Пророчі візії в есхатології християн віри євангельської – п’ятидесятників

Якщо адвентистська та єговістська системи есхатологічних ідей співпадають по більшості позицій, то п’ятидесятницька доктрина кінця світу має свою специфіку. У першу чергу, це відноситься до харизматичної ідеї „хрещення Святим Духом”, як засобу отримання дарів, що вважається ознакою вибраності та віри у Тисячолітнє Царство в земних умовах. По-друге, це ототожнення першого приходу Христа і його вознесіння з останнім періодом історії світу та актуалізація вчення про Велику скорботу як випробувального і очисного періоду для Церкви, Ізраїлю, народів. По-третє, специфічна роль тисячолітнього періоду для відновлення раю і встановлення Царства вічності. На цих проблемах ми і зосередимо свою увагу, попередньо означивши сутнісні характеристики п’ятидесятницького руху та основні етапи формування доктрини „хрещення Святим Духом”.

Назва течії – „п’ятидесятництво” походить від грецького терміну pentekostos, що означає „п’ятидесятий”, на згадку про День П’ятидесятниці (єврейське свято), коли на апостолів зійшов Святий Дух, в результаті чого вони стали охрещені Ним з ознакою інших мов (отримали дар говорити на іномовах (глосолалія)). П’ятидесятники актуалізують цю подію, оголошуючи можливість отримання хрещення Святим Духом, а через нього – плодів і дарів Духа будь-якою людиною в її буденному житті. Одне з основних переконань п’ятидесятників, у зв’язку з цим, є те, що досвід 120 чоловік в День П’ятидесятниці (відомий як „хрещення Святим Духом”) повинен мати важливе значення для всіх християн, більше того, п’ятидесятники вірять, що першою ознакою „початкового свідчення” (друге хрещення) є говоріння іншими мовами [352, с.947, 951; 286, с.268].

Звертаємо увагу на те, що в богословській практиці п’ятидесятників прийнято поділяти на дві категорії: 1) класичне п’ятидесятництво („старе”); 2) харизматичні церкви (неоп’ятидесятництво – до 1973 р., „харизматичне відродження” - після 1980 р.) [352, с.950]. Згідно Всесвітній християнській енциклопедії Д.Баррета, на 2000 рік у світі було 258 млн. класичних п’ятидесятників [361, с.139]. Ми будемо досліджувати есхатологію класичних п’ятидесятників.

Скоріше всього початок п’ятидесятництва, як „Руху пробудження”, слід віднести до двох постатей: методистського проповідника Чарльза Пархема (1873-1929) та його учня Вільяма Сеймура (1870-1929). Існує думка, що саме Пархем сформулював основну доктрину „первинного свідчення” [76, c.150].

Взагалі, п’ятидесятники визначають дві дати народження руху: отримання дару іномовлення 1 січня 1901 року у м.Топіка; хрещення Святим Духом в 1906 році в методистській Церкві по вул.Азуса (Азуза) Стріт в Лос-Анжелесі В.Сеймуром та рядом віруючих („Азуса” з інд. – „благословенне чудо”) [385, с.60].

За Джойнером Ріком, саме остання подія названа „Пробудженням Азуса Стріт” і саме там слід шукати витоки есхатологізму руху п’ятидесятництва. Щоправда, Дж.Рік рядом з В.Сеймуром ставить фігуру Франка Бартлмана, як засновника руху. Говорячи про рух п’ятидесятництва, Дж.Рік зауважує, що під ним слід розуміти не щось нове, а реставрацію біблійної істини, втраченої чи проігнорованої в середні віки [102, с.6-7, 20-21, 77]. У зв’язку з цим, серед богословів побутує думка, що п’ятидесятницький рух підвів теологічну базу Нового Завіту під такі харизматичні прояви як видіння і надприродні об’явлення, феномен говоріння іншими мовами, пророцтва і пророкування майбутнього як дари Святого Духа. Тим самим, універсальна християнська ідея про дар хрещення Святим Духом ніби отримала нове прочитання [385, с.61]. Враховуючи таку значимість доктрини хрещення Святим Духом та глосолалії як ознаки вибраності, ми проаналізуємо витоки та основні етапи її становлення.

П’ятидесятники вважають, що харизматичні прояви були ще в першоапостольській церкві, де вони розумілись, як практичні прояви роботи Святого Духа. Спробу відродити харизматичні прояви провели у др. пол. II ст. монтаністи; Іріней, Тертулліан і Оріген в III ст. Щоправда, із вправою цього дару уже не пов’язувалося уявлення про спасіння. Зауважимо принагідно, що вище названим особам приписується також і розвиток вчення хіліазму, що свідчить про їх есхатологічні переконання. Харизматичні прояви, в тому числі й говоріння іншими мовами, в обмеженій формі дослідники відносять на період середньовіччя у павлікіан, богомілів, альбігойців, вальденсів, Франциска Асизького. Звертання до вчення про дари Святого Духа, як ознаки вибрання для спасіння, історики знаходять і в таких діячів Реформації як Дж.Уікліф, Я.Гус, Дж.Савонарола, М.Лютер, У.Цвінглі та Ж.Кальвін, анабаптисти [369, с.73-76].

Згідно історичним записам, в 1685 р. спостерігалося масове говоріння іномовами і пророцтвами серед французьких протестантів в Савенських горах. Говоріння на іномовах п’ятидесятники відносять також до руху Камісардів (1700), руху натхнення (1710), руху янсеністів протягом 80 років, починаючи з 1731 року [369, с.86-89]. Про друге благословіння говорив Джон Уеслі (1703-1791). Батьком „духовного хрещення” також вважається Чарльз Фінней (1792-1875). Розповсюджував вчення про „Хрещення Духом Святим” Дуайтл Муді (1837-1899). Англійські євангелісти підкреслювали значення особливого досвіду отримання Святого Духа в ході кезуїкських з’їздів, початок яким було покладено у 1874 році [352, с.947].

У дослідженні з історії формування доктрини „хрещення Святим Духом” можна виокремити декілька основних підходів щодо проблеми її зародження. Перспективною серед богословів вважається гіпотеза Д.Дейтона, що харизматичне богослов’я п’ятидесятництва укорінене в доктринальних побудовах другої половини XIX століття, а саме – у їхньому трактуванні вчень про спасіння, божественне зцілення, хрещення Святим Духом і другий прихід Христа [405, p.173-174]. Д.Дейтон наголошує на визначній ролі в зародженні доктрини „хрещення Святим Духом”, у першу чергу, „Руху святості” Д.Уеслі (Веслі) сер. і др. пол. XIX ст. (весліянства), що акцентував увагу на перфекціоністському аспекті хрещення Духом*. Ця релігійна течія, зазначає Р.Соловій, стала найяскравішим вираженням соціального й богословського невдоволення, що виникло в середовищі американських церков. Прихильники руху жили в атмосфері очікування близького другого приходу Христа й відновлення перед цією подією надприродної духовної сили, яка характеризувала апостольську церкву [306, с.148-149].

