Хвильовий (Фітільов) Микола Григорович

Микола Хвильовий — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози. Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893р. в селищі Тростянець, нині райцентр Сумської області. Брав участь у першій світовій та громадянській війнах, з 1921p. — живе й працює в Харкові, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — “Гарту”, “ВАПЛІТЕ”, “Пролітфронту”.

Цикли памфлетів М. Хвильового — “Камо грядеши?”, “Думки проти течії”, “Апологети писаризму”, полемічний трактат “Україна чи Малоросія?” сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925 — 1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман “Вальдшнепи”) викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.

Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. “Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми”.

Перші поетичні збірки М. Хвильового — “Молодість” (1921), “Досвітні симфонії” (1922), поема “В електричний вік” (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Ефремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів “Сині етюди” (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели “Я (Романтика)” — такий конфлікт постає в своїй особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — сповідь героя, розповідь від першої особи. Взагалі, для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції.

Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, “українському буржуазному націоналізмі”, “намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської”. В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933p.

Перша книжка віршів поета вийшла в 1926 році під назвою «Дні», друга — в 1927 році під назвою «Рання осінь». Друга книга і є останньою прижиттєвою. Поетичне кредо його — природність актора, що грає не якусь там літературну роль, а самого себе. Тому в його віршах мало абстрактного, а більше реального, індивідуального, переповненого переживаннями. Лірика поета вирізняється на тлі найдобірніших віршів 20-30-х років, бо тільки йому притаманне високе й складне мистецтво артистичного оперування складовими імпресіонізму, одного 13 найоригінальніших образотворчих мистецтв. Вірші Є. Плужника складаються з 2-3, рідко 4-5 строф. Думки, втілені в строфи, напружені, схвильовані, гранично стислі, психологічно насичені, іноді вони нагадують вірші-плакати на газетно-політичні теми. У багатьох віршах ранньої лірики звучить несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові. У книжці «На дні» поет висловив, свій погляд на проблему, окреслену суспільною пам'яттю. У другій збірці віршів Є. Плужник відходить від пафосу трагічного оптимізму і романтичної форми самопожертви в ім'я майбутнього. Тут присутній мотив примирення, автор хоче примирення з «осіннім спокоєм», він вітає цей спокій і навіть говорить «прощайте» пориванням молодості. У збірці «Рання осінь» відчутний вплив неокласиків. Під впливом самопочуття з'являється новий мотив у ліриці Є. Плужника: мистецтво як розрада, як складання віршів про марність віршоскладання.

Новела «На золотих богів» також оповідає про бій, але переможний. «Золоті боги» — це та ж російська добровольча армія, що наступає на українське село Медвин. «Старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу... Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії «золотих богів». Гинуть найкращі, і серед них кулеметник Сенька, гинуть у підпаленій ворогами хаті трійко його малих братів. Наприкінці новели письменник передає горе матері за допомогою фрагментів народних пісень, і цей майстерно використаний художній прийом робить образ матері символічним образом «сторозтерзаної» України, чиї найкращі сини, чиє майбутнє втрачається на полях страшних воєн. Про страшні, криваві події Громадянської війни оповідається також у новелах «Темна ніч», «Десять», «Місячний сміх» (зі збірки «На золотих богів»). Під час Громадянської війни, за розрухи і численних змін влади, коли селяни просто не могли зрозуміти, кому вірити, й тому не вірили нікому, набуло поширення явище отаманщини — стихійних озброєних загонів під проводом місцевих ватажків. У низці творів Косинки наявні спроби проаналізувати це складне явище, але автор жодним чином не нав'язує свого власного ставлення, дає читачеві можливість самому розібратися в тому, хто правий, а хто винен. Приміром, у новелі «Десять» ідеться про те, як загін отамана Божка перехопив комуніста Рубля, який направлявся «для організації комнезамів в район Черкаського повіту». Його могли б просто розстріляти, але Рубель зі страху ладен поступитися своїми «переконаннями», тому відбувається «десятьма шомполами». Такий образ комуніста не міг сподобатися критиці того часу. І це запам'ятовується Косинці надовго.

