Глава 15. Договір управління майном

Поняття та загальна характеристика договору управління майном.

Договору управління майном присвячена гл. 70 ЦК України.

Згідно зі ст. 1029 ЦК України договором, управління майном є такий договір, за яким одна сторона (установник управління) пе­редає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управ­ління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Договір управління майном є двостороннім (права та обов'язки виникають у двох сторін — установника управління та управителя), реальним (вважається укладеним з моменту передачі майна управи­телю), відплатним (управління майном здійснюється за винаго­роду) та каузальним (договір не буде мати юридичної сили, якщо він не спрямований на досягнення визначеної мети, якою є добросовісне управління майном).

Суб'єктами договору управління майном є установник управ­ління та управитель, а у випадках, передбачених договором, - та­кож вигодонабувач.

Установником управління є власник майна (ч. 1 ст. 1032 ЦК України). Саме власник визначає мету договору управління май­ном, обсяг переданих повноважень, а також особу, в інтересах якої управитель повинен діяти.

Установником управління може виступати як індивідуальний власник, так і співвласники, яким майно належить на праві спіль­ної часткової або спільної сумісної власності. Наприклад, подружжя має право передати належне їм на праві спільної власності майно (наприклад, будинок) в управління, але тільки за взаємною згодою.

Якщо майно належить на праві власності юридичній особі, то вона також може виступати установником управління майном.

ЦК України (ч. 2-5 ст. 1032) встановлює випадки, коли уста­новником управління може бути й інша особа. Так, якщо влас­ником майна є:

1) фізична особа, місцеперебування якої невідоме або її визнано безвісно відсутньою, установником управління є орган опіки та піклування;

2) малолітня особа або фізична особа, яка визнана недієздатною, установником управління може бути опікун або орган опіки та піклування;

3) неповнолітня особа, установником управління є ця особа за дозволом батьків (усиновлювачів) або піклувальника;

4) особа, цивільна дієздатність якої обмежена, установником управління є її піклувальник.

Крім того, установником управління можуть виступати і невлас-ники-володільці виключних та зобов'язальних прав. Так, при пе­редачі в управління державного чи комунального майна установни­ком управління майна вправі бути лише орган, уповноважений власником. Наприклад, управління акціями (частками) товариств, які перебувають у державній власності, здійснює Фонд державного майна¹.

Управління майном потребує спеціальних навичок і знань, тому це викликає необхідність передати його в управління професіона­лам. Управителем може бути суб'єкт підприємницької діяльності. Він діє без довіреності.

Управитель, якщо це визначено договором про управління май­ном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користу­ється і розпоряджається відповідно до закону та договору управлін­ня майном.

Цивільне законодавство встановлює певні обмеження щодо осіб, які можуть бути управителями. Відповідно до ч. 2 ст. 1033 ЦК Ук­раїни управителем не може бути орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самовря­дування. Крім того, вигодонабувач не може виступати одночасно й управителем (ч. З ст. 1033 ЦК України).

Вигодонабувач - це особа, вказана в договорі установником управ­ління, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управлін­ня. Дана особа не бере участі в договорі, але має власну заінтересованість від процесу використання майна, переданого в управління.

¹ Пункт 2 Порядку управління акціями (частками), які перебувають у дер­жавній власності, господарських товариств, створених за участю Фонду дер­жавного майна, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2001 р. Мі> 518.

Вигодонабувачами можуть виступати фізичні особи (як підпри­ємці, так і не підприємці), юридичні особи, держава тощо.

Однак, як уже зазначалося, вигодонабувачем не може бути упра­витель.

Істотними умовами договору управління майном є (ст. 1035 ЦК України):

- перелік майна, що передається в управління (предмет договору);

- розмір і форма плати за управління майном.

Договір управління майном буде вважатися укладеним, якщо сторони досягнуть згоди з усіх істотних умов договору.

Предметом договору управління майном можуть бути підпри­ємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно (ч. 1 ст. 1030 ЦК України).

До складу підприємства як єдиного майнового комплексу вхо­дять земельні ділянки, будівлі, споруди, обладнання, сировина, продукція та інші види майна, що передбачені для діяльності під­приємства, а також право на торгову марку, права вимоги та інші права, якщо інше не передбачено договором або законом.

В управління може бути передане майно, що перебуває у приват­ній, державній або комунальній власності. Крім того, згідно з ч. 1 ст. 1039 ЦК України в управління може передаватися майно, що є предметом договору застави.