Доцільно зазначити, що богословська система Д.Уеслі, яка вплинула на формування наріжної доктрини, поєднала елементи кальвінізму та армініанізму й зазнала сильного впливу містицизму. Тому весліянське трактування природи людини ґрунтувалося на реформаційному принципі первородного гріха і, відповідно, необхідності божественної благодаті для спасіння. Запозичивши кальвіністське вчення про повну гріховність людини, Д.Уеслі, разом з тим, заперечив доктрину безумовного вибору, наголошуючи на свободі вибору людини завдяки випереджаючій благодаті Бога. Зауважимо, що благодать у Уеслі майже синонімічна з роботою Святого Духа. Універсальна робота Святого Духа (виправдання і нове народження як дві стадії навернення), за весліянством, передбачає, на відміну від тверджень М.Лютера та Ж.Кальвіна, можливість досягнення досконалості під час земного життя [362, с.64]. Це положення було взято на озброєння п’ятидесятниками. Складовою п’ятидесятницької сотеріології та есхатології стала також весліянська теза про благодать освячення як роботу Святого Духа в житті християнина між наверненням та смертю. Згідно їй, віра в Христа спасає людей від пекла і гріха для небес і добрих діл [306, с.150-151].

П’ятидесятники заполучили від весліянства й такі терміни як „наповнення Святим Духом” чи „повнота в Дусі”, які використовуються для опису повноти, яка дає християнам силу проводити христоподібне життя і свідчити про Христа. Звідси повнота в Дусі – є святість, яка досягається „хрещенням Святим Духом”, що символізує смерть для себе й появу нового творіння у Христі. Найбільш важливою доктриною Уеслі, яка була взята на озброєння харизматичним богослов’ям є вчення про повне освячення (термін походить з 1 Сол. 5:23). Доктрина відома під різними назвами, але найбільш часто вживається термін „друга дія благодаті” чи „друге благословіння”. Цей термін змістовно означає наступне: 1) через Ісуса Христа людина стає вільною від влади гріха; 2) через хрещення Святим Духом наступає повне освячення, як завершення роботи спасіння [306, с.152-153].

Біля витоків п’ятидесятницької харизматичної системи також були американська євангелістка Фібі Палмер, яка, взявши на озброєння весліянське поняття „святості”, започаткувала застосування „термінології п’ятидесятниці”, що наприкінці XIX ст. стала однією з визначальних рис „Руху Святості”, а відтак і п’ятидесятництва. П’ятидесятники запозичили у Ф.Палмер положення про умови для отримання хрещення – навернення, повний послух Богові й віра [306, с.154-155].

Основним внеском весліянської традиції в п’ятидесятництво стало також вчення про постконверсійну роботу Святого Духа, яке у поєднанні з доктриною початкового свідчення молитви іншими мовами, і стало богословською ознакою п’ятидесятництва. Колега Д.Уеслі - Д.Флетчер, вперше назвав друге благословіння „хрещенням у Святому Дусі”, вважаючи цей досвід чинником внутрішнього очищення християнина (у Ф.Палмер, це „хрещення Святим Духом”). Введенню остаточно в термінологічний апарат п’ятидесятницької есхатології ключового терміну „хрещення Святим Духом” як „повного спасіння”, або „переможного життя” та становлення п’ятидесятництва сприяли фундаментальні праці В.Артура „Язики вогню” (1856), В.Боардмана „Вище християнське життя” (1859), А.Махана „Хрещення Святим Духом” (1870), У.Сміта „Святість через віру” (1870), У.Сміт „Християнський секрет щасливого життя” (1875).

Останні кроки до застосування, власне, п’ятидесятницького розуміння явища хрещення Святим Духом, здійснив на початку 1890-х років колишній баптистський пастор, що приєднався до руху святості, - Б.Ірвін, який трактував наповнення Духом Святим не як „безгрішну досконалість”, а як здатність „щоденно перемагати гріх” [306, с.156-158].

Зауважимо, що засновники п’ятидесятництва Ч.Пархем та В.Сеймур, які певний час належали до деномінації „Руху святості”, були переконані в необхідності досягнення сили Святого Духа в очікуванні близького другого приходу Христа. Варто зауважити, що Ч.Пархем розглядав дар інших мов як ознаку хрещення Святим Духом у есхатологічному розумінні: як дієвий засіб проповіді серед нехристиян, так і актуальний перед очікуваним тріумфальним поверненням Христа. Пархем вперше припустив, що говоріння іномовами – особливий знак вибраності Святим Духом. Такої ж думки притримувався ранній лідер п’ятидесятництва, В.Сеймур [306, с.161-162].

В.Сеймур вважав, що дар іномов, отриманий Пархемом, є пророчою ознакою приходу нової П’ятидесятниці. Зазначимо, що Ф.Бартлман вість „другої П’ятидесятниці” пророкував в Уельсі, паралельно з В.Сеймуром на початку 1904 року, посилаючись на роботу Дж.Кемпбелла Моргана „Пробудження в Уельсі”. Злиття Святого Духа очікувалось ним саме в Лос-Анжелесі, який прирівнювався до нового Єрусалиму. Тому вважається, що Бартлман підготував духовний грунт для В.Сеймура разом з лідерами Уельського Пробудження Г.Майером та Евоном Робертом [102, с.22-28].

Виходячи з Ріковського аналізу „Руху пробудження” (п’ятидесятництва) можна сказати, що протягом 1904-1905 років баптистський пастор Смейл, слідуючи пропозиціям Бартлмана, як і у випадку міллеристського руху, день і ніч пророкував „близьке повернення Церкви апостольських дарів”. Тому, на червень 1905 року в Церкві Смейла в Лос-Анжелесі мова вже йшла не про друге пробудження, а про „другу П’ятидесятницю”. Як бачимо, в п’ятидесятницькій есхатології поняттю „прихід Христа” відповідає „прихід П’ятидесятниці”, що й є специфічною ознакою цієї доктрини. 16 листопада 1905 року в своїй роботі „Шлях віри” Бартлман писав про свої надії, що якраз в Лос-Анжелесі зійде Дух Святий, що й буде завершенням останніх днів. За заувагою Дж.Ріка, саме Бартлман і Сеймур стояли у витоків як формування п’ятидесятницького руху, так і есхатологічних ідей в контексті П’ятидесятниці.

Затухання пророцтв про прихід П’ятидесятниці можна віднести на кінець 1907 року. Хочемо звернути увагу на одну характерну особливість руху П’ятидесятниці – як і в ранній церкві, це був рух бідноти, в першу чергу, чорної, в часи сегрегації [102, с.31-61].

