Від соціологічної до антропологічної історії

 

2.1.Марксизм і неомарксизм в історії

 

З початком “лібералізації” комуністичних режимів у СРСР та інших країнах “радянського” блоку марксистська методологія зазнала помітної еволюції. З другої половини 50-х років історична наука СРСР частково звільнилася від “квазімарксистської ідеології”, включила у свій обіг нові західні трактування історії. Щоправда, ставлення до них визначалося “критикою” немарксистських поглядів, намаганням відстояти “чистоту” марксизму від “буржуазних” впливів. Загальний ідеологічний контроль за історією з боку правлячої комуністичної партії зберігався, так само, як обов’язкові офіційні методологічні засади у історичній освіті й науковій роботі.

На початку 60-х років методологічні проблеми історії обговорювалися на декількох всесоюзних нарадах і конференціях, які висвітлили потребу “оновлення” застарілого методологічного апарату, зберігаючи панівні засади марксизму- ленінізму. 1964 р. у Інституті історії АН СРСР було створено сектор методології історії, який очолив російський історик М.Я.Гефтер. Проте сектор проіснував недовго і незабаром був закритий, оскільки його дослідження “не вписувалися” у

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

офіційну ідеологічну доктрину. Проте декілька конференцій з теоретичних проблем історії спонукали дослідників до розробки передусім пізнавальних проблем історії.

Теоретична проблематика знайшла відбиття у працях багатьох радянських істориків і філософів (останні зосереджували увагу на проблемах історичного матеріалізму). Методологічні питання здебільшого проявлялися у працях з середньовічної тематики, етнології, соціальної психології, математичних методів в історії, тобто тих галузях історії, котрі не зачіпали загальної схеми нового та новітнього періоду, який перебував під повним контролем ідеологічних чинників партії.

У рамках загальної методологічної доктрини радянські історики отримали можливість для певної свободи вияву думки стосовно логіки і методів наукового пізнання в історії. Так, праці російського історика М.О.Барга були присвячені аналізові понять і категорій історичної науки, привертали увагу до неможливості зведення методології історії до марксистської соціології — історичного матеріалізму. Інший російський історик, А.Я.Гуревич, у низці досліджень з історії середньовічної культури проводив думки про значущість свідомісних процесів в оцінці минулого і неможливість зведення суспільних явищ до соціально-економічних стосунків. Московський історик І.Д.Ковальченко опублікував декілька методологічних робіт, в яких піддав аналізу можливості та обмеження застосування математичних методів в історії.

Проте, більшість методологічної літератури, яка з’явилася у 60-80-х роках у СРСР, продовжувала трактувати марксистську соціологію як останнє слово в науці, а спроби розширити її тлумачення зустрічали негайну реакцію партійних органів. Тільки після початку демократичних перетворень і розпаду “радянського” блоку, в тому числі й СРСР, стало можливим переглянути методологічні засади історичної науки, позбавити її ідеологічних обмежень, подолати відставання від західної історіографії у теоретичному плані. Низка методологічних конференцій й нових розробок у Росії на початку 90-х років виявили дезорієнтацію і теоретичну невизначеність багатьох російських істориків, які складали найвагоміший потенціал історіографії колишнього СРСР. Численні дискусії і полеміки, які пройшли у періодиці й на наукових форумах, продемонстрували прагнення істориків і теоретиків історії інтеґрувати епістемологічний доробок марксистської методології з новітніми теоретичними здобутками західних методологічних напрямків, щоб отримати у підсумку історичну теорію, котра б дозволила відбити історичне минуле у менш ідеологізованих та політизованих формах [151, 149; 70, 3-33].

Більшість російських істориків погоджуються з думкою про потребу загальноісторичної теорії, яка б, не маючи метафізичного змісту, давала синтетичне уявлення про історичний розвиток і зміни. Така теорія, в центрі якої стоїть Людина у всіх її життєвих проявах в часі і просторі, повинна синтезувати дані багатьох наук і мусить мати “антропологізуючий” (А.Я.Гуревич, Б.Г.Могильницький та ін.), “соціологічно-цивілізаційний” (І.Д. Ковальченко, В.І.Кузищин, В.С.Шмаков та ін.) або й “свідомісно-екзистенціальний” (М.Я.Гефтер) характер.

 

 

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

 

В українській радянській історіографії теоретичні проблеми, за окремими виключеннями, не досліджувалися. Декілька теоретичних праць, які тлумачили історичний матеріалізм або характеризували методи наукового пізнання в історії (К.Д.Кундюба, Л.Г.Мельник, А.В.Санцевич), не могли заступити незнання головних теоретичних проблем, які обговорювалися істориками і філософами за кордоном. Тому після початку демократичних перетворень у незалежній Україні більшість істориків не змогли визначитися методологічно, і в пошуках “твердого ґрунту” звернулися не до сучасних, а до минулих зразків історичної творчості, шукаючи натхнення у забутих і заборонених у минулому В.Б.Антоновича, М.С.Грушевського, В.Липинського та інших. Всеукраїнська наукова конференція “Історична наука на порозі ХХІ століття: підсумки і перспективи” (Харків, листопад 1995 р.) засвідчила майже повну відсутність теоретичної історії в Україні. Цей факт прикро впливає на розвиток історичної думки наприкінці ХХ ст., змушуючи її, в кращому випадку, тупцювати на місці, наслідуючи зразки минулого, а в гіршому — творячи нову міфологізовану етноісторію.

У колишніх країнах “радянського блоку” ситуація у історіографії після закінчення війни склалася подібно до СРСР. Певним виключенням тут була Польща, де після початку “лібералізації” комуністичного режиму (1956) розширився доступ до західної наукової інформації, проявилася самостійність мислення і творчості істориків. Це вплинуло на розробку теоретичних питань історії, формування оригінальних методологічних концепцій, в яких поєднувуалися здобутки марксистської і немарксистських теорій історії. Серед польських теоретиків широке визнання здобули праці Єжи Топольського (“Методологія історії”, 1966, “Теорія історичного знання”, 1983 та ін.). Зараховуючи себе до послідовників марксистської доктрини, польський історик фактично сформував оригінальну концепцію марксистської методології історії, яка увібрала у себе елементи аналітичної філософії історії, структуралізму та історичної соціології Маркса. Його методологія складається з трьох частин: “прагматичної” (методи дослідження), “апрагматичної” (аналіз отриманих знань), і “об’єктивної” (предмет дослідження). Топольський сприйняв марксистську соціологію як таку, що дозволяє моделювати соціальні процеси і розглядати їх у цілісному вигляді, де усі структурні елементи взаємопов’язані (принципи холізму та ессенціалізму). Особливо важливим пізнавальним здобутком Маркса Топольський вважає теоретичне положення, яке дозволяє розглядати історичний процес одночасно з двох боків — як творення історії людьми (особами, верствами. класами) і, водночас, як глобальний результат цього творення (об’єктивний стан суспільства і його культури). Польський дослідник відкинув жорсткий детермінізм і фаталізм, зокрема, залежність “надбудови” від “базису”, які приписували Марксу, рішуче відокремив свідомість від буття і наділення буття свідомістю.

Не заперечуючи правомірності існування і застосування інших теоретичних підходів до історії, Топольський наголошує на перевагах марксистського методу в інтеґральному поясненні історичних процесів. Історик, якщо він хоче почувати себе справжнім науковцем,- підкреслює вчений,- повинен відрізнятися відкритістю до

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

теоретичної рефлексії і глибоким скептицизмом; він не може вірити на слово й усе докладно перевіряти, прагнути постійно нейтралізувати свої позанаукові погляди.

