Дослідження феномену «дитинства» у руслі культурної спадковості: М. Мід

Маргарет Мід займалася дослідженнями в галузі культурної антропології. Її праця «Культура та світ дитинства» стала узагальненням спостережень дослідниці напрямків розвитку культури різноманітних племен у їх взаємозв’язку із світом дитинства. Об’єктами її дослідження стали племена Самоа, Чамбулі, Арапеші, Балі, Ятмули, племена Нової Гвінеї. Дослідницю цікавили такі особливості життя як організація сім’ї, моральні приписи, особливості виховання, традиції тощо. Висновки, які вона зробила внаслідок цих спостережень, пов’язані з багатьма протиріччями, що наявні в сучасних методах соціалізації дитини.

Розглянемо основні ідеї, висловлені М. Мід у її праці.

Культури можна відрізнити одну від одної не лише за відносною значущістю ролей, які грають представники старшого покоління і інші родичі, але і по тому, наскільки незмінною є форма того, що передається від старшого покоління до внуків. Наприклад, про зміну стилів життя, (наприклад, жінки, що виходять заміж, замість того щоб залишатися поряд зі своїми матерями та виїжджають жити до чоловіків) свідчитиме зміна традиційних стилів рукоділля. З іншого боку, є такі чинники, які важко змінити в плані стилю протягом великих проміжків часу (наприклад, колискові пісні).

Консерватизм у вихованні дітей — характерна межа тих культур, в яких маленькі діти наглядають за немовлятами, а молодша дитина за віком дуже близька до своєї «маленької няньки». Ця маленька нянька дуже мало вимагає від неї і дуже мало може їй дати. У дуже складних культурах няньки з середовища селян, що виховують дитину шляхом виконання за неї будь-яких дій, зводять стимуляцію дитини до мінімуму, також роблять характерний консервативний вплив на своїх вихованців.

Коли у суспільство, що використовує дітей як няньок, вводяться школи, культурні традиції можуть бути порушені у багатьох відношеннях. Старших дітей відривають від безперервного засвоєння традиційних умінь, їх відокремлюють від сімей і ставлять під керівництво вчителів, стиль і зміст навчання у яких можуть бути чимось абсолютно новим для даного суспільства. У той же самий час матері повинні перейняти на себе турботу про молодших дітей. Це, природно, відбувається і тоді, коли селянство не пропонує більше няньок для догляду за дітьми забезпечених людей. В обох випадках у життєвій ситуації виникає новий елемент. Матері і батьки, що мають інші серйозні обов’язки, стають значно вимогливішими до дітей, менш терпиміші, з меншим захопленням спримають залежне, інфантильним становище дітей. До того ж приклади, які вони подають своїм дітям, значно складніші, вимагають від них засвоєння багатьох навиків.

Наявність кастового компоненту у вихованні дітей породжує дуже складні взаємини між двома групами. На американському південному Сході, де діти, що належали до вищих класів білих, виховувалися негритянками. Біла дитина набувала відчуття близькості до чорних, а нянька вчилася ставитися до свого підопічного не так, як вона до власної дитини. Такої сворідної інтимності відносин, що існувала між цими двома взаємодіючими групами, не було в інших групах.

У США консервативні і стабілізуючі наслідки старих міжкастових і міжкласових відносин зникають дуже швидко. З часів другої світової війни зміни в освіті, відмова виконувати наймані роботи по господарству, виникнення нових можливостей для додаткової праці, включаючи її висококваліфіковані сфери, нові закономірності розселення — все це привело до загального краху старої системи взаємин між тими, хто слідує стандартам старої культури, і тими, хто внаслідок кольору шкіри, освіти, соціальної ізоляції або особистих схильностей відмовляється їм слідувати.

