Тенденції антиісторизму в постмодерністській філософії

Головне завдання історичної науки – забезпечити самоідентифікацію суспільства й через це його консолідацію. В XІХ столітті засобом консолідації суспільства була лінійна пам'ять, заснована на загальній для більшості населення соціальної пам'яті. В історичній науці проявом лінійного сприйняття історичного досвіду був історичний метанаратив, заснований на єдиних правилах викладу й аргументації. У людини того часу ще було відчуття могутності людського розуму, здатного зрозуміти історію людства як єдиний процес. Тому люди того часу могли впевнено дивитися в майбутнє, будучи впевнені в можливості зрозуміти, пояснити й пророкувати розвиток суспільних процесів.

Наприкінці XX століття, що трактується як «кінець історії», пост-сучасність, багато мислителів починають гостро відчувати необхідність завершення історії, пов’язаного з переосмисленням традиційних цінностей, оскільки європейська цивілізація протягом уже декількох століть декларує про свій занепад. «Криза духу» початку XX століття була ознаменована повною втратою довіри до гуманізму і до раціоналізму, як до абсолютно спекулятивних ідеалів. Дві світові війни, тоталітарні режими, масові вбивства, руйнування міст, ідейний хаос поставили людину перед лицем всепоглинаючої космічної байдужості. Високі моральні принципи трансформувалися часто в цинізм, пізнавальний ідеалізм у технічні маніпуляції. У мистецтві мав місце перехід від створення шедевра до шокового, скандального здобутку. Всі ці тенденції реального життя стають об'єктом гострих дискусій сучасних мислителів [24, c. 198].

Цілісне органічне сприйняття історичного часу, характрне для XIX ст., змінюється у XX ст. фрагментованістю у сприйнятті часового континууму. Наш сучасник живе в умовах «множинності часів», тому він не може уявити минуле безпосереднім джерелом теперішнього. Множинність сприйняття історичного минулого може привести до псевдоісторичних трактувань минулого.

Однією з причин «дробленого» сприйняття історичної реальності історичною свідомістю, а також можливих ідеологічних «зловживань» історичною пам’ятю, є стрімке зростання у XX ст. нових напрямків історичної науки, що супроводжувалось руйнуванням цілісної картини світу і визначеного місця людини в ньому, також й історичного світу.

Узагальнюючим позначенням тенденцій, що намітилися у культурній самосвідомості розвинених країн Заходу кінця XX століття стало поняття – постмодернізм. Це ситуація у філософії, що позначає відмову від спроб систематизації, від спроб представити світ у вигляді жорстоких, замкнутих систем.

Постмодернізм, з одного боку, є продовженням нігілізму й ірраціоналізму XІX-ХХ століть, з іншого, – це не догматичне продовження, а симбіоз останніх із широкою палітрою гуманітарного знання, на базі якого досягається оригінальне трактування традиційних соціально-філософських проблем. Постмодерн прагне розширити способи освоєння дійсності та її осмислення за рахунок як розуму, так й Іншого: ірраціонального, трансцендентального, міфологічного.

В історичній науці й у філософії історії такий підхід означає заперечення смислу історії, що стає загальним напрямком розвитку західної суспільствознавчої думки в XX столітті. Із цієї позиції історія не є ні наукою, ні мистецтвом, а чимсь іншим – майстерною грою слів, що підміняє реальне.

Сучасні західні концепції смислу історії являють собою пряму реакцію на спадщину класичної філософії Нового часу, зокрема на марксистське вчення про смисл всесвітньо-історичного процесу. Якщо класична філософія Нового часу проникнута переконанням про можливості зрозуміти смисл всесвітньої історії, знайти підстави її єдності, прогресивного поступального руху, удосконалення людства, то багато сучасних західних концепцій смислу історії пов'язані з тотальним запереченням цих ідей.

Історик прагне осягнути предмет свого дослідження як смислову єдність. Для цього з усією очевидністю потрібні певні філософсько-світоглядні підстави. Звідси особливе філософське значення історичного знання, вміння побачити унікальні історичні події в їхньому зв'язку з картиною всесвітньої історії. Міркування про смисл історії покликані синтезувати історичні знання, спираючись на прийняту дослідником світоглядну платформу. Домагання на абсолютне бачення цієї проблеми дискредитували себе [25, c. 15].