Іншими шляхами розвивався у другій половині ХХ ст. неомарксизм, вбираючи й творчо переробляючи теоретичні здобутки різних шкіл і напрямків. Тому виникають труднощі при інтерпретації марксистських і немарксистських теоретичних доктрин. Так, неомарксисти сцієнтичної орієнтації сполучали традиційні положення зі структуралізмом, моделюванням тощо (Л.Альтюссер, Л.Коен, Д.Ельстер, Д.Ремер).

Проте, і в другій половині століття провідні теоретичні розробки належать представникам Франкфуртської школи (хоча сама школа припинила існування на початку 70-х років). Нігілістичні моменти стосовно капіталістичної системи і західної культури, які містилися ще в працях фундаторів школи, досягли апогею у працях лівацьких теоретиків 60-х років, котрі ідейно підготували спалахи соціальної активності західної молоді в кінці цього десятиліття. Серед них найбільшим впливом користувалися твори Герберта Маркузе (“Ерос і цивілізація”, 1956, “Одномірна людина”, 1964), який запропонував власне тлумачення історії і методи її пізнання.

Маркузе використав ідеї психоаналізу З.Фрейда з метою кращого розуміння “репресивності розуму” в історії і обґрунтування придушення свідомості людини. Згідно його поглядів, історія представляє собою процес постійного придушення “біологічних потреб” людини, її “лібідо” (інстинктивних сексуальних потягів). Вдосконалення соціальної організації в історичному процесі невідворотно супроводжувалося обмеженням індивідуального лібідо. Це позбавило історію гуманістичного змісту.

Від початків людської соціальності, твердив Маркузе, відбулося зіткнення “принципу насолоди” і “принципу реальності”, яке змусило людину пригнічувати свої бажання. У підсумку, це призвело до неуникного конфлікту інстинктів життя і смерті — Ероса і Танатоса, конфлікту, який склав зміст усієї історії. Він проявився у суперечності між “культурою” і “цивілізацією”, під яким він розумів, відповідно, саморозвиток людини у сфері духовності і свободи та стандартну соціальну структуру. За такого трактування “цивілізація” оцінюється негативно, як знаряддя обмеження людської природи. Маркузе навіть запровадив термін “додаткова репресивність”, щоб показати соціальну обмеженість індивідуальних людських інстинктів. У результаті, “цивілізація” народжує руйнівні імпульси, котрі пояснюють соціальні антагонізми, властиві усій історії людства. Придушення досягає апогею у сучасному суспільстві “тотальної технологічної раціональності”, що властива і західному, і “соціалістичному” суспільствам.

Щоб подолати традиційне придушення особистості, Маркузе пропонував “переступити” через історію і увійти у “справжній” соціалізм, який повинен скасувати “репресивність розуму”, сформувати нову свідомість, орієнтовану на моральні та естетичні цінності (“піти шляхом Орфея і Нарциса”). Такий “революційний” переворот повинні здійснити люмпен-пролетаріат, радикальна молодь та інтелігенція. “Заколот проти історії” логічно призвів до “вибуху

 

 

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

 

зсередини” проти “буржуазної цивілізації”, який проявився у зростанні “лівого”

тероризму і стихійних виступів західної молоді.

Загальне захоплення психоаналізом, який став особливо “модним” у гуманітарних науках 50-60-х років, не оминуло й неомарксистів. Це прослідковується й у “соціальній філософії” ще одного сучасного спадкоємця Франкфуртської школи, учня Адорно німецького вченого Юрґена Габермаса, автора великої кількості філософських і соціологічних праць (“Структурна зміна суспільності”, 1962, “Пізнання і інтерес”, 1968, “До реконструкції історичного матеріалізму”, 1976, “Теорія комунікативної дії”, 1981).

Філософсько-історична система Габермаса грунтується на кількох стрижневих поняттях. Перше з них — “суспільність”, під якою слід розуміти феномен суспільного життя людей, який розглядається у двох взаємозв’язаних площинах — як соціальна система з відповідними механізмами управління і контролю та як “життєвий світ”, або норми і цінності, якими керуються люди у суспільних стосунках. Друге ключове поняття — “інтеракція” або “комунікативна взаємодія”, що базується на мові і культурі. “Комунікативність” забезпечує можливість інтеґрації особистостей і утворення “суспільності”. Третє поняття (запозичене у М.Вебера) — “раціональність” або здатність людей з допомогою здобування все нових і повних знань вдосконалювати на їх підставі свої “комунікативні дії”. Четверте ключове поняття — “тотожність” або вибір особистістю чи групою певної “соціальної ролі”, місця у суспільстві.

Виходячи з цих базових понять, Габермас розглядає суспільство як систему, яка розвивається шляхом саморегуляції на засадах знаходження між її членами консенсусу стосовно цінностей і норм поведінки. Змістом і головним чинником історичного розвитку та змін суспільства є власне зміни “суспільності”. Погоджуючися з К.Марксом щодо стадіальності суспільної еволюції, німецький вчений вважає необхідним оновити історичний матеріалізм і пропонує покласти в основу визначення стадій (а, значить, вважає провідним чинником історії!) “раціоналізацію життєвого світу”, тобто, у підсумку — суспільну свідомість, а не спосіб виробництва матеріальних благ. За таких умов, суспільна еволюція представляється. передусім, процесом постійного “навчання”, нагромадження знань і навиків, котрі дозволяють досягати все більш високого рівня комунікативності, взаєморозуміння людей між собою. Соціологія Габермаса має психологічне забарвлення, не випадково її автор постійно посилається на когнітивну соціологію (когніціо — знання) і теоретика психоісторії Е.Фромма (про нього далі).

Вказані новації Габермаса дають можливість замінити економічний чинник Маркса “організаційним принципом” — здатністю суспільства створювати належні умови для його реорганізації і вдосконалення. Зміна “організаційних принципів” і є процесом історичного розвитку, який характеризується певними стадіями, котрі вчений називає “суспільними формаціями”. Габермас нараховує чотири формації: (1)“передвисококультурну” (первісну), засновану на сімейних структурах, традиціях, ритуалах і табу; (2) “традиційну”, пов’язану з виникненням держави і економіки, розпадом “життєвого світу”, появою експлуатації; (3) “ліберально-

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

капіталістичну”, в ході якої виокремлюється специфічна сфера “життєвого світу” — громадянська, яка протистоїть державі і не допускає її втручання у “справи приватного життя”, намагається контролювати державну систему; (4) “посткапіталістичну”, для якої властиве зростання сили і впливів громадянського суспільства, формування демократичних інститутів, покликаних застерегти соціум як від завеликого поширення приватних інтересів, так і державних зазіхань [144, 120- 166; 22].

Надаючи великого значення науці та освіті у житті і еволюції суспільства, Габермас багато уваги приділяє методології наукового пізнання. За методами дослідження він поділяє науки на емпірично-аналітичні (природничо-технічні) і герменевтичні (суспільні); останні мають справу з специфічним об’єктом і предметом вивчення (свідома і чуттєва людина) й необхідністю “розуміння” (розшифрування) “слідів” людських діянь, за якими стоять свідомі наміри й підсвідомі порухи. Але, оскільки наука за Габермасом є інструментом самозбереження (і саморегуляції) суспільства, вкрай необхідно, щоби вона була поза впливами ідеологій, котрі спотворюють інтерсуб’єктивні комунікативні потреби індивідів і закривають шлях до діалогу, перетворюючи комунікативність на монолог.

