичні та юридичні особи, це – суб’єкти приватизації. До них належать державні органи приватизації, а також різні продавці, покупці державного майна та посередники.

Державні органи приватизації включають фонд державного майна України та його регіональні відділення і представництва. Зазначений фонд розробляє програму приватизації на поточний рік і прогноз на перспективу та здійснює організацію і контроль за приватизацією. Він підзвітний Верховній Раді України.

Існує кілька способів приватизації різних груп об’єктів:

- викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців, створених працівниками цих об’єктів, цей спосіб не передбачає конкуренції покупців;

- викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації: працівники створюють товариство і розробляють власний план, який є альтернативним плану комісії з приватизації;

- викуп державного майна, зданого в оренду його орендатором;

- продаж на аукціоні – спосіб приватизації, коли власником стає той, хто запропонував максимальну суму;

- продаж за некомерційним конкурсом: власником стає той, хто запропонував найкращі умови експлуатації об’єкта;

- продаж за комерційним конкурсом: власником стає покупець, який запропонував найвищу ціну;

- продаж з відстрочкою платежу: власником стає покупець, який на конкурсних засадах здобув право оплати за придбаний об’єкт з відстрочкою платежу на три роки за умови попереднього внесення 30 % його вартості;

- продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціоні, за конкурсом, на фондовій біржі), власниками державних підприємств тут стають покупці, які на конкурсних засадах запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій.

Товарне виробництво і товарно-грошові

відносини

Натуральне виробництво – виробництво всіх потрібних для існування продуктів у кожному конкретному господарстві.

Товарне виробництво – організація суспільного господарства на основі розподілу праці та економічної відокремленості виробників, коли продукт праці надходить у споживання через ринок.

Валюта – грошова одиниця, яка використовується для вимірювання величин вартості товарів і послуг.

Гроші - цінні папери, які служать для виміру вартості товару і товарного обміну.

Інфляція - знецінення грошей внаслідок перевищення кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, суми товарних цін.

Грошовий обіг - безперервний рух грошей у сфері обігу і виконання ними функцій засобу обігу і платежу.

Товар - продукт праці, виготовлений з метою обміну або продажу.

Споживча вартість - корисність речі, її здатність задовольнити певну потребу людини, суспільства.

Вартість - економічна категорія, яка вимірюється кількістю праці, що закладена на виробництво товару.

Мінова вартість - здатність товару обмінюватися на іншу річ чи послугу.

Гранична корисність - поняття, яке використовується для визначення корисності “граничного” примірника товару або послуги, які задовольняють найменш значущу “граничну” потребу у них.

Ревальвація - збільшення вмісту золота в грошовій одиниці; збільшення курсу грошової одиниці по відношенню до інших валют.

Девальвація - зниження обмінного курсу однієї країни до грошової одиниці іншої.

Дефляція - штучне вилучення грошової одиниці з обороту.

Цінність - вартість товару, виражена в грошах.

W = c + v + m

(формула вартості товару, де с – засоби виробництва, v – витрати на робочу силу, m - додаткова вартість)

ЦТ - К + П- ВР + ГР

КГ = ——————————

О

(формула закону грошового обороту, де КГ - кількість грошей в обігу, ЦТ - сума цін товарів, К - сума цін товарів, проданих в кредит, П - платежі, за якими настав строк оплат, ВР - взаємні розрахунки, ГР - грошовий резерв для сфери обігу, О - кількість оборотів)

1. Товарне виробництво, товар і його властивості

Якщо в натуральному господарстві обмін здійснюється у вигляді продуктообміну, без умови еквівалентності, то товарне господарство об'єктивно вимагає зовсім іншої форми обміну. Продукт праці в товарному господарстві призначається не для власного споживання, а для продажу, для обміну через ринок. Це передбачає встановлення економічного зв'язку між виробника­ми, починаючи з придбання засобів виробництва й закінчується ре­алізацією готової продукції, обміном досвідом.

