Поняття та загальна характеристика системи права

Якщо зовнішнім проявом права є система його джерел, то внутрішня будова права визначається як його система. У юридичній науці існують на перший погляд схожі категорії «правова система» та «система права», хоча з точки зору змісту, ці категорії мають суттєві відмінності.

Правова система — це сукупність наступних складових: юридичних норм, принципів, інститутів, правових установок, правових поглядів, гіпотез, ідей, правової культури, тобто сукупність узгоджених і пов'язаних юридичних засобів, за допомогою яких держава справляє нормативний вплив на суспільні відносини. Таким чином правова система охоплює нормативну, організаційну, концептуальну, культурну сторони правової реальності.

Обумовлена об'єктивними закономірностями розвитку держави й суспільства правова система відіграє провідне місце при характеристиці права, стану законодавства тощо. Структура правової системи - це її внутрішня будова, яка характеризується єдністю, цілісністю та взаємозв'язком складових елементів.

Система права, на відміну від правової системи, є сукупністю впорядкованих і взаємоузгоджених між собою норм права, які характеризують його внутрішню будову, складовим елементом правової системи.

Серед ознак, що характеризують систему права необхідно виділити наступні:

— це обумовлена об'єктивним розвитком суспільних відносин внутрішня структура права;

— дієвий нормативний регулятор, здатний здійснювати багатосторонній вплив на суспільні відносини;

— зміст характеризується цілісністю й структурованістю взаємопов'язаних між собою норм права, поділених за інститутами, підгалузями та галузями права;

— норми права взаємоузгоджені між собою, знаходяться у відносинах внутрішнього підпорядкування та взаємовпливу.

Системність суспільних відносин надає праву системних властивостей та зумовлює його структуру, яка є цілісним об'єднанням відносно самостійних, але пов'язаних між собою елементів — норм права, основним призначенням яких є регулювання суспільних відносин.

За змістом суспільні відносини можуть бути майновими та немайновими, фінансовими, земельними, сімейними тощо. Кожен із цих видів суспільних відносин регулюється визначеною групою норм права, які відбивають їх характерні особливості та відповідну соціальну спрямованість.

Традиційним у теорії права, як і зазначалося вище, є розгляд у якості складових елементів системи права норм права, інститутів права, підгалузей та галузей права.

Норма права - це загальнообов'язкове, формально визначене, встановлене або санкціоноване державою правило поведінки, за невиконання або неналежне виконання якого настає юридична відповідальність. Норма права як елемент системи права відбиває основні властивості права: нормативність, формальну визначеність, державну примусовість.

Змістом норм права є суб'єктивні права та юридичні обо-в'язки, які надаються та покладаються на суб'єктів суспільних відносин з метою їх врегулювання. За різними критеріями (за змістом, сферами дії, характером приписів тощо) норми права класифікуються на види.

Хоча необхідно зазначити, що окремо взята норма права не може врегулювати суспільні відносини. Зазначені вище групи суспільних відносин регулюються відповідними групами правових норм, які створюють самостійні елементи системи права — галузі права, підгалузі та інститути права.

Інститут права — це сукупність відокремлених, взаємопов'язаних правових норм, що утворюють частину галузі права та регулюють певну сторону однорідних суспільних відносин.

Тобто, норми права створюють галузь права не безпосередньо, а через інститути. Відповідно інститут права відрізняється від галузі права передусім за обсягом правового регулювання, він регулює не всю сукупність якісно однорідних суспільних відносин, а лише їх окремі сторони (наприклад, галузь конституційного права — має такі інститути як інститут громадянства, президента, виборчого права тощо; галузь екологічного права має інститути природокористування, охорони навколишнього природного середовища тощо).

Як певна сукупність норм права інститут права характеризується певними властивостями: регулятивністю (норми за змістом мають регулятивний характер), предметністю (присвячений регулюванню визначеного предмета — суспільних відносин) та галузевістю (створюється із норм, що належать лише до певної галузі права).

У теорії права існує певна класифікація інститутів права:

1) загальні — ті, що формулюють загальні принципи та положення (з них сворюються загальні частини кодифікованих нормативно-правових актів);

2) змішані — ті, що створюються на межі галузей права (наприклад, інститут спільної власності подружжя існує на межі цивільного і сімейного права);

3) комплексні — ті, що є складовими елементами комплексних галузей права.