Неомарксистські інтерпретації філософії історії мають нині чимало ввідмінностей і особливостей. Але їхньою спільною рисою є підвищена увага до свідомісно-психологічної і культурної сфери людських дій, що властива для всієї рефлективної думки Заходу (нав’язує до Дільтея і неокантіанців). Вона забарвлює творчість французьких неомарксистів Л.Ґольдмана, А.Лефевра та ін. Не становлять виключення й американські неомарксисти (А.В.Ґоулднер, І.Л.Горовіц, Н.Бернбаум, Л.Левенталь, Р.Фридерікс), серед яких заслуговує на виокремлення Чарлз Райт Міллс (1916-1962), який залишив своєрідний науковий заповіт у книзі “Соціологічна уява” (1970).

Американський дослідник у підході до суспільної еволюції намагався поєднати соціологізм і системність з індивідуальністю і культурою. Для цього він запровадив поняття “соціологічної уяви”, покликане творити “соціологічну культуру” соціуму. Він посилався на недостатність термінологій лібералізму чи марксизму, що виникли багато років тому і не дозволяють зрозуміти сучасні процеси. Сучасність характеризується поступовим переходом від епохи Нового Часу (модернізму) до “Четвертої епохи” (постмодернізму), в ході якого все відчутніше стають спірними такі кардинальні для модерну поняття як Свобода й Розум. Досвід показує, що зростання Свободи не провадить до збільшення ролі і посилення Розуму. Розум поширюється й без людини (роботи) і з часом взагалі буде відчужений від людини (!)

Щоб запобігти цим тенденціям, потрібна “соціологічна уява”, метою якої є збереження Свободи і Розуму — основних загальнолюдських цінностей. “Соціологічна культура”, що виникає на підставі “соціологічної уяви”, повинна синтезувати науковість і гуманізм. Таким чином, Міллс, як і переважна більшість неомарксистів, залишається у силовому полі раціоналізму і раціоналістичних побудов.

 

 

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

 

 

2.2.Школа “Аннали” — 2: “глобальна історія”

 

Після смерті Л.Февра у 1956 р. естафета “анналістів” перейшла до т.зв. “другого покоління” Школи, творчість якого найповніше представлена у працях визнаного її глави Фернана Броделя. Він спочатку очолив VІ-ту секцію Практичної Школи Вищих Досліджень у Парижі (після Февра), а потім став на чолі створеної 1963 р. з допомогою уряду і Фонду Форда науково-дослідної установи — Палацу Наук про Людину. Бродель продовжив постульовану засновниками Школи ідею створення інтеґральної історії Людини, і з цією метою дав приклад конструювання такої концепції історії, яка увійшла у літературу під назвою “глобальної” (іноді — “тотальної”) історії. Вона вважається одним з видатних досягнень сучасної історіографії, заснованої на баченні загальної картини світу.

1948 р. вийшла друком докторська дисертація Броделя “Середземне море і світ Середземномор’я у епоху Філіпа ІІ”, над якою автор працював 15 років. Поряд з конкретним аналізом у книзі знайшли висвітлення й теоретичні питання. При побудові загального підходу до історії і суспільства Бродель спирався на досягнення багатьох сучасних наук, але, в першу чергу, соціології, антропології, географії, психології. Французькому вченому властиве холістичне розуміння суспільно- історичного розвитку. На відміну від соціологів, цю цілісність він бачить не у соціальній спільності, а у людині. Людина є центром і змістом всього історичного і соціального розвитку. Вона є творцем і продуктом дійсності, в якій живе. Остання предствляє собою соціальну систему, в межах якої складаються економічні, політичні, культурні, релігійні та інші стосунки між людьми, що характеризуються різними рівнями (регіональними, державними, етнічними, груповими тощо). Така система є “глобальною”, тобто її слід розглядати лише комплексно, оскільки людина є “невільником” природно-соціального оточення — клімату, природи, устрою, традицій, культури і обмежена у своїй діяльності обставинами свого життя, “глобальною” системою.

Розвиток і зміни цієї “глобальної” системи, яку Бродель називає “цивілізацією”, відбуваються повільно і автодинамічно, але не телеологічно! Система змінюється внаслідок матеріально-духовної діяльності людей, яка здійснюється на свідомих засадах “можливого-неможливого”, що детерміновані станом даної “глобальної” системи. Стан системи визначається різними (а не одним чи двома) чинниками, серед яких географічні, біологічні, економічні, технологічні, ментальні.

З метою виявлення динаміки історичного розвитку Бродель створив спеціальну теорію “історичного часу”. Вирізняв “час великої тривалості”, в якому розгортається історія цивілізацій, стосунки людей з природним середовищем — зміни тут малопомітні і тривалі. “Час середньої тривалості” властивий для економічних циклів, а “час короткої тривалості” — політичних подій. Змінність суспільної системи піддається описові з допомогою відповідних закономірностей — соціологічних, політологічних та інших, які мають ймовірнісний, статистичний характер (і тому до них можна застосовувати математичні методи). При цьому

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

Бродель робив наголос на специфіці історичної науки в цілому і “глобальної історії” зокрема. “Глобальність” передбачає відновлення минулої дійсності, в якій перебувала людина, у всій її можливій повноті, різноплановості і багатоманітності. Координати цієї дійсності задані часом і простором, в якому жили і діяли люди.

“Глобальне суспільство” у Броделя і є “цивілізацією”, вінцем його історичної теорії. Цивілізація є слоїстою, багатоступеневою, ешелонованою вглиб структурою, яка є, водночас, опорою і перешкодою історичного руху. Найбільш тривкі елементи структури цивілізації — культурні (мова, релігія, техніка, спосіб харчування і т. д.). Зміни цивілізаційного плану, як зазначалося вище, є дуже повільними і викликаються “розривом” у структурі (християнство, застосування парової машини тощо).

Такий погляд на суспільство і місце людини в ній постулював методологію розгляду минулого. Бродель, в сутності, зводить дослідження до двох теоретичних понять — “системи” і “моделі”, у рамках яких слід шукати місце кожного конкретного прояву людської активності. До цього вчений додавав обов’язковий елемент і метод вивчення — “синхронізацію” (намагання синхронно прослідковувати зміни тих чи інших сторін діяльності людей або соціальних структур) [133, 65-77].

Застосування методології “глобальної історії” виявилося не простим явищем, дуже працехлонним та обтяжливим з фактологічної точки зору. Бродель дав декілька зразків такої історії. Серед них окреме місце посіла 3-томна “Матеріальна цивілізація і капіталізм”, яку автор писав 20 років, і в якій намагався подати синхронний опис всесвітньої історії у ХV-ХVІІІ ст. Історик прийшов до висновку, що зворотним моментом формування новочасного капіталізму послужило прагнення людей до створення з допомогою речей зручностей у повсякденному житті; це прагнення змінило світ наприкінці ХVІІІ ст., давши поштовх розвиткові капіталізму. Дослідник подав докладний опис соціально-економічних взаємин, включаючи господарство, торгівлю, транспорт, побут, моду тощо різних країн та народів, зауваживши чимало спільних рис. Не випадково другий том праці він назвав “Ігри обміну”, підкресливши “речевий” характер формування капіталістичних суспільних відносин. Нарешті, завершує роботу (3-й том) картина культурно-політичних взаємин, котрі виникли на підставі економічного життя і спричинили повільні структурні перетворення, які підготували промислову революцію і перехід до сучасного типу виробництва. Власне у культурі і суспільній свідомості, на думку вченого, проявилися ті особливості формування “матеріальної цивілізації”, яку називали також капіталізмом. Тим самим, Бродель підкреслює не стільки економічний (“капіталізм”), скільки більш широкий суспільний (“цивілізаційний”) принцип бачення соціуму, в якому суспільна свідомість посідає рівнозначне, а часом й провідне значення стосовно господарства.