Майно, яке є предметом даного договору, має бути відокремлене від іншого майна установника управління і від майна управителя.

Майно, набуте управителем у результаті управління майном, включається до складу отриманого в управління майна.

Не можуть бути предметом договору управління майном гро­шові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом (ч. 2 ст. 1030 ЦК України).

Наприклад, ч. 5 ст. 32 ЦК України встановлює, що за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклуваль­ника, органу опіки та піклування може обмежити право неповно­літньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипен­дією чи іншими доходами або позбавити її цього права, тобто право управління грошовими коштами таких осіб покладається на їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

Але грошові кошти можуть входити до складу майнового комп­лексу, що передається в управління (наприклад, до складу підпри­ємства як майнового комплексу входять і належні підприємству гроші).

Звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимо­гою кредитора установника управління не допускається, крім ви­падку визнання установника управління банкрутом або звернення стягнення за вимогою заставодержателя на майно, що є предметом договору застави (ст. 1040 ЦК України).

Розмір плати за управління майном визначається за домов­леністю сторін.

Форма винагороди управителя може бути різною. Вона може сплачуватися у вигляді відсотків від доходів, отриманих у результаті управління майном; її може бути встановлено в твердій грошовій су­мі, що сплачується, наприклад, щомісяця чи після закінчення уп­равління майном. Якщо вигода від використання майна виражена в натурі, то винагорода може бути встановлена також у натуральній формі. Можлива й змішана форма виплати винагороди.

Відповідно до ст. 1029 ЦК України установник управління передає управителеві майно в управління на певний строк. Строк є важливою умовою даного договору, оскільки управитель не виступає власником майна під час управління і після спливу строку, визначеного в дого­ворі, повинен повернути майно установнику управління.

Строк управління майном встановлюється в договорі управління майном (ч. 1 ст. 1036 ЦК України). Якщо ж сторони не визначили строку дії даного договору, він вважається укладеним на п'ять років. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчення його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на тих же самих умовах. Таким чином, це звільняє сторони договору управління майном від необхідності укладання нового договору в разі виник­нення бажання продовжити їх співпрацю на тих самих умовах.

Договір управління майном укладається у письмовій формі. Як­що предметом договору управління є нерухоме майно, він підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Права та обов'язки сторін договору управління майном. Уста­новник управління має перед управителем низку обов'язків, основ-

ними з яких є: сплатити управителю винагороду в розмірі, строки та порядку, який визначений у договорі; попередити управителя про те, що майно, яке передається в управління, є предметом дого­вору застави, та інші обов'язки, передбачені договором або законом.

Установник управління має право визначати долю майна, порядок розпорядження, строк та умови його використання, визна­чати характер повноважень управителя.

Крім того, він може вказати в договорі особу, яка має право набу­вати вигоди від майна, переданого в управління, тобто вигодонабу-вача. У такому випадку договір управління майном буде договором на користь третьої особи і до нього потрібно застосовувати правила, встановлені ст. 636 ЦК України.

Договором або законом можуть передбачатися й інші права уста­новника управління.

Управитель зобов'язаний:

1) здійснювати за плату від свого імені управління майном в інте­ресах установника управління або вказаної ним особи — виго-донабувача (ст. 1029 ЦК України);

2) відокремити надане йому в управління майно від іншого сво­го майна і обліковувати його на окремому балансі, вести щодо нього окремий облік (ч. З ст. 1030 ЦК України);

3) передати вигоди від майна установникові управління або ви-годонабувачу (ст. 1034 ЦК України);

4) управляти майном відповідно до умов договору (ч. 1 ст. 1037 ЦК України);

5) повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна, при вчиненні фактичних та юридичних дій, пов'язаних з управлінням майном. У правочинах щодо майна, переданого в управління, які вчиняються в письмовій формі, вказується про те, що во­ни вчинені управителем. У разі відсутності такої вказівки уп­равитель зобов'язується перед третіми особами особисто (ч. 2, 3 ст. 1038 ЦК України).

