Основні тенденції сучасного культурного розвитку України

Кризова ситуація, в якій опинилася на сучасному етапі Україна, вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвит­ку. Нині культурний розвиток України визначається такими головними чинниками:

1) інфраструктура культури в Україні є досить розвиненою, як на східноєвропейські стандарти, але, водночас, — досить закоснілою, технічно та морально застарілою. Силь­ний відбиток на неї наклали колишній суспільний лад та притаманна йому культурна політика; наслідком цього є орієнтованість на централізоване управління та пряме бюд­жетне утримання, помітний дефіцит власної ініціативи закладів культури, їхня непідго­товленість до існування в умовах суспільного і господарського плюралізму та вільного ринку;

2) останнє десятиліття (горбачовська «перебудова» та перші роки української неза­лежності) характеризувалося, з одного боку, застоєм і навіть симптомами розкладу тра­диційно централізованої, одержавленої галузі культури, спричиненими глибокою економічною кризою (держава вже не здатна утримувати інфраструктуру культури бо­дай на колишньому рівні, не кажучи про її розвиток) та помітним збайдужінням пост­комуністичних панівних еліт до культури як політичного чинника, як засобу ідеологіч­ної обробки населення. З іншого боку, демократизація суспільного та господарського життя спричинила появу перших пагонів нової, недержавної культурної інфраструкту­ри, яка, втім, охоплює поки що лише окремі її ділянки (образотворче мистецтво та його ринок, шоу-бізнес, частково театр та ін.) і в найближчому майбутньому не зможе, оче­видно, замінити собою державно-комунальну інфраструктуру. Однак ці процеси транс­формації, попри свій об'єктивний та загалом передбачуваний характер, відбувалися зде­більшого стихійно, при інерційній, часто непослідовній політиці держави та практичній відсутності єдиної регіональної політики в Україні. Це пояснюється як другорядністю культурної проблематики в очах панівних кіл, так і браком чітких уявлень про те, як слід трансформувати культуру, і то не лише серед широких мас, а й у самому культурно-мистецькому середовищі. Наразі домінує думка, що більшість проблем культури мож­на вирішити простим збільшенням бюджетних асигнувань, а обов'язок самої культури полягає втому, аби слугувати незалежній українській державі більш-менш так само, як вона раніше слугувала радянському режимові;

3) поглибився інтерес до джерел історії та культури України, до проблеми самовизначення людини в культурі, розвивається потяг до традиційної народної культури, до найкращих зразків фольклору; на цьому ґрунті виникає концептуальний «неофольклоризм» у поезії, живописі, музиці як свідоме втілення в художній творчості народного етичного та естетичного ідеалу. Повернуті до української культури насильно вилучені з неї імена визначних діячів — В. Винниченка, М. Грушевського, М. Хвильового, М. Куліша, В. Підмогильного, М.Бойчука, П. Хо­лодного, їх творчість стає важливим чинником сучасного духовного життя: увійшли до культурного обігу твори наших сучасників, які знаходилися під забороною, писалися «до шухляди» — О. Гончара, І. Дзюби, Є. Сверстюка, В. Стуса, М. Руденка, С. Сапеляка та ін.;

4) відроджено або створено громадські організації та установи, покликані вести про­світницьку роботу, пропагувати, вивчати історію і сьогодення української культури: Товариство української мови ім. Т. Шевченка, «Просвіта», культурологічне товариство «Спадщина», Наукове товариство ім.Т. Шевченка, Міжнародна асоціація україністів • тощо. Виникають нові форми культурно-освітньої і бібліотечно-інформаційної справи, пов'язані зі зростанням потягу мас до самоосвіти та вдосконалення власних знань, умінь і навичок у різних галузях науки і культури, зацікавленістю людей у відродженні народ­них свят, обрядів, звичаїв;

5) розвиваються краєзнавчі та народознавчі дослідження, які допомагають конк­ретніше усвідомити регіональні та етнографічні особливості національної культури ук­раїнців та культур інших народів, що мешкають на території України. Актуальними стають проблеми підвищення культури міжнаціональних стосунків та міжнаціонально­го спілкування, розвивається прагнення інших народів до національно-культурної ав­тономії, до утворення власних культурницьких організацій;

6) поглиблюються зв'язки української культури з культурою діаспори, розпочинається процес плідного обміну збереженими цінностями та власними унікально-неповторними досягненнями, зникає політизована упередженість щодо наукових українознавчих студій за кордоном, вони починають входити в культурне життя народу України;

7) зростає роль церкви в процесах соціального та духовного розвитку: відроджено Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, заборонену після Другої світової війни, та Українську автокефальну православну церкву. Об'єктивний аналіз сучасного стано­вища та перспектив розвитку українського суспільства загалом і його культурної сфери, зокрема, свідчить, що лише «косметичний ремонт» чи ідеологічне перефарбування дотеперішньої культурної політики — справа безперспективна з кількох причин.

