Лекции.Орг


Поиск:




До об'єктивно-суб'єктивних умов попередження конфліктів належать організаційно-управлінські фактори




1) структурно-організаційні умови:

2) функціонально-організаційні умови:

3) особистісно-функціональні умови:

4) ситуативно-управлінські умови:

Соціально-психологічні умови профілактики конфліктів здійснюють значний вплив на конфлікт, а тому зміна цих умов може привести до істотних змін у перебігу самого конфлікту. Також треба взяти до уваги, що на соціально-психологічні умови значно легше, ніж на об'єктивні та організаційно-управлінські, здійснювати керівний вплив.

А. Анцупов та А. Шипілов виділили п'ять балансів, при порушенні яких може виникнути конфлікт.

1. Баланс ролей.

2. Баланс взаємозалежності у рішеннях та діях.

3. Баланс взаємних послуг..

4. Баланс збитків.

5. Баланс самооцінки та зовнішньої оцінки.

6. Баланс відповідальності

Технологія попередження конфліктів - це сукупність знань про способи, засоби, прийоми впливу на перед конфліктну ситуацію, а також послідовність дій опонентів і третіх осіб, у результаті яких вирішується суперечність.

Попередження конфліктів може здійснюватися різними способами та засобами, оскільки самі конфлікти є дуже різноманітними, несхожими. Найефективніше - попереджати причини їхнього виникнення.

Попередження конфлікту може бути:

частковим - коли відбувається нівелювання дії однієї з причин окремого конфлікту або обмеження її негативного впливу на проблемну ситуацію, яка склалася;

- повним - коли відбувається нейтралізація усіх чинників, які лежать в основі конкретного конфлікту.

А.Г. Большаков та М.Ю. Несмєлова виділяють два рівні діяльності, спрямованої на попередження конфліктів:

1) загальносоціальний;

2) психологічний.

Ефективними формами попередження конфліктів, на думку цих авторів, є:

1) інституціоналізація взаємин - створення постійних або тимчасових формальних взаємин, у межах яких відбувається взаємодія сторін.

2) прийняття нормативних механізмів, які регулюють конфлікт за допомогою правових, релігійних, моральнісних, політичних та інших норм.

Психологічний рівень попередження конфліктів передбачає вплив на суб'єктивні чинники і здійснюється за допомогою психотерапії, психологічного консультування та соціально-психологічного тренінгу.

А. Анцупов та А. Шнпілов вважають, що вплив на проблемну ситуацію можна здійснювати за двома напрямами:

1) впливати на власну поведінку;

2) впливати на психіку та поведінку опонента.

Перший із зазначених напрямів реалізується шляхом застосування таких способів та прийомів:

1) вміння визначити, що спілкування стало передконфліктним, та "повернутися" з передконфліктної ситуації до нормальної взаємодії, а не піти на конфлікт.

2) уміння розуміти партнера по взаємодії і не йти на конфлікт, не маючи впевненості в тому, що партнер правильно розуміє ваші мотиви;

3) терпимість до інших думок: потрібно поєднувати твердість щодо проблеми та м'якість щодо людей;

4) турбота людини про зниження своєї відносно стійкої тривожності та агресивності;

5) керувати своїм актуальним психологічним станом

6) у спілкуванні з оточенням треба бути внутрішньо готовим до розв'язання виниклих проблем шляхом співпраці, компромісу, уникання або поступок:

7) під час спілкування з партнером потрібно хоча б зрідка усміхатися.

8) не треба очікувати від інших занадто багато; 9) спілкуватися з людьми, виявляючи щиру зацікавленість у партнерові по спілкуванню, прагнути зрозуміти його точку зору та проблеми;

10) конфліктостійкість

11) не забувати про почуття гумору.

Способи та прийоми впливу на поведінку опонента:

1) не вимагати від інших неможливого,

2) не прагнути швидко, радикально, шляхом прямого впливу перевиховати людину

3) у процесі спілкування важливо оцінювати актуальний психологічний стан партнера та уникати обговорення гострих проблем

4) адекватній оцінці актуального психологічного стану партнера по спілкуванню сприяє знання законів невербальної передачі інформації за допомогою міміки, жестів, пози, рухів;

5) ефективний спосіб попередження конфліктів - своєчасна інформація оточення про порушення ваших інтересів;

6) стосовно захисту власних інтересів можна займати достатньо тверду позицію і відстоювати їх наполегливо, а стосовно опонента, його особистості доцільно зайняти по можливості м'яку позицію;

7) у процесі обговорення проблеми важливо не перебивати опонента, дати йому змогу висловитися;

8) бажано завчасно інформувати інших людей про ваші рішення, які зачіпають їхні інтереси;

9) з метою попередження конфліктів важливо не розширювати сфери протидії з опонентом, не збільшувати кількості обговорюваних проблем, не критикувати особистісних якостей партнера по спілкуванню.

10) не заганяти опонента у "глухий кут": якщо людина поставлена у безвихідне становище, принижена та зневажена, вона легко йде на гострі конфлікти, щоб зберегти свою честь та гідність;

11) встановити неформальний особистісний контакт з партнером по взаємодії;

12) під час спілкування бажано уникати крайніх, жорстких, категоричних за формою оцінок будь-яких аспектів обговорюваних проблем, а особливо позиції та особистості партнера.

Часто конфлікти виникають через критику. Для того, щоб вона була неконфліктогенною та конструктивною, потрібно знати правила критики та вміти без образ сприймати критику на свою адресу.

50. Врегулювання конфліктів за допомогою третьої сторони.