Товарне виробництво - це така форма організації суспільного господарства, за якою продукти виробляються економічно відо­собленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами.

Отже, основою виникнення товарного виробництва й обміну є суспільний поділ праці. Саме він приводить до необхідності обмі­ну продуктів праці певних виробників на інші продукти. Перший суспільний поділ праці (відокремлення ско­тарства від землеробства) зробив можливим регулярний обмін між общинами, другий (відокремлення ремесла від землеробства й скотарства) — зумовив зародження товарного виробництва, а третій (відокремлення торгівлі) сприяв завершенню формування товарного господарства.

Згідно трудової теорії вартості: товар - це продукт праці, який виготовляється для обміну і реалізується шляхом купівлі-продажу.

Не кожне благо є товаром, хоча і набуває товарної форми, тобто може бути реалізоване шляхом купівлі-продажу (вода, повітря, необроблені ділянки землі). Але і продукти людської праці це завжди є товар. Це коли вироблене благо задовольняє власні потреби. Продукт праці тоді стає товаром, коли він вироблений для обміну. Товаровиробники, обмінюючись продуктами своєї праці, вступають в певні економічні відносини. Тому товар - це суспільна форма продукту праці, яка уречев­лює, матеріалізує певні економічні відносини.

Суть товару розкривається під час розгляду його властивостей і з боку його якості, що відображає корисні властивості товару, або кількості, що характеризує його суспільну міру. Корисність речі-товару, завдяки якій вона може задовольняти ту чи іншу потре­бу людей, робить її споживною вартістю, причому тут йдеться про задоволення потреб не самого товаровиробника, а інших осіб, тобто ця властивість виявляється як суспільна споживна вартість. Але не всяка корисна річ, яка має суспільну споживну вартість, є товаром (наприклад, продукція кріпаків, яку вони виробляли для феода­ла). Споживна вартість є об'єктом дослідження економічної теорії тоді, коли вона створюється як суспільна споживна вартість для обміну і стає речовим носієм мінової вартості.

Мінова вартість - видиме кількісне співвідношення, в якому спо­живні вартості одного роду обмінюються на споживні вартості іншого. Кожний окремий товар можна обмінювати на безліч інших у різних кількісних пропорціях.

Вартість, як економічна категорія, виражає відносини між товаровиробниками з приводу витрат їхньої праці на виробництво про­дуктів, якими вони обмінюються як товарами.

Праця, витрачена на виробництво товару, має абстрактне і конкретне вираження. Абстрактна праця вимірюється часом, витраченим робітником на виготовлення товару. Конкретна праця – це форма діяльності, яка проявляється через певну професійну підготовку, спосіб дії, особливості використання знарядь праці. Наприклад, шахтар працює 8 годин – це абстрактна праця, а те, що він за допомогою відбійної машини добуває вугілля – це конкретна праця. Абстрактна праця створює вартість, а конкретна – споживчу вартість.

Споживча вартість і вартість - два полюси товару, що пос­тійно перебувають у суперечності. В умовах простого товарного виробництва, де ринкові зв'язки виникають стихійно, товарови­робник часто не знаходить покупця на свої товари. Вони залиша­ються не проданими, а споживні вартості не виявляють себе як вартості.

2. Розвиток форм вартості і виникнення грошей

З розвитком виробництва у суспільстві утворюється надлишок продукції, починається обмін, в основі якого лежить вартість товару. Вартість товару поступово змінюється і розвиток її форм приводить до виникнення грошей.

