Нова філософія історії”: нарративізм

 

 

Сцієнтизація історії, яку принесла з собою “нова наукова історія”, поставила низку проблем, котрі можна охарактеризувати, як падіння громадського престижу історичного знання — праці “нових істориків” були занадто спеціальними і незрозумілими для широкої публіки, яка шукала у них “людського” виміру. Частина західних істориків почала бити на сполох, вимагаючи “віднаучнення” історії, повернення на магістральний шлях “історичного релятивізму” (О.Ексле). “Моделі” і “процеси”, зазначали вони, дегуманізують історію. Уже згадуваний вище анґлійський історик Д.Елтон 1970 р. писав: ”...Чим би не займалася історія, вона повинна бути по суті оповіданням (розповіддю) про змінні долі людей” [163, 5].

До певного часу такі думки виглядали ретроградством. Проте, практика історичних досліджень поставила перед вченими й суто методологічні проблеми, які виявилися не до розв’язання у рамках “нової наукової історії”. Це були проблеми історичної “наррації” — викладу (описування) історичних знань, здобутих у процесі дослідження. У дискусіях з проблем нарративу отримали поширення методологічні підходи, які незабаром викристалізувалися у “нову філософію історії” або “нарративну філософію історії”. Її концепти швидко поширилися на Заході у 70-х, а особливо 80-х роках.

Перш ніж розглянути головні аспекти нової методологічної парадиґми, доцільно спочатку зупинитися на її теоретичних джерелах, одним з яких була структурна антропологія.

 

 

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

 

3.1.Структурна антропологія та історія

 

Появу структурної антропології нерозривно пов’язують з іменем французького етнолога і соціолога Клода Леві-Строса, дослідника свідомості примітивних народів, який до своїх студій залучив математичні методи, антропологію, психоаналіз, лінгвістику, соціологію та інші науки. Це дало йому можливість створити власну теоретичну систему, яка виросла на підставі методу. Вона отримала назву від одноіменної праці вченого — “Структурна антропологія” (1958).

Свій дослідницький погляд Леві-Строс спрямував на свідомість примітивних народів, шукаючи відповіді на питання про чинники, які визначають поведінку людини у реальному житті. Він прийшов до висновку, що усі форми соціального життя мають одну природу — вони складаються з систем поведінки, що представляють собою проекцію універсальних законів підсвідомої структури розуму на рівень свідомості і соціалізованої думки.

Щоб довести цей висновок, вчений, який тривалий час вивчав способи мислення примітивних народів, констатував відмінність фізичного світу від людського чуттєвого сприйняття. У процесі пізнання людина з допомогою органів чуття спотворює образ навколишньої дійсності, тому що такою є властивість цих органів і мислення. Щоб проникнути у механізми спотворення, слід вивчати людський розум і психіку. Таке вивчення можна здійснити тільки через мову, як засіб мислення, поступово сходячи від свідомого до несвідомого, досягаючи універсальних законів, властивих природі і людині.

Для вирішення поставленої мети вчений обрав структурний метод аналізу мовних конструкцій з наміром віднайдення у них інваріантних форм, котрі, у підсумку, вкажуть ті підсвідомі структури, які відповідають природній реальності. Таким чином, на думку Леві-Строса, дійсні об’єкти закладені у елементарних структурах думки, а мова дає можливість визначити їх. Здійснити це повинна нова наука — антропологія, наука, що об’єднає усі три головні виміри людини — природно-біологічний, психологічно-розумовий і соціальний.

Система структурної антропології має немало слабких місць, які неодноразово відзначалися критиками. Серед головних її недоліків, зокрема, безуспішні намагання сформулювати “універсальні закони” соціального життя. На основі докладного дослідження мови міфів Леві-Строс приходить до виокремлення найпростіших понять, які функціонують на засадах “бінарності” (життя-смерть, земля-вода, гора-діл, хижак-травоїд і т.д.). Проте, цього недостатньо для пояснення розвинених соціальних стосунків. Єдиний висновок, який витримує критику, полягає у певному впливі підсвідомих складових на соціальну поведінку людини, про що писав ще З.Фрейд.

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

Натомість, цінним тут є метод сходження від загальних свідомісних явищ до елементарних, котрі показують генезу їхнього виникнення та еволюції. Леві-Строс також звернув увагу дослідників на те, що кожне явище культури містить два шари інформації: поверхову, котру люди осягають розумом, і глибинну, яка залишається неусвідомленою. Завдання дослідника — не втрачати з поля зору цієї другої. Вона спонукає дослідників пильніше придивитися до “прихованої” частини наукової творчості в цілому, й історичної зокрема.