Хвильовому судилася одна з найтрагічніших доль в історії українського письменства XX ст. Він був переконаним комуністом, але доклав багато зусиль для відродження української нації та її культури, для боротьби за незалежність України, керуючи такою організацією, як ВАПЛІТЕ. Трагедія письменника була в тому, що його надії і прагнення на той час стосовно України та її майбутнього так і не здійснилися. Все, до чого він прагнув, до чого прикладав сили, було даремними зусиллями. Не позбавлені трагізму і твори М. Хвильового. Його герої, як і він сам, пережили в житті багато розчарувань. Наприклад, героїня його новели «Кіт у чоботях», товариш Жучок, була стриманою людиною, переповненою ідеями, але, начитавшись книжок про комунізм, вона розуміє, що можна стати людиною, яка буде вирішувати долі інших людей. Звідси і починається руйнування, душі цієї жінки. І хоч вона намагається бути корисною суспільству, але це вже не та людина.
У наступній новелі М. Хвильового «Я (Романтика)» ми спостерігаємо вже інше руйнування людської душі. Головний герой цього твору розривається між вірністю своїм ідеям і власною совістю. «Я» — це чекіст, який вважає, що може змінити світ, вбиваючи людей, які нібито не вірні ідеям тогочасного суспільства. Але з кожним пострілом в іншу людину герой вбиває у собі все те найкраще, що було у ньому. З одного боку, він розуміє, що вбивство — це страшний гріх (особливо, коли вбиваєш рідну матір), але з іншого боку — герой не може відступити від ідеї, в яку свято і щиро вірить, бо це було б зрадою самому собі. І чим дужче він заглиблюється у свою справу, тим більше падіння його душі ми спостерігаємо.

У новелі Миколи Хвильового «Я (Романтика)» добро уособлюється в образі матері з біблійним ім'ям Марія, котра є «втілений прообраз тієї надзвичайної Марії», яка стоїть на грані невідомих віків — Діви Марії, Матері Божої. Син земної матері — вірний революціонер. Він головний у чорному трибуналі синедріону, який виносить невинним людям тільки один вирок — смерть. Душа романтика революції розділена навпіл. Коли він втомлюється від своєї страшної роботи і закриває очі, перед ним з'являється образ матері. Вона дивиться на нього люблячим, лагідним поглядом, бере його обличчя в свої сухі старечі долоні і називає його м'ятежним сином, який зовсім замучив себе. Він розуміє, що в цій кімнатці не фантом матері, а частина його власного «я», яка ще тягнеться до чогось світлого, до душевного тепла. Образ матері не дає його свідомості повністю зануритися у непроглядну чорноту зла. Марія своєю тихою молитвою, дотиком ласкавих рук, жалістю до сина бореться зі злом у його душі, намагається вирвати його з обіймів жорстокої дійсності, вивести з того кута, у який він сам себе загнав. Не кожна жінка може народити Бога, але як жити матері, яка народила Диявола? її смерть від руки сина закономірна, але зерна добра, які вона розсівала навколо себе, не повинні загинути, якщо навіть у доктора Тагабата щось ворухнулося в душі, коли він зрозумів, щось ось зараз на його очах станеться найстрашніший злочин: син уб'є матір. Марія ні в чому не звинувачувала свою дитину, її безмірна любов і жалість до сина була всеперемагаючою. Своєю смертю від руки сина вона нам ніби говорить: «Ні! Так не повинно бути!» І якщо з цією думкою ми закриємо твір М. Хвильового, то значить, добро сильніше за зло і обов'язково у цій битві переможе.

Увесь творчий доробок Валер’яна Підмогильного незмінно спрямовано на пізнання людини. В центрi уваги всiєї творчостi письменника стоїть людина з її проблемами та мотив вiдчуження її вiд самої себе, її (трагiчне в своїй сутi) збайдужiння до iнших, Пiдмогильного цiкавить передусiм маленька людина на полi великого болю й сум'яття. Мотив метушневого життя, випадкового i безглуздого, найдужче одбивається в оповiданнях у Пiдмогильного, високо оцiнених на самого початку його ровесниками та вчителями. Пiдмогильний користається символiчними ознаками дiйсностi. Вiн не занурюється у конкретi подiї, не блудить серед подробиць, а просто йде до мети — показати сучасну людину з її непевнiстю, хитаннями, розчаруванням, фаталiзмом, нахилом до мiстики, з її байдужiстю, навiть свого роду тягою до смертi. Гуманістично наснажене письмо характеризувало письменника з перших літературних спроб і це одразу відзначила тогочасна критика. В. Пiдмогильний вважається одним iз зачинателiв молодої української прози, тонким знавцем людської психологiї.