По-перше, українське суспільство, яке стає дедалі відкритішим і демократичнішим, уже не задовольниться «державною культурою», а ринково-орієнтована українська еко­номіка не буде її утримувати так, як це раніше робила командна економіка. До того ж культура радянського типу може успішно існувати лише за браком будь-якої конку­ренції, чого вже, вочевидь, не буде. По-друге, найбільш динамічна й творча частина культурно-мистецького середовища не погодиться з «одержавленням» культури й мис­тецтва, не перетвориться на слухняних обслуговувачів державної пропагандистської машини.

Все це свідчить про необхідність реформ у культурній сфері, стрижнем якої має стати реформування культурної політики. Водночас, зрозуміло, що за будь-яких ре­форм повинні зберегтися державне фінансування як головне джерело підтримки культури (незалежно від форм власності та господарювання), а також переважна частина матеріально-технічної інфраструктури культури.

Процес реформування культурної сфери мав би включати такі головні моменти:

— формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особ­ливостям і узгоджувалась із законодавством про «неприбуткові» організації як серцеви­ною такого законодавства;

— реорганізацію державних та регіональних інституцій, які донині «керували куль­турою», аби спрямувати їхню діяльність на рейки підтримки культури як такої, неза­лежно від підпорядкування та форми власності;

— реорганізаційна майнових та фінансово-господарських взаємин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструктури в складову «третього сектора суспільного виробництва»;

— заохочення недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій (спілок, фундацій, професійних гільдій, творчих колективів), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-пра­вових форм її існування;

— гуманізацію культурного життя і, передусім, у сфері освіти та науки;

— створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, націо­нальної культурно-мистецької продукції, аби забезпечити їх конкурентоспро­можність, не допустити нової «культурної колонізації» України.

Таким чином, ми стоїмо наразі на порозі великих зрушень у розвитку української культури. Багатовіковий досвід ЇЇ розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду, розквіту і згасання, свідчить, що наша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, дер­жавної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній культурній сфері. Стає зрозумілим, що глибинна структурна перебудова всіх сфер життя українського народу, включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без кон­центрації громадської уваги на культурній роботі, без визнання пріоритетності вирі­шення завдань духовного оновлення країни.

Незважаючи на серйозні проблеми і згадані негаразди, культура України була й за­лишається яскравим явищем світової культури, становить ще невикористаний резерв у загальнолюдській цивілізації.

Контрольні запитання

1. Яку роль відігравали «Просвіти» у культурно-освітянському русі на сході й за­ході України?

2. Якими були особливості розвитку культури доби Центральної Ради та гетьманату?

3. Який вплив мала політика українізації на просвітницькі процеси в Україні?

4. У чому полягала сутність літературної дискусії 1925-1928 pp.?

5. У чому, на вашу думку, виявляються суперечності у розвитку культури 30-х років?

6. Якими були особливості розвитку української культури у роки Великої Вітчиз­няної війни?

7. Якими були успіхи і втрати в українській культурі 60-70-х років?

8. Які події політичного і соціального життя України визначили розвиток культу­ри 80-х років?

9. Які урядові документи визначають напрями та зміст відродження української культури на сучасному етапі?

Теми рефератів:

1. Драматургія та новаторство у театрі «Березіль».

2. Суспільно-культурна діяльність М. Хвильового.

3. Традиції і новаторство в українській культурі XX ст.

4. Стан і проблеми народного мистецтва на сучасному етапі.

5. Особливості культурного відродження на сучасному етапі.

6. Внесок О. Довженка у розвиток української культури.

7. Становлення українського кінематографу.

Література

Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. — К., 1991.

Історія української культури XX ст.: у 2 кн. — К., 1993-1995.

Історія українського радянського кіно: у 3 т. — К., 1986.

Нариси історії українського шкільництва (1905-1933). — К., 1996.

Касьянов Г.В. Українська інтелігенція 1920-х—30-х років: соціальний портрет та історична доля. — К., Едмонтон, 1992.

Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ ст.: соціально-політичний портрет, — К., 1993.

Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-і роки). — К.,1991.

Корніснісо Н.М. Лесь Курбас: репетиція майбутнього. — К.., 1998.

Кульчицький С В. Україна між двома війнами (1921-1939 pp.). — К., 1999.

Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: поезія, проза, драма­тургія. — Париж, 1959.