Відомо, що говоріння іномовами уже траплялось і в Англії, і в Америці у XIX столітті, однак цьому явищу ніхто не надавав важливого значення. До прикладу, глосолалії мали місце в 1830-х роках на службах пресвітеріанина Е.Ірвінга в Лондоні; на службах шейкерів матері Енн Лі, а також серед мормонів – послідовників Джозефа Сміта в Нью-Йорку. Однак тільки п’ятидесятники надали говорінню іномовами доктринальний пріоритет [352, с.947]. Слід зауважити, що в кінці XIX століття сприяла розповсюдженню харизматичних ідей і популяризація вчень про близький другий прихід Христа та встановлення Тисячолітнього Царства. В цей же час зафіксовано багато свідчень про той емоційний стан, який супроводжувало так зване „друге благословіння” [353, с.947, 1450]. В 1895 році в Айові зародився ще один рух; він підкреслював навернення і досвід освячення, про який раніше вчив „Рух святості”. Очолив новий рух Б.Іруїн із Лінкольна (Небраска), який назвав його „Церквою хрещення вогнем”. В цей же період були створені інші „хрещені вогнем” групи: „Стовп церкви вогню” із Денвера (Колорадо) та „Неспалима купина” із Міннеаполіса (Міннесота) [353, с.948]. Таким чином, коли в Топіці в 1901 році проходило „говоріння на мовах”, єдиним значним доробком до раніше сформульованих положень стала теза про говоріння як біблійне свідчення хрещення Святим Духом (можна прирівняти до адвентистського „дару пророцтва”). Всі інші вчення і практики п’ятидесятництва - запозичені у „Руху святості”, включаючи основні теологічні положення.

Із цієї невеличкої історичної розвідки ми можемо зробити висновок, що церква, пропагуючи „Освячення Святим Духом”, тим самим готує людей до другого приходу Христа. Тобто „освячення” несе в собі есхатологічний момент [386, с.10-12].

Спочатку до п’ятидесятницьких груп, що сповідували есхатологічне вчення „другого” (напрямок, який не вважав освячення обов’язковою умовою для отримання сили Святого Духа) та „третього благословінь” (напрямок, що розглядав другу дію благодаті – звільнення від гріха через прийняття Христа, як необхідну умову хрещення Святим Духом або третьої благодаті) і які виділялися із „Руху святості”, входили „П’ятидесятницька Церква святості”, „Церква Бога в Христі”, „Церква Бога” із Клівленда (Теннесі), „Апостольська віра” із Портленда (Орегон), „Об’єднана свята церква” і „П’ятидесятницька баптистська церква святої волі” [369, с.113-115; 353, с.948]. Найбільш активне розповсюдження харизматичних ідей богослови відносять на роки після Другої світової війни. Характерним для цього періоду є те, що ці ідеї перестають бути релігією знедолених і заполучають популярність у середніх класів, що пов’язано з діяльністю в 1950-х роках таких проповідників-цілителів як Дж.Коу та О.Робертс [353, с.950]. Починаючи з XIX століття і по сьогоднішній час, Всесвітній п’ятидесятницький рух, який стоїть на платформі П’ятидесятниці став оформлятися у п’ятидесятницькі союзи. Таким великим союзом, що об’єднує церкви у багатьох країнах світу є „Церква Божа в Христі”, створена проповідником С.Масоном (1866-1961), яка є найбільшою деномінацією в Америці і нараховує біля 4 млн. членів. Із її структури в 1914 році відокремилася група церков під керівництвом Е.Белланда, яка була названа „Асамблея Божа” („Збори”). Зараз у цьому союзі нараховується 34,5 млн. членів у всьому світі (2,5 млн. в США). Церкви СНД входять структурно в цей союз. Іншими великими п’ятдесятницькими союзами є „Церква Божа”, яка нараховує 1,6 млн. членів в 107 країнах світу (прибл. 600 тис. в США), „Об’єднана п’ятидесятницька церква”, „П’ятидесятницька асамблея світу”, „Свята Божа п’ятидесятницька церква”, „Голгофська п’ятидесятницька церква”. Тенденцією сучасного п’ятидесятницького руху є якраз актуалізація ідеї П’ятидесятниці [369, с.116-118].

Дослідивши витоки та еволюційні етапи формування базової доктрини „хрещення Святим духом” (П’ятидесятниці – авт.), перейдемо до аналізу п’ятидесятницької есхатології та її провідних складових. Зауважимо, що есхато-хіліастична доктрина п’ятидесятників закріплена в ряді пунктів „Положення фундаментальних істин”, схвалених Генеральною Радою Асамблеї Божої 2-7 жовтня 1916 р. Так, в пункті 4 „Положень” йде мова про свідоцтво Святого Духа як умову спасіння; в пункті 14 про воскресіння та підхоплення, як благословенну надію; пункт 15 говорить про прихід Христа та Тисячолітнє Царство на землі; пункт 16 перераховує тих, хто буде покараний в озері вогняному: ті, хто не записаний в „Книзі життя” – лякливі, невірні, мерзенні, душогуби, розпусники, чарівники, ідоляни, неправдомовці. Положення про вічність з новим небом та землею, як оселею праведних, записано в пункті 17 [213, с. 249-289].

Основні есхатологічні положення віровчення п’ятидесятників викладені також в 12-ох пунктах віри, де пункт 7 - „Духовне хрещення”, пункт 8 - „Дари Духа Святого”, пункт 9 - „Плід Духа Святого”, пункт 12 -”Майбутнє”. Згідно пункту 12, п’ятидесятники зауважують, що „хоча для них не існує чітко визначеної есхатології, але все ж таки є генеральні лінії: біблійні пророцтва дають їм зрозуміти, що наші дні є останнім часом”. У відповідності з цим пунктом в есхатологічну концепцію включається: Ізраїль як ознака останнього часу, як народ Божий; напад з Півночі; світова імперія останнього часу; знесення віруючих; поява і панування Антихриста; Велика скорбота і апокаліптичні суди; всезагальне воскресіння після Тисячолітнього Царства; вічне спасіння благочестивих і вічне покарання всіх, хто не розкаявся [386, с.73-76]. Є й інші варіації концепції, ми їх також проаналізуємо.

Кінець світу у п’ятидесятників асоціюється з подіями, які були на П’ятидесятницю – катаклізми (шум сильного вітру, вогняні язики); отримання Духа Святого та говоріння іномовами. Ключовим поняттям тут є вираз Христа: „Виллю…”, тобто сходження Святого Духа, який розпочне нову епоху. Питання ставиться так – це було не колись, воно не тільки повториться, але й вже є; останні часи наступили, Дух Святий вже зливається на віруючих. Щоправда, п’ятидесятники зауважують, що останні дні не слід розуміти буквально, обмежуючись конкретними строками. Останні часи для них – довготривалі і змістовні. Вони почались в часи Ісуса, кажуть п’ятидесятники, включаючи часи апостолів разом з П’ятидесятницею, і концентровано присутні в період перед приходом, в який ми живемо, і будуть мати універсальне розв’язання в Тисячолітньому Царстві. Останні часи просуваються, зростають, відкривають все нові виміри, зауважує Я.Цопфі. Найголовніше, зауважують п’ятидесятники - злиття Святого Духа, пов’язане з другим приходом, авансує спасіння всім: всім народам, а не тільки Ізраїлю; жінкам, а не тільки чоловікам (тут Дух Святий дає духовну емансипацію); молодим, а не тільки зрілим, на всю плоть. Отже доля спасіння, в п’ятидесятників, залежить від прийняття плодів Святого Духа [386, с.181-182].

