Психологічне розуміння поняття любові у різних психологічних напрямах

Вступ: Суть любові була відкрита ще Платоном двадцять чотири століття тому, це якісно нова, вдосконалена особистість здатна до значного «справи любові» для «заповнення своєї та іншого життя», через «зцілення вад людської природи і відшкодування їх».

Це було підтверджено дослідженнями з використанням новітніх біохімічних методів та апаратури: ядерно-магнітного резонансу, магнітно-енцефалографіческіх сканування, функціонального магнітно-резонансного та позитронно-емісійного томографірованія та ін.

Цей стан позначається як досконала гармонія і оцінюється як велике щастя ("одне серце і одна душа") і, звичайно, по праву... бо це істинне переживання божества, яке, опанувавши людиною, гасить і поглинає все індивідуальне в ньому... чоловік і жінка стають знаряддями триваючої життя.

"Особистість починається з любові"

Початком особистості є не вчинок, ним є любов. "Без любові, - говорить П.Флоренський, - особистість розсипається в дрібність психологічних елементів і моментів. Любов - зв'язок особистості". Любов об'єднує і, власне, створює особистість завдяки тому, що не дає людині зосередитись на власному "Я", а концентрує, втілює її в інше "Я", тим самим забезпечуючи існування і розвиток себе як цілісності. О.Ф.Лосєв відзначав, що головними прагненнями особистості є абсолютне самоствердження, внутрішня свобода, цілісність і гармонійність. "Вона бажає існувати так, як існують боги, що споглядають безкінечний світ і розумну тишу свого, ні від чого не залежного, світлого буття". І це існування стає можливим в любові.

Р.Мей зазначає, що любов несе в собі невимірювану психологічну енергію. І це є найбільш могутня сила для здійснення впливу і трансформації особистості.

Творча природа особистості і її існування як співіснування підкреслювалась М.Бердяєвим. Він вважав, що особистість не є субстанцією, а являє собою творчий акт і є незмінною в процесі зміни. В особистості ціле передує частинам і не є чимось самовичерпним, егоцентричним: вона переходить в дещо інше, ніж вона сама, в інше "ти" і так продовжується, реалізуючи всезагальний зміст, який являє собою конкретне життя.

Сучасна психологія на диво мало уваги приділяє дослідженню любові, натомість зосереджуючись на вивченні деструктивних потреб і якостей людини, хоча Г.Олпорт підкреслює, що "аффіліативні бажання є необхідним підґрунтям людського життя".

Любов є, якщо вживати терміни А.Маслоу, однією з форм і напрямів самоактуалізації особистості. Тобто в переживанні любові людина стає "тим, ким вона може стати". Тут говориться про так звану буттєву любов (Б-любов), яка принципово відрізняється від любові дефіцитарно? (Д-любові). В цілому, ці два типи любові, що їх виділяє Маслоу, є аналогічними класифікації Е.Фромма. Йдеться про "вершинні переживання". Повне розкриття і піднесення, пік творчої активності, споглядальності, відвертості і напруження емоційного стану - так можна описати це явище.

"Вершинні переживання" притаманні виключно буттєвій любові, і от які вони мають ключові характеристики. По-перше, змінюється сприйняття об'єкта любові. "При любовних переживаннях, - зазначає А.Маслоу, - цілком можливо настільки "розчинитися" в об'єкті, що наше "Я" зникає в буквальному смислі". Ми можемо говорити навіть про ототожнення сприймаючого і об'єкта сприймання, про їхнє повне з'єднання в новій і вищій цілісності, в надскладно організованій метасистемі. І тоді народжується нова якість-нова істота.