Історично виділяють такі форми вартості:

а) проста або випадкова, коли один товар обмінюється на інший і цей зв'язок обміну не закріплюється, так, як ще не досить велика кількість товарів знаходиться на стихійному ринку;

б) складна або розгорнута, коли один товар уже прирівнюється і обмінюється на кілька інших. Обмін стає уже безперервним і все частіше працівник виробляє певний товар, щоб обмінювати його на інші необхідні продукти і речі в господарстві;

в) еквівалентна (рівноцінна) – у суспільстві з’являється товар, до якого прирівнюють усі інші товари. Цей товар виконує функцію посередника на ринку, але сам не втрачає своєї споживчої вартості. У різних регіонах таким еквівалентом ставали різні товари: риба, вівці, зерно, поступово починають використовувати різні метали, пізніше – срібло, золото;

г) грошова – еквіваленти золото і срібло стають повноправними господарями ринку, їх починають використовувати для обміну, карбуючи монети, втрачається їх функція, як сировина для виготовлення прикрас і предметів. Отже, гроші – це специфічний товар, який служить загальним еквівалентом. Вартість золотих і срібних монет була адекватна вартості товарів, на які обмінювалися монети.

У своєму розвитку гроші пройшли такі стадії:

1. Золотомонетна – з часу виникнення грошей до середини ХVІІІ століття. В обігу знаходилися гроші з цінних металів, вони не обезцінювались, залишилися скарбом до наших днів незалежно від змін в грошових системах. З розвитком обміну монет з дорогоцінних металів ставало недостатньо, частина їх випадала з обігу, осідаючи як скарб в руках магнатів, до того ж вони з часом просто стиралися, втрачаючи свою істинну вагу і цінність.

2. Золотостандартна система розвивається з середини ХVІІ століття до 70-х років ХХ століття і полягає в заміні дорогоцінних монет паперовими грошима, але за цими грошима держава зберігала еквівалент золотого запасу. Введення паперових грошей сприяло прискоренню товарообігу, давало можливість його регулювати за допомогою грошової політики. Але негативними сторонами цієї системи є те, що створились умови для появи інфляції (випускали більше паперових грошей, ніж золотого запасу, і вони обезцінювалися), фальшивомонетників.

3. Кредитна система розвивається на сучасному етапі, у відповідності з якою паперові гроші уже не забезпечуються золотим запасом, розвиваються безготівкові розрахунки.

3. Гроші, їх функції, особливості грошового обігу

Гроші – специфічний товар, який виконує роль загального еквівалента, завдяки цьому в ньому виражається вартість усіх інших товарів і встановлюються економічні відносини між суб’єктами господарської діяльності.

Це визначення органічно витікає із самого процесу утворення грошей і багатовікового їх функціонування. В сучасних умовах гроші уже не є специфічним товаром, тому що вони не забезпечуються, як правило, золотом, кількість якого повинна відповідати їх номінальній вартості. Гроші – це цінні папери, які виконують важливу роль в умовах ринку: за допомогою них встановлюються економічні зв’язки між усіма суб’єктами економіки, розподіляються ресурси, відбувається обмін товарів і послуг. Будь-яка ринкова інформація сприймається тільки тоді, коли вона надається у грошовій формі: обсяги виробництва, ціни, інфляція, фінанси, бюджет, кредит, витрати виробництва, прибуток тощо.

Суть грошей розгорнуто, системно втілюється в їх основ­них функціях:

1) міра вартості;

2) засіб обігу;

3) засіб платежу;

4) засіб нагромадження;

5) світові гроші.

Гроші як міра вартості: вартість усіх товарів виражається в грошах, тому за їх допомогою порівнюються вартості різних товарів.

Гроші як засіб обігу - у цій функції гроші відіграють роль посередника при купівлі-продажу товару. Як засіб обігу вони весь час переходять із рук у руки.

Гроші як засіб платежу - гроші здійснюють власний рух, (сплата заробітної плати, оплата житла, комунальних послуг). Ці дві функції все важче розділити, так як товари все частіше реалізуються в кредит.

Гроші як засіб нагромадження - гроші є загальним виразником багатства, їх можна безпосередньо перетворити на товар. Тому, якщо гроші не обмінюються на товар, то вони нагромаджуються і пе­ретворюються на скарб. В сучасних умовах ця функція послаблюється в умовах інфляції, носить відносний характер, так як гроші, які зберігаються в банку знаходяться постійно в обігу.