В цьому контексті п’ятидесятники поділяють есхатологічну новозавітну історію на ряд періодів, які вони називають „днями Божими”. Новозавітній період спасіння аж до вічності складається, на їх думку, з 3-ох великих днів Божих – „дня спасіння” (2 Кор. 6:2), „останнього дня” (Ів. 6:39-40) і „дня Божого” (2 Пет. 3:12). День спасіння – сьогоднішній. За п’ятидесятницькою сотеріологією, цей „день” благодаті закінчиться тоді, коли в Церкву увійде повне число язичників і коли Церква наповниться (Рим. 11:25). Тому новозавітній час спасіння стає метою старозавітного періоду розвитку. Звідси, з приходом Христа (першим) настає „час кінця”, „останній день”. Таким чином, „останній час” розпочався із втіленням Ісуса Христа; Його перше з’явлення – це початок кінця, а друге – кінець кінця. „Останній день”, за цією концепцією, включає ряд подій: воскресіння (перше та загальне розділене тисячоліттям); суд над загиблими в тисячолітті; загальний суд над світом. „День вічності” чи „день Божий” - це те, що наступить після тисячоліття, і з чим пов’язані нове небо та нова земля [243, с.12-13].

В загальному плані останні часи в п’ятидесятників виглядають апокаліптично: 1) чудеса на небі і ознаки на землі: кров, вогонь і куріння диму; 2) пекельний запах палаючої сірки [386, с.182-183]. Саме тому п’ятидесятники запевняють, що із дня П’ятидесятниці розпочалася нова епоха, епоха Духа, в яку ми й тепер живемо [359, с.14].

Есхатологічний підхід до історії у п’ятидесятників концептуально передбачає поєднання лінійного і циклічного шляхів розвитку. Згідно першому, у історії є свій кінець – апокаліпсис; згідно другому, те саме, що було до потопу (все починається з початку, біблійна історія повторюється; так було перед потопом, знищенням Содома і Гомори, перед падінням могутніх світових імперій та інших знакових подій в історії людства).

Знакові події, які позначають катаклізми близького кінця, наявні, переконані п’ятидесятники: трагедія в Нью-Йорку в 2001 році; землетруси, цунамі й спустошливі урагани у Південно-Східній Азії, Америці та Європі або повені в Індії чи на Філіппінах; голод, мори, СНІД [243, с.11-15]. Тому, кажуть п’ятидесятники, людей слід попереджувати про прийдешній кінець, який Бог дає через ознаки. Для цього, Він, запевняють богослови, має вірних своїх свідків – Церкву та засіб одержання інформації – Святого Духа. При цьому вважається, що церкві Христовій надано право розуміння та донесення до людей наявної у Біблії пророчої інформації, так само як і одержання новітньої від Господа через відповідні дари Святого Духа (Ів. 14:26; 16:13). На церкву, тим самим, покладається місія роботи з людьми, щоб не повторити помилок своїх біблійних попередників [51, с.5-9]. Вважається, також, що наш сьогоднішній світ вступив у відкриту конфронтацію з Богом, невпинно наближаючи цим вилиття Господнього гніву та безповоротного покарання. Власне тому, п’ятидесятники серйозну увагу надають есхатології, як „вченню про кінцеву долю людства і всесвіту”. Разом з тим, в самій есхатології вони ключовою для себе вважають доктрину підхоплення (в контексті приходу Христа), адже тільки вона дає відповідь, де буде церква під час Великої скорботи у світі [51, с.15].

Специфічним для цієї есхатології, окрім вищеозначеного підходу є те, що руйнація храму та спустошення Єрусалиму (70 рік після Р.Х. – авт.) вважається прообразом світової трагедії, виконанням пророкованого в Євангеліях. Тим самим, п’тидесятники тут використовують метод поєднання близької історичної події з пророчим передбаченням далекого майбутнього, прообразом якого є близька за часом подія. Разом з тим вони бачать в сюжеті про Єрусалим надію на підхоплення Церкви [51, с.24-25]. Тут ще й використовується така теза: Бог готовий чекати на каяття людей довго, як це було перед потопом (100 років) та перед Содомом і Гоморою [51, с.28].

П’ятидесятники, на відміну від інших протестантів, деталізують поняття „останні дні”. Тих, хто веде мову про „останні дні” вони поділяють на дві категорії. Перші – біблійні критики, які цитують цю фразу, як ще один приклад „послідовної есхатології” чи есхатологічних очікувань, які не змогли матеріалізуватися протягом пророкованого періоду часу. Другі – ті, хто вважає, що „останні часи” розпочалися в новозавітні часи і продовжуються до цих пір.

Важливі екзегетичні роз’яснення щодо цього дає богослов Олександр Росс. На його думку, у відповідності із Новим Завітом, приходом Христа, його смертю, воскресінням і вознесінням розпочався останній період історії світу. Християнська віра, таким чином „останній етап в божій програмі; наступним пунктом йде прихід Господа”. Цей період, зазначає він, триває уже біля двох тисяч років і може протягнутися ще деякий час, але незалежно від тривалості, його можна вважати останнім часом. Ця позиція підтверджується тим, що в такому значенні виразом „останні часи” користувався й Кальвін [421, p.168]. П’ятидесятники, однак, застережуть, що між словами „останній” та „кінцевий” є різниця. Сьогодні мова йде про „головний”, „основний” (за Кальвіном), викупно-історичний період, але не кінцевий час, який відноситься на майбутнє. Біблійною ознакою цього періоду п’ятидесятники називають з’явлення у світі Антихриста. Останні часи п’ятидесятники тому пов’язують з такими есхатологічними фігурами як Антихрист, людина гріха чи син погибелі, беззаконник, звірина [311, с.168-178].

Переходячи до аналізу п’ятидесятницької есхатології, зазначимо, що її стандартної концепції не існує, оскільки різні дослідники тяжіють до різних типів есхатології: загальної чи особистої. Уейн Грудем, наприклад, робить ставку на загальну есхатологію (діапазон майбутніх подій від повернення Христа і до створення нових неба і землі) [311]. Генрі Тіссен, у свою чергу, аспективно розглядає особисту есхатологію (смерть-воскресіння) та грунтовно аналізує загальну (прихід Христа, воскресіння, суди, Тисячолітнє Царство і завершальний стан) [354]. Акцент на загальну есхатологію також роблять Генрі Сін [302], Кен і Елісон Чент [169], Стенлі Гортон [92], Йоахим Лангхаммер [190]. Аналіз їхніх концепцій все ж таки дозволяє нам запропонувати свій структурний варіант есхатології: подвійний прихід Христа (на хмарах до скорботи з підхопленням Церкви та буквальний, після семилітнього періоду скорботи), з подвійним воскресінням (до і після тисячоліття); Армагеддон; Тисячолітнє Царство на землі (при нейтралізованому Сатані); суди (до і після тисячоліття); остаточне покарання нечестивих (вічні муки в озері вогняному); завершальний стан (нові небо і земля, Новий Єрусалим).

Структурно-функціональний аналіз основних категорій п’ятидесятницької есхатології дозволяє зробити висновок, що центральною категорією тут є поняття „Святий Дух”, якому, з посиланням на „теорію структури”*, приписується роль енергетичного інструмента творення. Святий Дух тут є Особою, яка приймає участь у творенні (Бут. 1:2), є подавачем життя (Йова 33:4) та збереження і відновлення живого (Пс. 104:30). Звідси проблема воскресіння та встановлення нових неба і землі в кінці часів п’ятидесятниками знімається [354, с.251].

