Щастя як психологічний феномен. Різні підходи до вивчення

Вступ: У психології існує кілька визначень щастя, які можна поділити на три групи: щастя як задоволеність життям (гедоністичний підхід), як цінність (евдемоністіческой підхід) і як позитивний афективний стан.

На ранньому етапі вивчення проблеми щастя домінували соціологічні дослідження задоволеності життям, які складалися в загальносоціологічну концепцію «якості життя», де значення надавалося поняттю суб'єктивного благополуччя особистості, яке мало чітко виражений психологічний сенс, пов'язаний з поняттями щастя і задоволеності життям (задоволення базових потреб, стан здоров'я і можливість трудитися).

У розумінні щастя як цінності можна виділити дві основні позиції: щастя, як мотив (життєва мета і об'єкт прагнень), і як результат діяльності людини. Тобто щастя розглядається в якості оцінок, «позначають» предмет діяльності і регулюючих її хід, і в ролі самодостатньої цінності, яка збагачує і перетворює на додатковий мотив діяльності сам її процес.

У вітчизняній психології проблема розуміння щастя в повсякденній свідомості була піднята і досліджувалася І.А.Джідарьян, яка вивчала особливості російського менталітету, зокрема уявлення про щастя і щасливу людину. Це дослідження підтверджує думку М.Аргайла, що «більшість людей віддає собі повний звіт у тому, що це [щастя] таке». Таким чином, незважаючи на те що зміст поняття «щастя» в науці досить розмито, для буденної свідомості воно зрозуміло і прийнятно.

Визначення: Аналіз підходів до розуміння щастя і його детермінант дозволив нам сформулювати визначення щастя як психологічного феномена, що характеризується задоволеністю і свідомістю життєдіяльності людини, домінуванням позитивного емоційного стану, цілісним сприйняттям часу, позитивним ставленням до себе і навколишнього світу. (Виничук Н.В. Уявлення про щастя: психосемантический аналіз. Владивосток: Изд-во Мор. Держ. Ун-ту, 2010.)

Євангельське розуміння щастя має на увазі, насамперед, смиренність з тим, що дано людині - і фізично і метафізичне. Основним аргументом на користь такого розуміння щастя в християнської думки є текст першого з дев'яти заповіді блаженств - «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне», який традиційно тлумачиться в сенсі зведення чесноти смирення на перше місце серед всіх інших християнських чеснот. Щастя можливе лише там, де людина віддає себе, жертвує собою заради тих, кого він любить. Лише жертовна любов робить людей щасливими.

В.Розанов, М.Бердяєв, А. Введенський та інші філософи протиставили принципом прагнення до щастя принцип прагнення до сенсу як спрямованості на щось цінне в світі. Щастя і раніше розглядалося як суб'єктивне переживання, але вже не замкнутий у собі, а інтенціональне переживання, породжене відкриттям і реалізацією сенсу допомогою дій у світі. Емпіричні дослідження останнього десятиліття в руслі позитивної психології свідчать на підтримку цього розуміння.

Тільки через цей акт здобуття своєї цілісності, тільки здійснивши цю мандрівку, яка починається в царстві почуттів, веде далі - в глиб царства моральності і завершується в царстве духовного, можливо знайти справжнє щастя. Тільки тепер вперше все єство людини може стати єдиним цілим, і тільки тепер встановиться гармонія всіх його здібностей. Через єднання зі Святим Духом відкриє він секрет єднання зі своєю сутністю. Той, хто є Диханням Радості, стає животворящей силою його буття. Людина дізнається Мир Бога ".

Страждання і нещастя звільняють людину від нікчемних справ мирського життя і допомагають перейти до стану повної відстороненості. Цей світ стане викликати в ньому відчуття божественного щастя... Через страждання досягне він вічного щастя, якого ніхто не зможе відібрати в нього... Щоб досягти вічного щастя, людина повинна страждати. Тільки той, хто досяг стану готовності до самопожертви, випробує справжню радість. Тимчасова радість зникне... "(Хетчер У.С. Поняття духовності. - Київ: МП«Фенікс»., 1994. - 72 с.).

Аргайл:

«Близькість до Бога» корелює з відчуттям щастя і задоволеністю життя (змінна «відвідування церкви» контролювалася) на рівні 0,16. Еллі-сон і співавтори (Е111зоп ег. А!., 1989) виявили: сила віри (постійні молитви і почуття близькості до Бога) - найсильніший з усіх пов'язаних з релігійним досвідом показник, який пророкує задоволеність життям. Як встановили Полома і Пендлтон «піднесені переживання» і молитви - найважливіші чинники благополуччя, особливо екзистенціального. У ряді інших досліджень показано, що з усіх аспектів суб'єктивного благополуччя екзистенціальний (зміст і ціль) більш схильний до впливу з боку релігійного досвіду. Кірпатрік припустив, що ставлення до Бога, втілене в молитвах, релігійних обрядах і переживаннях, відчувається так само, як і взаємозв'язку з людьми, - воно позначається настільки ж благотворно на людину.

Встановлено, що частота творимо на самоті молитви є найбільш вагомою передумовою благополуччя. Молтбі і співавтори звернулися до вибірці з 474 англійських студентів, скориставшись різними критеріями, щоб дослідити міру їх релігійності. Вчені дійшли висновку, що вона дозволяє передбачити відсутність депресії або тривожності (або їх невисокі рівні), а також високу самооцінку.

Хей (Нау, 1990) опитав дорослих жителів міста Ноттінгем і встановив: 61% описують свій стан як «умиротворення або відродження, щастя / тріумфування, духовний підйом / благоговіння».

Висновок: Спроб науково, теоретично, філософськи підійти до вивчення щастя історія людства знає чимало, але ще більше кількість звичайних суджень про цю цінності. Феномен щастя ставав предметом як якісних, так і кількісних досліджень його сутності. Спектр наукових пошуків даної категорії простягається від аксіології до психології та соціології щастя. І якщо перші спрямовані на пошук ціннісних підстав щастя і на вивчення змістостворюючого характеру філософської категорії, то другі (психологія і соціологія щастя) грунтуються на вивченні емоційної основи щастя, його чуттєвому вираженні і соціологічному вимірі людських потреб, що асоціюються зі станом щастя. Представлений практично у всіх етичних філософських системах минулого, феномен щастя став у філософії неопозитивізму об'єктом для побудови цілого вчення, що отримав назву «феліцитології» (від лат. Felicitas - щастя). Проте дослідження подібного роду мають в результаті лише теоретичне значення, що відбиває сферу застосування лише в деякому ідеалізованому варіанті. Але при цьому сам сенс вивчення сутності щастя містить в собі генеральну мету - вироблення практичних прийомів досягнення цього стану.