Леві-Строс різко розмежовував історію та антропологію: ”Історія узагальнює дані, що відносяться до свідомих проявів суспільного життя, а етнологія — до його підсвідомих основ”. Історія вивчає, “як люди роблять історію”, твердив вчений слідом за Марксом, а антропологія повинна показати, як вони усвідомлюють свою роль. Історику теж доцільно звернути увагу на метод антропології і проробити шлях “від явного до неявного” [83, 24-31].

Погляди Леві-Строса були розвинуті іншими французькими структуралістами Р.Бартом, Ж.Лаканом, П.Рікером, М.Фуко. Зокрема, М.Фуко багато уваги приділив історичним аспектам формування понятійного складу мови, співвідношення слів (епістем) і речей. Він показав історичну змінність обставин формування і вживання мови, яка поставила історика перед складною проблемою декодування сенсовних значень мови різних епох. У книзі “Слова і речі. Археологія гуманітарних наук” (1967) він поставив важливу методологічну проблему: щоб зрозуміти власну історію, людині слід спочатку навчитися знаходити багатоманітність сенсів, які приховані за мовою і культурою кожної окремої епохи [143, 24-25].

 

3.2.Нарративна філософія історії

 

Виникненню “нарративізму” відчутно сприяли ті філософсько-пізнавальні течії, які скеровували увагу дослідників на свідомість суб’єкта пізнання і співвідношення у ній раціональних і чуттєвих (ірраціональних) чинників. До них відносилися, передусім, неокантіантські системи, феноменологія, герменевтика, екзистенціалізм, структурна антропологія.

Нинішні теоретики нарративізму (В.Б.Ґеллі, Х.Вайт, Ф.Анкерсміт, П.Мюнц, Л.О.Мінк та інші) своє коріння знаходять ще у працях німецького історика ХІХ ст. Й.Г.Дройзена, який зауважив, що історичний текст не можна вважати прямим відбитком минулої реальності, а певною “конструкцією” ідей і знань історика. У 30

— 50-х роках ХХ ст. зауваження Дройзена спонукали анґлійського історика М.Оукшота розвинути думки про суттєву відмінність історичних знань від природничо-наукових і філософських, оскільки вони створюються не на основі емпіричних даних чи раціонально-споглядальних схем, а мають підставою конструктивно-творчі здібності дослідника [179, 278-279].

На початку 60-х років з подачі неопозитивістів у західній історіографії розгорнулася тривала дискусія з проблеми історичного нарративу (передусім на сторінках нового часопису теоретичної історії “History and Theory”, який почав

 

 

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

 

виходити від 1960 р.). У ній активну участь взяли західноєвропейські та американські вчені.

Група дослідників звернулася до методів структурної антропології, лінгвістики, щоб проаналізувати історичні тексти і способи їх складання істориком. Вони скерували погляди на роль вербального представлення історичної інформації і його зв’язок з інтелектуально-психологічними рисами дослідника. Їм вдалося показати, що історичний дискурс завжди складається з двох частин: фактуальної і пояснювальної, між якими мусить бути логічна відповідність. Поєднання цих двох відмінних частин може здійснюватися лише на підставі визначеної концепції (концептуального змісту), котра дозволяє укласти явища або події у ланцюг причинно-наслідкових чи мотиваційних зв’язків.

Проте, на етапі конструювання дискурсу дослідник змушений обирати ту чи іншу його форму, яка має власні властивості, пов’язані не з науковими, а літературними формами. Це відбувається тому, що на рівні абстрактного мислення, як вважають прибічники нарративізму, історичний дискурс скеровує увагу вченого у іншу сферу, яка відрізняється від реальності минулих фактів, у сферу “літературно- культурної” реальності, у рамках якої живе і працює той чи інший дослідник. Він творить дискурс, який є зрозумілим йому та його сучасникам у межах даної культури і який пояснюється “запитами” даної культури. За таких обставин вибір структури узагальнення (“генералізації”) історика, як підкреслює один із засновників нарративізму Хайден Вайт, буде швидше відповідати схемам літературної фабули, аніж логіці науки [176, 46].

Такий підхід до розгляду історичної наррації імпонував і продовжує імпонувати багатьом історикам, які не схильні бачити у своєму ремеслі науку, а відводять історії роль особливого роду художньої творчості. Подібні погляди ще у 50-х роках почав розвивати анґлійський історик і теоретик історії Ісайя Берлін (довгорічний редактор згадуваного часопису “Історія і теорія”). 1953 р. у своїй лекції “Історична неминучість”, котра отримала міжнародний розголос, він наполягав на відмінності історії від науки. “Історія,- писав він,- є простою проєкцією в минуле цієї (інтелектуальної -Л.З.) діяльності відбору і пристосування, пошуку зв’язності та єдності” [149, 78].