Слід мати на увазі, що п’ятидесятницька есхатологія конфесіонально специфічна тим, що всі події останніх днів пов’язуються саме зі Святим Духом. Тут Святий Дух тлумачиться не як дух, а у своїй досконалій різноманітності дій, у зв’язку з проявами Бога, хоча особа Христа залишається центральною фігурою [56, с.299]. Зазначимо, що категорії „Святий Дух”, „Духовне хрещення” (глосолалія), „Дари Святого Духа”, „Плоди Святого Духа” є методологічними принципами п’ятидесятницької есхатології, які розкривають сутність категорії „майбутнє” [386, с.73-76]. Варто зазначити, що на доктрині Святого Духа побудована вся п’ятидесятницька сотеріологія як есхатологічне передбачення, адже згідно Ів. 4:14, Дух Святий є „джерелом води, що тече у життя” [210, с.134].

Екзегетичний аналіз есхатологічної сутності доктрини Святого Духа в частині духовних дарів та мов (іномов) з позицій систематичної теології зробив богослов Генрі Сін. До есхатологічних, тих, які є знаменням, вважає він, слід відносити лише „нові мови” (glossais) на відміну від просто мов (glosses, glossois, glossan), що не є духовними дарами (Мк. 16:17). З точки зору методології тлумачення принципу доктрини Святого Духа, слід мати на увазі, застережує він, що „мова” є свідченням навернення та освячення через хрещення Святим Духом, що зараховує цих віруючих до вибраних на спасіння [302, с.233-237]. Доктрина Святого Духа, переконаний богослов, має й інший – негативний бік – через неї проявляється такий її символ як вогонь. „Вогонь Святого Духа” асоціюється, за концепцією С.Сіна, з судом, покаранням, гнівом, руйнацією і пеклом. Цей символ дуже часто застосовується у назвах перших п’ятидесятницьких громад. Як символічний термін він використовується й для позначення вогню в суді останніх часів: піч вогняна, озеро вогняне, геєна [302, с.240-241]. Структурно-функціональний аналіз духовних дарів, як харизматичних проявів роботи Святого Духа, зробив Райнгольд Улонска [359]. Дарами він означує есхатологічну обраність на спасіння.

Есхатологічну сутність доктрини „Святого Духа” п’ятидесятники пояснюють тим, посилаючись на Мт. 3:1, це ще Іван Хреститель пророкував, що месія „буде хрестити Духом Святим і вогнем”. Тому п’ятидесятники переконані, що це пророцтво передрікає їх вчення про „хрещення Святим Духом”, - скоріше всього, передвіщає П’ятидесятницю [169, с.60, 62-63; 359, с.13]. А тому п’ятидесятники вірять в Ісуса, який хрестить Духом і вогнем [359, с.20]. Дж.Данн, наприклад, стверджує, що тут метафорично описується „хрещення” у Царство Боже. Згідно Мк. 16:17, „нові мови” - одні із ознак, які будуть супроводжувати тих, хто прийшов до віри [352, с.1447-1448]. Звідси прийняти Духа, означає навернутися, народитися згори, „увійти у Царство Боже” (Ів. 3:5); це суттєва частина спасіння [359, с.600]. В цьому контексті також Райнгольд Улонска називає дар мов частиною відновленого раю [359, с.110].

Якщо звернутися до історії, то можна побачити, що позитивно відгукувались про дар мов в епоху Отців Церкви Іріней Ліонський і Тертулліан; в середні віки глосолалія була широко розповсюджена у православних монастирях; оцінювали позитивно цей дар Лютер і Кальвін; у XVIII столітті дар мов проявлявся у квакерів і методистів. Від останніх він перейшов до руху „Духовного пробудження” та остаточно закріпився як есхатологічний елемент у п’ятидесятників [352, с.1447-1451]. Посилаючись на Дії 1:5 та 2:17 п’ятидесятники вважають доктрину „хрещення Святим Духом” есхатологічною обітницею, яка зіллється в останні дні. Тому вона є частиною їх віровчення [246, с.10-11].

Есхатологічна концепція п’ятидесятників викладена в розділі „Ми очікуємо” „Основ віровчення”, який включає чотири основних складових: 1) другий прихід Ісуса Христа та перше воскресіння мертвих; 2) Тисячолітнє Царство; 3) друге (загальне) воскресіння мертвих та Божий суд; 4) нове небо та нову землю. Аспективно це виглядає так. Другий прихід буде буквальним і супроводжується: а) воскресінням мертвих; б) зміною фізичної природи померлих та живих віруючих; в) урочистою зустріччю церкви з Господом та її підхопленням [246, с.28]. Згідно „Основам”, Ісус Христос після цього прийде з Церквою на Землю, щоб заснувати Своє Царство на 1000 років. Тут же зазначається, що Сатана на цей період буде закинутий у безодню, а Царство буде Царством миру та правди і богопізнання.

Друге (загальне) воскресіння та Божий суд п’ятидесятники відносять на кінець тисячоліття, де за віровченням всі, хто не занесений в „Книгу життя”, будуть укинені в озеро вогняне; спасенні ж – будуть жити вічно, щасливо. Після загального воскресіння та Божого суду, за „Основами”, постануть нове небо і нова земля, де будуть жити спасенні [246, с.29-30].

Тепер дещо деталізуємо есхатологічну концепцію п’ятидесятників з позицій систематичної теології. Для цього ми зробимо ряд зауважень методологічного характеру. Слід мати на увазі, що з урахуванням великої кількості напрямків євангельських християн, у жовтні 1980 р. богослови відпрацювали загальні положення щодо розуміння есхатології, які були названі: „ Есхатологія євангельських християн ” (ЕЄХ). Згідно цим положенням, викладені принципи, по яких є згода та незгода. Загальними вважаються ряд достовірних істин: 1) Ісус вернеться; 2) Його побачать всі; 3) це буде прихід Царя у славі; 4) для віруючих це стане днем радості; 5) настане час Суду і Божого царювання; 6) Господь дав віруючим ознаки Свого повернення; 7) Господь хоче, щоб Його очікували в будь-яку мить [361, с.140-146]. Різняться погляди євангелистів з наступних питань: 1) форма тлумачення пророцтв: буквальне, чи в духовному сенсі; 2) пророцтва про Ізраїль та євреїв; 3) розвиток об’явлення та структура Апокаліпсису; 4) про царство Боже (духовне чи земне) та воскресіння (тілесне чи духовне) [361, с.147-152]. Окрему групу протиріч складають 4-и системи тлумачення хіліазму: постміленіалізм, класичний чи історичний преміленіалізм, диспенсаціоналізм та аміленіалізм [361, с.152-160].

Доктрина останнього часу (есхатологія), згідно пятидесятницькій концепції, це взаємодія з історією, починаючи з другого приходу Христа до руйнації Землі і появи нового неба і нової землі [302, с.487]. Есхатологічна доктрина деномінації, з точки зору загальної есхатології (за Г.Сіном), включає в себе такі структурні компоненти: Другий (подвійний) прихід Христа; Велику скорботу, Тисячолітнє Царство Христа на Землі; Суд; нові Небо і Землю [302]. Такої ж точки зору притримується Г.Тіссен [354, c.337].