Світові гроші: спочатку на міжнародному ринку па­нували золото і срібло, потім лише золото, нині - паперо­ві гроші деяких країн (долари, євро). Проте золото у вигляді скарбу є резервним фондом світових грошей.

Грошовий обіг - це непереривний рух грошей для забезпе­чення безперервності відтворення й реалізації суспільного про­дукту та перерозподілу національного доходу.

Категорія «грошовий обіг» безпосередньо пов'язана з процесами суспільного відтворення на всіх його стадіях. Вона узагальнює сукупність переміщень грошових коштів між суб'єк­тами економічних відносин, формує необхідне забезпечення для погашення грошових зобов'язань всіма юридичними та фізични­ми особами суспільства.

Переміщення грошей у функції засобу обігу і платежу (Т-Г-Т) означає не тільки зміну форм вартості, а й постійну взаємодію фізичних осіб, господарських суб'єктів і органів державної влади у обміні та постачанні товарів до споживачів, а їх сукупність відо­бражає загальну вартість суспільного багатства.

Види грошей в обігу:

- монети;

- казначейські білети (паперові гроші);

- банкноти (банківські білети);

- замінники грошей (вексель, чек, кредитна картка);

- банківські депозити.

Банкноти – це банківські білети, які випускають в обіг центральні емісійні банки держав, як засіб обігу і платежу. В більшості країн банкноти є основним видом паперових грошей. Вони функціонують у двох видах:

1) класичні – це фактично векселі банків, за якими він зобов’язується виплатити пред’явникові, вказаному на них, грошову суму, вони мають двояке забезпечення – вексельне (товарне) і металічне (золотий запас банку); 2) сучасні банкноти не обмінюються на золото, а внаслідок одержавлення центральних емісійних банків фактично стали паперовими грішми.

Банківські депозити – це цінні папери, внесені до банку підприємствами і громадянами на зберігання. Вони є джерелом позичкового фонду банків і використовуються для надання кредитів. По депозиту виплачується певний процент, який залежить від строку зберігання та інших умов. Розрізняють два види депозитів: до запитання, які повертаються на першу вимогу клієнта, і термінові, які вкладаються на визначений час а більш високий процент.

Існує дві основні форми грошей: готівкові гроші – паперові гроші і розмінна монета; безготівкові гроші – це чеки, векселі, кредитні картки.

Необхідна кількість грошей в державі залежить від кількості товарів та їх цін, а також від швидкості обігу грошей. З розвитком кредитних відносин на кількість грошей впливає і кількість товарів, проданих в кредит, кількість платежів, які надходять за попередні товарні операції. Сучасний грошовий обіг у більшості розвинених країнах – майже на 90 % безготівковий.

Економічну основу грошового обігу створює процес суспіль­ного відтворення на всіх його стадіях: виробництво, обмін, розподіл і споживання. Він обслуговує кругообіг усього сукупного суспільно­го капіталу. Гроші авансуються на придбання факторів вироб­ництва, спрямовуються у сферу виробництва продукту, обслугову­ють його реалізацію і розподіл між власниками факторів вироб­ництва і державою. Сформований як грошові доходи капітал, спря­мовується у сфери виробничого й особистого споживання.

4. Введення української гривні та шляхи її стабілізації

Проголошення в серпні 1991 р. України як незалежної дер­жави зумовило необхідність запровадження повноцінної національ­ної грошової одиниці (валюти). Такою грошовою одиницею стала гривня. Ця назва української грошової одиниці бере свій початок ще від доби Київської Русі. Гривнева купюра використовувалася також як грошова одиниця Української Народ­ної Республіки. Закон про її випуск було прийнято Центральною Радою 1 березня 1918 р. Отже, назва української валюти «гривня» має глибоке історичне коріння. Вона закріплена Конституцією Ук­раїни 1996 р.