Спроби виокремити історію з числа традиційних наук мали місце й раніше. Однак формування особливої “нарративної філософії історії”, тобто експлікація нарративу на увесь процес історичного пізнання і надання йому самостійного теоретичного значення, припадає на кінець 70-х — 80-ті роки ХХ ст. Фундаментальне значення тут мала праця американця Хайдена Вайта “Метаісторія. Історична уява в Європі ХІХ ст.” (1973). Займаючися вивченням західноєвропейської історіографії ХІХ ст., цей вчений прийшов до висновку, що історичний дискурс мало чим відрізняється від літературного тексту.

Вайт подав обриси “нової філософії історії”, які сформулював наступним чином. Насамперед, він підкреслює відсутність серед істориків “угоди” стосовно того, що слід вважати науковим дослідженням за зразком природничих наук. Це

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

породжує “анархію” підходів, яка засвідчує ненауковий характер історії, її зв’язок з художньою творчістю.

Історії властива неусувальна описовість, стремління до опису індивідуальних явищ. Спільні риси історичного методу прослідковуються саме на стадії наррації — складання історичних текстів. Вайт виокремлює три рівні “організації” історичного матеріалу: (1) хроніку (впорядкування фактів за хронологією), (2) історію (виділення домінуючих у фактах мотивів), (3) побудову сюжету (надання мотивам формальної та ідеологічної орієнтації). На кожному з цих рівнів вирішальну роль грає свідомість і культура суб’єкта пізнання. Але на перших двох рівнях вони не такі суттєві, натомість, на третьому — визначальні.

Кожний історик бере за підставу певні історичні факти, але далі генералізує їх, виходячи з обраного ним самим — свідомо чи несвідомо — способу (тропу) пояснення, який відповідає трьом типам: 1) через створення фабули (сюжету), 2) через формальний арґумент, 3) через ідеологічну імплікацію. Кожне таке пояснення може набирати чотирьох форм.

“Фабульне”(1) пояснення зводиться до таких типів: “драма” (боротьба добра і зла, перемога першого над другим), “трагедія” (те саме, але загибель героя при збереженні і перемозі його ілей), “комедія” (епізодичні перемоги добра над злом при усвідомлення незмінності світу), “сатира” (залежність людини від світу і неможливість його змінити).

Пояснення через “формальний аргумент” (2) теж передбачає лише чотири “схеми”, з яких може вибирати історик: “формізм” або фіксація багатоманітності унікальних історичних подій та явищ (твори Гердера, Карлайля, Нібура тощо), “органіцизм” або намагання знайти провідну ідею історичного розвитку (Ранке, Моммзен, Зібель), “механіцизм” або спроба сформулювати основний закон історичної еволюції (Бокль, Маркс тощо) і “контекстуалізм” або розгляд об’єкту вивчення у зв’язках з його епохою і культурою (Буркгардт та ін.).

Останній спосіб пояснення — через “ідеологічну імплікацію” (3) — передбачає чотири типи ідеологічної орієнтації дослідника: консерватизм, радикалізм, анархізм, лібералізм.

При побудові історичного сюжету усі вищевказані способи пояснень переплітаються і взаємодіють у свідомості дослідника, частину з них він усвідомлює, іншу — ні. Справа в тому, що усі ці свідомісні процедури глибоко закорінені в надрах мови, яку використовують історики, і визначаються чотирма домінуючими тропами буденної мови: “метафорою” або характеристикою явища за аналогією чи подібністю, “метонімією” або баченням явища через одну з його ознак (рис), “синекдохою” або визначенням цілого через його властивість, “іронією” або відкидання твердження на рівні підтексту. Дослідник не усвідомлює усіх цих тонкощів, які здебільшого виявляються підсвідомо, але саме вони визначають усю “стратегію інтерпретації” ним минулого.

Вайт вважає, що усі історичні тексти (праці) є “метафоричними”, тобто містять обраний істориком спосіб пояснення, який визначений його світоглядом та ідеологічними уподобаннями. Минула реальність служить тільки тлом для прояву

 

 

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

 

цих суб’єктивних намірів історика. Усе, що лежить поза фактами, твердить Вайт, є метафорою, суб’єктивним баченням історика, а уся сучасна історія є лише “мімезисом” минулої дійсності, є, в сутності, міфом (!) Завдання історика, за Вайтом, полягає не у пошуку істини і правди, а з’ясуванні моделей і крітеріїв мислення укладачів історичних джерел. Можливо тоді, коли уява переможе науку, відбудеться новий розквіт історії. І тут погляди Вайта наближаються до прихильників антропологічної історії.