Взявши за основу цю системну концепцією, ми її розширимо аналізом компонентів, які деталізують етапи реалізації п’ятидесятницької есхатології. Свій аналіз розпочнемо з центральної доктрини есхатології та біблійних пророцтв – приходу Христа. Ця доктрина, інтерес до якої згас в III ст., знову була відновлена в XIX ст. і є актуальною сьогодні, на думку п’ятидесятників. Вони вважають її ключем до розуміння історії, тому що вона підтверджує її лінійний розвиток. Звідси вчення про „другий прихід” - надія церкви [213, с.230-231]. У зв’язку з цим, п’ятидесятники зауважують, що „без з’явлення того, кого вони очікують, пророцтва були б безпредметними”. Тому це головна подія, а не всесвітній суд; відновлення Ізраїлю та перемога Церкви, про яку сповіщали пророки [253, с.239]. Поняття „другий прихід” п’ятидесятники застосовують у двох різних ситуаціях. Інколи цей термін позначає кінцеві події, включаючи підхоплення Церкви і з’явлення Христа, коли він стане на Оливній горі. Іноді він застосовується лише до з’явлення Христа, на відміну від підхоплення, яке передує йому. Тоді перша фаза другого приходу, що вживається в цьому широкому смислі, відноситься до підхоплення Церкви [213, с.235].

П’ятидесятники поєднують спасіння і кінець часів. Близьке спасіння вони бачать у видимих ознаках кінця часів та близькості приходу Христа: дві страшних війни XX ст.; понад 140 військових конфліктів тільки після Другої світової війни, що забрали 30 млн. життів; наукові відкриття, що спрямовані проти людства; масові насилля та аморальність. Це вважається кризою відносин з Богом. Звідси – необхідність приходу Христа для відновлення відносин [190, с.5-19]. Відповідно, кінець часів і прихід Христа пов’язуються як перехід до нової фази розвитку, на що звертає увагу богослов Р.Спраул. Всі апокаліптичні події, пов’язані з Днем Господнім, вважає він, п’ятидесятники відносять на віддалений другий прихід Христа, що, у свою чергу, пов’язується з судом над Єрусалимом, тобто Ізраїлем, який відкинув Ісуса Христа [311, с.70-76].

Представники п’ятидесятництва, посилаючись на іншого дослідника – Ч.Рассела, стверджують, що під „кінцем віку” слід розуміти кінець єврейського віку [311, с.77-79]. Тому в їх есхатологічній концепції єврейський вік протиставляється язичницькому, відносно періодизації якого є три точки зору: 1) єврейська диспенсація тимчасово закінчила своє існування в 70-ому р. після Р.Х., після чого почалось благовіствування для язичників; 2) часи язичників – період між падінням Єрусалиму та другим приходом Христа; 3) це короткий проміжок часу між початком осади Єрусалиму і його руйнацією. Загалом претеристи* відносять „останні дні” на кінець єврейського віку (між приходом Івана Хрестителя та руйнацією Єрусалиму) [311, с.80]. У зв’язку з цим, наріжним каменем п’ятидесятницької есхатології є перше та друге послання до солунян, в яких вони роблять акцент на підхопленні віруючих, приході „людини гріха” та беззаконня [311, с.89-90].

Вирази „кінець”, „кінець віку” (Мт. 24:6, 13, 14; 1 Кор. 15:24) п’ятидесятники розуміють як епоху завершення єврейського віку, епоху Мойсея [422, p.165]. Вираз „кінець віку” п’ятидесятники ще й тлумачать як завершення існування язичницького правління, що пов’язано з поверненням месії до іудеїв, як Прийдешнього [56, с.170-171]. Цей період п’ятидесятники відносять до так званих часів „гидоти спустошення”, яка буде тривати 1290 днів (3,5 роки), після чого на 1335 років церква буде забрана на небо. Відлік, відповідно, ведеться від часу спустошення Єрусалиму. В Об’явленні – це паралельні місця з 1260 днями. П’ятидесятники вводять щодо „кінця віку” періодизацію в три етапи: 1) 3,5 роки після спустошення Єрусалиму; 2) 30 днів; 3) 75 днів. На цей період відноситься справа викуплення і благословіння Ізраїлю (144 тис.). „Кінець віків” у п’ятидесятників тлумачиться як „кінець часів язичників”, чи „великої скорботи”, лжехристів, що „будуть творити чудеса, зваблювати народи” на протязі 3,5 роки, після чого – Ізраїль буде виправдано, а Церкву забрано на небо [56, с.172-173]. Кінець віку пов’язаний у п’ятидесятників з доктриною про 70 седьмин, де на 69-ий буде розп’яття Христа, а остання седьмина (7 років або 42 місяці), це час скорботи. Згідно пророцтвам, остання седьмина – період, на який іудеї заключать договір з Римською імперією і всередині якого Сатана буде скинутий на землю, що й завершить перший період і знаменує підхоплення Церкви [56, с.180-182].

Розглядаючи історію з точки зору Об’явлення, п’ятидесятники, есхатологічно поділяють її на два етапи: „того, що є”, або періоду існування Церкви; „того, що буде”, або того, що буде після часу Церкви [56, с.291]. Разом з тим, посилаючись на ап.Павла, Ж.Кальвіна п’ятидесятники розповсюджують поняття „кінець” на „останні дні”, де перше – є складовою другого, як проміжок часу між першим і другим приходом Христа [311, с.91-92]. В контексті цього, богослов Баррет, посилаючись на 1 Сол. 5:6, 10, інтерпретує це так: цей вік (єврейський), вже закінчився і дуже скоро почнеться Прийдешній вік [398, pp.252-253]. Слід мати на увазі, що есхатологічна концепція п’ятидесятників специфічна тим, що „кінець часів” (інші назви: „Кінець віку”, „Кінець”, „Останні часи”, „Останні дні”, „День”, „Той день”, „День Господній”, „Божий День”, „Великий день”, „День часу”, „День суду”, „День викуплення”), відносяться до Єрусалиму, але закінчення своє мають в другому приході Христа, це прояв феномену „вже виконалось” і „ще не виконалось”. Вважається, що перший раз Христос прийшов саме „під кінець віків” [311, с.96-100].

Головною ознакою, яка проявиться в „останні часи” та буде передувати другому приходу є, на думку п’ятидесятників, відступництво [422, p.254]. Тут слід звернути увагу на два зауваження Р.Спраула: 1) не слід ототожнювати „кінець віків” („вже”) і „кінець часів” („ще ні”). Перше – відбулося; другого – слід очікувати; 2) ті, хто живуть після першого приходу Христа, є такими, що досягли останніх часів [418, p.385; 311, с.164]. П’ятидесятники об’єднують прихід Христа і кінець світу (тут застосовується претеристична точка зору – авт.) з уточненням, що під „кінцем” розуміється не остаточний кінець, а лише кінець єврейського віку чи єврейської диспенсації [422, p.57-58; 311, с.42-43].