По-друге, в "вершинному переживанні" любові змінюється самосприйняття особистості. З точки зору Е.Фромма, відбувається діяльне (і "давальне"!) проникнення в іншу істоту. Потяг до пізнання задовольняється шляхом з'єднання. "В з'єднанні я пізнаю тебе, я пізнаю себе... я пізнаю таємницю всього живого єдино можливим для людини способом - переживаючи це з'єднання, а не шляхом міркування". Отже, в любові я пізнаю (відкриваю) і - вивільняю, допускаю до активного життя зовсім іншого себе, такого, що до даного переживання був невідомим мені самому. І це є вивільнення життєвої енергії моєї вихідної невичерпної нужди.

А.Маслоу пише з цього приводу: "під час пікових переживань люди найбільш тотожні самим собі, ближче всього до свого істинного "Я" і найбільш неповторні".

По-третє, вершинне переживання любові є тим, що в сучасній психології дістало назву "переживання потоку". Людину підхоплює і захоплює плин самого життя, зникають як такі цілі, прагнення, властивості і передбачення - все підкоряється течії, руху, який сам по собі стає найважливішим, найсуттєвішим. В ньому виявляється сенс існування, який стає легко й безпосередньо сприйнятим. Людина не контролює плин, не контролює себе в ньому - вона захоплено існує. Ми могли б сказати, що потік, плин пікового любовного переживання являє собою той рідкісний момент в житті людини, коли від початкова нужда ло-справжньому заявляє про себе, коли вона стає сильнішою за особистість, сильнішою за все, що є в цьому світі, коли вона - веде.

Великі проблеми любовних стосунків дослідники вбачають в явищі саморозкриття. К.Роджерс: Глибоке саморозкриття і само-усвідомленість, повна відкритість іншому в любові дійсно може бути небезпечною для людей, які не приймають самих себе. Це неприйняття, неконгруентність Роджерс пояснює значною різницею (іноді - антагоністичною) між "Я-концепцією" і "організмічним Я" людини. "Я-концепція" як сукупність усвідомленої і "дозволеної" інформації про себе, формується в ситуації, яку Роджерс називає "умова цінності".

Починаючи з раннього віку, дитина засвоює те, якою треба, а якою не можна бути. її реальні риси, що відповідають цьому треба - усвідомлюються і становлять у своїй сукупності "Я-концепцію". Ті ж, які в людини є, але вони із галузі "не можна мати" - не "пропускаються" у свідомість і приховуються навіть від себе. Вони в сукупності з "Я-концепцією" становлять цілісне "організмічне Я". Повноцінно функціонуюча особистість (термін Роджерса) відзначається практичною відсутністю розходження між Я-концепцією і Я - організмічним. (Максименко С. Д. Генеза існування особистості. - К.: Вид-во ООО "КММ", 2006,- 240с. -С. 69-87.)

Фрейд:

Перша дитяча любов, пов'язана з "едиповим комплексом", витісняється зі свідомості у несвідоме і продовжує існування в прихованому, "забутому" вигляді, а залишок любовних почуттів проявляється вже тільки в ніжній (а не сексуальною) формі.

У гармонійній сім'ї, де є тато і мама, які люблять не тільки своєї дитини, але й один одного, відбувається повноцінне проходження дитиною едіпової фази розвитку, що призводить до формування особистості найбільш повно адаптованої до реальностей дорослої статевого життя.

Поняття любові, у трактуванні З.Фрейда, - це узагальнення всього того, що відбувається від енергії первинних позивів (лібідо), тобто це - статева любов з метою злягання, а також любов до себе, любов батьків, любов дітей, дружба і загальнолюдська любов. Він писав: "... Психоаналіз навчив нас розглядати всі ці явища як вираження одних і тих же мотивів первинних позивів..."

З. Фрейд вважав, що всі людські прихильності випливають з одного загального джерела - статевого потягу, лібідо. Він писав, що ядро ​​того, що ми називаємо любов'ю, - це статева любов, мета якої - статева близькість.

в класичному психоаналізі любов визначається як спонтанна ідентифікація з об'єктом, що виникає на основі целепрегражденності спрямованого на нього лібідного позиву.

Парадокс любові (В. Медведєв)