Кожна культура при вихованні дітей надає особливе значення тільки деяким віковим періодам дозрівання дитини, в різних шарах одного і того ж складного суспільства ці періоди можуть бути різними. У культурах, що звертають особливу увагу на годування дитини в ранньому дитинстві, важливу роль відіграють матері і бабці. Де хлопчик дуже рано починає вчитися управляти своїм тілом і освоювати навики, пов’язані з освоєнням чоловічих умінь, там набувають важливого значення батько і дід. В тій мірі, в якій соціум протиставляє чоловічі та жіночі ролі, діти засвоюють їх на підсвідомому рівні. Тут М. Мід звертається до термінології З. Фрейда, вказуючи на формування едипового комплексу.

Велику увагу дослідниця приділяє особливостім зміни кльтурного стилю та факторам, які на це впливають. Вона звертається до життя іммігрантів в США та їхній вступ до армії. Вказує на важливу роль освіти в засвоєнні нових соціокультурних умов.

Якщо група вже засвоїла установку на зміни, здійснювані за допомогою освіти дітей, вона може пережити величезні зміни, залишаючись незмінною в основному.

У міру адаптації до американської культури представника всіх іммігрантських груп, що не говорять англійською, повинні були відмовитися від своєї мови і особливостей своєї культури. Головним механізмом адаптації була освіта дітей. Батьки не визначали характеру нової освіти; більш того, в більшості випадків вони ніяк не впливали і на систему освіти в тих країнах, звідки вони прибули. Вони були вимушені довірити своїх дітей школам і прийняти від своїх дітей тлумачення того, що таке правильна американська поведінка. Діти ж тут керувалися тільки розпорядженнями своїх вчителів і прикладом однолітків. З часом досвід дітей іммігрантів став досвідом всіх американських дітей, тепер уже — представників нової культури і людей нового століття. Їх авторитет, їх здатність служити в якості моделі поведінки в очах батьківського покоління значно виросли.

Коли кофігурація серед однолітків інституціонується культурою, ми стикаємося з явищем молодіжної культури або культури «тінейджерів»; вікова стратифікація, підтримана шкільною системою, набуває зростаючого значення. У культурному відношенні кофігурація стала домінуючою, переважаючою формою передачі культури. Її основним виявом стали засоби масової інформації, які почали відігравати основну роль в так званій освіті.

Суспільства, що свідомо користуються можливостями, закладеними в кофігураціі, суспільства, які спонукають підлітків або дорослих утворювати групи, в яких їх не виховують і не навчають, часто виявляються дуже гнучкими, такими, що легко адаптуються до нових умов. У тій мірі, в якій формальні групи, що виникають в учнівстві різних типів, при посвяченні у члени будь-яких співтовариств, на попередніх етапах підготовки до служби в армії або до роботи на будь-якій посаді, розглядаються як одна форми навчання дітей, що переходять одна в одну або ж, навпаки, як абсолютно постфігуративні явища. Вони виявляються ефективними механізмами викладання і навчання.

Чим сильніше відчувається різниця між поколіннями в сім’ї, чим більше соціальних змін, що зумовлюють входження людини в нові групи, тим крихкішою стає соціальна система, тим менш упевнено, ймовірно, себе відчуватиме індивід. Такі кофігуратипфні елементи розглянула М. Мід в контексті зміни культурного стилю. Разом з тим, вона виділяє і постфігуративну культуру (ту, в якій значна частина незмінного, традиційного, консервативна культура, три покоління якої постійно перебувають в своєрідному спілкуванні)

Для сучасних суспільств характерним стало зникнення ранніх форм постфігурації.

Для сучасного світу характерно і те, що він приймає факт розриву між поколіннями, чекає, що кожне нове покоління житиме в світі з іншою технологією.

Старше покоління припускає, що все ще існує загальна згода щодо природи доброго, істинного і прекрасного, що людська природа з її вродженими механізмами сприйняття, відчуття, мислення і дії, по суті, залишається незмінною.

Таким чином, М. Мід ставить «дитинство» в основу формування культурного стилю, певної системи, розвиток якої зодного боку задається попередніми соціальними нашаруванням, а з іншого – самостійно формує напрямок подальшого функціонування системи. Кофігуративна культурна система притамання гнучким культурам, що схильні до змін, а постфігуративна характеризується більшою консервативністю.