Доцільно звернути увагу на таку специфічну рису п’ятидесятницької есхатології як пов’язування приходу Христа з проявом Божого Царства через різні моменти викупної історії – воскресіння, преображення та вознесіння Христа, П’ятидесятницю. Тому, виходячи з позицій претеризму, п’ятидесятницькі дослідники Нового Завіту тлумачать преображення і воскресіння, як прояв встановлення Божого Царства [419, p.314].

Узагальнено п’ятидесятники інтерпретують парусію Христа з двох позицій: 1) вона відбулась частково в 70-му році для суду над єврейською нацією; 2) повна парусія відбудеться в кінці людської історії [311, с.149-152]. Перший і другий прихід за метою, зазначає Г.Сін, різні. Мета першого викупна; другого – встановлення правління над світом [302, с.457; 213, с.229; 253, с.7].

Щодо хронології приходу Христа у дослідників різні думки. Згідно систематичній теології Г.Сіна, прихід Христа відбудеться в два етапи. Т.Бейнс також веде мову, наприклад, про дві частини приходу [56, с.275]; С.Гортон називає це двома аспектами [92, с.87-90]; К.Тіссен – двома фазами: а) на повітрі; б) на землю [354, с.347-355]. На думку Й.Лангхаммера, це одноактний процес [190, с.104-105]. Функціонально прихід на кожному етапі реалізується по-різному. В першому етапі Христос прийде на хмарах, щоб воскресити мертвих та змінити живих (зодягнути у безсмертя праведних – авт.) і підхопити їх на небо. Отже, під час Дня Господнього (скорботи) святих на землі не буде. В другому етапі, після семи років Великої скорботи він вернеться на Землю для суду з ангелами і святими [92, с.90]. Період між першою і другою фазами приходу Христа складає 7 років скорботи [354, с.355-360].

Відносно строків приходу Христа у п’ятидесятників тривають дискусії, однак, із двох дискусійних: Христос не може прийте будь-коли; Христос повернеться в будь-який час, п’ятидесятники схиляються до останньої [96, с.1234-1247]. Вони категорично проти того, щоб призначати дати приходу і пропонують слідкувати за пророчими ознаками [213, с.240-244; 302, с.487-491]. Першою подією приходу Христа на повітрі є воскресіння мертвих та отримання ними, як і живими праведними, нетлінних безсмертних тіл і підхоплення їх на небо. Тому воскресіння вважається основою віри та надії п’ятидесятницької Церкви. Цей процес для них не стільки фізіологічний, скільки духовний, адже мова йде про заміну тілесної плоті на „духовне”, „справжнє тіло” [302, с.491-496; 354, с.347-354; 213, с.228-229].

Межовий стан (смерть) п’ятидесятники тлумачать традиційно: тіло до воскресіння знаходиться в могилі [56, с.258]; душа ж – безсмертна і перебуває: а) праведних – на небі (в раю); б) неправедних – у пеклі [92, с.46-54]. Взагалі, п’ятидесятники визначають два типи смерті: 1) розділення Духа і тіла (Ів. 11:1, 13), це перша смерть; 2) вічне відділення від Бога, як покарання, що є другою і кінцевою смертю. Вони відкидають вчення про сон душі. Душа і дух, на їх думку, існують свідомо. Це відрізняє їх вчення від адвентистів і єговістів [213, с.265-268].

В контексті особистої есхатології п’ятидесятники розглядають смерть у двох категоріях: фізичну смерть та межовий стан душі. Окрім цього вони вводять ще два поняття смерті – духовна (стан, у якому знаходиться людина для спасіння), вічна – „друга смерть” - озеро вогняне. Духовну і вічну смерть вони відносять до душі. Фізичну – до тіла. Фізична смерть – це відокремлення душі від тіла, коли останнє підлягає тлінню в домовині, а душа продовжує своє буття. Фізична смерть пов’язується з гріхом – вона наслідок духовної смерті [354, с.337-339].

Враховуючи, що Новий Завіт, на відміну від Старого, більше наголошує на воскресінні тіла, аніж на тому, що станеться після смерті, п’ятидесятники цій проблемі достатньої уваги не надають. Виключенням є проблема вічної смерті, як покарання [213, с.55-59]. Розглядаючи цю доктрину, п’ятидесятники стоять на позиції претеризму, виходячи з двох його видів: а) повний – віра в те, що всі есхатологічні події (повернення Христа, його воскресіння, суд) уже реалізувалися в минулому; б) неповний або футуристичний – віра в майбутнє виконання есхатологічних пророцтв. Відповідно перші вважають, що воскресіння і підхоплення відбулося в 70-му році після Р.Х.; другі – що буде в кінці історії. Враховуючи різність підходів до воскресіння, п’ятидесятники все таки схиляються до нейтральної точки зору Р.Спраула, що воскресіння відбулося як „невидиме, духовне” в 70-ому році в тому плані, що померлі віруючі, якби невидимо сьогодні правлять з Христом і „друга смерть над ними не владна” [311, с.147-161]. Звідси, воскресіння з мертвих не є просто чимось майбутнім, воно вже почалося у Христовому воскресінні. Якщо мова йде про воскресіння во плоті, то за п’ятидесятницькою концепцією це не відродження, а новонародження [213, с.73-80].

П’ятидесятники підтримують концепцію двох типів воскресіння: воскресіння життя та воскресіння суду і ведуть мову про дві групи воскресених (перед тисячоліттям та в його кінці), це теорія подвійного воскресіння. До першої групи вони відносять віруючих з усього віку Церкви, між якими є 12 апостолів та замучені в часи скорботи. Всі вони будуть царювати з Христом 1000 років. Друга група – нечестиві, будуть воскрешені з вадами в кінці тисячолітнього періоду для погибелі [56, с.69; 213, с.202-203]. Ці два воскресіння, таким чином, розділені періодом в 1000 років [354, с.380-386].

Доктрина воскресіння у п’ятидесятників тісно пов’язана з вченням про підхоплення святих. Враховуючи, що це явище не є буквальним, богослов Макс Кінг вважає, що мова підхоплення, як і мова Нагірної проповіді являє апокаліптичні образи - це символічна мова. Підхоплення на хмарах, за М.Кінгом, зручний спосіб виразити об’єднання всіх Божих вибраних в кінці віку [311 с.162-164]. Підхоплення Церкви, за заувагою п’ятидесятників, буде миттєвим, схожим на блискавку та напад степового орла на свою жертву, що вимагає від віруючих постійної готовності [51, с.38-54].

Щодо строків підхоплення Церкви, у богословів єдності не має. Більшість притримується точки зору, що це відбудеться до початку семилітнього періоду скорботи. Однак ряд богословів (наприклад В.Боєчко, Г.Тіссен) переконані, що Церква повинна пробути повний напівперіод (3,5 років) панування Антихриста на землі і зазнати немало утисків, переслідувань та навіть її окремим членам прийняти смерть за вірність Господу Ісусу Христу. За цією концепцією, підхоплення можна віднести на другу половину семилітнього панування Антихриста (скорботи) на землі. В.Мензіс та С.Гортон пропонують іншу концепцію підхоплення: а) Церква буде підхоплена до скорботи; б) підхоплення буде обмежене особливою групою переможців; основна ж частина буде залишена, щоб пройти через період Великого горя, або щоб бути підхопленою пізніше (в кінці семилітнього періоду) [213, с.236; 51, с.74, 87; 354, с.370]. З’явлення Христа буквально, видимо як фізичне сходження на землю – є другою фазою Його приходу [169, с.205-208].