Проблема міста і села не нова в мистецтві світовому і, зокрема, з українській літературі. По-різному вона розроблялася нашими класиками в XIX ст. Вона гостро постала перед суспільством і на початку XX ст., особливо в післяреволюційний період. Це насамперед проблема нових кадрів, які могли б змінити лице зрусифікованого міста. До міста потягнулася молодь, аби посісти там власне місце: одні мріяли заглибитися в науку, осягнути її, набути певного фаху, набратися розуму, щоб повернутися на село і будувати нове життя, інші просто мріяли “вийти в люди”, зайняти престижне місце, бути на щабель вище простого «селюка». Проблема взаємин міста й села цікавила В. Підмогильного від самого початку його творчості. Про те, як прагнула селянська молодь сама «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку, і як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, письменник розповів у своєму найвидатнішому творі — романі «Місто». Степан Радченко, головний персонаж роману «Місто», виїжджає з села з єдиною метою — здобути новий фах і повернутися до рідного села з новими знаннями. Настроєний трохи скептично, а то й вороже проти міста, проти тих «безглуздих крамарів учителів, безжурних з дурощів ляльок у пишних уборах». Згодом він змінює свою думку: «Не ненавидіти треба місто, а здобути». Степан розуміє, що сільська молодь може влити в місто свіжу кров, яка «змінить його вигляд і істоту, і він один із цієї зміни, що її від долі призначено перемогти». Героєві Підмогильного вірилося, що а місто вливається нова сила, яка здатна оновити не лише його, місто, а й усе життя молодої української держави. На оптимістичній ноті завершує свій роман В. Підмогильний.

Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору за нових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих, що й відбилося на життєвій і творчій долі майстра слова. В своїй багатогранній творчості Остап Вишня звертається до жанру фейлетону та памфлета, гуморески та нарису, усмішки-жарту, усмішки-оповідання, усмішки-статті та рецензії.Його улюбленими прийомами є інтимна розповідь від першої особи, персоніфікація, композиційне використання сну, контрастне порівняння, викриття — від зворотного. Визначальні особливості гумору О. Вишні — багатство відтінків і барв комічного, по-народному оковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність. Славу народного письменника Остапові Вишні принесли твори, в яких іскриться весняними барвами викривальний і життєствердний сміх. І все ж слушно буде відзначити: автор усмішок, фейлетонів чи оповідань — не тільки викривач, його таланту притаманна поетичність в осягненні світу, ніжність і лагідність у ставленні до людини, до природи.

Поезія Маланюка різнопланова й динамічна, відзначається публіцистичністю, історіософічністю, деколи патетичністю. Проте дві теми були провідними у всій його творчості — це ідея утвердження державності України й туга за Батьківщиною. Ностальгія часто ввергала його в тяжкі роздуми. Водночас Є. Маланюк — ніжний лірик, тонкий метафорист, який у своїй поезії поєднує суворий аскетизм вислову, здатність до сильних почуттів з вишуканою ритмомелодикою, проникненням у глибини людської психології. Про це свідчить, зокрема, його поетична збірка «Стилет і стилос» (1925), у якій вміщено цієї ж тематики вірш «Стилет чи стилос?..», у якому поет шукає душевну рівновагу. У багатьох поезіях автор показує образ України, який асоціюється в нього то зі Степовою Елладою («Знаю — медом сонця, ой Ладо...»), то зі зрадливою бранкою («Псальми степу»), то з покриткою Катериною («Чорна Еллада»). Біль за рідною безталанною землею виливає він у поезіях «Варязька балада», де постає не тільки минуле, але й висловлюються думки щодо майбутнього болючого питання державотворення. У поезії «Істотне» Євген Маланюк порушує філософські питання загальнолюдського значення щодо призначення людини, коли «діла ростуть у невловимі черги», а буття триває та визначається «як рух, як пруг, як вічний вир енергій», а людству все важче й важче віднаходити себе в життєвому вирі.