Крім того, виділяють інститути конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального тощо права, матеріальні та процесуальні.

У межах певних галузей права утворюються підгалузі. Підгалузь права — є складовим елементом системи права і являє собою сукупність правових інститутів, які регулюють взаємопов'язані однорідні відносини у межах однієї галузі. Наприклад, у межах цивільного права (галузь права) існують підгалузі зобов'язального права, спадкового права; у межах фінансового права - банківська, бюджетна тощо. За певних умов, а саме об'єктивної потреби у регулюванні певних сфер суспільних відносин, підгалузь може набути характеру самостійної галузі права. Так, наприклад, з галузі цивільного права виділилось житлове право. Підгалузь права як складовий елемент притаманний не всім галузям права.

Галузь права — це складовий елемент системи права, відокремлена сукупність норм права, які регулюють певні якісно однорідні суспільні відносини. Щодо визначення поняття галузі права, то в юридичній літературі у принципі виробився єдиний підхід, згідно з яким визначаються такі її ознаки: основа відокремлення галузі права — якісно однорідні суспільні відносини; об'єктивність відокремлення груп суспільних відносин; певна структура.

Відомо, що право регулює найбільш важливі суспільні відносини, різні за змістом. Залежно від значення цих відносин для суспільства і громадян галузі права структуруються у певну систему, чільне місце у якій посідає конституційне право. Після конституційного права у структурі галузей розміщуються адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, кримінальне, трудове тощо. Поява нових галузей права (енергетичного, медичного, космічного), на базі вже існуючих, відбувається в результаті об'єктивної диференціації суспільних відносин, її державно-правової оцінки, а також ступеня розвитку відповідних правових норм. Вказані три групи факторів (об'єктивні, оціночні і нормативні) повинні враховуватися під час оцінки галузевої структури права.

Галузі права є центральним елементом системи права, тому ефективність правового регулювання суспільних відносин безпосередньо залежить від ступеня об'єктивності й логічності їх побудови. У юридичній науці ця проблема не є новою. Наукові дискусії розпочалися ще за часів Римської імперії. Відокремленість галузі права та ступінь її розвитку визначаються мірою розвинутості та автономності відповідних відносин та потребою у їх правовому врегулюванні. На сьогодні сталим є положення, відповідно до якого галузі права класифікуються за декількома критеріями, основними з яких є предмет і метод правового регулювання.

Правове регулювання суспільних відносин — форма їх впорядкування шляхом встановлення загальнообов'язкових правил поведінки уповноваженими органами влади. Структуру правового регулювання складають суб'єкти, об'єкти суспільних відносин, що регулюються, фактичні життєві обставини, що сприяють виникненню відповідних відносин, предмет та метод їх регулювання.

Предмет правового регулювання — це фактичні суспільні відносини, пов'язані з реалізацією прав і обов'язків суб'єктів, та потребуючі правового впливу.

Предмет правового регулювання визначає, на яку групу однорідних суспільних відносин спрямована дія норм права (відповідає на питання: що саме; які суспільні відносини регулюються нормами права). Суспільні відносини, які потребують правового впливу, характеризуються сталістю та повторенням; це найбільш важливі суспільні відносини, у межах яких поведінка їх учасників регламентується нормами права; ці відносини можуть бути конституційними, фінансовими, цивільними, господарськими тощо. Відповідно скільки сфер суспільних відносин, які потребують врегулювання нормами права, стільки і предметів правового регулювання.

Предмету правового регулювання притаманні наступні характерні риси:

— це однорідний вид суспільних відносин, на який впливають норми певної галузі права;

— головним чинником що зумовлює відмінність між галузями права є специфічність суспільних відносин, що регулюються, які, відповідно, відрізняються за своїм змістом, метою та завданнями;

— кожній галузі права відповідає певна сфера однорідних суспільних відносин, тобто певний предмет правового регулювання (наприклад, предметом адміністративного права є однорідні суспільні відносини у сфері здійснення виконавчої влади та державного управління; відносини щодо надання державних та управлінських послуг; відносини адміністративної відповідальності тощо).