Управитель має право:

1) відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише за згодою установника управлін­ня (ч. 1 ст. 1037 ЦК України);

2) вимагати усунення будь-яких порушень його прав на майно, передане в управління (ч. 2 ст. 1037 ЦК України). Він може пред'явити позов про визнання свого права на майно, про ви­требування майна з чужого незаконного володіння (віндика-ційний позов), про усунення будь-яких порушень свого права, не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов);

3) вимагати розірвання договору та виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим май­ном, якщо установник управління не попередив управителя і сам управитель не знав і не міг знати про те, що майно, яке передане в управління, є предметом договору застави (ч. 2 ст. 1039 ЦК України);

4) доручити іншій особі (замісникові) вчинити від його імені дії, необхідні для управління майном, якщо це передбачено дого­вором управління майном або цього вимагають інтереси уста­новника управління або вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника управління. Управитель відповідає за дії обраного ним заміс­ника, як за свої власні (ст. 1041 ЦК України);

5) на плату, встановлену договором, а також на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв'язку з управлінням майном (ч. 1 ст. 1042 ЦК України). Ця ознака договору висту­пає для управителя своєрідним стимулом до найбільш ефек­тивного управління майном;

6) відраховувати належні йому грошові суми безпосередньо з до­ходів від використання майна, переданого в управління, як­що це передбачено договором (ч. 2 ст. 1042 ЦК України).

Крім того, договір управління майном може засвідчувати виник­нення в управителя права довірчої власності на отримане в управ­ління майно, яке може бути обмежене законом чи договором (ч. 2 ст. 1029 ЦК України). Однак у будь-якому разі договір управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління (ч. 5 ст. 1033 ЦК України).

Вигодонабувач має лише права і не має обов'язків. Він має право набувати вигоди від майна, переданого в управління (ч. 2 ст. 1034 ЦК України). Крім того, згідно з ч. 2 ст. 636 ЦК України вико­нання договору на користь третьої особи може вимагати як особа,

що уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. Таким чином, вигодонабувач має право вимагати виконання договору управління майном, укладеного на його користь.

Відповідальність управителя за договором управління майном. Управитель, який не виявив при управлінні майном належної тур­ботливості про інтереси установника управління або вигодонабу­вача, зобов'язаний відшкодувати установникові управління завда­ні збитки, а вигодонабувачеві - упущену вигоду.

Таким чином, якщо договір управління майном укладений на користь третьої особи, відповідальність управителя перед вигодо-набувачем обмежується упущеною вигодою за час управління май­ном. Установнику ж управління потрібно відшкодувати збитки, завдані втратою чи пошкодженням його майна.

У випадку, коли управління встановлюється на користь уста­новника управління, управитель відшкодовує йому реальний зби­ток та упущену вигоду.

Однак управитель відповідає за завдані збитки тільки тоді, якщо не доведе, що вони виникли внаслідок непереборної сили, винних дій уста­новника управління або вигодонабувача (ч. 1ст. 1043 ЦК України).

Управитель несе субсидіарну відповідальність за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним управління, якщо вартості майна, переданого в управління, недостатньо для задоволення ви­мог кредиторів.

Субсидіарна відповідальність управителя настає також у разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за умови, що треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали і не могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обме­жень. У цьому разі установник управління може вимагати від упра­вителя відшкодування завданих ним збитків.

Припинення договору управління майном. Згідно з ч. 1 ст. 1044 ЦК України підставами припинення договору управління майном є:

1) загибель майна, переданого в управління;

2) припинення договору за заявою однієї із сторін у зв'язку із закінченням його строку;

3) смерть фізичної особи — вигодонабувача або ліквідація юридич­ної особи - вигодонабувача, якщо інше не встановлено договором;

4) відмова вигодонабувача від одержання вигоди за договором;

5) визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обме­ження його цивільної дієздатності або смерть;

6) відмова управителя або установника управління від договору управління майном у зв'язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном;

7) відмова установника управління від договору з іншої причи­ни, ніж неможливість управителя здійснювати управління майном, за умови виплати останньому плати, передбаченої договором;

8) визнання фізичної особи - установника управління банкрутом;

9) повне завершення виконання сторонами договору управління майном;

10) дострокове припинення управління майном, якщо це перед­бачено договором або за рішенням суду.

Якщо одна із сторін договору управління майном відмовляється від договору, вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлений інший строк.

У разі припинення договору управління майном майно, що було передане в управління, передається установникові управління, як­що інше не встановлено договором.

Відповідно до ч. 6 ст. 1032 ЦК України у разі переходу права власності на майно, що є предметом договору управління, від уста­новника управління до іншої особи договір управління не припи­няється, крім випадків, коли право власності на майно переходить внаслідок звернення на нього стягнення.