Врегулювання конфліктів за допомогою третьої сторони с однією з форм конструктивного керування конфліктами.Існує кілька можливих форм втручання третьої сторони у процес керування конфліктом: 1) медіаторство, медіація, або посередництво, коли консультативні рекомендації не обов'язково мають братися до уваги учасниками конфлікту;2) примирення, коли акцент робиться не стільки на розв'язанні проблеми, скільки на припиненні конфлікту;3) арбітраж - коли рекомендації третьої сторони с обовязковими для виконання.Форми врегулювання конфліктів за участю третьої сторони відрізняються за такими параметрами, як добровільність/ обов'язковість запрошення третьої сторони та добровільність/ обов'язковість прийняття її рішення (Р. Дарендорф). У тому випадку, коли запрошення третьої сторони є добровільним, а прийняття її рішень - добровільним або обов'язковим, мова йде про посередництво. Коли запрошення третьої сторони є обов'язковим, а прийняття її рішення добровільним-про арбітраж. Якщо обов'язковими с і запрошення третьої сторони, і прийняття її рішень, йдеться про обов'язковий арбітраж. Медіатор (від англійського mediator) - це особа (група осіб або організація), яка здійснює посередницьку діяльність. Медіаторство може мати формальний, офіційний, абонеформальний, неофіційний, характер. Офіційне медіаторство передбачає, що у медіатора є нормативний статус або можливості впливу на опонентів. Неформальне медіаторство полягає у відсутності нормативного статусу медіатора, але учасники конфлікту визнають неформальний авторитет цієї особи у розв'язанні подібних проблем. Оперативне самостійне втручання третьої сторони у конфлікт доцільне за таких умов:1) відбувається небезпечна ескалація конфліктних подій, існує безпосередня загроза застосування насильства;2) однією із сторін масовано застосовується насильство;3) третій стороні особисто не вигідний конфлікт, який відбувається;4) конфлікт негативно впливає на середовище, яке контролюється третьою стороною (наприклад, вчитель змушений регулювати конфлікт, який негативно впливає на стосунки у класі);5) сторони не дійшли згоди, а третя сторона має можливість задовольнити інтереси обох сторін.Залежно від того, наскільки медіатор контролює прийняте рішення, виділяють кілька ролей третьої сторони у конфлікті: третейський суддя, арбітр, посередник, помічник та спостерігач.Роль третейського судді є найбільш авторитарною, оскільки він має найбільше можливостей щодо визначення варіантів вирішення проблеми. Третейський суддя вивчає проблему, вислуховує обидві сторони і приймає рішення, яке не підлягає оскарженню.Арбітр також має значні повноваження. Він вивчає конфлікт, обговорює його з учасниками, після чого виносить остаточне рішення, яке сторони зобов'язані виконати..Роль посередника більш нейтральна. Посередник володіє спеціальними знаннями, і це дає йому змогу організувати конструктивне обговорення проблеми. Але остаточне рішення приймають самі учасники конфлікту.Помічник у регулюванні конфлікту бере участь з метою удосконалення процесу обговорення проблеми, організує зустрічі та переговори, але не втручається у полеміку щодо змісту проблеми і прийняття остаточного рішення.Спостерігач своєю присутністю у зоні конфлікту утримує сторони від порушення досягнутих домовленостей або від взаємної агресії. Присутність спостерігача створює умови для вирішення суперечливих питань шляхом переговорів. Процес медіації не має чіткої структури, виділяють лише три етапи медіаторства:1) знайомство з конфліктом та сторонами конфлікту: посередник досліджує історію проблеми, побажання та вимоги опонентів; оскільки деякі конфлікти мають досить специфічні особливості, медіатору може знадобитися час на знайомство зі спеціальною літературою та консультації з іншими фахівцями;2) робота зі сторонами конфлікту: медіатор проводить зустрічі з кожною із сторін, щоб підготувати їх до участі у спільних переговорах - уточнюються вимоги, формулювання, знімаються обвинувачення;3) ведення переговорів, під час яких медіатор стежить за тим, що і як говорять опоненти і за необхідності вносить корективи у спілкування учасників конфлікту. Результат конфлікту залежить від влади, авторитету та ролі медіатора. Третя сторона у процесі роботи з конфліктом може забезпечити:1) вольове припинення конфлікту (третейський суддя, арбітр);2) розведення сторін конфлікту (третейський суддя, арбітр);3) блокування боротьби (третейський суддя, арбітр, спостерігач);4) застосування санкцій до сторін - учасниць конфлікту (третейський суддя, арбітр);5) визначення того, хто правий і неправий у конфлікті (третейський суддя, арбітр);6) надання допомоги у прийнятті рішення (помічник, посередник);7) сприяння нормалізації взаємин (посередник, помічник);8) надання допомоги в організації спілкування (посередник, помічник);9) контроль за виконанням угоди (арбітр, посередник, спостерігач). Під час переговорного процесу медіатор може застосовувати різні тактики. 1) тактика почергового вислуховування під час спільної зустрічі застосовується з метою прояснення ситуації та вислуховування пропозицій у період гострого конфлікту, коли неможливо роз'єднати сторони.2) угода - посередник прагне більше часу вести переговори за участю обох сторін, а головний акцент робиться на прийнятті компромісних рішень.3) човникова дипломатія - медіатор розділяє сторони конфлікту і постійно курсує між ними, узгоджуючи різні аспекти угоди, унаслідок чого зазвичай досягається компроміс.4) тиск на одного з опонентів - більшість часу одна із сторін присвячує роботі з одним із учасників конфлікту, доводячи йому хибність його позиції, після чого цей учасник йде на поступки.5) директивний вплив передбачає акцентування уваги на слабких моментах у позиціях опонентів, помилковості їхніх дій щодо один одного, що дає змогу посереднику схилити сторони до примирення.Також можна виділити низку технік залежно від того, на якому етапі медіативного процесу та з якою метою їх застосовують:1) техніки рефлексивного втручання: застосовують зазвичай на початку роботи медіатора; мають на меті допомогти посереднику зорієнтуватися у проблемі, зацікавити учасників конфлікту у процесі медіації та підняти власний авторитет у їхніх очах.2) техніки контекстуального втручання: спрямовані на нормалізацію стосунків між сторонами та досягнення проблем, які перед ними постали.3) техніки незалежного втручання: застосовують на завершальному етапі переговорів, коли посередник має чітке уявлення про те, що і як має бути зроблено. Серед методів групової роботи, які застосовуються при вирішенні конфліктів, досить ефективним є фасилітація. Фасилітація (від англійського facilitate - допомагати)- це така форма групової роботи, яка спрямована на прояснення та досягнення групою поставленої мети, на вироблення рішення стосовно дуже складних або дуже важливих завдань. Процес фасилітації приводить до підвищення ефективності групової роботи, заохочення членів групи до вирішення проблеми, допомагає розкрити їх потенціал. У ході фасилітації покращується взаємодія всередині самої групи, оскільки обговорення складної проблеми чи спірної ситуації стає більш організованим. Мета фасилітації полягає у аналізі та вирішенні конкретних проблем, пошуку нових ідей, уточненні завдань, які стоять перед учасниками переговорів та плануванні дій.