Філософи, які відкидають класичну модель історіософського теоретизування, заперечують можливість побачити історію як смислову цілісність, тому що, на їхню думку, прогрес в історії – є лише одна з можливих моделей пізнання дійсності, а не об'єктивно існуюче явище. Вони хибність перспективи, заданої «міфологією прогресу, тобто концепцією однолінійної й об'єднуючої історії, здатної привести людство тим самим шляхом до найкращої мети».

Трансформується традиційний дослідницький простір історика, на перший план висуваються не безликі «структури» будь-якого характеру (від матеріальних до ідеологічний чи культурних), центр увани переноситься на вивчення індивідуальних стратегій (звідси активізація розвитку жанру історичної біографії, політичної історії).

Кардинальним чином змінюється сприйняття історії, погляд на її предмет. Реалізацією цього став розвиток у західній історичній науці таких напрямків досліджень як «інтелектуальна історія», що вивчає соціальні навички мислення, колективні автоматизми в ментальній сфері (область підсвідомого), світ уяви, мрій, їх ре-проекцій на соціальне.

Зміни типів соціальної пам'яті пов'язане зі змінами історіографії. На перший план виходять дослідження ментальності, дослідження з локальної, гендерної, повсякденної історії.

Сучасна людина постійно зіштовхується з різноманіттям, а це викликає психологічний стрес, почуття непевності у власних силах, сумнів у здатності зрозуміти те, що відбувається в суспільстві. Відбулася відмова від лінійних і стадіальних побудов історії.

Мобільність сучасної людини породжує необхідність самовизначення: «знайти себе в послідовності поколінь». Сучасна людина ідентифікує себе не в певній часовій точці, а в певній культурі. Звідси виникає відчуття припинення руху, відсутності в історії змісту. З кінцем ідеологічного протистояння й розпадом СРСР виникло відчуття «кінця історії» (Ф. Фукуяма) [46, c. 83].

Постмодернізм відображає новий етап методологічних змін, кількість і характер яких в історичному знанні співпадає з виділенням класичної, некласичної і постнекласичної раціональності, які застосовуються для описання розвитку природничих наук. Як зазначають дослідники, для класичного етапу, як уже зазначалось, був характерним описово-ілюстративний підхід, з цього слідувало спрощене уявлення про історичну реальність, її перекручування, в наслідок перенесення характристик сучасності на риси минулого. З історичного дослідження виключалось усе, що стосувалося суб’єкта, особливо суб’єктивна, попередня оцінка історичного факту. Отримані результати були підсумком виявлення єдиного сенсу, закладеного в історичній дійсності, і характризувались як об’єктивні. Тобто, для даного періоду був характерний візуально-описовий підхід до історичної дійсності, зведення історичних процесів і явищ до єдиного визначаючого фактору історичного розвитку.

Некласичний етап характеризується співвідношенням результатів дослідження з засобами і методами їх отримання. Об’єктивність історичного знання тепер стала визначатися не характером справжності підібраного матеріалу, а методологічною проблематикою, з якою дослідник підходить до цього матеріалу. Результат залежва від способу формулювання проблеми, від «запитань», з якими історик підходив до історичної дійсності, саме це умовою об’єктивності. Комплексність і міждисциплінарність були прийняті елементами методологічного підходу до історичної дійсності.

Постнекласичному етапу властива методологічна фрагментарність предмету дослідження, множинність підходів до його пояснення, поглиблення міждисциплінарного підходу та посилення наукової інтеграції, зокрема у контексті становлення концепції нелінійних динамік. Це спричинило глибинні методологічні зрушення, причому і природничо-науковій, і в гуманітарній областях. Серед них виділимо наступні.

По-перше, акцентування ідеї унікальної події, унікальної індивідуальності, моделювання історії, як різноманітного плато.

По-друге, поворот уваги від статики до динаміки, відмова від традиційної онтології у некласичної філософії, трактування світу як становлення, а не сталого.

По-третє, зняття жорсткої опозиції між суб'єктним і об'єктним блоками суб'єкт – об’єктної опозиції (трактування ситуації експерименту як знаходження спостерігача всередині спостережуваної реальності, розуміння буття інтерпретатора як життя у світі текстів). Увага до феномену контексту та проблеми автора.

По-четверте, утвердження ідеї плюралізму мови опису об'єкта, відмова від спроб пошуку «єдиної формули буття» (формулювання принципу додатковості, ідея «занепаду великих наррацій» і практика культурного еклектизму, що стоїть за нею)

У філософсько-історичних дослідженнях спостерігається поступове зростання значення історичного пояснення, яке відбувається на фоні дискредитації описових методів історичного дослідження, що широко застосовувались істориками у XIX столітті [31, c. 7].