Список рекомендованої літератури

1. Венедіктова І.В. Договір довірчого управління майном в Ук­раїні: Навч.-наук. посіб. - X.: Консум, 2004. - 215 с

2. Горбунов В.В. Договор доверительного управления имуще­ством: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Уральская гос. юрид. акад. - Екатеринбург, 2000. - 24 с.

3. Майданик РЛ. Траст: Собственность и управление капита­лами. - К.: Наук, думка, 1995. - С. 34-41.

4. Слюсаревсъкий М.М. Теоретичні проблеми договірного управ­ління чужим майном в Україні: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. - X., 1999.-20 с

ГЛАВА 16. ДОГОВІР ПОЗИКИ

Поняття та загальна характеристика договору позики. Договір позики належить до зобов'язань, спрямованих на передачу майна, і посідає самостійне місце в системі цивільно-правових інститутів. Це зумовлено правовою природою договору позики, його призна­ченням та притаманними йому ознаками. Договір позики є загаль­ною моделлю, на основі якої будується регулювання всіх кредитних відносин у цивільному обороті. Позика є однією з цивільно-право­вих форм кредитування.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму по­зики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (ст. 1046 ЦК України).

Договір позики є реальним, одностороннім, відплатним або безвідплатним.

За своєю юридичною природою договір позики є класичним різно­видом реального договору. У зв'язку з прямою вказівкою в ст. 1046 ЦК України він вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно не матиме будь-якого юридичного значення обіцянка надати річ (гроші) у позику, навіть погоджена сторонами. Якщо позикодавець відмови­ться від наданої обіцянки, він не буде нести відповідальності за нена-дання позики. Таким чином, договір позики набирає чинності не з моменту його підписання, а з моменту, коли позикодавець передав предмет позики позичальникові. Цей підхід щодо визнання реаль­ності договору позики реалізується і в судовій практиці.

Договір позики є одностороннім договором. Це означає, що піс­ля його укладення всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права (наприклад, вимагати повернення предме­та позики).

Договір позики може бути і відплатним, і безвідплатним. У ч. 1 ст. 1048 ЦК України зазначено, що позикодавець має право на

одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. У разі, якщо сторони спеці­ально не передбачили умову щодо певної періодичності виплати процентів за договором позики, то проценти виплачуються щомі­сяця до дня повернення позики. Такий договір має відплатний ха­рактер.

У ч. 2 ст. 1048 ЦК України встановлено, що договір позики є безпроцентним, тобто безвідплатним договором, якщо:

а) він укладений між фізичними особами на суму, яка не пере­вищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного міні­муму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підпри­ємницької діяльності хоча б однією зі сторін;

б) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками. Сторони за договором позики - позикодавець і позичальник,

якими можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права. При цьому позикодавцем може виступати лише власник відповідних грошо­вих коштів або речей, визначених родовими ознаками.

Предметом договору позики є гроші (у тому числі іноземна ва­люта) і речі, визначені родовими ознаками, тобто речі, що мають ознаки, властиві всім речам того ж роду, та вимірюються числом, вагою, мірою (ч. 2 ст. 184 ЦК України).

З визначення договору позики випливає, що позика надається без цільового призначення щодо її використання позичальником.

Строк договору позики (повернення позики) встановлюється за домовленістю сторін і зазначається в договорі. За загальним прави­лом, строк визначається календарною датою. Якщо договором не встановлено строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена пози­чальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позико­давцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).

У ч. 2 ст. 1049 ЦК України встановлюється можливість повер­нення позики достроково. Це правило стосується безпроцентної по­зики, якщо інше не встановлено договором. Можливість достро­кового виконання договору позики вирішується, насамперед, з урахуванням інтересів позикодавця. Дострокове повернення

позики, що надана за договором процентної позики (відплатним договором), за загальним правилом, є недопустимим, тому що по­зикодавець втратить відсотки, що мали б бути сплачені йому відпо­відно до домовленості, досягнутої з позичальником під час укла­дення договору. Але сторони можуть передбачити в договорі дострокове повернення боргу і за договором процентної позики.

Момент виконання позичальником своїх зобов'язань та повер­нення позики визначається залежно від того, що є предметом пози­ки. У ч. З ст. 1049 ЦК України зазначено, що позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками. У разі, якщо предметом позики є речі, що по­требують, наприклад, транспортування, то момент передання ви­значається в договорі і ним може бути, зокрема завантаження речей на транспорт позикодавця. Якщо предметом позики є грошові кош­ти, то позика вважається повернутою в момент передання позико­давцеві грошової суми або її зарахування на банківський рахунок позикодавця.

Договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч. 1 ст. 1047 ЦК України). В усіх інших випадках договір позики може бути ук­ладений в усній формі.

Договір позики може бути укладений як шляхом складання єди­ного документа, що підписується сторонами договору, так і іншими способами, що передбачені ст. 207 ЦК України. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути надана розпис­ка позичальника або інший документ, засоби аудіо-, відеозапису (ч. 1 ст. 218 ЦК України) тощо, які посвідчують передання йому пози­кодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Нотаріальна форма укладення договору позики законом не вста­новлюється, проте на вимогу однієї із сторін даний договір може бути нотаріально посвідчений (ч. 4 ст. 209 ЦК України).

Права та обов'язки сторін за договором позики. Оскільки договір позики є одностороннім, то обов'язки має лише позичальник, які відповідають правам позикодавця. Тому розглянемо лише обов'яз­ки позичальника.

Позичальник зобов'язаний:

1) повернути позикодавцеві позику (грошові кошти, речі, виз­начені родовими ознаками) у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому по­зикодавцем у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України);

2) сплатити грошову суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три про­центи річних від простроченої суми відповідно до ст. 625 ЦК України, якщо інший розмір процентів не встановлений дого­вором або законом - у разі, якщо позичальник не повернув грошову суму позики (ч. 1 ст. 1050 ЦК України);

3) сплатити неустойку відповідно до ст. 549-552 ЦК України, яка нараховується від дня, коли речі мали були повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 ЦК України - у разі, якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками (ч. 1 ст. 1050 ЦК Укра­їни).

Договір позики, особливо той, що укладений на тривалий строк, може передбачати виконання договору частинами.

Забезпечення виконання зобов'язання позичальником. З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язання договір пози­ки може бути укладений під заставу. Якщо позичальник не вико­нує або неналежним чином виконує свої обов'язки, передбачені до­говором позики щодо забезпечення повернення позики, наприклад, не надає позикодавцеві передбачене в договорі позики забезпечення (предмет застави), а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позико­давець не несе відповідальності, позикодавець згідно зі ст. 1052 ЦК України має право вимагати від позичальника дострокового повер­нення позики та оплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 ЦК України, якщо інше не встановлено договором.

Оспорювання договору позики. Специфікою укладення договору позики є закріплена в ст. 1051 ЦК України можливість його оспорю­вання позичальником за так званою "безгрошевістю" у випадку, якщо грошові кошти або речі, визначені родовими ознаками,

насправді не були ним одержані від позикодавця або були одержані в меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір по­зики має бути укладений у письмовій формі (ч. 1 ст. 1047 ЦК Ук­раїни), рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одер­жані позичальником від позикодавця або були одержані в меншій кількості, ніж встановлено договором. Свідчення свідків можуть використовуватися позичальником для оспорювання договору по­зики в разі, коли такий договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (ст. 230-233 ЦК України).

Новація боргу в позикове зобов'язання полягає в заміні боргу, що виник у позичальника із договору купівлі-продажу, найму май­на або з іншої підстави, позиковим зобов'язанням (ст. 1053 ЦК Ук­раїни).

Зміст новації для продавця, наймодавця та інших осіб полягає в тому, що перетворивши відносини з контрагентом в частині боргу на процентну позику, вони отримують можливість вимагати від нього сплати відсотків як у зв'язку з позиковим зобов'язанням, так і при простроченні повернення боргу.

Водночас заміна боргу позиковим зобов'язанням не допускається щодо зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, ін­шим ушкодженням здоров'я або смертю, зобов'язань зі сплати алі­ментів та в інших випадках, встановлених законом.

Заміна боргу позиковим зобов'язанням провадиться з додержан­ням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для до­говору позики (ст. 1047 ЦК України).

Список рекомендованої літератури

1. Домбругова А. Договір позики за новим Цивільним кодексом України // Юрид. Україна. - К., 2003. -№ 11. - С. 73-81.

2. Кривенда О.В. Цивільно-правове регулювання позикових від­носин в Україні: Автореф. дис.... канд. юрид. наук / Київ. нац. ун-т ім. Т.Г. Шевченка. - К., 2003. - 22 с

3. Лепех С Поняття договорів позики, кредиту та позички за законодавством України // Актуальні проблеми держави і права. -Одеса, 2002. - Вип. 13. - С 48-50.

4. Майданик Р. Фідуціарні позики і кредити (цивільно-правова характеристика) // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 9. - С 35-38.