За часів Броделя Школа “Аннали” досягла значних впливів у європейській історіографії. Дослідників приваблювали синтезуючі тенденції методології “анналістів”, яка давала можливість більш “об’ємного” погляду на суспільство, позбавленого соціологічного схематизму з його переважною увагою до масових “позалюдських” явищ (стосунків). У працях послідовників Школи більш відчутним був “людський” вимір історії. У 50-х роках зусиллями вчених Школи була опублікована 7-томна “Загальна історія цивілізацій” (за ред. М.Крузе), яка послужила

 

 

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

 

підставою для підготовки шкільних підручників з історії. Цивілізаційна термінологія увійшла у широкий вжиток. Синтезуючого погляду на історію дотримувалися численні французькі історики, серед яких Е.Лабрусс, П.Губер, П.Шоню, “ранній” Е.Ле Руа Ладюрі та ін.

Проте, цивілізаційна історія усе ж розглядала історію у соціологізованих термінах, які надавали перевагу масовим явищам і їх відображенню у свідомості. Націленість на людину у її суспільних проявах давала, у підсумку, “збірну”, “колективну” людину, яка значно відрізнялась від окремої особистості. Це був якби погляд “збоку”, в той час, як світову філософію і науку все більше приваблював внутрішній світ окремої особистості.

Представники Школи друкували багато дослідницьких праць, на сторінках своїх часописів і збірників надавали можливість висловлювати думки прихильникам інших наукових шкіл. Поряд із схвальними відгуками, лунали й критичні міркування, які торкалися труднощів “охоплення” усього комплексу питань “цивілізації”. Здебільшого історики обмежувалися вивченням окремих сторін суспільного розвитку

— соціально-економічних або культурно-духовних. Поступово центр ваги переміщувався у сферу соціальної психології, який змушував концентрувати увагу на відбитті суспільних явищ у свідомості окремої людини. Спори 60-70-х років навколо дальшої долі синтезуючої історії на Заході поділили дослідників на три великих табори (течій і напрямків було значно більше): (1) прихильників дальшої сцієнтизації історії і перетворення її в строгу науку за зразком природничих, (2) дослідників, які прагнули наблизити історію до окремої людини і наполягали на “особливому” статусі історії серед інших наук, (3) прибічників “індивідуалізації” історії та її зближення з літературою і мистецтвом. Далі ми послідовно розглянемо їхні теоретичні міркування.

 

2.3.”Нова наукова історія”

 

Термін “нова наукова історія”, як нам представляється, доцільно застосувати до ряду зближених методологічно нових течій у західній історіографії і теорії історії, котрі беруть початок від 60-х років. Їхньою спільною рисою є прагнення посилити науковий характер історії, залучивши для цього методи і здобутки інших наук, передусім соціальних, психології і математики.

Складання нової парадиґми історії відбувалося у складних умовах філософсько-наукових пошуків, пов’язаних з намаганнями визначити роль науки у сучасному світі. При цьому бралися до уваги висновки Т.Куна щодо історичної змінності наукових парадиґм (див. параграф 1 цього розділу), поширення структуралізму, успіхи нової науки інформатики і початки комп’ютеризації, здобутки конкретних наук, таких як соціологія, психологія, лінгвістика тощо. Нове покоління істориків, яке прийшло в науку після війни, було більш вразливим щодо нових тенденцій наукового пізнання, краще підготовлене до сприйняття нових ідей. Традиційна європейська та американська історіографії, які оберталися переважно навколо політичної історії, не задовільняла інтелектуальних потреб молодої

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

ґенерації, тим більше, що політична тенденційність такої літератури була відчутною. Тому й виник рух до пошуків нових концепцій історії та її методології, котрі б відзначалися більшою строгістю наукових методів і здобутих висновків. З цього руху у 60-70-х роках виникло декілька впливових історичних напрямків, які зблизили історію з іншими науками, але віддалили від самої... історії, поставили під сумнів сам термін “історична наука”, замінивши його “історичними науками”.

Так розпочалася “наукова революція” в історіографії, яка покликала до життя низку напрямків історичного дослідження і теорії, котрі отримали назви “нова історія” у Франції, “нова економічна історія” у США і Великобританії, “нова соціальна історія” у Німеччині і Великобританії, “психоісторія”, “кліометрика”, “інтелектуальна історія”, “мілітарна історія”, нарешті, “інформативна історія” і таке інше. Відбулося подрібнення історії, яке провадить до дезінтеґрації науки і методу, приносячи взамін грунтовні пізнавальні здобутки щодо окремих сторін минулого. “Нова наукова історія” проникає в усі закутки минулого, за влучним висловом Д.Донна “робить маленьку кімнату для себе усюди” [189, 2]. “Історія — це не все,- додає французький історик М.Емар,- але все це історія, принаймні потенційно може нею стати”.

Термін “нова історія” пов’язують з представником французької Школи “Аннали” Жаком Ле Гоффом, який 1978 р. опублікував збірник есеїв під такою назвою [159, 2-3]. Проте, як відзначалося вище, наміри оновити наукову історію від початку присвячували засновникам Школи “Аннали”.

“Глобальна історія” другого покоління Школи зустріла потужну опозицію “третього поколіня”, яке, після політичних подій 1968 р. у Франції, розпочало перегляд теоретичних засад історіографії. Ініціаторами перегляду стали Ж.Ле Гофф, М.Ферро, Ш.Моразе, П.Нора, Е.Ле Руа Ладюрі. У середині 70-х років з’явилась їхня 3-томна праця “Займатися історією”, в якій містився новий погляд на історичний метод. Нищівній критиці було піддано синтезуючі тенденції у історіографії, котрі, на думку авторів, запроваджували дослідників у світ спекулятивних ідей. Переплетення соціального, ідеологічного, психологічного у історії не дає підстав тлумачити минуле у межах структури або надструктури. Історія розпадається на багатоманітні історії — економічні, демографічні, релігійні, інтелектуальні тощо, кожна з яких претендує на “тотальність”. Історія повинна вивчати усе — історію дощу, доброї погоди, свят. міфів, сексуальності, народження і т.д. Але, що найголовніше, кожна історія повинна писатися “професійно”, з використанням суворих наукових методів.

Особлива роль відводилася методам квантифікації (математичним). Комп’ютерна технологія обробки історичних матеріалів (“серійна історія”) захопила французьких та інших європейських й американських істориків. Е.Ле Руа Ладюрі захоплено писав: ”Квантитативна революція в нашій країні повністю перетворила професію історика, а у майбутньому він або буде програмістом, або не буде істориком”. Приклади такого дослідження дали численні французькі історики. Так, професор Сорбонни і керівник Центру квантитативної історії університету м.Кан П.Шоню опублікував 12-томне дослідження “Севілья і Атлантика”, в якому піддав математичному аналізу портові бухгалтерські книги Севільї ХVІ-ХVІІ ст. і подав

 

 

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

 

детальну картину торговельних операцій. Проте, Ф.Бродель, оцінивши титанічну працю дослідника, закинув авторові відсутність концептуалізації, людського виміру історії. У своє виправдання щодо писання “історії без людей” прихильники “серійної історії” наводили аргументи “очищення” історії від ідеології і політики, практикування “чистої науки”.