Формування нових ідеалів пояснення та інтерпретації спирається на пріоритет процедур текстового аналізу і образ цілісної історичної картини, в якій результат історичного розвитку складається з усієї суми взаємопов’язаних елементів, які потенційно здатні визначити розвиток, а не з наявності визначаючого фактору історичного розвитку.

По-п’яте, перехід від ідеї «точного» передбачення майбутніх станів і форм поведінки об'єкта до ідеї ймовірнісного прогнозу (феномен руху без траєкторії у фізиці елементарних частинок; розвиток ідеї неодетермінізму);

Як для природничо-наукової, так і для гуманітарної сфер це означало, перш за все, кінець принципу універсалізму, ідеї можливості створення єдиного концептуального образу реальності. Це закладає основи «постісторії», яка мислиться, за висловом Дж.Ваттімо, як «подієвий потік». Відповідно центральним поняттям концепції історичного виступає поняття «події» як принципово одиничного, що не піддається гносеологічній процедурі узагальнення (генералізації) без втрати своєї сутнісної специфічності.

Ж.Дельоз трактує окрему подію в якості "одиничності", "оригінальності", "неповторності", "винятковості". Він вважає, що така "унікальна (сингулярна) точка протилежна звичайному", тому, що піддається логічному опису [36, c. 134].

Як вважає постмодернізм, саме такий підхід дозволяє побачити в історії реально складний, багатий можливостями і принципово нелінійний процес, а не заздалегідь накладену на нього спекулятивну схему однозначних причинно-наслідкових ланцюжків, що виключають будь-яку випадковість, а будь-яким явищем, що вибивається із загального правила можна знехтувати.

Слід звернути увагу, що установка на де-універсалізацію проявляється у різних формах: де-стандартизація, де-уніфікація, де-масифікація і т.п. Але в умовах постмодерну «торжество індивідуальності» функціонально виступає єдиним способом уніфікації суспільного життя.

Під впливом постмодернізму набуває нового значення у філософії історії проблема історичного тексту, оскільки зміна процедур інтерпретації і пояснення текста незворотно вела до зміни теоретичного базису історичної науки. Усвідомлення значення методологічних основ привело до посилення релятивізму і штучного конструювання об’єкта історичної науки. Ускладнюється трактування поняття факта, оскільки між текстом джерела і дослідником стала модель інтерпретації і пояснення: дослідник уже не міг брати необроблені факти з джерела.

Робота з джерелом перестає сприйматися як процедура виявлення одного єдиного сенсу, раз і назавжди закладеного в ньому. Одне й те ж джерело може бути однаково корисним, наприклад, в дослідженні менталітету соціальної групи, в дослідженні політичної чи економічної структури. До того ж, і «недостовірні» джерела, як і закладені в них різні смисли і перекручування, також мають неоспориму історико-пізнавальну цінність, як і джерела цілком достовірні [47, c. 50].

Спроба ввести в контекст історичних досліджень нову модель інтерпретації і пояснення базувалася на заміні поняття «джерело» концептом «текст». Якщо «джерело» позначало будь-яке свідчення минулого, то текст представляє задачу, сукупність культурних кодів, що створюють знакову різноманітність культури. Поняття джерела містить суб’єкт – об’єктну інтерпретацію, тоді як текст позбавлений такого смислу і не передбачає об’єктивації створившої його свідомості.

Відповідно, визначається предметне поле й стратегія вивчення історії. Центром є документ, писемна пам'ятка, історичний твір і т.п., які кваліфікуються як «текст» у його сучасному розумінні як значення простору нічим не мотивованих «ззовні» мовних «кодів» та їхніх інтерпретацій дослідниками («читачами»), що розшифровують відображувані ними кліше – моделі мислення й, відповідно, моделі поведінки й взаємодії, тобто комунікацій. Зіставляючи й диференціюючи мисленнєво-мовленнєві конструкції, дослідник повинен прагнути вловити «зрушення» й «розходження», «смислові напруги» «трансформації» у тексті як відображення даної на цей момент його «індивідуальної стратегії» [47, c. 21].

