Світ і людина в християнському типі культури

Картина світу, що склалася на той час, цілком визначала менталітет віруючих селян і громадян, грунтувалася головним чином на образах і тлумаченнях Біблії. Дослідники відзначали, що в Середньовіччі вихідним пунктом пояснення світу було повне протиставлення Бога й природи, Неба й Землі, душі й тіла.

Середньовічний європеєць був, безумовно, глибоко релігійною людиною. У його свідомості світ бачився як своєрідна арена протиборства сил небесних і пекельних, добра і зла. При цьому свідомість людей була глибоко магічною, усі були абсолютно впевнені в можливості чудес і сприймали все, про що повідомляла Біблія, буквально.

В загальному плані світ бачився тоді відповідно до деякої ієрархічної логіки, як симетрична схема, що нагадувала дві піраміди зі складними підставами. Вершина однієї з них, верхньої – Бог. Нижче йдуть яруси чи рівні священних персонажів: спочатку Апостоли, найбільш наближені до Бога, потім фігури, що поступово віддаляються від Бога й наближуються до земного рівня – архангели, ангели й тому подібні небесні істоти.

На якомусь рівні в цю ієрархію включаються люди: спочатку папа та кардинали, потім клірики більш низьких рівнів, нижче них прості люди. Потім далі від Бога й ближче до землі розташовуються тварини. Потім рослини і потім – сама земля, вже повністю нежива.

Далі йде наче дзеркальне відображення верхньої, земної ієрархії, але знову в іншому вимірі й зі знаком «мінус», в світі наче підземному, з нарощенням зла і наближенням до Сатани. Він розташований на вершині цієї другої, хтонічної піраміди, виступаючи симетрично Богу, наче повторюючи його з протилежним знаком. Якщо Бог – уособлення Добра й Любові, то Сатана – його протилежність, втілення Зла й Ненависті.

Спробуємо виділити принципові ідеї християнського світогляду, загальні для всіх його епох і напрямів. Ці ідеї лягли в основу середньовічної філософії. Тільки осягнувши їх, можна зрозуміти суть концепцій людини, світу й Бога в середньовічних мислителів.

1. Ідея троїстого Бога як Творця, Спасителя й Святого Духа.

Бог у християнстві є творцем усього існуючого, його «небесним Отцем». Бог-Отець послідовно створив неживий і живий світ і завершив своє творіння людиною. Людина створена за образом і подобою Божества, відпадає від Бога через первородний гріх. Христос виступає Сином Божим і водночас «Сином Людським», поєднуючи в собі божественну й людську природу. Зв’язок між Богом-Отцем і Богом-Сином, а також між ними та людством – це святий Дух.

2. Ідея свободи вибору Добра або Зла.

Людина в християнстві має свободу вибору між добром і злом, божественним і диявольським. Світ, згідно з християнством, розділений на три царства: Божественне (рай), земне й диявольське (пекло). Вільний вибір людини, який вона робить у земному царстві, приводить її, зрештою, або до Бога, або до диявола. Проте на відміну від такого вчення, як маніхейство, що говорить про рівнозначність Добра й зла та їхньої вічної боротьби, у християнстві домінує думка про абсолютність Добра й відносність зла.

3. Ідея посмертної віддяки та божественного милосердя.

Християнство походить з ідеї особистісного безсмертя людини: після смерті тіла людина одержує віддяку за доброчесність і гріхи й потрапляє або в рай, або в пекло. Але тут ідея віддяки доповнюється ідеєю божественного милосердя та прощення.

Найяскравіше вираження ідея божественного прощення знайшла в акті розп’яття та воскресіння Христа, який звільнив людство від первородного гріха.

У християнстві істотну роль відіграють ідея та практика покаяння – таке надскладне перетворення почуттів, у результаті якого людина, її свідомість відкриваються Божеству, відчуваючи очищення (катарсис).

Ідея прощення гріха в людини, яка покаялася, – істотна риса християнства. Прощення є містком, що з’єднує Бога й людину. Людина милосердна, тобто та, яка прощає ближнього, наближається до Христа. З цим пов’язаний глибинний принцип християнства – непротивлення злу насильством.

4. Ідея апокаліптичного завершення людської історії.

Слово «апокаліпсис» – грецького походження і означає «одкровення». Воно ввійшло до християнської культури завдяки включенню до Біблії «Одкровення Іоанна Богослова», у якому Іоанн описує видіння або картини кінця історії та початку нової історії.

Образом історії людини й людства для християнства є не коло, коловорот, а лінія, лінійний потік, що має свій початок і кінець, який є новим початком – переходом історії до метаісторичного буття.