Дух “онаучнення” історії у 60-х роках охопив чимало європейських та американських істориків. Відомий американський дослідник Д.К.Норт у 1966 р. проголошував:”Якщо історія є чимось більшим, ніж суб’єктивним впорядкуванням фактів минулого, що змінюється разом з кожним поколінням, то мусимо застосовувати до історичного дослідження теорії інших суспільних наук, наукові методи, які тестують вироблені гіпотези” [180, VII]. У цьому судженні полягала квінтесенція “нової наукової історії” і окреслення її методологічної парадиґми.

Абстрагуючись від особливостей конкретних напрямків “нової наукової історії”, яких ми ще коротко торкнемось нижче, звернемо увагу на спільні риси їхньої методології. До таких слід віднести: (1) переважну увагу до вивчення колективів і повторюваних соціальних явищ, залишаючи в основі думку, що реальність є результатом соціального і культурного розвитку; (2) використання і обробку масових джерел з метою витягнення з них “прихованої” інформації, яка виявляється у процесах; (3) обов’язкову побудову моделей досліджуваних явищ та їхню перевірку фактичним матеріалом; (4) запозичення теорій суміжних суспільних і гуманітарних наук для інтерпретації історичних явищ відповідного характеру (соціальних, економічних тощо); (5) відмову від побудови загальноісторичних теорій і гіпотез, котрі провадять до спекулятивних висновків [159, 3-7; 181, 106-108].

Перегляд історичних підходів, поєднаний з критикою неокантіантських поглядів, охопив чимало європейських істориків. У Анґлії набула розголосу праця Е.Х.Карра “Що таке історія?” (1961), яка викликала тривалі дискусії. У ній автор намагався довести соціальну зумовленість історичного пізнання та його зв’язок із сучасністю. Кожний дослідник заново конструює минуле відповідно до фактів, але це конструювання наближує до істини, якщо інтерпретація спирається на “вірну” теорію. Історія, в сутності, є “нескінченним діалогом історика з фактами, сучасного з минулим”. Разом з тим, сам історичний процес є об’єктивним і причинно зумовленим, потребує єдиної об’єднуючої ідеї, якою може бути переконання у прогресі людства. Прогрес виявляється у безлічі можливостей нагромаджувати і використовувати матеріальні і духовні цінності людьми, вдосконалювати свої соціальні відносини, життя. Історія демонструє неухильне збагачення людського розуму. Завдання історика — писати історію з позицій універсалізму, не втрачаючи загальнолюдської перспективи.

Оптимістичні думки Карра знайшли багатьох прихильників. Д.Пламб акцентував увагу на гуманістичному змісті історії, підкреслював необхідність її деідеологізації (“Історія і теорія”, 1971, “Смерть минулого”, 1969). С.Поллард сповідував подібні ідеї, спираючися на теоретичне осмислення досліджень з “нової економічної історії” (“Ідея прогресу. Історія і суспільство”, 1968). Помітну роль у захисті “наукового” характеру історії відіграли теоретичні праці відомого

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

анґлійського історика Д.Барраклоу, який активно включився в дискусію з традиціоналістами. У 1978 р. він підготував для ЮНЕСКО фундаментальну працю “Головні тенденції в історії”, в якій контстатував переважний інтерес фахових істориків до “нової історії”, яка прагне усунути з минулого суб’єктивізм. “Доки історія не звільниться від міфології, як це зробила астрономія чи хімія,- писав учений,- доки вона не розірве раз і назавжди зі своїм міфологічним корінням, як астрономія розірвала з астрологією, а хімія — з алхімією, шанси історії розімкнути порочне коло, в яке історію завело її минуле, є невеликими” [157, 211].

Погляди “нових істориків” зустріли сильну протидію традиціоналістів. Зокрема, у Великобританії проти них виступив впливовий історик Д.Р.Елтон (“Практика історії”, 1967). Він наголошував на культурно-аксіологічному характері історичних оцінок, які не можна звести до “наукових” і безсторонніх, підкреслював особливості історичного методу, спрямованого на деталізацію і описовість, використання уяви та інтуїції. Заперечував можливість універсального підходу до історії, який, на його думку, скеровує людство до спекулятивних історіософських побудов, що вводять в оману. Історія існує заради історії, заради інтелектуального і культурного розвою суспільства, а не для виснування прогнозів на майбутнє [170, 64- 97]. У міркуваннях Елтона містилася розумна частка скепсису щодо втрати історією гуманістичного змісту. Дискусії “нових істориків” і традиціоналістів послужили приводом для переосмислення теоретичних підстав історії постмодерністами (про них нижче).

Найбільш плідним стосовно історії виявився напрям “нових істориків”, який отримав назву “нової економічної історії”, яскраві представники якого американські вчені Роберт В.Фоґель і Дуґлас К.Норт 1993 р. одежали Нобелівську премію в галузі науки. Напрям взяв початок у 1957 р., коли молоді гарвардські вчені А.Г.Конрад і Д.Р.Мейєр представили на конференції американської Асоціації Економічної Історії методологічну доповідь “Економічна теорія, статистичний підхід і економічна історія”. Вона мала переломове значення у дослідженні економічної історії, забезпечила поширення нових підходів у американських. а потім університетах багатьох країн. У доповіді йшлося про новий метод дослідження історії господарських відносин, який у загальних рисах вимагав: (1) концептуалізації (гіпотези) предмету вивчення, (2) створення гіпотези на підставі економічної теорії,

(3) однозначної постановки дослідницького завдання, яке б вимагало тільки позитивної або негативної відповіді, (4) квантифікації даних історичних джерел,

(5) обов’язкового перегляду вже отриманих раніше оцінок і результатів [182, 64-68].

Від 60-х років на перший план у розвитку “нової економічної історії” висунулися згадані вище Фоґель і Норт, які випускали книжку за книжкою, доводячи переваги нової методології, опертої на економічній теорії і квантифікації. Щорічні семінари і конференції, що скликалися з підтримкою різноманітних фондів, незабаром здобули світове визнання. Самі ж керівники ще 1960 р. оприлюднили результати своїх досліджень: Норт переконливо довів, що рабство було скасоване у США не внаслідок його економічної неефективності, а через вплив суспільно- політичних ідей (“Економічний розвиток США 1790-1860”); Фоґель спростував

 

 

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

 

твердження про неефективність залізничного транспорту у США і заміну його автомобільним (“Тихоокеанська залізниця: зразок підприємництва”). Крім цього обидва вчених та їхні послідовники поширили нову методологію також на соціальну і політичну історії, заохотивши насамперед до квантифікації джерельного матеріалу.

Ідеалом представників напряму є сувора “наукова”, доказова історія, що будується за зразком природничих і технічних наук. Вона вимагає поєднання (часом в одній особі, але не обов’язково) доброго історика, доброго економіста (соціолога і т.д.), комп’ютерника. Але вони категорично відмовляються від глобальної економічної історії і теорії, обмежуючися “мікроекономікою”, підкреслюючи, що не може бути теорії, яка визначає поведінку людини у будь-яких випадках, незалежно від обставин. Кожна теорія, у їхньому розумінні, має лише гіпотетичне прикладне значення і може підтверджуватися або не підтверджуватися на конкретному фактичному матеріалі.