У 1992 р. в грошовий обіг в Україні було введено тимчасову валюту, розраховану на перехідний період, - український карбо­ванець, або купоно-карбованець. Саме ця грошова одиниця взяла на себе всі удари високої інфляції 1992-1995 рр., зумовленої еко­номічною кризою перехідного періоду.

25 серпня 1996 р. Указом Президента України було проголоше­но проведення в нашій державі грошової реформи. Головними зав­даннями реформи були:

– заміна тимчасової грошової одиниці - українського карбован­ця на національну валюту - гривню;

– зміна масштабу цін відповідно до обмінного курсу українсько­го карбованця та гривні;

– створення стабільної грошової системи та перетворення гро­шей на важливий стимулюючий чинник економічного та соціаль­ного розвитку держави.

Грошова реформа в Україні була проведена з 2 по 16 вересня 1996 р. на цивілізованих неконфіскаційних засадах з оптимальни­ми зручностями для населення. У перший день реформи за вста­новленим курсом (1 гривня обмінювалася на 100 000 крб.) було пе­рераховано у гривні ціни, тарифи, нарахування заробітної плати, сти­пендії, пенсії, кошти на рахунках підприємств, установ та органі­зацій, а також вклади громадян.

5. Економічні закони товарного виробництва

Економічні закони забезпечують об’єктивний розвиток товарного виробництва:

- закон попиту і пропозиції (попит регулює процес виробництва, пропозиція задовольняє потреби виробника і споживача);

- закон конкуренції, який стимулює виробничий процес, спонукає підприємця до вдосконалення продуктивності і технологій виробництва, а працівника змушує постійно працювати над підвищенням свого професійного рівня;

- закон грошового обігу, який забезпечує товарообіг, що обумовлює особливості і темпи інфляції;

- закон зростаючої продуктивності праці, який стимулюється конкуренцією і полягає у постійному зростанні технічного потенціалу виробництва;

- закон накопичення капіталу, що забезпечує можливості подальшого розвитку виробництва;

- закон відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил, який забезпечує гармонічність і узгодженість економічних процесів;

- закон зростаючих потреб, що показує причину постійного розвитку і розширення виробництва.

Капіталістична економіка як вища форма

ринкової економіки

Капітал – вартість, яка внаслідок використання найманої праці дає додаткову вартість.

Експлуатація – привласнення одними людьми продуктів праці інших людей.

Монополія - об’єднання підприємств в спільну економічну структуру, які забезпечують контроль за виробництвом та реалізацією товарів в одній або кількох галузях з метою протистояння конкуренції.

Корпорація - акціонерна компанія, у якій на основі централізації капіталів і заощаджень найманих працівників здійснюється колективне привласнення результатів виробничої діяльності залежно від величини отриманих на внесені кошти акцій.

Олігополія – ситуація на ринку, коли декілька великих, конкуруючих фірм монополізують виробництво і збут основної маси продукції в галузі.

1. З історії розвитку капіталістичної економіки. Капітал, наймана робоча сила: сутність експлуатації

Капіталістична економіка починає розвиватись з розвитком товарно-грошових відносин, коли виробництво і отримання прибутку базується на використанні капіталу і найманій робочій силі. Капітал авансований поділяється на постійний капітал і змінний капітал (К = с + v – формула загальної вартості авансового капіталу. Частина капіталу, яка виступає у формі засобів виробництва – це постійний капітал (с), інша частина, що витрачається на купівлю робочої сили - це змінний капітал (v)).

У ході капіталістичного виробництва створюється продукція, її вартість визначається за формулою: W = c + v + m, де с - засоби виробництва, v – витрати на робочу силу, m - додаткова вартість. Витрати на робочу силу потрапляють до робітника у формі заробітної плати, а додаткова вартість складає основу прибутку капіталіста. Додаткова вартість створюється робітником і її присвоєння складає основу капіталістичної експлуатації.

m 100%

m’ = ―――

V

Відношення додаткової вартості до змінного капіталу є нормою додаткової вартості (m’). Ця формула показує ступінь експлуатації робітників. Отже, для капіталіста робітник стає товаром, споживча вартість якого – створення прибутку.

