Поняття колективу, його види та фактори розвитку

Колектив - це відносно самостійна, організаційно оформлена група людей поєднаних загальною спільною діяльністю.

 

Основний колектив - колектив підприємства в цілому (наприклад колектив магазину, їдальні, ремонтної майстерні). Він являє собою більш широку категорію, в якій цілі, співвідношення і взаємовідносини ґрунтуються на більш глибокому соціальному синтезі.

Первинний колектив - найменша за чисельністю складова частина загального колективу підприємства, яку частіше називають групою.

 

Трудовий колектив підприємства, як правило, має складну структуру^.

Організаційна структура колективу складається з органів управління, функціональних і операційних підрозділів. Організаційна структура - це формальна структура колективу підприємства, в якій функції, права та обов'язки підрозділів і кожного працівника чітко визначені відповідним статутом, положеннями і посадовими інструкціями.

Соціальна структура характеризується складом працівників колективу підприємства за кваліфікацією (кількісне і якісне співвідношення між відповідними групами працівників); статевовіковою (співвідношення працівників колективу за віком і статтю); та культурно-технічними ознаками (співвідношення працівників за рівнем загальної і спеціальної освіти, оволодіння спеціальністю, досягненнями НТП).

Соціально-психологічна структура колективу - його неформальна структура, що базується на певних цінностях, нормах і очікуваннях, які поділяються усіма членами і мають форму міжособових відносин.

 

Кожен колектив у процесі своєї діяльності виконує певні функції:

- економічні - сприяння підвищенню продуктивності праці, підвищенню якості продукції і послуг, виконанню завдань, планів і досягненню певних цілей, раціональному використанню ресурсів, участі в управлінні підприємством;

- соціальні - сприяння покращенню умов і охорони праці, підвищенню життєвого рівня і соціально-культурних умов життя працівників, підвищенню кваліфікації працівників, розвитку творчої активності працівників, участі в управлінні соціальним розвитком;

- політичні - сприяння участі в управлінні державою.

 

53. Виховна робота з педагогічно занедбаними дітьми.

Важковиховувані діти байдуже ставляться до навчання, періодично порушують правила поведінки, дисципліну. Їм притаманні грубість, нечесність. Педагогічно занедбані підлітки негативно ставляться до навчання й суспільне корисної діяльності. Вони систематично порушують дисципліну й норми моралі. Підлітки-правопорушники перебувають на обліку в Службі у справах неповнолітніх або направляються до спеціальних навчальних закладів для їх виправлення у спеціальних умовах. Неповнолітні злочинці — педагогічно занедбані підлітки та юнаки, які скоїли кримінальні злочини, порушили правові норми й за рішенням суду направлені до виховно-трудових колоній на виправлення.

 

Перевиховання здійснюють поетапно.

На першому (підготовчому) етапі детально вивчають і аналізують позитивні й негативні якості педагогічно занедбаного учня, умови, що призвели до їх виникнення, визначають шляхи нейтралізації негативних і посилення позитивних якостей особистості, конкретні завдання та зміст процесу перевиховання.

На другому (початковому) етапі перевиховання починається реалізація наміченої програми роботи з учнем: підліток долає помилкові погляди і переконання, негативні звички поведінки.

На третьому (переломному) етапі триває реалізація програми роботи з підлітком, але вже в умовах, коли він прийняв її, добровільно виконує свої обов'язки, виявляє самостійність і активність

На завершальному етапі створюють умови для залучення учня до активної участі в усіх видах системної діяльності, нагромаджується позитивний досвід поведінки, розширюється сфера самовиховання.

 

Специфічними принципами перевиховання є:

Поєднання переконання з примусом. Передбачає використання методів виховного впливу на вихованця залежно від рівня розвитку його свідомості — що вищий рівень свідомості, то більша частка методів переконання, і навпаки.

Гуманне ставлення до важковиховуваних учнів. Вони не зможуть пізнати моралі гуманізму, якщо не відчують гуманного ставлення до себе дорослих і однолітків.