Об’єктом дослідження вони вважають раціональні людські дії, які реалізуються в межах певних економічних (соціальних тощо) систем, параметри яких піддаються чіткому визначенню. Такі системи можна моделювати, а отримана модель слугує теорією, котру слід перевірити на фактичному матеріалі.

“Нова економічна історія” швидко знайшла прихильників у багатьох країнах, але й зустріла чимало опонентів, які закидали їй “зникнення людини” з історії, складну термінологію і логіку, доступні лише вузьким спеціалістам, а не загалу.

Подібні тенденції характеризують “нову соціальну історію”, яка знайшла активних прибічників у Великобританії, Франції й Німеччині. У Великобританії, після проведення 1963 р. загальнонаціональної конференції “Історія, соціологія і соціальна антропологія”, нові методи дослідження історії почали активно поширюватися [149, 35-39]. У 1976 р. за ініціативою Е.Брігґґса було створене “Британське товариство соціальної історії” та його орган “Сошіал хісторі”. Подібно до американської “нової економічної історії” британські історики застосовували математичні методи до аналізу соціальних структур і груп. Деякі дослідники намагалися назагал соціологічно трактувати історію, залучаючи марксистську соціологію (Р.Біверс, П.Берк тощо).

Близькими до британських були і залишаються погляди німецьких теоретиків “соціальної історії”, у працях яких, однак, більше пов’язань з теоретичною спадщиною К.Маркса, К.Лампрехта, М.Вебера.

Німецька “соціальна історія” інституалізувалася після створення 1972 р. часопису “Історія і суспільство”, а трохи згодом спеціальної дослідницької групи з теорії історії, в яку увійшли провідні вчені напрямку Ю.Коцка, Ю.Рюзен, Р.Козеллєк, Г.Пуле, В.Ю.Моммзен, Т.Ніппердей та ін. Група опублікувала тритомник методологічних досліджень (“Об’єктивність і партійність в історичному дослідженні”, 1977, “Історичний процес”, 1978, “Теорія і метод в історії”, 1979). Німецькі історики нав’язували до системно-структурного розуміння суспільства, в якому рівною мірою представлені правові, адміністративні, економічні та інші структурні елементи. Ці елементи у своїй взаємодії дають випадкову рівнобіжну,

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

якою є суспільство на даному етапі. До аналізу масових процесів слід застосовувати різноманітні теорії прикладних наук.

З “новою науковою історією” співзвучна “кліометрика” (від Кліо — музи історії у давньогрецькій міфології), яка народилася у США й там здобула найбільше прихильників (можливо правильніше було б назвати напрям “новою соціально- політичною історією”). Поява ЕОМ і гучні успіхи інформатики сприяли виникненню надій, що квантифікація розв’яже усі теоретичні проблеми в історії, перетворить її у сувору науку на зразок природничих, усуне суб’єктивізм і описовість. Багато американських і європейських істориків у 60-70-х роках зацікавилися квантифікацією історичних досліджень і тими можливостями, які вона відкриває. Це торкалося насамперед прискорення нагромадження та обробки масових даних з соціально-економічної, політичної і культурної історії. Розпочалося активне створення “банків даних” у ЕОМ, які дозволяли ставити до нагромаджених фактів найрізноманітніші дослідницькі питання і отримувати точні відповіді.

У 60-80-ті роки у країнах Європи, Америки і Азії виникли десятки асоціацій і товариств із квантифікації історичної інформації. 1976 р. у США повстала Асоціація соціально-наукової історії, яка нині об’єднує понад тисячу дослідників. У Європі крупні кліометричні центри діють у Франції, Бельґії, Голландії, Великобританії, ФРН та інших країнах. У 80-х роках перша науково-дослідна лабораторія із застосування математичних методів в історії була створена в Україні — у Дніпропетровському університеті (керівник — В.Підгаєцький). Тоді ж виникли й міжнародні осередки з кліометрики як от: Міжнародна асоціація “Історія і комп’ютеризація” у Голландії, Об’єднання з історії та інформатики у Бельґії.

Якщо у більшості країн Європи математичні методи відіграли допоміжну роль у історичних дослідженнях, то у США мали місце спроби побудувати на підставі матметодів і ЕОМ “нову наукову історію” — кліометрику [72, 21-45]. Теоретичною підставою для неї послужили положення соціальної психології, які у США отримали назву “біхевіористської” теорії. Ця теорія описувала закономірності поведінки людини або групи людей у певних соціальних ситуаціях. Застосування біхевіористської теорії до історії дало можливість задовільно пояснити поважні політичні події американської історії, наприклад, результати виборів президентів, губернаторів, прийняття законодавчих актів, визначити головні чинники, що впливали на політику США у той чи інший період. Так, дослідження Д.Сундквиста, А.Д.Боуґа, Л.Бенюна, Д.Сілбі, П.Г.Філда та інших виявили, що на політичну історію США у ХХ ст. переважний вплив чинили етно-культурні фактори, а не партійні, релігійні або якісь інші.

У методологічному плані кліометристи намагалися створити окрему теорію, уникаючи при цьому загальноісторичного синтезу. Суспільство вони розглядали як систему, в якій окремі структурні елементи функціонують майже цілком автономно від цілого суспільства. Тому активно пропагувалося створення різноманітних моделей структур, використання для цього теорій соціальних наук.

Разом з тим, великі сподівання, які покладалися на кліометрику, повністю не виправдались. Особливо це стосується теоретичного аспекту історичних досліджень

 

 

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

 

з використанням комп’ютерної техніки. Виявилося, що історична теорія потрібна як при постановці гіпотез і створенні моделей, так і при інтерпретації отриманих результатів. У цих випадках історик не може обійтися без того чи іншого розуміння суспільства та його організації на певних історичних етапах, ролі і місця окремих його структурних складових. Це змусило одного з ініціаторів кліометрики А.Боуґа ствердити: ”Наївні очікування піонерів квантифікації, що вони своїми точними результатами негайно розв’яжуть старі спори... і “закриють розкриті книги” в окремих галузях знання, не підтвердилися. Більше того, отримані з допомогою кількісних методів результати, як правило, підносять нові питання... Ми потребуємо професіонального визнання цього факту...” Справді, кліометрика значно розширила обрії і можливості історичного дослідження, проте не усунула, а, навпаки, загострила проблему світоглядної позиції вченого.

Окреме місце у західній історіографії посіла “психоісторія” — поєднання історії з психоаналізом. Прихильники цього напряму розглядають свою дисципліну, як галузь соціально-історичних досліджень. Теоретичною підставою для “психоісторії” послужив психоаналіз, засновником якого вважається австрійський лікар-психіатр Зиґмунт Фрейд (1856-1939). Його вчення про підсвідомі психологічні процеси, властиві людській особистості, послужило базою для філософсько- антропологічних теорій, які отримали назву “фрейдизму” (пізніше — “неофрейдизму”). Це вчення зводило форми культурного і соціального життя до проявів первісних підсвідомих потягів людини: статтевого і самоутвердження.