Різноманітність та специфічність сфер суспільних відносин обумовлює потребу у використанні додаткового критерію класифікації галузей права — методу правового регулювання. Предмет правового регулювання є матеріальним критерієм розмежування норм права на галузі, метод виступає додатковим юридичним критерієм, похідним від предмета.

У теорії права існує підхід щодо первинності методу правового регулювання у формуванні галузі права, а не предмета правового регулювання. Суспільні відносини об'єднуються у групи, що складають предмет галузей права за ознакою метода, тобто на підставі того, що вони впорядковують за допомогою характерних для даної галузі засобів впливу.

Метод правового регулювання — це сукупність прийомів і способів, за допомогою яких здійснюється вплив на поведінку суб'єктів суспільних відносин для забезпечення правопорядку (відповідає на питання: яким саме чином здійснюється регулюючий вплив в сфері, що є предметом впливу). Іншими словами сутність методу правового регулювання полягає у визначенні юридичних засобів та закріпленні процедур, за допомогою яких, у межах яких держава здійснює вплив на суспільні відносини, що є предметом правового регулювання.

Кожній галузі права притаманні свої специфічні методи правового регулювання. Головним чинником, що визначає різницю у способах впливу права на суспільні відносини є характер взаємного становища учасників правових відносин.

Відповідно метод правового регулювання характеризує: правовий статус суб'єктів суспільних відносин і їх взаємовідносини між собою; порядок встановлення, зміни чи припинення взаємних прав і обов'язків учасників правовідносин; види й характер відповідальності за порушення норм права.

Залежно від взаємного становища суб'єктів відносин, що регулюються, існує така класифікація методів правового регулювання:

1) Імперативний метод (метод владного зобов'язання, підкорення) — заснований на владних приписах державних органів, які чітко встановлюють порядок виникнення прав і обов'язків суб'єктів та санкції за порушення цих обов'язків у вигляді заборон та покарань (притаманний для адміністративного, кримінального права). Поведінка суб'єктів — учасників таких правовідносин є суворо регламентованою.

2) Диспозитивний метод — передбачає можливість обрання суб'єктами правових відносин, рівними за правовим статусом, варіанта поведінки у межах чинного законодавства за принципом: «дозволено все, що не заборонено» (притаманний для цивільного, сімейного права).

Кожна галузь права використовує обидва методи, хоча один завжди є домінуючим у межах певної галузі.

Крім методів правового регулювання, розрізняють способи — дозволу, заборони, зобов'язання, заохочення.

1. Дозвіл — означає надання суб'єктам суспільних відносин можливості здійснювати дії, які не суперечать нормам права (притаманний для регулювання цивільних відносин).

2. Заборона — полягає у покладенні на суб'єктів обов'язку не здійснювати протиправних дій. Як правило, такі зобов'язання містяться у нормах кримінального права.

3. Владне зобов'язання — застосовується для правового регулювання тих відносин, де суб'єкти мають нерівний правовий статус і полягає у покладанні на суб'єкта обов'язку здійснювати певні дії (найбільш застосовується для регулювання адміністративних правовідносин).

4. Заохочення — надання суб'єктам правових відносин винагород та пільг, що передусім передбачає стимулювання їх доброзичливого ставлення до виконання своїх обов'язків у вигляді морального та матеріального стимулювання (притаманний для регулювання трудових відносин).

Важливе значення для класифікації галузей права мають принципи права — вихідні ідеї формування й функціонування певних галузей права, що характеризують їх зміст. Відповідно кожна галузь права має свої принципи, які відображають рівень розвитку суспільних відносин даної сфери життєдіяльності. Наприклад, основними принципами цивільного права є: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Для кожної галузі права характерним є наявність особливих юридичних засобів регулювання — форм, що стосуються способів виникнення прав і обов'язків, процедури їх реалізації, засобів юридичного впливу тощо. Наприклад, для трудового права основною формою є трудова угода (контракт). Всі галузеві засоби взаємодіють між собою створюючи галузевий механім регулювання. Предмет та метод правового регулювання, загальні принципи та положення, юридичні засоби регулювання у сукупності утворюють особливий юридичний режим регулювання для кожної галузі права. Відповідно до цього галузі права поділяють на:

1. Профілюючі (фундаментальні) — первинні за характером, займають центральне місце у системі права, оскільки втілюють вихідні юридичні режими у системі права та первинні юридичні засоби; до них належить: конституційне, адміністративне, цивільне та кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне право. Правові режими інших галузей базуються на режимах профілюючих галузей та мають особливості відповідно до власного предмета.