2. Економічна система монополістичного капіталізму

Уже в ХІХ столітті в країнах з ринковою економікою розвивається монопольне виробництво. Монополії – це об’єднання підприємств в єдину економічну систему, які забезпечують виробництво значної кількості або більшості товару, що дає їм право диктувати свої ціни і умови реалізації на ринку. Історичними формами монополії були такі:

- картель - організаційно-виробнича одиниця або форма монополій, при якій зберігалася фінансова, підприємницька, комерційна самостійність, а підприємці домовлялися між собою про розподіл ринку і ціни на товари, сировину;

- синдикат- одна з форм монополії, об’єднання підприємств, в якому розподіл замовлень на покупку сировини і реалізацію продукції здійснюється через єдину збутову контору або інший аналогічний орган;

- трест - організаційно-виробнича одиниця або форма монополій, при якій всі об’єднані підприємства втрачають свою комерційну і виробничу самостійність, підкоряючись єдиному контролю;

- концерн - форма об’єднання підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі для здійснення спільної діяльності на основі акціонування.

На початку ХХ століття починають утворюватись міжнародні монополії. Поступово монополізований капітал охоплює усі сфери економічної діяльності.

3. Монополії та олігополії

На сучасному етапі монополії зберігають свою впливовість. Особливо активно розвиваються корпорації- акціонерні компанії, у яких на основі централізації капіталів і заощаджень найманих працівників здійснюється колективне привласнення результатів виробничої діяльності, залежно від величини отриманих на внесені кошти акцій.

В умовах панування монополій встановлюються насамперед монопольно високі і монопольно низькі ціни. Монопольно високу ціну встановлює товаровиробник, який є монополістом у виробництві на ринку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів і отримує внаслідок цього високі прибутки.

Монопольна ціна – різновид ринкової ціни товару або послуги, яка встановлюється монополіями вище або нижче вартості товару чи послуги і забезпечує їм монопольний прибуток.

Встановлення монопольної ціни досягається різними способами:

- при випуску нової продукції з метою завоювання ринку, спочатку встановлюється ціна нижча витрат виробника, витісняються конкуренти, а потім ціна підіймається вище вартості;

- встановлення високої ціни на товари та послуги воєнного призначення, виконання на замовлення держави;

- система зв‘язаних цін, при якій ціна на основний товар відносно невисока, а на комплектуючі завищена;

- “лідерство у цінах”, при якій декілька монополістів, щоб уникнути “війни цін”, шліхом негласної угоди приймають ціни фірми-лідера.

Монопольно низькі ціни встановлюються:

- на товари та послуги, які закуповує крупна компанія;

- на комплектуючі деталі дрібних та середніх фірм через контрактну систему;

- на сировину, яка закуповується в країнах, що розвиваються;

- на товари, виготовлені в державному секторі економіки.

Монопольний прибуток – вид доходу, економічна форма реалізації панування монополії. Його отримують встановлюючи контроль над:

- науково-дослідними розробками патентів, ліцензій, передової техніки і технології;

- найбільш освіченою та кваліфікованою робочою силою, - найпрогресивніших форм та методів організації та управління виробництвом.

Основним джерелом монопольного прибутку є експлуатація висококваліфікованої робочої сили привласнення частини додаткової вартості, створеної на дрібних та середніх підприємствах, пов‘язаних з монополією через систему контрактів.

Американська компанія “Дженерал моторс” має монопольні відносини майже з 40 тис. підприємств, які виготовляють для неї окремі деталі, вузли, займаються реалізацією виготовленої продукції.

Джерелом монопольного прибутку є частина доходів населення (заробітна плата, дивіденди), яке купує у монополії її продукцію за завищеними цінами.