До розвитку “нарративної філософії історії” причинилися численні західні історики, серед яких слід згадати американців Л.Стоуна, В.Волша, П.Мюнца, анґлійця Г.Келлнера, француза Л.Мінка, німця Й.Рюзена, голландця Ф.Анкерсміта та багатьох інших, кожен з яких вніс у побудову системи свої спостереження і пропозиції. Немає можливості усі їх розглядати. Слід підкреслити лише головні елементи цієї системи та її методологічні постулати.

Для прихильників “нової філософії історії” властиве “розтягнення” процедури наррації на весь процес історичного пізнання і надання їй самостійного методологічного значення. У зв’язку з цим, “нарративісти” оперують специфічною термінологією, яка запозичена з лінгвістично-літературознавчого словника, передусім, структурної семантики. Вони твердять, що головне завдання своєї теорії і методу бачать у тому, щоб знаходити у історичних текстах не індивідуальність їхнього укладача, а абстрактні, приховані лінгвістичні структури людського розуму [178, 209].

Для нарративістів історична дійсність не має суттєвого значення, оскільки їх цікавить, насамперед, процедура інтелектуально-психологічного “просування” історика шляхом тропів, прийнятих у даній історичній громаді. Тому питання про істиність або правдивість історичних знань (текстів) нарративісти розв’язують специфічним чином, виходячи з логічно-семантичних крітеріїв: (1) істиність усіх складових суджень тексту не гарантує істиності історичної наррації (!), (2) історична наррація може залишатися істинною, незважаючи на те, що деякі її судження можуть бути фальшивими, (3) пропорційно більший вміст істиних суджень одного нарративу у порівнянні з іншим не свідчить про більший ступінь істиності першого [176, 19].

Нарративістська модель історичного дискурсу передбачає, передусім, не пошук і пояснення історичних текстів, а їхню інтерпретацію, яка, в свою чергу, бачить в них поєднання логіки, поетики і риторики, які у підсумку творять певний “код”, що його історик прагне переказати іншим. Розгадати цей “код” здатний лише спеціаліст, в той час як “споживач” тексту сприймає його мовні структури відповідно до існуючих у його власній культурі значень, що діють на рівні підсвідомості або автоматизму. Це не означає, що історичний дискурс не містить правдивих суджень про минуле, навпаки, він займається “тестуванням” відповідності історичних значень культурним зразкам сучасності. Тому історичне знання можна вважати “алегоричним” знанням — пристосуванням культурно-мовного світу минулих часів до культурно-мовних реальностей теперішнього. Завдання історика полягає у тому чи іншому “представленні” історичного минулого. Воно тісно пов’язане і випливає з сучасного історикові культурного світу та його естетично-аксіологічних систем.

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

Такий методологічни1й підхід зближує нарративістів з прибічниками екзистенціалізму і герменевтики, засвідчує їхню методологічну спорідненість. Він демонструє добрі результати при аналізі історіографічної спадщини, а не конкретних історичних подій чи явищ. Не випадково більшість праць нарративістів присвячені вивченню історичного письменства. Для прикладу можна навести праці американської дослідниці Лінди Орр (“Жюль Мішле: природа історії і мови”, 1976, “Безособова історія: французька історіографія революції у ХІХ ст.”, 1990), яка піддала аналізові мову історичних праць і прийшла до висновку, що вона запозичена з літературних зразків. Ще один американець, Ф.Каррар, знайшов у мові французьких “анналістів” “другого покоління” багато спільного з поетичними зразаками (“Поезія нової історії: історичний дискурс французької історіографії від Броделя до Шартьє”, 1992) [179, 280-283].

“Нарративна філософія історії” в котрий раз поставила проблему суб’єктивності історичного письменства, але у більш широкому культурному контексті. Продовжуючи традиції неокантіанства, вона відмовилася від розгляду питання про всесвітню історію як історичний процес, обмежившись вивченням історично-пізнавальної діяльності в контексті визначеного культурного обрію. У той же час світова історіографічна практика продовжує обертатися у річищі більш широкого спектру традиційних методологічних проблем наукового пізнання: реконструкції — пояснення — представлення — інтерпретації минулої дійсності.