Об'єктивне ставлення до важковиховуваного учня у процесі його перевиховання. Передбачає виявлення в такого учня не лише негативних, а й позитивних якостей, на які спираються у процесі перевиховання.

Ставлення до важковиховуваного учня як до всіх школярів. Йому не слід дорікати перед колективом, що він не такий, як усі, гірший за інших, бо це озлоблює і викликає бажання стати ще гіршими, справдити "прогнози" вихователів.

Педагогічний вплив на важковиховуваного учня в неафектному стані. Виключає вплив на нього відразу після скоєння негідного вчинку, "по гарячих слідах", адже в такому стані ні педагог не може виявити об'єктивність, ні учень зрозуміти справедливість педагогічного впливу. У таких випадках А.Макаренко пропонував "відстрочену бесіду", яка дає вихованцеві можливість "охолонути", обдумати свій вчинок, а педагогові — підготуватися до розмови.

Випереджувальне формування позитивних якостей, а не боротьба з недоліками. Полягає у не "вип'ячуванні" негативних рис особистості, зосередженні уваги на формуванні позитивних якостей.

 

54.Концепція національного виховання.

 

Ця концепція, як і концепція гуманітарної освіти, є елементом нової ідеології освіти, яка повинна працювати на процес державотворення, ста­новлення народу України як політичної нації.

Стрижнем усієї системи виховання в Україні є національна ідея, яка відіграє роль об'єднуючого, консолідуючого фактора у суспільному розвит­ку, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави.

Національний характер ви­ховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від її етнічної приналежності.

Інтегруючою основою національної системи виховання є спільність історико-географічного походження, мови, культури і традицій, усвідом­лення своєї приналежності до українського суспільства. Кожен з цих чин­ників визначає єдність поколінь сучасних, минулих і майбутніх, сприяє формуванню громадянина-патріота. Науково обґрунтоване, належним чи­ном організоване виховання відображає духовний поступ народу, процес збереження й збагачення його культури.

Мета національного виховання конкретизується через систему вихов­них завдань, що є загальними не тільки для усіх виховних закладів, а й для всього суспільства в цілому:

— забезпечення умов для самореалізації особистості відповідно до її здібностей, суспільних та власних інтересів;

— відхід від уніфікації в процесі виховання, від орієнтації на «усередне­ного» вихованця;

— формування національної свідомості і людської гідності, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту дер­жави, готовності її захищати;

— виховання правової культури: поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, знання та дотримання законів;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, старших, культури та історії рідного народу;

— формування мовної культури, оволодіння і вживання української мови;

— виховання духовної культури особистості та створення умов для ви­роблення нею власної світоглядної позиції;

— утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справед­ливості, милосердя, патріотизму, доброти та інших доброчинностей;

— культивування кращих рис української ментальності — працелюб­ності, індивідуальної свободи, глибокого зв'язку з природою, толерант­ності, поваги до жінки, любові до рідної землі;

— формування почуття господаря й господарської відповідальності, підприємництва та ініціативи, підготовка дітей до життя в умовах ринко­вих відносин;

— забезпечення повноцінного розвитку дітей і молоді, охорона й зміцнення їх фізичного, психічного та духовного здоров'я;

— формування соціальної активності та відповідальності особистості через включення вихованців у процес державотворення, реформування сус­пільних стосунків;

— забезпечення високої художньо-естетичної культури, розвиток есте­тичних потреб і почуттів;

— вироблення екологічної культури людини, розуміння необхідності гармонії її відносин з природою;

— прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та її громадянською відповідаль­ністю;

— спонукання вихованців до активної протидії проявам аморальності, правопорушенням, бездуховності, антигромадській діяльності.

 

Принципи національного виховання

— культуровідповідність виховання — органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними та прогресивними родинно-побутовими і релігійними традиціями, з народним мистецтвом, традиціями і культура­ми інших народів світу, забезпечення духовної єдності, наступності та спад­коємності поколінь, зв'язок виховання з життям;

— активність, самодіяльність і творча ініціатива учнівської молоді, по­єднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів, ут­вердження життєвого оптимізму, розвиток навичок позитивного мислення;

— демократизація виховання — розвиток різноманітних форм співро­бітництва і встановлення довір'я між вихователями і вихованцями, повага до суверенітету особистості дитини, розуміння її запитів та інтересів;

 

55.Місце і роль сімї у вихованні. Форми зв’язку школи і сімї.