51. Вирішення конфліктів у психологічній практиці: психологічні консультації та групова корекційна робота.

На сучасному етапі розвитку конфліктології основну увагу приділяють практиці керування конфліктами та їхньому розв'язанню. М. Дойч та його колега С. Шикман чітко сформулювали положення, на які мають спиратися спеціалісти у галузі конфліктології: 1. Загальна тенденція полягає у помилковому сприйняті конфлікту інтересів (так само, як і інших конфліктів) як конфліктів виграшу-програшу за своєю природою. Насправді такими є лише частина конфліктів. Потрібно розвивати технології, які допомагатимуть людям побачити та усвідомити спільні цілі, навіть тоді, коли вони мають справу з протилежними інтересами. 2. Якщо конфлікт не є за своєю природою конфліктом виграшу-програшу, треба розвивати та підтримувати кооперативну орієнтацію стосовно розв'язання проблеми. Така орієнтація має фокусуватися на інтересах різних сторін (а не на їхніх позиціях) та стимулювати пошук рішення, яке відповідає їхнім законним інтересам. 3. Повний, відкритий, чесний та взаємно шанобливий комунікативний процес треба посилити так, щоб сторони могли ясно висловлювати та емпатійно розуміти інтереси одна одної. Такий процес зменшить кількість помилок у розумінні, які приводять до захисних дій та розвитку орієнтації на виграш-програш. В останні роки соціальна психологія розвинула успішні технології стимулювання такого комунікативного процесу та зменшення неправильного розуміння і провокацій, які часто властиві для комунікації між сторонами у конфлікті. 4. Потрібно стимулювати розвиток широкого діапазону вибору для розв'язання проблем у разі розходження інтересів сторін конфлікту. Останнім часом набувають поширення техніки, які допомагають людям збільшити різноманіття, новизну та діапазон альтернативних можливостей, доступних у ході вирішення проблем. 5. Потрібно розвивати більш тонке усвідомлення норм, правил, процедур і тактик, а також зовнішніх ресурсів та засобів, які підтримують переговори доброї волі та запобігають уникненню, відходу від переговорів, нечесним вивертам та експлуатації осіб, втягнутих у конфлікт. Існують ресурси та ефективні процедури роботи з багатьма загальними проблемами та безвихідними ситуаціями, які часто призводять до деструктивного розвитку конфлікту. Тому потенційно корисною є участь третьої сторони - радників, медіаторів, миротворців та арбітрів, і відомі ефективні способи спонукання людини до переговорів, всупереч її внутрішньому опору. Зазвичай у разі виникнення конфлікту індивід схильний до нераціональної поведінки, яка зумовлюється значним емоційним відгуком на конфліктну ситуацію. Практика психологічного консультування та групової корекційної роботи показує можливості зміни поведінки особистості у конфліктних ситуаціях. Психологічне консультування - це професійна допомога пацієнтові у пошуку розв'язання проблемної ситуації. До таких проблемних ситуацій належать екзистенційні кризи, міжособистісні конфлікти, сімейні труднощі, проблеми професійного вибору. Відмінність між психотерапією та психологічним консультуванням полягає в тому, що у разі психологічного консультування пацієнт сприймається консультантом як дієздатна особа, яка здатна нести відповідальність за розв'язання своєї проблеми. Однак сьогодні день доволі часто межа між психологічним консультуванням та психотерапією залишається недостатньо чіткою, і ці поняття часто застосовують як синоніми. А. Анцупов та А. Шипілов визначають психологічне консультування як різновид психологічної допомоги, яка у своїй основі спирається на психологічну просвіту клієнта. У процесі консультації психолог має дати клієнтові можливість висловитися стосовно проблеми, надати підтримку, допомагає поглянути на ситуацію з іншого боку. Психологічне консультування досить широко застосовують з метою надання допомоги у разі виникнення сімейних, подружніх конфліктів, конфліктів між батьками й дітьми та інших міжособистісних конфліктів. Автори "Психотерапевтичної енциклопедії" виділяють такі основні підходи у психологічному консультуванні: 1) проблемно-орієнтоване консультування (consulting) спрямоване на аналіз проблеми та ситуацію, зовнішні причини її виникнення; 2) особистісно-оріснтоване консультування (counseling) передбачає аналіз особистісних детермінант виникнення проблеми в людини та роботу з ними; 3) рішення-орієнтованс консультування (solution talk) спрямоване на вирішення проблеми, пошук ресурсів та варіантів ЇЇ розв'язання. Окрему увагу у "Психотерапевтичній енциклопедії" звернено на той факт, що у разі особистісно-орієнтованого консультування консультант має утримуватися від того, щоб давати поради клієнтові та надавати організаційну допомогу щодо розв'язання проблеми.

52. Взаємодія психолога та клієнта.

Під час надання психологічної допомоги, зокрема щодо розв'язання різноманітних конфліктів, основне завдання психолога полягає в тому, щоб допомогти індивіду налагодити діалог із самим собою та найближчим оточенням. Такий діалог є способом усвідомлення індивідом наявних у нього проблем. Водночас такий діалог дає змогу індивіду навчитися долати проблеми.