Роман великого украïнського письменника-романтика "Вершники" присвячений показу боротьби украïнського народу проти зовнiшньоï i внутрiшньоï контрреволюцiï в роки громадянськоï вiйни в Украïнi. Твiр вiдкривається новелою "Подвiйне коло", яка вiдразу вводить нас у шквал гарячих подiй. I саме тут з найбiльшою силою розкривається трагедiя родини Половцiв, як i трагедiя усього роду украïнського, що потрапляє у смертельне коло вiйни. У степу пiд Компанiï вкою гарячого лiта мiж синами однiєï матерi протягом дня точаться кривавi боï, i Iван Половець загубив трьох своïх братiв Розповiдь про боротьбу братiв Половцiв переплiтається з розповiддю про ïх батька Мусiя Половця, чорноморського рибалку, який виховував разом з дружиною п'ятеро сирiв, прищеплював ïм одвiчну народну мудрiсть: тому роду не буде переводу, в котрому браття милуються згоду. Але сталося так, що сини пiшли рiзними шляхами, сприйняли рiзнi iдеï та погляди i опинилися у ворожих таборах. Андрiй став офiцером царськоï армiï, Оверко пiшов служити до Петлюри, Панас подався у махновцi, а Iван очолив загiн червоних кiннотникiв. I от рiднi брати в смертнiй битвi один з одним на максимально стиснутому п'ятачку пiвденного степу. Спершу у кривавому двобоï сходяться загiн петлюрiвцiв на чолi з Оверком Половцем i загiн денiкiнцiв пiд командуванням його брата Андрiя. Петлюрiвцi перемагають. Оверко вбиває Андрiя: ".i поточився Андрiй, i заревли переможцi, i дмухнув з пiвденного заходу майстро, i стояли нерухомо вежi степового неба". Та ось здiйнявся в степу смерч, примчав махновський загiн Панаса Половця, i тепер уже гине Оверко вiд руки свого брата-анархiста: "Оверко не зводив очей i не бачив своєï смертi, вона вилетiла з Панасового маузера.". Над закривав леним степом пролив дощ, i ось здалеку замайорiв червоний прапор загону Iвана Половця. Переможений Панас сам накладає на себе руки. Наймолодшого брата Сашка, також анархiста, червоноармiєць Iван милує i вiдпускає: "Бiсовоï душi вилупок", - промимрив Iван та взяв Сашка за чуба, що виглядав з-пiд шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Гердт посмiхнувся". Отже, закономiрно, що в цiй боротьбi перемагає "правда бiдних", у яку так вiрив письменник. Своïм романом Юрiй Яновський наштовхує на думку про зв'язок мiж революцiєю, бездушним братовбивством в роки громадянськоï вiйни i масовим нищенням украïнцiв у 20-30-х роках. Автор роману пiдводить нас до висновку не повторювати помилок iсторiï, не допускати найбiльшого лиха - вiйни та братовбивства.

Професійний театр 20-30-х рр.XX ст. розвивався за двома напрямами, які умовно можна окреслити,як «психологічний» та «експери
ментальний». «Психологічний»мимоволі асоціювався з театром імені І. Франка, керованим Гнатом Юрою, а «експериментальний» — з театром «Березіль», який очолював Лесь Курбас.Лесь Курбас намагався створити так званий «театр дії»,який, на відміну від «психологічного» театру, спирався на активну позицію глядача. Це мав бути театр, щовтілює на сцені найскладніші твори з усесвітньої драматичної творчості.Крім того, Л. Курбас намагався передати засобами театрального мистецтва трагізм нового життя та національні прагнення українського народу.Період 20-30-х рр. XX ст. характеризувався наявністю надзвичайногострих дискусій у сфері драматургії,що мали не так естетичний, як політичний характер.Отже, драматургія черпала дужебагато з драматичної творчості ЛесіУкраїнки, Володимира Винничен-ка, Олександра Олеся, вона також брала чимало від театру українського модерну та західноєвропейських новітніх театральних тенденцій. Її представляє творчість Миколи Кулі-ша, Івана Дніпровського, Якова Ма
монтова, Дмитра Бедзика.Найяскравішою постаттю епохиможна вважати Миколу Кулі-ш а (1892-1937), який увійшов у історію літератури як найвидатніший драматург-новатор, основоположник новітньої драматургії. Його творчий шлях позначено численними драма тичними шедеврами («Патетична соната», «Народний Малахій», «МинаМазало», «Маклена Граса»)