Спільна робота школи і родини ґрунтується на принципах гуманістичної педагогіки:

=пріоритетності сімейного виховання,

=громадянськості,

=демократизму,

=гуманізації взаємин педагогів і батьків,

=принцип ретроспективності (орієнтує на осмислення і використання історичного досвіду виховання в українській родині)

= принцип педагогізації батьків (передбачає, що одним із головних завдань школи залишається організація і здійснення педагогічного всеобучу)

 

Форми і методи роботи вчителя, класного керівника з батьками бувають індивідуальними і колективними.

Провідна роль належить індивідуальним формам роботи: відвідуванню сім'ї учня, пропаганді сімейного виховання, виконанню батьками педагогічних доручень, педагогічним консультаціям.
Другою формою встановлення контактів із сім'єю, батьками є пропаганда сімейного виховання.

Встановленню контактів сприяє спілкування батьків і класного керівника у процесі виконання батьками педагогічних доручень. Це може бути керівництво гуртком за інтересами, дитячим клубом, об'єднанням за місцем проживання, спортивною секцією; сприяння у проведенні екскурсій, в організації зустрічей з цікавими людьми; у створенні класної бібліотеки; участь у розвитку і зміцненні матеріальної бази школи, у вирішенні господарських завдань тощо.
До форм індивідуальної роботи належать педагогічні консультації,, в основі яких лежать відповіді на запитання батьків.

До колективних форм роботи з батьками належать:
Батьківська школа, що створюється для переконання всіх батьків у необхідності вивчення основ гуманістичної педагогіки, педагогіки співробітництва, діяльнісного підходу

 

Класні батьківські збори - традиційна форма роботи, що проводиться 1-2 рази на чверть. Проте методика проведення зборів потребує удосконалення. Одним із підходів до організації класних зборів є проблемне формулювання теми зборів (наприклад, "Чи можна запізнитись з вихованням доброти?").

 

56.Діалектика розвитку колективу.

Шкільний колектив у своєму розвитку проходить чотири стадії:
1. Створення колективу учнів. Спочатку колектив лише формується, члени його недостатньо знають один одного, не виявляють ініціативи в діяльності. Ще не сформований його актив.
2. Поширення впливу активу на весь колектив. На цій стадії відбувається залучення активістів до керівництва колективом, акцентуючи їх увагу на відповідальності, ініціативі та самостійності. Водночас відбувається залучення пасивних учнів до громадського життя.

Стадія триває один—півтора року, залежно від стосунків усередині колективу.

3. Вирішальний вплив громадської думки більшості. Більшість дітей з перших днів діє свідомо, активно, а колектив усвідомлює завдання, поставлені перед ним. Педагог допомагає активові здобути авторитет серед учнів, контролює його діяльність.

На цій стадії посилюється вплив громадської думки колективу, боротьба за його честь, орієнтація та самоконтроль поведінки і навчальної діяльності.
4. Самовиховання як вищий тип виховання в колективі. Кожен учень сприймає колективні, загальноприйняті вимоги як вимоги до себе.

 

57.Внутрішкільний контроль: його види, форми, методи.

Внутрішкільний контроль - систематична, цілеспрямована перевірка роботи вчителя адміністрацією школи.

 

Його мета полягає в забезпеченні оптимальної відповідності діяльності школи державним стандартам.

 

Залежно від мети виокремлюють такі види внутрішкільного контролю:

1) класно-узагальнюючий контроль

2) фронтальний контроль.

Спрямований на вивчення стану викладання окремих предметів, роботи класних керівників у всіх або окремих класах;.

3) тематичний контроль.

4) персональний контроль.

б) оглядовий контроль.

Предметом перевірки є стан шкільної документації, трудової дисципліни, навчального обладнання.