Сьогодні існує значна кількість підходів, які стають теоретичною основою,для надання психологічної допомоги. А тому однозначно говорити про необхідність дотримуватися певного типу контакту психотерапевта з клієнтом не можна. Точніше буде говорити про діапазон можливих позицій психолога у взаємодії з клієнтом. Можливі позиції психотерапевта щодо клієнта різняться залежно від міри директивності чи недирективності його поведінки у процесі взаємодії з клієнтом. Цей аспект взаємин у діаді "психотерапевт-пацієнт" відображає розподіл влади, а відтак - і відповідальності за хід та результати лікування. Директивну поведінку психотерапевта пов'язують із позиціями керівника, вчителя, опікуна, наставника, а недирективну поведінку позначають поняттями партнера, консультанта, експерта, помічника. Директивні форми поведінки виявляються в активній, домінантній позиції терапевта. Він повністю контролює процес психотерапії, дає клієнтові відповідні інструкції щодо поведінки, використовує елементи навіювання. Навпаки, прихильники недирективних форм взаємодії зазначають, що "керівна" позиція психотерапевта обмежує самостійність клієнтів та позбавляє їх відповідальності за події, що відбуваються у їхньому житті. Тому в сучасній практиці надання психологічної допомоги психологи надають перевагу недирективним формам взаємодії з клієнтами, що відображає вплив гуманістичної традиції в психології, закладеної К. Роджерсом. Однак вибір тієї чи іншої позиції психолог здійснює, спираючись на власні уявлення про те, яка саме позиція буде ефективнішою з погляду реалізації психотерапевтичного процесу та досягнення запланованого результату. Загалом же психотерапевт має враховувати й індивідуальні особливості клієнта. Зокрема, тоді, коли клієнт виявляє пасивність, невпевненість, коли він слабо мотивований на вирішення проблеми, терапевту доцільно вдаватися до більш директивних форм роботи з тим, щоб поступово стимулювати власну активність клієнта і спиратися на неї. Ідеальним є варіант, коли терапевт вільно володіє різними стилями взаємодії і може, гнучко реагуючи на зміни у своєму клієнті, змінювати власну рольову поведінку. Однією з ключових проблем у наданні психологічної допомоги щодо конфліктів є, на думку Н.В. Гришиної, питання про межі можливого впливу терапевта на клієнта, зокрема впливу на рішення, які приймає клієнт. Конфлікт є біполярним явищем. Боротьба, протистояння двох тенденцій всередині самої людини чи у її взаєминах з оточенням спонукає до пошуку "істини", до пошуку "правильного" вирішення ситуації, пошуку "правильної" відповіді на питання, які виникли. Тому людина вертається по допомогу до психолога, сподіваючись, що той має більший життєвий та професійний досвід, атому має готові відповіді і на його питання. А іноді людина, навіть не усвідомлюючи того, розраховує на те, що психолог візьме на себе відповідальність за прийняття рішення та й за ситуацію загалом. Проте доцільним, на нашу думку, є такий підхід до психологічного консультування: психолог може надати клієнтові необхідну психологічну інформацію, обговорити з ним альтернативні підходи до вирішення його проблеми. Однак психолог не має права радити клієнтові, як йому діяти у тих чи інших обставинах. Р. Кочюнас аргументує доцільність утримання психолога від надання порад тим положенням, що поради порушують автономність особистості, ми не маємо права вирішувати за інших. Даючи поради, консультант бере на себе відповідальність за їхні наслідки. Унаслідок цього посилюється залежність клієнта від консультанта. Варто також пам'ятати, що більшість проблем, з якими люди стикаються на своєму життєвому шляху, не мають однозначного вирішення. Приймаючи самостійне рішення, людина бере на бе відповідальність за власне життя та власне рішення, за власну долю. У такому разі людина стає більш впевненою у собі, зростає як особистість. Рішення, яке приймає людина у складній ситуації, не може бути однозначно правильним або неправильним. Найчастіше, оцінюючи правильність чи неправильність того чи іншого рішення, ми зважаємо на те, якими будуть (або вже є) його наслідки. Однак у реальному житті передбачити усі можливі наслідки прийнятого рішення доволі складно. Завдання психолога полягає в тому, щоб націлити клієнта на самостійне, відповідальне, зважене рішення, яке сам клієнт вважає правильним. Адже людина схильна захищати і виправдовувати прийняті нею рішення. А тому, приймаючи рішення за клієнта, психолог позбавляє його необхідності аргументувати свої вчинки, а відтак - і впевненості у власній правоті. А тому завдання психолога ще й у тому, щоб клієнт вважав прийняте ним рішення своїм власним, а не нав'язаним зовні. Отже, діяльність психолога, спрямована на врегулювання конфлікту, включає в себе медіацію, або посередницьку діяльність, та надання психологічної допомоги учасникам конфлікту з елементами психодіагностики, консультування та психотерапії.

53. Поняття про психологічне посередництво.

Психологічне посередництво - це форма роботи психолога із врегулювання конфліктів, яка спрямована на розв'язання конкретних конфліктних ситуацій, це психологічна допомога людям у конфліктних ситуаціях, спрямована на відновлення порушених стосунків та їхнє продовження на новій, більш конструктивній основі (Н.В. Гришина).

Найголовніше, що психологічне посередництво спрямоване на вирішення конкретної конфліктної ситуації. Звичайно, наслідком такої роботи може стати загальне поліпшення міжособистісних взаємин клієнта з його оточенням.

Отже, психологічне посередництво поєднує у собі різні форми роботи з конфліктами, використовуючи досвід психологів та конфліктологів. Ці форми насамперед пов'язані з використанням ідей посередництва, медіаторства в організації процесу переговорів між учасниками конфлікту з метою вироблення взаємоприйнятного рішення. Однак слід пам'ятати, що хоча психологічне посередництво тісно пов'язане з медіаторством, ці процеси не є тотожними.

Сутність психологічного посередництва у міжособистісних конфліктах - це участь психолога у комунікативному процесі, спрямованому на створення такої ситуації у взаємодії учасників конфлікту, яка сприяє пом'якшенню їхнього протистояння та виникненню згоди (Н.В. Гришина).

Відмінність полягає насамперед у тому, що психологу доводиться працювати з людьми, які пов'язані між собою тривалими стосунками. Тому його робота має бути спрямована не лише на пошук взаємоприйнятного рішення, а й на відновлення та збереження взаємин між учасниками конфліктної ситуації.

Н.В. Гришина вважає, що процес психологічного посередництва мусить відповідати чітким принципам:

1) посередник нейтральний, він не виносить власних оцінок та суджень, не приєднується до сторін конфлікту;

2) посередник працює з процесом та не впливає на характер рішень, які приймаються;

3) посередник стимулює перехід учасників обговорення від конфронтації до домовленостей;

4) посередник забезпечує захищеність учасників переговорів;

5) посередник несе відповідальність за процес, але не за характер рішень, які приймаються.

Тобто психолог-посередник має керуватися тим, що люди здатні змінюватися самі та змінювати свої власні рішення, незалежно від того, наскільки складна ситуація, у яку вони потрапили. По суті, психологічне посередництво спрямоване не на прийняття рішення щодо проблеми, а на організацію взаємодії між учасниками, під час якої і буде прийняте те чи інше рішення.