“Психоісторія” виявилася придатною для вивчення історичних особистостей і певних соціальних груп. Так, 1958 р. вийшла праця американського історика Е.Еріксона “Молодий Лютер”, яка дала зразок пояснення діяльності німецького реформатора з допомогою психоаналізу. Незабаром з’явилися теоретичні праці У.Ленґнера з обґрунтуванням методу. Поступово склалися методологічні засади “психоісторії”, основою яких послужив біхевіоризм, про який згадувалося вище. Головним дослідницьким завданням прибічники напряму вважають “осмислення історії через мотиви, а мотивів — через історію” (Е.Еріксон). Мотиви є суб’єктивними реакціями людей на подразнення зовнішнього середовища і визначають їхню поведінку у конкретних соціальних ситуаціях. Добрі результати дає “психоісторія” при вивченні екстремальних суспільних ситуацій, коли реакція особистостей зумовлюється мотивами самозбереження (люди під час голоду, війни тощо).

Філософсько-пізнавальні засади “неофрейдизму” розробив американський філософ і соціолог Еріх Фромм (1900-1980), послідовник Франкфуртської філософської школи (див. пункт 2.3. розділу 6). 1941 р. побачила світ книга Фромма “Втеча від свободи”, в якій він піддав психоаналітичному дослідженню феномен фашизму. Пізніше вчений опублікував десятки монографій, в яких розвинув теоретичні положення своєї “гуманістичної соціальної філософії” (“Людина для самої себе”, 1947, “Розумне суспільство”, 1955, “Мистецтво любові”, 1956, “Без ланцюгів ілюзій”, 1962, “Анатомія людської дедуктивності”, 1973, “Мати чи бути?”, 1976 та ін.).

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

Стрижнем філософії Фромма є концепція людини, згідно якої виникнення людської свідомості було переломовим актом, що порушив споконвічну гармонію з природою і народив екзистенціальну суперечність людського існування. Свідомість зробила людину чужою у світі, викликала відчуття самотності і страху, необхідність постійного пошуку гармонійних форм єднання з природою, іншими людьми і самою собою. Пошук гармонії і є джерелом всіх тих психічних сил, які визначають почуття, думки і поведінку людини [142, 7-10]. З суперечностей між людиною і природою вчений виводить усі фундаментальні психічні потреби, які є вічними, незмінними і позаісторичними, виступають у вигляді прагнень людського “Я”. Вони є рушійною силою історичного розвитку, його метою, яка полягає у встановленні майбутньої нової гармонії людини з природою і самою собою.

Таким чином, історія за Фроммом представляє собою драму народження і розвитку людини до стану гармонії. Попередні епохи демонструють трагічне неспівпадіння прагнень людської природи і можливостей її реалізації у суспільстві. Суспільство трактується вченим як сукупність психологічних особистостей, яку він називає “соціальним характером”. Цей останній є якби соціальною психологією, яка визначає межі індивідуальної адаптації людини у суспільній структурі, що відповідає даному “соціальному характеру”. Фромм визначає 4 типи “соціальних характерів”: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний і ринковий. У кожному з них людина розв’язує проблему власної екзистенції чотирма способами — мазохистським, садистським, деструктивістським, конформістським. Перші два є результатом набуття людиною власної ідентичності і прагненням самоутвердження у суспільстві, третій — компенсацією безсилля змінити обставини, четвертий — розчинення у масі і відмови від власного “я”. Соціальні умови завжди диктують переважання якогось одного зі способів розв’язання проблеми екзистенції.

Але усі ці способи є непродуктивними і заводять у завулок. Єдиним гуманістичним способом вирішення проблеми екзистенції є Любов — єдність зі світом та іншими особистостями, яка дозволяє зберегти власне “я”. Вибір людиною способу задоволення своїх екзистенціальних потреб визначається у підсумку її розумовими здібностями, усвідомленням цінностей незалежності, свободи і критичного мислення. Вони уможливлюють вибір нею життєвої орієнтації. Сучасна людина стоїть перед дилемою: бути чи володіти? Допомогти їй повинна добра віра

— нова релігія Любові, яка повинна утвердити у “соціальному характері” орієнтацію на “буття”, а не “володіння” (споживання). Підсумком історичного розвитку повинно стати гуманістичне суспільство “комунітарного” соціалізму.

 

2.4.Школа “Аннали” — 3: антропологічна історія

 

Пізнавальні принципи “нової наукової історії” викликали обґрунтовану критику не тільки істориків-традиціоналістів, але й тих, хто був невдоволений зникненням “людських вимірів” дослідження минулого, недооцінкою свідомісних аспектів історичних діянь. Від середини 80-х років у середовищі французької Школи “Аннали” розгорнулися дискусії щодо методологічних засад історичного пізнання,

 

 

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

 

пролунали критичні голоси про відхід від теоретичних засад засновників напряму, необґрунтоване захоплення структурними соціологічними дослідженнями, кліометрикою. 1990 р. в друкованому органі Школи — “Анналах” з’явилася програмна стаття “Продовжуємо наш пошук”, яка визначила риси нової методологічної орієнтації істориків.

Корені нових підходів слід шукати ще у 50-60-х роках, коли група французьких істориків віддала перевагу дослідженню культурних процесів європейського середньовіччя, беручи за зразки праці Л.Февра, Й.Гойзінги, Н.Еліаса. Не без значення були впливи психоаналізу й структурної антропології (про неї нижче). Ще 1961 р. Ж.Дюбі у статті в енциклопедичному виданні “Історія та її методи” вказав на перспективність дослідження історії ментальностей. Але від того часу ця галузь історії розвивалася у тіні “нової наукової історії”, здобуваючи прихильників поза Францією (П.Берк у Великобританії, А.Гуревич у СРСР) [191, 127-138].

Сучасні теоретики Школи Ж.Дюбі, Е.Ле Руа Ладюрі, Р.Мандру, Ж.Ле Гофф, К.Ґінзбург та інші виступили за збереження цілісного уявлення про суспільну еволюцію, використання міждисциплінарних підходів. Але у нових умовах головний акцент було перенесено з цивілізаційного бачення суспільства на менталітет — суспільну свідомість (слід зазначити, що стосовно менталітету і ментальності не виробилося чіткого визначення, підкреслюється їхній “пливкий” зміст, який можна звести до духовного та інтелектуального життя, певних психологічних типів і стереотипів). На думку теоретиків Школи у ментальності знаходить найповніше відображення уся різноманітність взаємин людського життя.

Змін зазнав також об’єкт вивчення у історії: замість соціальних структур на перший план вийшла індивідуальна і колективна свідомість. Для її визначення застосовано ментальність, як віддзеркалення культурного стану особистості, групи, нації. Через дослідження ментальності передбачалося змалювати конкретну людину у реальному історичному соціумі, показати суспільство, як організацію “живих”, “чуттєвих” людей. Таку історію називають “соціальною історією культури”, маючи на увазі передусім її антропологічні (внутрішньолюдські) виміри. Не випадково у літературі за цим підходом закріпилася назва антропологічної (або “антропологізуючої”) історії [123 7-20].

Антропологічна історія виникла під певним впливом антропологічного структуралізму і “нарративізму” (про них далі), постмодерністських тенденцій у історичній епістемології. Проте, вона зберегла традиційний погляд на минуле, як на реальне буття, яке вимагає кожен раз нових способів вивчення і розуміння. Історики Школи використовують ментальність з метою глибшого проникнення у життя минулих епох, з’ясування становища і “почування” людини в них. Вони намагаються поглянути на минуле через свідомість учасників історичних подій. Перелік тем історії ментальностей дуже широкий: ставлення членів суспільства до праці, власності. багатства, бідності, розуміння законів і звичаїв, сприйняття образу природи, часу, простору, ставлення до смерті, народження тощо. У підсумку, це дає

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

можливість нав’язати діалог з людьми минулого, їхніми очима побачити історичну дійсність.