 

Форми внутрішкільного контролю:

а) колективний контроль. Залучають до нього всі ступені управління: адміністрацію, керівників кафедр, досвідчених учителів, учнів, батьків;

б) взаємоконтроль. До нього залучають керівників кафедр, досвідчених учителів і класних керівників через наставництво, взаємовідвідування навчальних занять і виховних заходів;

в) самоконтроль. Таким правом користуються найдосвідченіші учителі і класні керівники з обов'язковим періодичним звітуванням за пропонованими схемами;

г) адміністративний плановий контроль. Здійснюють директор, його заступники, керівники кафедр відповідно до плану внутрішкільного контролю;

ґ) адміністративний регулювальний (позаплановий) контроль. Здійснюють директор і його заступники у разі виникнення непередбачених планом проблем.

 

Об'єктивність будь-якого виду чи форми перевірки залежить від умілого використання методів внутрішкільного контролю, до яких належать:

- спостереження. Передбачає відвідування уроків, позакласних заходів з наступним їх обговоренням;

- перевірка документації. Охоплює роботу з класними журналами, щоденниками учнів, планами уроків, особовими справами учнів та ін.;

- опитування.

- тестування. Використання методу психологічної діагностики для вимірювання індивідуальних відмінностей;

- ретроспективний розбір. Полягає в оцінюванні діяльності школи випускниками минулих років, викладачами вищих навчальних закладів на основі аналізу вступних іспитів та ін.

 

Планування роботи школи.

 

З огляду на часові виміри, розрізняють перспективне, річне й поточне планування діяльності школи. В усіх видах планування враховують зовнішню і внутрішню інформацію. До зовнішньої належать вказівки державних і відомчих органів щодо завдань сучасної школи, про зміст навчання і виховання підростаючого покоління. Внутрішня інформація містить відомості про попередню діяльність школи, досягнення, недоліки і труднощі в роботі педагогічного колективу та ін.

 

Перспективне планування діяльності школи

Завдання його полягає в забезпеченні цілеспрямованої діяльності керівництва школи та педагогічного колективу, раціональному розподілі сил, уникненні повторення в річних планах одних і тих самих заходів. Його структура може бути довільною.

Перспективний план розвитку школи, як правило, охоплює аналіз роботи школи за попередній період, визначення важливих завдань на новий період, зміну контингенту учнів і класів-комплектів, організаційно-педагогічні проблеми розвитку школи, головні напрями вдосконалення навчально-виховної роботи, роботу з педагогічними кадрами, адміністративно-господарську діяльність, розвиток матеріально-технічної бази.

Річне планування діяльності школи

Планування на рік дає змогу поєднувати перспективні завдання з конкретними завданнями на семестр, місяць навчального року.

Поточне планування діяльності школи

Воно визначає програму діяльності окремих підрозділів і виконавців на певні терміни упродовж навчального року.

 

 

Передбачає складання:

1) розкладу уроків, шкільних гуртків, спортивних секцій;

2) календарних та поурочних планів учителів, планів виховної роботи класних керівників, вихователів груп подовженого дня;

3) планів роботи методичних об'єднань, інших форм методичної роботи, які працюють на базі школи;

4) плану роботи шкільної бібліотеки;

5) плану роботи батьківського комітету;

6) плану-календаря навчально-виховного процесу, в якому зазначаються загальношкільні заходи.

 

59.Управління загальноосвітнім закладом.

Домагаючись реалізації загальної мети освіти, кожен педагог виконує у навчальному закладі професійну діяльність, обумовлену його посадою, рівнем кваліфікації, досвідом роботи тощо. Розподіл спільної діяльності на взаємопов'язані частини має назву горизонтальний розподіл праці. У цих умовах успіх досягнення загальної мети залежить від координації зусиль всього педагогічного колективу -вертикального розподілу праці. Діяльність, що координує роботу інших людей, і є суттю управління.

 

Управління визначається як елемент, функція організмів, систем різної природи (біологічних, соціальних, технічних), які забезпечують збереження їх певної структури, підтримання режиму діяльності, реалізацію їхніх програм.