Психологи дискутують про нейтральність психолога при роботі з клієнтом. Деякі психологи вважають, що психолог не має займати певну власну моральну позицію стосовно проблем клієнта, оскільки це може вплинути на прийняття клієнтом того чи іншого рішення. Інша точка зору передбачає, що психолог повинен має висловлювати позицію з приводу проблеми клієнта, оскільки інакше клієнт вважатиме припустимою будь-яку лінію поведінки зі свого боку.

На заперечення обох цих точок зору Р. Кочюнас вважає, що консультант мусить мати чітку ціннісну позицію і не приховувати її від клієнта.

У будь-якому разі психолог має бути переконаний у тому, що будь-які проблеми можна вирішити, однак для цього учасники конфлікту мусять налагодити спілкування між собою самостійно чи за допомогою психолога. Сама собою проблема не вирішується: замовчувати проблему не означає її вирішити.

54. Бар'єри комунікації у конфліктах та можливості взаєморозуміння.

Перешкодою на шляху до вирішення конфліктів можуть стати комунікативні бар'єри. Якщо людина звертається до психолога з проханням по допомогу у вирішенні певних внутрішніх проблем чи проблем у взаєминах з оточенням, це означає, що вона усвідомлює наявність певних труднощів у вирішенні тієї чи іншої ситуації.

Найважливішою перешкодою у конструктивній роботі з конфліктом є небажання його вирішувати. Таке можливо тоді, коли наявність конфлікту у відносинах надає певні переваги сторонам конфлікту (або одній із сторін).

Ще одним бар'єром комунікації у конфліктах Н.В. Гришина вважає часте застосування "силових" методів та звичку бути суддею. У разі виникнення конфлікту кожна із сторін схильна оцінювати свою позицію як більш "правильну", справедливу, обгрунтовану. Якщо людина ототожнює ставлення опонента до своєї позиції із його ставленням до себе, вона стає емоційно втягнутою у конфлікт. У такому разі, захищаючи власну позицію у конфлікті, вона фактично захищатиме своє "Я".

Доволі часто бар'єром, який перешкоджає людям вирішувати конфлікти, є неефективні стратегії поведінки, основані на уявленні про те, що у конфлікті обов'язково одна із сторін перемагає, а інша є переможеною. У такому разі замість пошуку можливих варіантів вирішення проблеми людина бореться за свої інтереси.На виникнення та перебіг конфлікту впливає і рівень комунікативної компетентності особистості.

Н.В. Гришина зазначає, що дезорганізація взаємодії у конфлікті особливо яскраво виявляється саме у вербальній комунікації. Але й саме завдяки вербальній комунікації учасники конфлікту можуть знайти взаєморозуміння. Конфлікт є комунікативною ситуацією. У ньому кожна із сторін прагне зрозуміти іншу, прагне, щоб її зрозуміли, і прагне вплинути певним способом на іншу сторону. Однак в умовах конфлікту люди схильні вбачати за сказаними ще й певний підтекст, який часто більшою мірою впливає на формування у них моделей ситуації, аніж фактичний стан справ.

55. Робота психолога з реальними ситуаціями міжособистісних взаємин

Психотерапія, психологічне консультування та групова психотерапевтична робота спрямовані головно на вирішення індивідуальних проблем людини. Однак практичний психолог часто у своїх професійній діяльності стикається з необхідністю вирішувати конкретні конфліктні ситуації, які виникають між людьми у процесі їхнього спілкування.

У такому разі психолог може піти двома шляхами. Перший -застосувати вищезазначені форми роботи, сконцентрувавшись на роботі з клієнтом з конфліктом або конфліктною сферою взаємин. Обираючи такий шлях, психолог припускає, що обговорення та аналіз конфліктної ситуації, зміни, які виникають у позиції клієнта, його поглядах, трансформують і саму конфліктну ситуацію. Інший шлях, яким може піти психолог, передбачає його прямий контакт з усіма учасниками конфліктної ситуації. Так психолог стає ініціатором діалогу між учасниками конфліктної ситуації.

Працюючи безпосередньо з учасниками конфлікту, консультант орієнтується переважно на конкретний конфлікт людини, на певну сферу взаємодії, а не на її міжособистісні стосунки загалом. Проте вирішення конкретного конфлікту може сприяти поліпшенню міжособистісного спілкування загалом.

Найбільший досвід роботи накопичено у сімейній психотерапії, коли водночас із індивідуальною та груповою психотерапією застосовують подружню психотерапію, спрямовану на те, щоб допомогти подружжю подолати сімейні конфлікти та гармонізувати взаємини. Зокрема, цікавий досвід накопичено у цьому напрямі психологами С. Мінухіним, Ч. Фішман, О. Сидоренко, Н. Пезешкіаном та ін.

У різних терапевтичних підходах отримують свій розвиток ідеї та форми роботи, які мають на меті змінити форми взаємин людей, допомогти усвідомити та зрозуміти власні проблеми, і, зрештою, перейти на новий рівень взаємовідносин.

56. Процес психологічного посередництва

Спрощено процес психологічного посередництва можна подати у вигляді процесу, що включає в себе три стадії:

1) бесіда з першим учасником конфлікту;

2) бесіда з другим учасником конфлікту;

3) спільне обговорення проблеми учасниками конфлікту та посередником.

Психологічне посередництво основане на принципах медіаторства, однак робота психолога як посередника відрізняється певними особливостями.

Наступна фаза роботи - аналіз власне конфлікту.

Наступним етапом є робота психолога з кожним із учасників конфліктної ситуації.

Наступним етапом у роботі психолога з конфліктом є спільне обговорення проблеми його учасниками. Перед початком спільного обговорення конфлікту його учасниками психолог здійснює певну підготовку до нього.

Отже, у своїй роботі посередник має дотримуватися принципу нейтральності. Н.В. Гришина зазначає, що на поведінковому рівні він реалізується за допомогою специфічних прийомів, які вона назвала "збалансованою поведінкою". Збалансована поведінка - це така поведінка, яка реалізує принцип нейтральності посередника та забезпечує паритет учасників обговорення за рахунок підтримання балансу сил за столом переговорів.