Таким чином, «немає нічого поза текстом», за висловом Ж. Деррида. Історія не має ніякої наперед заданої мети. Це виключає її «закритість» та «завершеність». Вона, як і мислення, і культура суть «відкритий простір» нескінченних трансформацій та інтерпретацій, процес заміщення «знаків», їх постійного «перекодування».

Текст сприймається і як сама історична реальність, «територія історика» і як, власне, «текст» джерела. Ці два аспекти тісно взаємодіють, що чітку межу між ними важко провести. Інтерпретація одного й того ж текста стає багатоаспектною, а будь-яке історичне явище може бути розлянуте в різних контекстах. Особливість тексту історика полягає в тому, що він уже від початку інтерпретований якимось чином його автором в процесі створення.

Тобто, текст імманентно по своїй природі несе на собі сліди інтерпретації, тому як поєднання співвіднесених знаків, розглядається як історичне поле дослідника. Таку концепцію можна своєрідно назвати концепцією «тотальної історії». Історичним джерелом стає будь-який вид інформації, що відповідає цілям і задачам дослідження.

Таким чином, історія й історичний факт втрачають свою розповідну форму, а їх зміст тепер залежить від характеру теорії, за допомогою якої оцінюється реальність. Інтерпретація фактів розглядається одночасно і як їх конструювання. Реконструкція події – це не просто відновлення понаявним даним «того, що відбулося». Подія розглядається як проекція культурних пластів і структур минулого на сучасний історичний горизонт дослідника.

За Фуко, йдеться про його роботи «Слова і речі», «Археологія знання», дискурс історика не є відображенням реального світу в минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між реальним світом та особою, що його пізнає (це так звана непозитивістська теорія історичної наррації). Автор – лише своєрідний манекен, через якого говорять дискурсні формації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість написання безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим, філософом, не існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати «альтернативна» історіографія з різноманітними варіантами інтерпретації подій [20, c. 49].

За словами Фуко, класичний історичний аналіз усіляко прагнув уникати теми перервності й будував образ безперервної історії. В історії ми не знаходимо достатньої безперервності переказів, навпаки, ми спостерігаємо зсуви й трансформації. Фуко критикує класичний підхід до історії. Він вводить поняття глобальної історії, що збирає всі феномени навколо єдиного центра, і тотальної історії, що розгортається у вигляді розсіювання, щоб показати відмінність між класичною й сучасною історичною наукою. Саме головне розходження між ними полягає у відношенні до проблеми документа і автора.

Для класичної історії документ – це мова, що замовкла. Для сучасної традиції документ – це якийсь простір, що відкритий для освоєння. Сам по собі документ уже не є свідком минулого. Таким раніше його робила історія.

Автор – це всього лише функціональний принцип. Це не метафізична величина, не безумовна константа. Ім'я автора виконує встановлену роль стосовно дискурсів, дозволяючи класифікувати тексти, групувати їх і приводити в певне відношення між собою. Це дозволяє відокремити тексти, наприклад, Гіппократа від текстів інших авторів. Питання про автора - це одне з можливих питань про суб'єкта [5, c. 108].

На противагу традиційному «історизму» («історицизму») Фуко пропонує принцип історичності. Кожна епоха має свою історію, що відразу й зненацька відкривається в її початку й так само відразу й зненацька закривається в її кінці. Нова епоха нічим не зобов'язана попередній і нічого не передає наступній, тому що історію характеризує радикальна переривчастість.

Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму. Історіографію деконструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її замінником, псевдодійсністю. Якщо «традиційна» історіографія при допомозі наукових доказів доводить, що щось трапилося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визначаючи для таких дій жодних наукових критеріїв.

Такі погляди безперечно слід вважати крайньо релятивістськими і нігілістичними. Уважаючи постмодернізм формою релятивізму, Ґеллнер зазначає: «релятивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігілізму (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотрібній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим по суті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким доходимо до розуміння суспільств і культури» [24, c. 86]

Узагальнюючи, спробуємо визначити програмні тенденції філософії історії, сформовані під впливом постмодернізму. Такими «новими» методологічними прийомами можна вважати:

– руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також пропаґандистською, псевдонауковою агіткою (як затирання границь між твором мистецтва та кічем). Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а довести істину неможливо. Така толерантність до кічу є однозначною з поблажливістю до фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існувати кілька історичних істин (можна поруч будувати кілька гіпотез там, де історичні джерела не в силі висвітлити подію в усій її багатоплановості – але й в таких випадках розрізняють достовірніші та менш достовірні гіпотези). Великий, а по суті гумористичний парадокс полягає в тім, що та белетристика, на яку перетворюють історичну науку, цілком серйозно вимагає, щоб її вважали наукою;