 

Спільним для управління взагалі, як стверджує кібернетика, є те, що воно властиве лише системним об'єктам: метою управління є впорядкування системи; перебудова системи здійснюється шляхом переробки інформації, встановлення зворотного зв'язку; кожна самоуправляюча система поділяється на дві підсистеми: управляючу і підсистему, що управляється.

 

Управління освітою належить до соціального управління, що регулює економічну, соціально-політичну та духовну сфери життя суспільства.

 

Для сучасної теорії і практики управління, в тому числі соціально-педагогічними системами, пріоритетними є системний, особистісний, діалогічний підходи. Це орієнтує на урахування в управлінні тенденцій розвитку освіти.

Внутрішкільне управління - це діяльність управляючої підсистеми, спрямована на реалізацію мети школи шляхом створення умов, необхідних для належного розвитку педагогічного процесу.

 

60.Методична робота у школі.

Роль методичної роботи - в підвищенні рівня професійної підготовки вчителя

 

Методична робота в сучасній школі передбачає такі напрями:

1) поглиблення філософсько-педагогічних знань, спрямованих на відродження й розвиток національної освіти в Україні, вивчення педагогічної теорії та методики навчання і виховання, психології, етики, естетики, поглиблення науково-теоретичної підготовки з предмета і методики його викладання з урахуванням вимог Закону «Про мови» в Україні;

2) вивчення діалектики і принципів розвитку української національної школи; збагачення педагогічних кадрів надбаннями української педагогіки, науки, культури; вивчення теорії та досягнень науки з питань викладання предметів, володіння сучасними науковими методами; глибоке вивчення й практична реалізація оновлених програм і підручників, розуміння їх особливостей і виконання з позиції формування національної школи;

3) освоєння методики викладання додаткових предметів; випереджувальний розгляд питань методики вивчення складних розділів навчальних програм з проведенням відкритих уроків, використанням наочних посібників, ТЗН, дидактичних матеріалів;

4) освоєння і практичне застосування теоретичних положень загальної дидактики, методики та принципів активізації навчальної діяльності учнів і формування у них наукового світогляду, виходячи з вимог етнопедагогіки;

5) систематичне інформування про нові методичні рекомендації, публікації щодо змісту й методики навчально-виховної роботи, глибоке вивчення відповідних державних нормативних документів;

6) упровадження досягнень етнопедагогіки, психології та окремих методик і передового педагогічного досвіду із зверненням особливої уваги на використання в діяльності педагогічних колективів зразків національної культури і традицій,

Методичну роботу в школі проводять в індивідуальній і колективній формах.

 

61. Шляхи підвищення ефективності процесу виховання.

 

Удосконалення виховного процесу в школі передбачає:

— організацію виховних центрів — створення музеїв, тематичне оформлення рекреацій.

— органічне поєднання завдань, вирішуваних школою, з потребами довкілля.

— створення в школі морально-психологічного клімату поваги до знань.

— підбір раціонального змісту виховання відповідно до його мети і рівня вихованості колективу й окремих учнів.

— розумне співвідношення між інформаційними методами впливу на учнів і залученням їх до різних видів діяльності.

— своєчасне проведення виховних заходів, акцентування уваги на профілактиці негативних явищ в учнівському середовищі

— використання різноманітних форм і методів виховного впливу, що відповідають віку учнів.

— підвищення емоційності виховних заходів.

— створення умов для розвитку самостійності та ініціативи учнів, їх самоврядування, самоосвіти та самовиховання;

— подолання авторитарного стилю у ставленні педагогів до учнів.

 

Окрім згаданого вище, школа повинна особливу увагу приділити подоланню: атеїзму, звички терпіти національне приниження, зневажливе ставлення до власної культури та мови, а також лихослів'я, злодійства, алкоголізму, хабарництва, апатії та байдужості, взаємної підозрілості, некерованості сексуальних потягів. Мусимо тут наступати передусім на моральному фронті — власним прикладом, чистотою помислів і чесністю вчинків. Перший союзник виховника у цій галузі — це сім'я