Характер конфлікту та його художнє втілення в драматургії Миколи Куліша (на прикладі вивченого твору). Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в ув'язненні. За 1923 — 1934 роки Микола Куліш створив близько 15 п'єс. Проте тексти першої («На рыбной ловле») і останньої («Такі») творів були вилучені у письменника під час арешту, і тому вважаються втраченими. Перші п'єси «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру, Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929). Тема цих п'єс — облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-18. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп). на першому всесоюзному з'їзді радянських письменників (17 серпня – 1 вересня 1934 року) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу буржуазно-націоналістичного драматурга. У центрі художнього світу М.Куліша перебуває особистість, точніше – амплітуда її душевних коливань і напруга інтелектуальних пошуків. Психологізм та інтелектуальність поглиблюються з допомогою сюжетики, формально-структурних характеристик, часово-просторових особливостей. Микола Куліш був живописцем характерів в українській драматургії. Працюючи над п'єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, концептуальний, типовий, до нього не відкритий художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував – їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почути, чим живуть люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть. Ось звідки в його творах багата галерея виразних, самобутніх образів.Кулішева драматична спадщина – це концептуальна характерографія української національної історії та ментальності.

Один із кращих творів Миколи Куліша "Мина Мазайло" висвітлює проблеми русифікації України, яку у 20-х роках більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою українізацією. За роки тотальної русифікації пересічний українець-міщанин загубив почуття приналежності до своєї нації, потребу користуватися рідною мовою. Типовим представником такого міщанина-безбатченка у комедії М. Куліша є Мина Мазайло. Як тягар і сором герой носить власне прізвище. Він байдужий до свого родоводу і до походження прізвища - Мазайло. Для Мини воно звучить занадто по-українськи, і в цьому полягає почуття меншовартості, Саме тому герой комедії вирішує змінити прізвище. Він також шукає вчительку, яка навчила б його правильно говорити "по-руському". У той же час, коли Мина задумується над кращим варіантом свого майбутнього прізвища (Сіренєв, Розов, Тюльпанов, Алмазов, Мазєзін), син його, Мокій, хоче відтворити повну форму родового прізвища Мазайло-Квач. Навколо цього і зав'язується сімейний конфлікт комедії.

Західноукраїнська література в 30-ті рр. XX ст. збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділялися Роман Купчинський, Олег Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв- Мельник, з молодшого покоління — Богдан Кравців, Богдан- Ігор Антонич, Святослав Гординський. Із Західною Україною була тісно пов’язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися в Празі, Варшаві і Львові,— Юрія Косача, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін. Для тогочасного літературного процесу була характерназначна політизація.

Письменники розділилися на три основні групи. Прихильники націоналістичного напряму згуртувалися навколо журналу «Вісник», редагованого Дмитром Донцовим. До них належали Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, поети — члени так званої квадриги — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз. До групи «пролетарських» письменників, що орієнтувалися на Радянський Союз, уходили Василь Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор та ін. Молоді «пролетарські» письменники об’єдналися в літературно-мистецьку групу «Гроно» й видавали у Львові журнал «Вікна». До них примикала також група «новошляхівців», які гуртувалися навколо журналу «Нові шляхи», редагованого Антоном Крушельниць- ким. Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого можна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-Ігоря Антонича, Осипа Турянського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву, Андрія Чайковського, Катрю Гриневичеву та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменники старшого покоління — Василь Стефаник, Уляна Кравченко, Марко Черемшина.