– Десцієнцизація науки, яка досягла високого рівня, дискретизація дослідницького ремесла. Отже, без скрупульозного дослідження джерел можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порівняння різноманітних інтерпретацій явищ і подій, а не до визначення чи утворення тієї інтерпретації, яка була б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукувати собі те, що суб'єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьому треба застосовувати різні фальсифікаторські прийоми: замовчування, перекручування відомостей про факти і процеси. Тим паче, що сцієнтичність науки можна замінити заідеологізованою і заполітизованою концептуально теоретичною історією, ґрунтуючись при цьому на постмодерністській філософії історії. В результаті здійснюється звичайна белетризація історії, виведення її зі складу гуманітарних наук, зрівняння її з художньою літературою до того рівня, що має пропагувати або проілюструвати якусь згори прийняту тезу чи ідею;

– Дискредитація макроісторії на користь мікроісторії. Частина істориків та псевдоісториків сприйняла це з ентузіазмом, бо зайняття об'єктивною, широкоплановою історією, адекватною джерелам, універсальною, у часі та просторі, макроісторією стало не лише важким, таким, що вимагає багато праці й часу, але й часто-густо небажаним, отже, нефінансованим, а також небезпечним, особливо щодо новітньої історії. Відбулося фіктивне поширення меж історії за рахунок мікроісторії, яку досліджувати легше і зручніше. Але, насправді, й раніше, до виникнення постмодернізму, ще при «традиційній» історіографії, будь-яких табу на тематику не було. Історію запахів Ален Корбен «Сморід і жонкіль. Нюх і суспільні уявлення XVIII-XIX ст.» могли написати також раніше. Зрозуміло, що сумування до купи навіть сотень мікроісторій не дасть у результаті хоча б одну макроісторію. Справа, однак, не в цьому, а в тому, щоб під приводом захоплення мікроісторією відійти від макроісторичних аналітично-синтетичних досліджень;

– Надання переваги фрагментарним або незавершеним працям, у яких висвітлення явищ, подій, процесів продумано не доводиться до завершення, сюжетна лінія свідомо обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток від початку до кінця не є обов'язковою вимогою для історика;

– Вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення соціальних явищ, запровадження математизації історії (абсурдний образ історії людства, стиснений до десяти сторіч у працях А. Фоменка), експериментування з історією в роді гри «що би було, як би було», не так як насправді було, а цілком інакше. У такий спосіб проявляється нахил до безцільного і безплідного конструювання неіснуючої історії, бажання до утворення контрфактичних моделей не у вигляді дослідницького методу (наприклад, при історико-демографічних дослідженнях для визначення дефіциту населення внаслідок епідемії, воєн, масового терору, голодомору), а як суб'єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися інакше, але насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке конструювання неіснуючої історїї проводиться з точки зору сучасної ідеологізації та політизації;

– Проголошення кінця історії та історіографії. Це якраз цілком нове явище, бо був Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого не навчила», тому вона непотрібна, були Карл Маркс і Фрідріг Енґельс з неісторичними націями, націями без історії, врешті є Френсіс Фукуяма, що оголосив кінець історії, бо є американська демократія, далі якої людству вже нікуди іти (його «Кінець історії та остання людина»). У даному випадку замовник «кінця історії» прозорий;

– Зведення історичної методики до дослідження тексту з намаганням викриття його, нібито, завжди прихованого змісту. Це без попередньої критики тексту (бо, може, деякі тексти досліджувати не варто або не потрібно) і без згадки про те, що багатошаровість і багатоступеневість текстів відомі давно, а відроджене в удосконаленому вигляді, наприклад, від часів структуралізму. Та вивчення тексту перетворюється на самоціль з явними ознаками лінгвістичного детермінізму, тим паче, що таке дослідження тексту ведеться дуже часто з відривом від історичного контексту.

– Заперечення достовірності історичних знань з позицій крайнього релятивізму та з ігноруванням того, що така філософська і методологічна проблема існує та розглядається від початків виникнення теорії пізнання, отже, ще від античних часів;

– Рішуче і безапеляційне руйнування національної історії, зокрема, тих націй, які XIX ст. визначили неісторичними. Навіть у тих випадках, коли заперечення національної історії абсолютно суперечить принципові мікроісторії (приміром страшні звинувачення викликала написана М. Каснером «Баскійська історія», бо в ній, нібито, викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді відповідає змістові історії невеликого народу в найновіших часах);

– Проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, повстань, бунтів. Почерк замовників також у цьому випадку зрозумілий.