Наслідком зміщення об’єкту дослідження від “зовнішніх” проявів людської діяльності на “внутрішні” (свідомість) було відсунення проблеми історичного синтезу на другий план (але не повне зникнення). Погляди дослідників у даний час зосереджені на вивченні, передусім, особливих свідомісних проявів окремих осіб і груп. У зв’язку з цим, виникла проблема співвідношення індивідуальної і колективної свідомості (ментальності) або впливу другої на першу. Деякі теоретики Школи (А.Буро, Р.Шартьє) дотримуються думки, що нинішня історія повинна дати відповідь на питання переломлення ментальних типів у індивідуальній ментальності. Поки що вони схильні надавати перевагу індивідуальній ментальності, пошукам її ірраціональних, алогічних проявів. Прикладом тут можуть послужити праці К.Ґінзбурга, який встановив тісний зв’язок містичного і реального у проповідях відомого теолога і церковного діяча ХV ст. Ніколи Кузанського, подав зразок виявлення підсвідомих мотивів творчості видатної особи.

У такому дослідженні зростає активна і конструктивна роль історика, його спроможність провадити “діалог” з джерелом, задавати щораз нові питання і отримувати відповіді, здобуваючи з нього “приховану” інформацію. Від такого дослідника вимагається високий рівень ерудиції, орієнтація у багатьох науках та їх методах і, як підкреслюють теоретики Школи, власний екзистенціальний досвід. Особистість історика, таким чином, накладає великий відбиток на його історичний твір, який має значну частку індивідуального бачення, часом недосяжного і незрозумілого читачеві.

Історики Школи нині все більше схиляються до постмодерністських поглядів стосовно великої частки суб’єктивності у працях дослідників минулого, котрі більшою мірою реконструюють історичні події відповідно до власного життєвого досвіду та інтелектуального рівня. Тому й “історична правда” насправді є “метафоричною правдою” або здатністю даної історіографічної формації дати задовільні відповіді на поставлені історичною наукою питання. Метафорою антропологічної історії є Людина — творець і носій культури.

 

2.5.Історія та інформатика

 

Інформатика, як зазначалося вище, вчинила великий вплив на розвиток наукової думки ХХ ст., спричинивши не тільки появу нових соціологічно- футуристичних прогнозів (“інформаційне суспільство майбутнього”), але й спроб з нових позицій підійти до минулого. Нові інформаційні технології, праці над створенням штучного інтелекту привернули увагу дослідників до психології творчості і народили нову науку “соціальну когнітологію”. Її прихильники вважають, що дослідження інформаційних механізмів людської творчості змушує переглянути і переосмислити вихідні методологічні положення соціальної та історичної діяльності в цілому. Слід зазначити, що ці ідеї активно розвиваються нині українським вченим Ю.Канигіним, знаним російським філософом А.Ракитовим та іншими.

 

 

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

 

На думку Ю.Канигіна, суспільні і гуманітарні науки в сучасних умовах переживають час “когнітивного” повороту, який характеризується особливою увагою до інтелектуальних механізмів людської і суспільної свідомості. Вони показують, що будь-які знання представляють собою семантичну інформацію, яку кожна людина набуває не завдяки спогляданню світу і переробці чуттєвого сприйняття, а через сферу соціальних комунікацій — від соціального оточення (батьки, вчителі, книжки, ТБ тощо). Живе споглядання відіграє у пізнанні другорядну роль (!) Рівень пізнання залежить передусім від “інформаційної наповненості мозку”. Крім того, пізнавальний процес зводиться до свідомісної обробки даних і перетворення їх у знання у вигляді семантичної інформації. Це і є інтелектуальний процес або здатність людини (суспільства) перетворювати інформацію у знання.

Людська свідомість має справу тільки з феноменами (предметною інтерпретацією відчуттів). Феномени є виключно результатом комунікативно- інформаційного процесу — не речі, а слова творять свідомість людини. Свідомість людини визначає її об’єктивне буття (!)

Інформаційний світогляд відкидає онтологічне питання про первинність буття чи свідомості на бік: на перший план виходить нове конструктивне начало — інформація. Вона не є ані матерією, ані ідеєю, й представляє собою “об’єктивізовану ідею”, тобто ідею, яка може бути об’єктивізована при умові її реалізації. На рівні суспільства інформація виступає сукупним соціальним інтелектом, який визначає рівень суспільної організації на даному етапі розвитку.

За таких обставин, соціуми можна розглядати як “розумні системи”, які самоорганізуються і розвиваються не на основі “об’єктивних законів”, а на підставі збору, переробки і використання знань у організації взаємин між людьми [62, 5-46]. Іншими словами, рівень соціальної організації і весь комплекс взаємин у соціумі визначаються здатністю його членів сприймати і використовувати інформацію. На зміну парадиґмам психологічного, економічного, культурного і т.д. суспільств пропонується парадиґма “інформаційного” суспільства, в якій індивідуальний і соціальний інтелекти відіграють провідну роль.

Ю.Канигін досить обережно проектує інформаційний чинник на минуле, підкреслюючи, що його дія виявляється лише на такому рівні організації соціальних систем, коли з’являються механізми самоорганізації, тобто, коли люди усвідомлюють необхідність розумного влаштування суспільного життя (до часу досягнення цього стану у соціумі діють механізми “природного відбору і мутації”).

На думку Канигіна, марксистський формаційний, філософсько-історичний і культурно-цивілізаційний підходи до історії повинні бути доповнені “інформаційним”. Саме цей останній дозволяє уникнути крайнощів матеріалізму та ідеалізму, стверджує, що усі суспільні взаємодії — економічні. політичні, культурні

— мають інформаційну підставу.

Подібні погляди розвиває російський філософ А.Ракитов, який пропонує визначити історію як “інформаційно-культурний процес”, підставу якого складають “народження, трансформації, акумуляції і поширення інформації на підставі змінюваних одна другу технологій” [119, 25-26]. Розвиток цивілізації і культури, у

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

підсумку, визначаються рівнем та обсягом доступних даному соціуму знань, можливостями поширення, засвоєння, переробки і виробництва інформації (!)

Враховуючи рівень інформаційної озброєності суспільства, Ракитов пропонує нову періодизацію всесвітньої історії, віхами якої є “інформаційні революції”. Перша така революція пов’язнана з виникненням мови, як засобу переказу інформації. Друга — винайдення писемності, яка уможливила якісно нові умови поширення і збереження інформації. Третя інформаційна революція розпочалася з початком книгодрукування, яке розширило доступ до інформації. Четверта революція дозволила з допомогою електричних сигналів швидко поширювати інформацію по усій земній кулі. П’ята інформаційна революція — комп’ютерна — перетворює інформацію у головну галузь соціального виробництва. Вона робить реальністю побудову суспільства, заснованого на знаннях.

Запропонований вченими інформаційний вимір суспільної еволюції, відкриває ще один маловідомий у минулому кут зору на історію, який дозволяє з допомогою і через інформацію поєднати у єдине ціле суб’єктивне та об’єктивне, матеріальне та ідеальне. індивідуальне і соціальне (суспільство — “зовнішня структура людської пам’яті”).