Ліричний герой у поезіях Маланюка — це безкомпромісний максималіст суворого вигляду, не здатний на
будь-які поступки по відношенню до своїх супротивників і самого себе. Хоча в творчому доробку поета є й інтимна лірика, що вражає лицарським ставленням до світу та до жінки.
Стиль поезії Маланюка формувався під тиском панівних у його поколінні емоцій гніву й болю за століття бездержавності та пригноблення української нації, за поразку відновленої в революцію держави УНР і за подальшу трагедію окупації України Москвою. Цей гнів повертався не тільки проти зовнішніх ворогів, а й проти внутрішніх слабкостей, які поет бачив у комплексі «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації, в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо. Звідсіля в його поезії жадання нового типу сильної людини, поглиблення традицій до старокиївських основ.

Перша хвиля української еміграції на межі ХІХ-ХХ ст. уважа- ється трудовою, тож вона представлена скромними літературними набутками, що з’явилися переважно в США й Канаді. Зокрема, це жанр заробітчанських та емігрантських народних пісень, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси та інших фольклористів.

Друга хвиля еміграції була пов’язана з поразкою національно- визвольних змагань. Саме ця хвиля принесла значні літературні твори та саму атмосферу живого літературного процесу. Тож перші значні українські літературні угрупування з’явилися в 1920-х рр. До них належали передовсім Празька школа (Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лі- вицька-Холодна та ін.) в Чехословаччині та групи «Танк» та «Ми» в Польщі.

Наступна хвиля українських письменників-емігрантів була спричинена Другою світовою війною. Завдяки свободі самовираження в еміграції з’явилося багато оригінальних літературних творів, які продовжували модерністську традицію обірвану в УРСР політичними репресіями.

Олег Ольжич

Талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог, людина-легенда. Син видатного українського поета Олександра Олеся. Під час Другої світової війни організатор підпільного руху опору фашистам. Жорстоко закатований німцями на смерть

1944 р. Збірками «Рінь», «Вежі», «Подзамчя» він увійшов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментальне оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна майбутній відродженій Україні. По-новому трактує митець поняття героїчного, що поєднує в собі й хоробрість, і відвагу серця, а головне — сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства.

Олена Теліга

Поетеса, революціонерка, яскрава особистість, вольова, енергійна й вродлива жінка, яка своє життя присвятила боротьбі за незалежну Україну. Під час Другої світової війни на окупованій Україні організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку письменників України. Як українську патріотку гестапівці 1942 р. розстріляли в Бабиному Яру

Олег Ольжич та Олена Теліга — митці, котрі не лише своїм проникливим художнім словом наближали світлу годину визволення Батьківщини, а й стали до лав борців і життям заплатили за вірність визвольним ідеям. Олена Теліга мала особливий тип світогляду, в якому героїзм був найвищою чеснотою, орієнтиром, покликаним спрямувати всю енергію на національне визволення рідного народу в поєдинку між двома імперіями. Олег Ольжич був справжнім, а не шароварним патріотом, ніколи не належав до тих, що (як зображені в його циклі «Незнаному воякові») читали газети, милувалися минувшиною, тішилися річницями і нікчемними ділами, вважаючи саме це виявом любові до України.Свідомо обравши собі тернисту й небезпечну долю боротьби в ім'я високої мети — визволення України, Олег Ольжич та Олена Теліга повернулися із забуття в безсмертя.

Народився Богдан Сушинський 10 квітня 1946 року в місті Самборі на Львівщині. В 1969 році з відзнакою закінчив Одеський держуніверситет ім. І. Мечникова.. В 1990-2002 роках очолював Одеську організацію Спілки письменників; тривалий час був членом Правління та Президії Ради НСПУ а також членом Національної Ради Конгресу української інтелігенції. Обирався заступником голови Літфонду Спілки письменників України. У 2002 році, за видатний внесок у розвиток вітчизняної і світової культури, Б. Сушинський відзначений Американським Біографічним Інститутом Золотою Американською Медаллю Честі. Ще в радянські часи Б. Сушинський активно виступав у пресі на захист української мови та культури, за відродження українського козацтва. В 2002 році вийшла друком книга Б.Сушинського “Історія українського лицарства” Указом Президента України від 20 січня 2006 року Богдану Сушинському, як відомому публіцистові, присвоєно почесне звання “Заслужений журналіст України”.