Насамкінець зазначимо, що треба відкинути деякі наївні твердження, наприклад, що лише постмодернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну тематику; що інтердисциплінарнідослідження – не здобуток постмодернізму, що до його заслуг належить глибокий джерелознавчий аналіз. Постмодернізмові для порятунку його репутації додають такі позитивні риси, яких у нього ніколи не було. Компаративізм – це не винахід постмодернізму, а етнології середини XIX ст. Синтезування історичного процесу постмодернізм уникає за будь-яку ціну, постмодернізм не мав відношення до виникнення структуралізму. Він, постмодернізм, як вже підкреслювалося вище, не мав і не має жодних заслуг в ділянці виникнення нових методів історичних досліджень. Очевидно, треба мати чітке уявлення, що справді дав, а чого не дав і дати не міг постмодернізм [13, c. 169].

Необхідно врешті відзначити, що постмодерністські позиції руйнують, чи намагаються зруйнувати, не лише історичну науку. Постмодерністський підхід автоматично ставить під сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких є елементи історизму.

В той же час як зазначає З.Бауман постмодернізм примушує нас часом більш тверезо ставитися до тих речей які раніше мислилися нами як непорушні аксіоми. Тому не слід однозначно скептично чи вороже сприймати постмодерністські тенденції у історичній науці. Зрештою не слід забувати, що після кризи історицизму і після того як усі монументальні всеохоплюючі історії були написані протягом ХІХ століття – початку ХХ століть у історії не залишається іншого виходу як змістити акценти у поле мікроісторичних досліджень повсякденності.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши теорії трактування історії, її сенсу та методології дослідження, ми можемо зробити ряд висновків та концептуальних узагальнень, відповідно до поставлених у роботі завдань.

Першим завданням дослідження було визначити основні ідеї концепції історицизму.

Історицизм як фундаментальна філософсько-історична теорія формується на рубежі Античності і Середньовіччя у працях християнських патристів (Аврелій Августин), і до Нового часу вона була панівною. Із самого початку історицизм був пов'язаний із християнською теологією, увібравши в себе такі елементи як телеологізм (провіденціалізм), тобто уявлення про історичний процес як про доцільний, такий що розгортається, слідуючи певній, чітко визначеній меті, та есхатологію, тобто віру в кінець історії (кінець світу). Тоді ж на противагу античному циклізму з’являється розуміння історичного часу як лінійного. Також тоді закладається погляд на історію як опис діянь видатних людей.

Зусилля мислителів Нового часу були спрямовані на створення цілісної наукової картини світу, вільної від сакралізованості, чудес і втручання трансцендентних сутностей. Ця ж програма була поширена і на історичну науку. У зв’язку із пріоритетністю природничо-наукового знання певна система постулатів і методологічних установок була перенесена у сферу гуманітаристики. Мова йде, насамперед, про детермінізм та каузальність, тобто пошуки причинно-наслідкових зв’язків в історії, а також законів та закономірностей розвитку історичного процесу. Ідея про те, що історичний процес як форма соціального руху може бути пояснена через детермінізм безперечно була результатом впливу механістичної картини світу. Саме тоді з’явилося уявлення про історію як науку, яка підпорядковується тим же законам, що і природничі науки (Д.Юм). Попри те, що історія була очищена від легенд і чудес (Д.Юм, Ф.Прокопович), вона не позбулася телеологічного забарвлення, яке було підсилене рядом нових, суто модерних концепцій, зокрема, прогресизмом (Кондорсе). Разом з тим, просвітники продовжували трактувати історію як опис діянь великих людей (Вольтер, Ламетрі).

Найбільш завершеного вигляду історицизм набув у гегелівській метафізиці, в його уявленнях про закономірності історичного розвитку, які він вбачав у діалектиці. Як зазначалось, історицизм Гегеля носив ідеалістичний характер, протилежний йому – матеріалістичний, представлений роботами К.Маркса, який обгрунтував матеріалістичне трактування історії і зосередився на пошуку соціально – економічних факторів історичного процесу.