На завершальному етапі спільного обговорення ситуації, у тому разі, коли процес переговорів пройшов успішно і під час обговорення сторонам вдавалося дійти згоди щодо окремих аспектів проблеми, учасникам переговорного процесу залишається підбити підсумки і закріпити досягнуті угоди.

Основна відмінність між медіатором у ділових переговорах та психологом посередником полягає в тому, що останній, окрім надання допомоги у вирішенні конкретного конфлікту, надає учасникам конфліктної ситуації ще й психологічну допомогу у збереженні або відновленні стосунків.

Вище вже зазначалося, що у процесі вирішення конфліктної ситуації психолог як посередник мусить стримувати деструктивні вияви в учасників переговорів. Однак потребує уваги і той факт, що конфліктні ситуації зазвичай характеризуються значною емоційною напруженістю, і учасники конфлікту можуть відчувати сильні емоції, які мають деструктивний характер. І психолог іноді має давати учасникам конфлікту можливість висловити, "розрядити" емоції, навіть негативні. При цьому він має знати: якщо емоційні вияви учасників конфлікту сприяють поліпшенню комунікації, формують відвертіший тон обговорення, дають змогу зменшити напругу, то їх можна вважати позитивними з погляду впливу на процес комунікації. Тому вияв таких емоцій посередник не має стримувати.

Якщо ж при обговоренні конфліктної ситуації її учасники поводяться надмірно скуто, "закрито", їхня емоційна втягнутість у процес обговорення є загалом недостатньою, психолог, навпаки, мусить стимулювати їх до більш відкритих емоційних виявів.

У разі, коли учасники зустрічі уникають прямого діалогу, посередник зобов'язаний спонукати їх до прямої комунікації, особливо якщо їхні висловлювання значущі і конструктивні та можуть позитивно вплинути на загальне обговорення проблеми. Якщо ж висловлювання учасників зустрічі мають деструктивний характер, психологу доцільно переключити комунікацію на себе.

 

57.Теорія та практика вирішення конфліктів у практиці шкільного психолога

Одним з важливих напрямів роботи шкільного психолога є робота у сфері попередження конфліктів.

Як зазначалося вище, у другій половині XX століття дослідники конфліктів концентрували свою увагу на практичній роботі, вбачаючи своє завдання у попередженні та розв'язанні конфліктів.

Одним з основоположників роботи, спрямованої на попередження та розв'язання конфліктів, став К. Левін, який і заснував "Журнал соціальних проблем" та Товариство психологічних досліджень соціальних проблем. На його теоретичних положеннях грунтувалася значна кількість американських досліджень. Зокрема, ідеї К. Левіна використовували Бергел та Бер під час роботи з керування конфліктами у групах арабо-палестинської та єврейської молоді.

Дж. Морено одним із перших спробував виконати роботу, спрямовану на поліпшення стосунків у групах, застосовуючи власний підхід. Він вважав експеримент у навчально-виховній колонії для дівчат з делінквентною поведінкою успішним поєднанням соціо-терап її та психотерапії.

Основу сучасної конфліктології становлять роботи, спрямовані на визначення особливостей і закономірностей керування конфліктами та їхнього розв'язання.

Загалом можна виділити три основні підходи, які найчастіше застосовуються при роботі з конфліктами:

1) психоаналітичний (а у ширшому розумінні - психодинамічні підходи);

2) поведінкова психотерапія (біхевіоризм);

3) гуманістичні підходи (клієнт-центрована терапія, гештальттерапія, екзистенпійна психотерапія).

Останнім часом зростає популярність вивчення конфліктів. У багатьох вищих навчальних закладах, зокрема, при підготовці педагогів та керівників, з'являються навчальні дисципліни, присвячені конфліктній проблематиці. Деякі дослідники зазначають популярність конфліктологічних курсів. Проте більшість науковців вивчає міжособистісну взаємодію, яка відбувається вже власне у конфлікті, не приділяючи окремої уваги проблемі попередження та підготовки особистості до конструктивного вирішення конфліктних ситуацій. Однак підготовку особистості до попередження та вирішення конфліктів треба розпочинати значно раніше. Зокрема доцільно проводити просвітницьку роботу серед школярів та молоді, присвячену проблемам у міжособистісних взаєминах.

На нашу думку, робота шкільного психолога з міжособистісними конфліктами може бути сконцентрована на таких напрямах:

1) прогнозування та профілактика конфліктів, що забезпечуватиме своєчасне виявлення потенційних конфліктних ситуацій та за умови високої конфліктної компетентності вирішувати суперечності на етапі, коли конфлікт ще не набув форми відкритого протистояння;

2) попередження конфліктів, що передбачає створення таких умов діяльності, які перешкоджали б виникненню суперечностей та конфліктів;

3) формування конфліктної компетентності з метою успішного вирішення особистістю міжособистісних конфліктів у різних ситуаціях життєдіяльності;

4) створення професійної системи посередництва у вирішенні різноманітних конфліктів.

Характер сприймання комунікативної ситуації прямо залежить від комунікативної компетентності особистості. Комунікативна компетентність - це сукупність навичок та вмінь, необхідних для ефективного спілкування. Якщо говорити про здатність особистості вирішувати міжособистісні конфлікти, то зазначимо, що для їхнього успішного вирішення особистість мусить мати сукупність відповідних навичок та умінь, які ми можемо визначити як частину загальної комунікативної культури та комунікативної компетентності - конфліктну компетентність.

Б.И. Хасан вважає, що у разі визнання суперечливого характеру процесу розвитку, потрібно брати до уваги таку важливу характеристику ефективної продуктивно-комунікативної діяльності, як конфліктна компетентність. Він вважає, що саме від конфліктної компетентності особистості залежить напрям та результати процесу міжособистісної взаємодії.

Конфліктну компетентність він розглядає як невід'ємну складову загальної комунікативної компетентності, яка включає в себе обізнаність про діапазон можливих стратегій поведінки у конфлікті та уміння адекватно реалізовувати ці стратегії у конкретній життєвій ситуації. На його думку, конфліктна компетентність - це уміння утримувати суперечність у продуктивній конфліктній формі, яка сприяла б її вирішенню.