2. Спеціальні — формуються відповідно з профілюючими і функціонують на основі власних суспільних відносин (трудове, сімейне, земельне, гірниче, водне, лісове, право соціального забезпечення тощо).

3. Комплексні — регулюють суспільні відносини у цілих сферах державного і громадського життя, використовуючи юридичні режими профілюючих та спеціальних галузей, у поєднанні та взаємодії. Для комплексних галузей характерним є відсутність єдиного методу регулювання, існування власних принципів (господарське, аграрне, екологічне, морське, житлове тощо). Іншими словами специфіка окремих видів суспільних відносин потребує комплексного регулювання, зокрема, застосування декількох методів та способів правового регулювання. Наприклад, регулювання екологічних відносин відбувається за допомогою владного зобов'язання (виконання відповідних вимог) та заборони (охорона навколишнього середовища). Норми права, що регулюють саме такі суспільні відносини, складають комплексні галузі права, які створюються на межі окремих галузей права.

Відповідно, крім основних (профілюючих і спеціальних), виділяють і комплексні галузі права. Основними є ті, до складу яких не входять норми інших галузей (конституційне, кримінальне, цивільне тощо). Комплексні галузі права складаються з норм, які входять до різних галузей права. Наприклад, аграрне право є комплексною галуззю права, яка складається із сукупності органічно поєднаних норм права, що регулюють відносини у сфері сільськогосподарського виробництва. Відповідно аграрні відносини регулюються досить великою кількістю норм права, що містять норми фінансового, цивільного, адміністративного, трудового та інших галузей права.

За обсягом юридичних режимів, що охоплюються регулюванням, комплексні галузі можуть бути інтегрованими (природоохоронна, сільськогосподарська, господарська), де охоплюється «на рівних» декілька юридичних режимів і спеціальними (житлове, морське), де серед декількох об'єднаних юридичних режимів один є головним.

Особливе місце у правовій системі займає міжнародне право (публічне і приватне), оскільки воно не входить у національну систему права, але справляє на неї вплив, і навпаки система права кожної країни впливає на розвиток міжнародного права.

Один з римських юристів — Ульпіан, поділяв право на публічне й приватне, при цьому стверджуючи, що публічне право має відношення до становища римської держави, приватне — до користі окремих осіб. Такий поділ права отримав закріплення і є актуальним сьогодні. Відповідно до мети й призначення норм права система останнього може поділятись на публічне право і приватне право, яке складається із сукупності певних однорідних галузей права. Цивільне, сімейне та трудове складають приватне право, а всі інші галузі — публічне право. Вирішальним у даному випадку є склад суб'єктів та предмет і метод правового регулювання, які визначають характер побудови правовідносин. У приватному праві — це рівноправність суб'єктів (громадян і юридичних ociб) та їх вільне волевиявлення (метод координації). У публічному праві — це відносини влади і підпорядкування, оскільки однією із сторін правовідносин має бути держава або її органи (метод субординації).

Розрізняють матеріальні й процесуальні галузі права. Матеріальне право складається з норм, що закріплюють права і обов'язки суб'єктів суспільних відносин та за допомогою яких держава безпосередньо їх регулює, а саме: конституційні, адміністративні, фінансові, кримінальні, земельні, цивільні, трудові і сімейні. Відповідно процесуальні галузі права містять норми права, що визначають процедуру реалізації (порядок) норм матеріального права, права і обов'язки суб'єктів процесуальних правових відносин: цивільно-процесуальне, адміністративно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове право.

Предметом процесуального права є відносини, виникнення яких пов'язано з порушенням норм права або вирішенням суперечок між суб'єктами суспільних відносн.