Монопольно високі ціни призводять до зменшення платоспроможного попиту населення, “притягують” конкурентів, тому монополії повинні постійно шукати оптимальне співвідношення між кількістю реалізованої продукції та ціною, яка дає змогу привласнити максимальний прибуток.

Ще одним джерелом монопольного прибутку є надприбуток, який отримують гігантські монополії в результаті впровадження нововведень (передові технології, кращі методи організації праці).

Олігополія (від гр. oligos – небагато і poleo - продаю) – панування декількох крупних фірм у виробництві продукції в більшості галузей промисловості та їх диктат на ринку. За своїм характером олігополія є колективною монополією, в якій своєрідно поєднуються монополія і конкуренція. Поняття олігополія ввів в науковий обіг англійський економіст Т.Мор у 1516 р. Представники меркантилізму вживали його для характеристики конкуруючих між собою торгових монополій.

Крім того, в сучасних умовах у деяких розвинутих країнах Заходу утворюються галузеві олігопсонії підприємств, які намагаються купити робочу силу за заниженими цінами.

Коли на ринку панують декілька олігополій, переважно застосовується практика “лідерства в цінах”. Щоб уникнути виснажливої конкурентної боротьби, наймогутніша компанія встановлює ціни на свої товари або послуги, а решта олігополістів за спільної мовчазної згоди встановлюють таку саму або дещо нижчу ціну (залежно від якості товару, термінів гарантійного обслуговування тощо).

4. Заробітна плата: суть, форми, системи

У процесі встановлення заро­бітної плати створюється додаткова видимість продажу праці. Це зумовлено тим, що робітник одержує заробітну плату після завершення процесу праці, її величина змінюєть­ся зі зміною тривалості робочого дня, а індивідуальні відмінності у заробітній платі зумовлені неоднаковою інтен­сивністю праці робітників.

Внаслідок цього вартість робочої сили перетворюється на заробітну плату, тобто набуває перетвореної форми. Ос­кільки заробітна плата приховує купівлю-продаж робочої сили і стирає межі між необхідною і додатковою працею, перетворена форма приховує наявність експлуатації. Вартість робочої сили, виражена в грошах, набирає форми ціни робочої сили.

Заробітна плата - грошовий вираз вартості ціни товару "робоча сила" та результативності функціонування робочої сили.

Заробітна плата існує у двох основних формах: погодинній і відрядній.

Погодинна заробітна плата - оплата вартості та ціни робочої сили за її функціонування протягом певного робочого часу. Водночас при встановленні ставки заробітної плати вра­ховують умови праці, її безпеку та інші чинники.

Відрядна, або поштучна, заробітна плата - оплата вартості й ціни товару робоча сила залежно від розмірів виробітку за одиницю часу. Відрядна заробітна плата використовується для підви­щення інтенсивності праці, скорочення витрат на нагляд за робітниками, посилення конкуренції серед них. За су­часних умов цю форму застосовують у галузях з великим обсягом ручної праці.

В економіці розвинутих країн світу існують такі системи заробітної плати: тарифні, пре­міальні та колективні. За тарифної системи заробітна плата залежить від безпе­ребійної роботи устаткування, від складності праці, яка ви­ражена відповідним тарифним розрядом і ставкою.

Застосування преміальної системи грунтується на прийо­мах відрядної та погодинної заробітної плати. Відрядно-преміальна система передбачає сплачування робітникові певної суми за кожен виріб. За норматив беруть найменший можливий обсяг виробітку, який поширюється на більшість робітників.

Найпоширенішою формою колективної оплати праці є система "участі у прибутках". Вона передбачає, що за раху­нок заздалегідь встановленої частки прибутку формується преміальний фонд, з якого робітники одержують виплати. Премії нараховують за підвищення продуктивності праці, зниження витрат виробництва

5. Перспективи розвитку сучасного капіталу