На підставі розуміння конфлікту як такої специфічної організованості діяльності, у якій суперечність утримується у процесі його вирішення, він визначає два рівні конфліктної компетентності:

- перший рівень передбачає здатність до розпізнавання ознак конфлікту, який відбувся, його оформлення для утримання втіленої у ньому суперечності та володіння способами регулювання для розв'язання;

- другий рівень передбачає уміння проектувати необхідні для досягнення певних результатів конфлікти та конструювати їх безпосередньо у ситуаціях взаємодії.

На другому рівні для особистості характерне володіння способами організації продуктивно орієнтованої конфліктної поведінки учасників та сторін взаємодії.

При цьому треба враховувати два основні положення, на які слід спиратися у процесі формування конфліктної компетентності:

1) однією з найефективніших форм розв'язання суперечностей є переговори; саме вони створюють необхідність та найважливіший контекст співробітництва та кооперації;

2) навчання (зокрема і перепідготовка та підвищення кваліфікації психологів, діяльність яких пов'язана з розв'язанням конфліктів та веденням переговорів) може відбуватися лише за умови, що учасники отримують позитивний досвід самостійного аналізу конфліктних ситуацій, їхнє проектування та конструювання у навчальних умовах.

Зазначимо, що поняття конфліктної компетентності у сучасній психологічній науці не нове, проте сьогодні воно є недостатньо чітким та однозначним. Зокрема, І.В. Ващенко стверджує, що розвиток конфліктної компетентності особистості передбачає певний рівень розвитку обізнаності про діапазон можливих стратегій поведінки у конфлікті та навички реалізації цих стратегій у конкретній життєвій ситуації. Вона вважає, що конфліктна компетентність відіграє значну роль у розвитку уміння до прогнозування конфліктів. Також, на думку дослідниці, конфліктна компетентність певного рівня розвитку притаманна практично кожній людині. Високий рівень конфліктної компетентності передбачає можливість виконання психотехнічних дій у досить широкому діапазоні з урахуванням зміни умов та самих активних сторін. Набуття конфліктної компетентності розглядають як складний, пов'язаний із віковим розвитком процес, який, забезпечуючи досягнення високого рівня конфліктної компетентності може бути показником відповідних фаз вікового особистісного розвитку та психолого-професійним орієнтиром та критерієм. Загалом для цього дослідника конфліктна компетентність є комплексним утворенням, яке поєднує соціально-психелогічну, комунікативну та етичну компетентність. Конфліктна компетентність передбачає, що особистість вміє:

1) впливати на людей під час конфлікту шляхом спілкування з ними;

2) керувати поведінкою учасників конфліктних ситуацій;

3) виявляти і прогнозувати конфліктні ситуації.

Л.А. Петровська розуміє конфліктну компетентність, спираючись на значення комунікативної компетентності. Вона зазначає, що конфліктна компетентність - це насамперед засвоєння позиції партнерства, співробітництва на тлі володіння й іншими поведін-ковими стратегіями. Показником зрілого, компетентного спілкування є гнучкість у адекватній зміні психологічних позицій.

Останнім часом у психолого-педагогічних дослідженнях відбувається розмежування понять "конфліктна" та "конфліктологічна компетентність". Зокрема, І.В. Козич визначає конфліктологічну компетентність як частину професійної компетентності, як здатність спеціаліста конструктивно усвідомити всі основні цінності, які взаємодіють у конфлікті, а також елементи конфлікту як цілісного об'єкта, знати всі необхідні умови, закономірності переходу одного етапу конфліктної ситуації в інший. Вона включає уміння спрогнозувати майбутню конфліктну ситуацію, конструктивно змінити ситуацію конфлікту і скористатися конфліктом для досягнення своєї мети з урахуванням інтересів іншої сторони.

Для успішного розв'язання конфлікту потрібна, на думку О. Кар-тунова та О. Маруховської, наявність таких умов:

1) достатня зрілість конфлікту;

2) розуміння суб'єктами конфлікту необхідності його розв'язання;

3) готовність та спроможність сторін конфлікту до конструктивних дій;

4) наявність для цього засобів, механізмів, ресурсів тощо.

Ці умови є адекватними і для успішного розв'язання міжособистісних конфліктів.

Дорослі мають оцінювати ефективність виховання на основі того, наскільки вдалося їм підготувати молодих людей до самостійних дій та приймання рішень в умовах, яких не було і в принципі не могло бути за життя батьківського покоління.

Загалом можна сказати, що для успішного формування конфліктної компетентності молоді потрібно, щоб практичний психолог володів високим рівнем конфліктологічної компетентності.

58. Практика вирішення конфліктів у сфері "діти-дорослі".

На перший погляд видається очевидним, що людям властиві певні особливості, які можуть провокувати виникнення конфліктів. До таких особливостей може належати схильність до суперництва, рівень конфліктності, бажання перемогти та інші. Також психологи зауважують, що певна нестабільність, яка властива сучасному суспільству, демонстрація насильницьких способів вирішення проблем та суперечностей можуть провокувати вияви агресії у молоді.

Однак не варто забувати, що такі форми поведінки можуть засвоюватися шляхом наслідування. А це означає, що аналогічно можна прищеплювати молоді й інші, протилежні зазначеним форми поведінки. Тобто якщо діти можуть навчитися від інших людей агресивних виявів, то шляхом цілеспрямованого навчання у них можна сформувати і більш конструктивні та миролюбні поведінкові навички.

Наприклад, Я.Л. Коломінський та Б.П. Жизнєвський у своєму дослідженні виявили типові причини, які призводять до конфліктів на різних етапах дошкільного дитинства. Наприклад, у наймолодших конфлікти виникають через іграшки, у середньому дошкільному віці - через ролі, а у старших дошкільників - через дотримання правил та формування складу учасників гри. Виділення як чинника конфліктів складу учасників гри дає змогу зробити висновок про те, що міжособистісні стосунки набувають важливого значення уже в дітей дошкільного віку.