Отже, найбільш характерна риса історицизму проявляється у цілісності горизонту історичного пізнання, лінійності історичного часу і переважна розповідність викладу, що супроводжувався детальним аналізом фактів політичної історії. Також для нього характерне прагненні побудувати концепцію історичного розвитку, що грунтується на принципі поступального розвитку, в якому втілився досвід мигулого, здатний вплинути на майбутнє. Його пізнання можливе через розуміння об’єктивних закономірностей так, що знання цих законів є практичною необхідністю і основною метою історії.

Наступне завдання полягало в аналізі причин критики історицизму у некласичній філософській думці другої половини ХІХ – початку ХХ століття, а також у з’ясуванні головних положень критики історицизму Ф.Ніцше. Починаючи від середини ХІХ століття у некласичній філософії починає наростати опозиція до історицизму. Умовно можна виділити три осередки цієї опозиції, які склалися, відповідно, у філософії життя, позитивізмі та екзистенціалізмі.

Початок – перша половина ХХ століття були ознаменовані рядом катастрофічних подій світового масштабу, таких як Перша світова війна та небачені раніше дипломатичні і економічні кризи міжвоєнного періоду. Це не сприяло вірі в прогрес та в ідею втілення розуму в історії, які були органічними для першої половини XIX століття. Розумна картина історичного розвитку, наприклад, не змогла пояснити загибель «старої» Америки. Крім того, криза єдиної історичної парадигми посилювалась критикою класичного типу раціональності, що отримала у філософії особливий розмах в кінці XIX - початку XX століть.

Ф.Ніцше першим піддає історицизм ірраціоналістичній, суб’єктивістській критиці. З одного боку, він критикував сучасні йому історицистські схеми Гегеля та Гартмана, з іншого, – критично ставився до положень позитивізму, який оцінював історію через призму нагромадження фактів. Історія, як вимір людської пам’яті, тісно пов’язана із людською психологією, тому, на думку Ніцше, вона не може бути наукою, оскільки неможливо мислити історію через критерій об’єктивності. Історія, за Ніцше, по своїй суті є суб’єктивною, тому що залежить від поглядів історика, ступеня його володіння матеріалом, а тому безглуздо говорити про об’єктивні закономірності ітрочного процесц.

Під впливом Т.Карлайла історія мислилася Ніцше як простір, відкритий для міфу, як опис діянь героїв. Такий погляд, як ми бачили, був близьким і для багатьох історицистів. Тим не менше, тематика героїчної постаті для Ніцше була зумовлена, головним чином, проблемою суб’єкта і суб’єктивності. Небезпека історицизму, на думку Ніцше, полягала у принижені ролі індивідуального начала і возвеличенні мас, начебто керованих Абсолютним Духом (як у Гегеля) чи несвідомим (як у Гартмана). Есе Ніцше «Про шкоду і користь історії для життя» було одним із перших програмних маніфестів антиісторизму, хоча даний твір і був позначений пафосом романтики та ідеалізму.

Отже, Ф. Ніцше був проти перетворення історії в науку, його аргументами є те, що історія повинна служити життю, задовольняти моральні й психологічні потреби людини, а, отже, змінюватися, пристосовуючись до потреб сучасності. Історія організує життя людини, визначає її бачення світу. До історії не можна застосувати наукового принципу об'єктивності. Історик має справу не із самим минулим, а з його «залишками», з яких змушений «конструювати» картину подій, що відповідає його особистому досвіду, поглядам, інтуїції, знанню матеріалу. Це наближає його роботу до роботи художника, драматурга. Покликання історії – проповідувати позитивні цінності, спонукувати людей до великих здійснень.

Наступне завдання нашого дослідження полягало в аналізі визначаючих ідей антиісторизму К.Поппера, які лягли в основу постпознекласичної парадигми мислення. Найбільш масштабно критика історицизму (історизму) проявилася у філософсько-історичній концепції британського філософа-постпозитивіста, основоположника так званого «критичного реалізму», К.Поппера. Критика Поппером історицистів мало відрізняється від позитивістської критики загалом (заперечення об’єктивного характеру і законів історії), однак його праці «Злиденність історицизму» та «Відкрите суспільство і його вороги» демонструють ґрунтовний підхід до аналізу даної проблеми. Для нас важливо визначити відмінність цієї критики та її особливості. Критика історицизму Поппером тісно пов’язана із його політичними поглядами.