Павличко С Дискурс модернізму в українській літературі. — К... 1997

Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

Петров В. П. Діячі української культури (1920-1940 pp.):

Жертви більшовицького терору. — К., 1992.

Репресоване «Відродження»: (Українська культура у 20-ті роки). — К., 1993.

Римаренко Ю.І. Національний розвій України: проблеми і перспективи. — К., 1995.

Украинская Советская социалистическая республика: Энцикл. справ. — К., 1987.

Феномен нації: Основи життєдіяльності. — К., 1998.

Феномен української культури: методологічні засади осмислення. — К., 1996.

Хвильовий М. Україна чи Малоросія? — К., 1993.

Шейко В. М. Історія української культури. — Харків, 2001.

Шейко В.М. Культура. Цивілізація. Глобалізація.— Харків, 2001.

Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія української художньої культури. — Харків, 2003.

 

Основними складовими і тенденціями соціокультурного трансфор­маційного процесу стосовно України є:

> модернізація, яка специфічно до України є незавершеною. Виділимо незавершеність модернізації в дорадянський період, яка змінюється іншим соціалістичним типом модернізації (незавершений проект соціалістичного модерну). Сучасний (третій) період характеризується ніби відновленням в нових умовах капіталістичного типу модернізації з одночасним «вплетениям» в неї постмодерністських і традиціоналістських процесів, яке не може не породжувати вузол складних проблем.

> традиціопалізація як тенденція до збереження і відновлення національної культури, в тому числі і її певних консервативних елементів;

> глобалізація та пов'язана з нею універсалізація культур, яка накладається на незавершену модернізацію;

> зростання взаємної комунікації культур, новий культурний семіозис та система функціонування культури.

Неусталеність зв'язків між елементами соціальної системи викликає непрогнозовані наслідки, які у сфері культури породжують маргінальну, перехідну соціокультурну ситуацію.

Зміна соціокультурної парадигми супроводжується такими різновидами конфліктів (О. Г. Данілян), як конфлікт цінностей, конфлікт особистісних та групових ідентифікацій та адаптацій, конфлікт тенденцій розвитку, між консерваторами і модернізаторами, між поколіннями, між соціально-культурними регіонами та ін.

 

На відміну від моностилістичної культури виникаюча полістилістична культура що формується, характеризується протилежними категоріями:

♦ деієрархізацією, деканонізацією, невпорядкованістю, детоталітаризацією, толерантністю, «культурною терпимістю», ускладненням, розмитістю офіційного статусу, атеологічністю, відсут­ністю монопрограмованості, полістилістичністю та ін.

 

Спробуємо, хоча б описово, окреслити процес складання нової соціокультурної реальності та основних її рис в Україні.

Формування нової соціокультурної реальності та її риси. Глибинні зміни в культурі — процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Разом з тим, еволюційно підготовлені в культурі, відбуваються й бурхливі, «вибухові» перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи.

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX — початку (10-ті роки) XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не в радянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку

альтернативної, національно спрямованої культури (С Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба та інші).

Важливо розглянути плідність і перспективність спадкоємності тих перетворень і тенденцій, які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них, в першу чергу, слід віднести тенденції, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей.

Значну позитивну роль у підготовці майбутніх змін в національній культурі відіграв період, званий перебудовою.

Особливості розвитку духовного життя в перебудовчий період лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямків відбувалось «розхитування» традиційних критеріїв оцінки художніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків

у значній мірі суспільством все більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію «ідейності»

поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів

проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний експеримент з реформування театральної справи в СРСР), які мали ряд плідних наслідків

надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації

♦ Отже, зміни, які проходили в сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямків, що склалися в період «перебудови», доповнились широким андеграундом — напрямками мистецтва, альтернативними соціалістичному реалізму.

Проголошення волею народу незалежності України привело до радикальних змін в суспільстві, які суттєво позначились на становленні культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, породжуючи нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є, насамперед, те, що наше суспільство перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як «посттоталітарне суспільство». Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність. Вона характеризується:

> новими відносинами міме людьми в цілому (як суб'єктами культури);

> новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку;

> особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення.

Коли система цінностей, норм та правил перетворюється на внутрішню програму поведінки людини (особистості), це забезпечує узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Сукупність цих правил поведінки людей (різної, в залежності від умов) впорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою. В той же час стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечливих за своїм характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу «порядок - хаос». Модель культурно збалансованого суспільства — плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах втрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти «культурне» і «некультурне». Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, в ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонних зразків культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо «приміряти» їх до наших умов. Разом із тим, становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом «етнічного ренесансу» останніх десятиліть XX ст.

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначилися, необхідно подати хоч описово.