Також дослідники спостерігали вияви конфліктної поведінки дітей. Проаналізувавши результати спостережень, вони виділили шість основних способів впливу дошкільників один на одного під час конфлікту:

1) "фізичний вплив" - штовхаються, забирають іграшки, б'ються і т.ін.;

2) "опосередкований вплив" - вплив на суперника через інших людей - скарги, крик та плач з метою привертання уваги;

3) "психологічний вплив" - тиск на партнера за допомогою крику, плачу, тупотіння ногами;

4) "словесний вплив" - вказівки партнерові щодо того, що він мас робити і чого робити не повинен, або заявки про власні дії чи відмову від виконання вказівок партнера; 4

5) "погрози та санкції" - попередження про можливі негативні наслідки дій партнера: погроза поскаржитися дорослим, погроза зруйнувати гру, погроза розірвати стосунки загалом, а також різні слова, які промовляються із загрозливою інтонацією;

6) "аргументи" - спроби пояснити, обгрунтувати власні домагання чи неправомірність домагань партнера, апеляція до правил, негативна оцінка дій партнера, оцінки своїх дій.

Експериментальне дослідження дало можливість виявити той факт, що приблизно у віці 3-4 років зростає кількість конфліктів, які вирішуються позитивно. Тому саме в цьому віці найефективнішим є втручання дорослого, який може дати дітям зразок конструктивного вирішення конфліктних ситуацій.

Цікавим є дослідження Є. Кіршбаума, під час якого він виділив типи реагування педагогів на конфлікти:

1) "репресивні заходи" - вчителі виявляють готовність до відкидання негативних реакцій учнів та вжиття репресивних заходів щодо винуватця;

2) "ігнорування конфлікту" - прагнення до витіснення неприємної інформації, продовження своєї діяльності, яке відображає установку "зі мною такого бути не може";

3) "рольовий вплив" - намір розв'язати конфлікт у межах рольового впливу;

4) "витіснення мотивів" - вчителі виражають готовність до уточнення, розуміння мотивів поведінки учня;

5) "стимул до власних змін" - реакція у вигляді появи бажання щось змінити у своїй поведінці, своєму ставленні, тобто конфлікт сприймається як інформація щодо необхідності скорегувати власну поведінку;

6) "рефлексія" - висловлювання про почуття, переживання, роздуми, що виникають стосовно конфлікту.

Вчителі, яких дослідник зарахував до групи "неуспішних", схильні були до вияву перших двох типів реакцій, які є неконструктивними. Окрім того, виявилося, що вчителі із категорії "неуспішних" власне уявлення про успішність пов'язували з контролем над негативними подіями та ситуаціями. Тобто у них була наявна мотивація уникнення невдач у професійній діяльності.

Експериментальні дослідження засвідчили, що здебільшого при виникненні конфліктних ситуацій вчителі надають перевагу зовнішньому припиненню конфліктів, застосуванню санкцій щодо учнів, приблизно у половині випадків проводять роз'яснювальні бесіди і приблизно один з десяти випадків виникнення конфліктних ситуацій ігнорують. Найчастіше це пов'язано з тим, що педагоги просто не знають, як слід реагувати на конфліктну ситуацію.

Також стиль поведінки педагога пов'язаний із тими зразками поведінки, які засвоюють його вихованці. Стиль педагогічного спілкування переноситься і на поведінку учнів у сім'ї.

Зазвичай у разі виникнення конфліктів між дітьми вчителі та вихователі відіграють роль третейського судді або арбітра, який бере на себе вирішення конфлікту.

Також результати досліджень свідчать про те, що у разі виникнення конфліктів між дітьми в сім'ї батьки схильні поводитися аналогічно. Здебільшого у тій чи іншій формі батьки засуджують чи навіть карають того, кого визнають винним у суперечці, однак такі негативні аспекти у поведінці їхніх дітей, як агресія, хитрування, брехня, залишаються поза їхньою увагою.

Відтак можна зробити висновок про те, що діти зазвичай засвоюють від дорослих неконструктивні форми розв'язання конфліктів.

59. Формування навичок ефективної поведінки у конфліктах дітей різного віку

Припустимо, що навчати дітей ефективної поведінки у разі виникнення тих чи інших конфліктів доцільно з найбільш ранніх етапів онтогенезу. Однак це навчання повинне врах. вікові особливості та можливості дітей.

У ранньому віці, коли дитина активно засвоює рідну мову, відбувається "мовленнєве" освоєння конфлікту. Дітей уже можна навчати висловлювати свою думку та свої потреби у конфліктних ситуаціях словами, поступово формувати у них навички конструктивної взаємодії у конфліктних ситуаціях.

У дошк. віці доцільно навчати дітей конструктивній поведінці у конфліктах шляхом пояснень, обговорення конфліктних ситуацій. Таке обговорення навчить дітей аналізувати конфлікти, віднаходити причини їхнього виникнення та шукати шляхи конструктивного вирішення.

У шкільному віці значно розширюється діапазон можливих форм навчання. Зміни, які відбуваються у соціальній ситуації розвитку, в інтелектуальній та особистісній сферах дитини із вступом до школи, дають змогу включити у навчання дітей, окрім аналізу конкретних конфліктних ситуацій, ще й дискусії, які будуть спрямовані на усвідомлення дітьми різниці між добром і злом та на формування ставлення до цих проблем.

Зі школярами варто застосувати майже усі форми роботи, можливі в соціально-психологічному тренінгу, хоча, звичайно, при доборі вправ треба враховувати вікові особливості дітей.

 

60. Орієнтація дорослих на конструктивну взаємодію

Проблема конфліктів є однією з найактуальніших у сучасному суспільстві. Усі ми повинні прийняти як належне факт наявності різноманітних конфліктів і необхідності навчитися їх вирішувати.

Уникнути конфліктів не вдасться, оскільки кожна людина унікальна, кожна має свої власні інтереси і право відстоювати ці інтереси. Інша справа, що це вимагає відповідних знань, які дадуть змогу конструктивно вирішувати суперечності, що виникають у процесі взаємодії людей.

Сучасна людина має володіти широким діапазоном можливих реакцій на ситуації суперечностей.

Ефективною можна вважати таку поведінку у конфлікті, яка допомагає його учасникам максимально задовольнити власні потреби, не нашкодивши при цьому інтересам свого опонента.

Отже, знову постає проблема необхідності формування конфліктної компетентності, як частини загальної комунікативної культури особистості.

Однією з проблем у такому випадку видається подолання негативних установок щодо конфліктів, які сформувалися у свідомості людей.

 





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-11-05; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1182 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Чтобы получился студенческий борщ, его нужно варить также как и домашний, только без мяса и развести водой 1:10 © Неизвестно
==> читать все изречения...

957 - | 917 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.