Як переконаний прихильник ліберальної демократії, Поппер не сприймає історицизм через його зв'язок із тоталітарними ідеологіями. Він вважає, що саме ідея про те, що майбутнє можна передбачити чи спроектувати, спираючись на знання законів розвитку історії, живила утопічні тоталітарні проекти, такі як комунізм чи нацизм.

Слід звернути увагу, що критика історицизму пов’язана із поглядами Поппера на проблеми філософії науки, зокрема із запровадженим ним принципом фальсифікації. Відповідно до цього принципу, теорія не може бути науковою, якщо її не можна спростувати, а вона може пояснити велику різноманітність явищ чи процесів через якийсь незмінний постулат. Це викликає підозру і тому таке знання швидше за все є антинауковою профанацією та пустою метафізикою.

Таким чином, К.Поппер встановлює чіткі рамки історії та гуманітаристики в цілому, обмежуючи можливості різного роду антинаукових спекуляцій в історії. Тому він вважає, що предметом історії повинні бути не історичні закони, а події, унікальність яких не дозволяє створити універсальну теорію, подібну тій, що застосовують природничі науки.

На думку К.Поппера, місце теорії в системі історичного знання, наприклад, займає «точка зору» історика, а сама історична реальність трактується ним як область, яка дає невичерпний матеріал для інтерпретацій. Тобто, у прагненні звільнити історію від «ідеології» історицизму, К. Поппер приходить до руйнування цілісності історичної реальності.

Наступним завданням дипломного дослідження було проаналізувати тенденції антиісторизму в постнекласичній парадигмі мислення (від кінця 60-их років ХХ століття). Тенденції антиісторизму найбільш послідовно втілилися тут в ідеях руйнування метанарацій, нелінійності і алогічності історичного процесу, унікальності історичної події, що демонструє кризу універсалізму і лінійного детермінізму.

Метанаративи (метаоповіді, ідеологеми) поступаються місцем так званим малим нараціям, які не вибудовуються в певну структуровану систему, а являють собою аструктурний хаосмос випадкових епізодів і подій.

Таким чином, акценти історичної науки переносяться на мікроісторію, як історію буденності. «Дроблене» сприйняття історичної реальності супроводжується руйнуванням цілісної картини світу і визначеного місця людини в ньому. Такий підхід означає заперечення смислу історії, а сама історія не є ні наукою, ні мистецтвом, а чимсь іншим – майстерною грою слів, що підміняє реальне. Історія перетворюється на літературу, а інтерпретація передує фактам.

Ускладнюється трактування поняття історичного факта та історичного джерела, множина інтерпретацій яких більше не передбачає можливості виявлення одного єдиного сенсу.

Історія постає текстом, «відкритим простором» нескінченних трансформацій та інтерпретацій, процесом заміщення «знаків», їх постійного «перекодування». Це виключає її «закритість» та «завершеність», історія не має ніякої наперед заданої мети.

Постмодернізм багато в чому став реакцією інтелектуалів на ідеологію Просвітництва, тому його часто називають ідеологією Постпросвітництва. На зміну класичному типу раціональності з її детермінізмом, що все упорядковує, преклонінням перед Розумом з великої літери приходить постмодерністська розкутість, радикальна гетерогенність, безперервна диференціація, заперечення всякої впорядкованості й визначеності форми.

Постмодернізм повернув у філософію історії питання про якісну вагомість історичних подій і фактів, давно закритий позитивістською філософією. Він нагадав, що не існує кореляції між частотою появи й значимістю певних подій в історії, тільки майбутні покоління здатні це оцінити. Статистика й соціологічні вибірки не схоплюють розмаху історичних подій і зовсім безпомічні відносно динаміки їхнього саморозвитку.

Дійсно, постмодерністська парадигма не дає алгоритмічних рецептів і знання «непорушних істин», але вона вчить дослідника творити на роздоріжжі, в обрії вічно відкритої історії, ключовою характеристикою якої стала стратегічна нестабільність.

Постмодерністські одкровення змушують заново переписувати історію сучасної гуманитаристики, але цього разу «як історію помилок і перекручувань».

Отже, сучасний антиісторизм зумовлений головним чином вичерпаністю і кризою панівної протягом багатьох століть концепції історицизму, а також скомпрометованістю історицизму що виявилася у ході історії ХХ століття багатої на катастрофічні події. Постнекласичному етапу властива методологічна фрагментарність предмету дослідження, множинність підходів до його пояснення, поглиблення міждисциплінарного підходу та посилення наукової інтеграції, зокрема у контексті становлення концепції нелінійних динамік.