Представники даної конфесії ніколи не призначали строків приходу Христа, але посилаючись на пророцтва, передбачають ряд ознак, які будуть йому передувати. Системну класифікацію таких ознак ми знаходимо в одному із випусків „Благовісника”: 1) ознака в природі (землетруси, виверження вулканів, урагани і засухи); 2) ознака в суспільстві (аморалізм); 3) духовні ознаки (винивнення новітніх релігій як ознаки лжехристів; відступництво та переслідування християн; злиття Святого Духа як найважливіша ознака); 4) ознака в розвитку технологій (вибух досягнень і наукових відкриттів, що призводить до катаклізмів); 5) ознака у світовій політиці (відновлення Ізраїлю та спроба його знищити, відродження Китаю та об’єднання Європи); 6) ознаки Ізраїлю найголовніші (повернення Ізраїлю, Єрусалиму) [243, с.8-11]. Р.Спраул, наприклад, посилаючись на Малий апокаліпсис, наводить класифікацію ознак із 4-х груп,: 1) лжехристи, війни, голод, мори, смутні часи, землетруси; 2) переслідування учнів Христа, відступництво, неправдиві пророки, беззаконня; 3) проповідь Євангелія по всьому світу; 4) гидота спустошення, великі катастрофи, астрономічні катаклізми [311, с.31]. Інший богослов, У.Грудем, пропонує класифікацію із 6-ти груп ознак: 1) проповідь Євангелія всім народам; 2) Велика скорбота (початок хвороб); 3) неправдиві пророки; 4) знамення на небі; 5) прихід „людини гріха”* та відступництво; 6) спасіння Ізраїлю [96, с.1239-1247].

П’ятидесятники пов’язують прихід Христа з 3-ма важливими аспектами: 1) готовність до зустрічі з Христом, ознакою чого є народження згори, від Святого Духа; 2) прихід можна прискорити, проповідуючи благу вістку; 3) не пасивно очікувати другого приходу, а трудитися [169, с.205]. Разом з тим, лідер українських п’ятидесятників Михайло Паночко обстоює думку, що другий прихід Христа – на часі. На його думку, всі події свідчать про те, що для цього наявні ознаки: 1) засоби масової інформації, досягнення науки і техніки дозволяють донести Боже слово у будь-який куточок планети; 2) відновлення держави Ізраїль; 3) природні катаклізми, урагани, землетруси, війни, тероризм, епідемії, нові хвороби, зростання кількості голодних і вбогих, всплеск антихристиянських течій і культів, окультизм [287, с.19-20].

У своїй есхатологічній концепції п’ятидесятники, на відміну від інших протестантів, особливу увагу надають Великій скорботі, яку вони позначують такими подіями як прихід Антихриста, катастрофами на небі і землі, започаткування 144 тис. євреїв та інших навернених, трубними судами, діями 3-ох звірин, чашами гніву, Армагеддоном та падінням Вавилону [302, с.496]. Зауважимо, що це вчення розглядається в сукупності із вченням про „підхоплення”. Ці два вчення займають чільне місце в доктрині другого приходу Христа, адже в них йде мова про долю віруючих та їх спасіння. За есхатологічною концепцією п’ятидесятників, саме після підхоплення буде час жахливого горя, „скорботи великої”, „години випробовування”. В. Мензіс та С. Гортон, посилаючись на 1 Сол. 9:10 упевнені, що Церква не буде на землі під час скорботи. Період же скорботи вони визначають в 7-ім років що є проміжним періодом між так званими 69-им і 70-им тижнями. Це період благодаті, чи вік церкви, або седьмина. Остання частина цього періоду названа „час”, „часи”, „пів-часу”, або 3,5 роки чи 42 місяці (260 днів) [213, с.236-239; 96, с.1256].

Компаративний аналіз вчень про „підхоплення” та „скорботу” дає підстави зробити висновок, що тут є різні підходи, хоча є точка зору більшості, на яку ми будемо опиратися. Різні підходи до тлумачення співвідношення горя і підхоплення, розглядаються в концепціях пре-, мід- та посттрибуляціоністів. Посттрибуляціоністи, наприклад, вірять що церква буде присутня на землі під час всього переоду великого горя [92, с.130-134]. Мідтрибуляціоністи переважно уявляють що перша частина великого горя буде мирною і підхоплення відбудеться в час звучання сьомої труби, тобто в кінці „останніх днів”. Різновидом вчення мідтрибуляціоністів є теорія часткового підхоплення та вчення про багаторазові підхоплення. Перші вчать про часткове підхоплення (частина Церкви пройде через велике горе). Це пояснюється тим, що зрілі християни будуть підхоплені, незрілі ж – пройдуть велике горе. Представники другого вчення захищають аргумент почергового підхоплення. Як бачимо, мідтребуляціоністи мають різні думки щодо часу підхоплення, але погоджуються, що віруючі церкви будуть на землі щонайменше під час першої частини великого горя [92, с.131, 134-138]. Претрибуляціоністи, у свою чергу, вчать, що підхоплення відбудеться ще до початку великого горя. Визначаючи наявність таких підходів, п’ятидесятники все ж таки притримуються точки зору претрибуляціонізму – що підхоплення віруючих буде до скорботи (1 Сол. 4:17), а тому стоять на позиціях 2-х фаз приходу Христа [92, с.131, 138-143].

Коли ж починається період Великої скорботи, та яка в нього тривалість? Посилаючись на Мт. 24:30, п’ятидесятники зауважують, що цей період, скоріше всього, буде між підхопленням і з’явленням Христа, та під час першого воскресіння. Припускається точка зору, що її тривалість складатиме 7 років. Ключем для розгадування обирається вчення про 70 тижнів (7 седьмин або тижнів тобто 49 років) з книги Даниїла (9:24-27). Це сімдесятий тиждень, який, напевно, має значення семи років (Об. 12:14), в яких остання частина і є пів-часу або 3,5 років або 1260 днів [51, с.36; 92, с.144; 96, с.1256, 1278-1283; 213, с.238-239].

Згідно вченню про скорботу, вона розпочинається після знесення Церкви при приході Христа на хмарах відкриттям семи печаток. Велика скорбота також позначається символічними трубами, чашами, якими встановлено послідовність злиття Божого гніву на Землю. Чотири вершники Об’явлення, які позначають Антихриста, знаменують собою початок Божого суду. З отриманням влади Антихрист, за концепцією, знищить мир на Землі і багато людей загинуть від війн, голоду, чуми і диких звірів. Смерть і пекло нахлинуть на невіруючий народ. Четверта печатка, наприклад, знаменує смерть 1/4населення. На протязі періоду Скорботи, коли Антихрист буде управляти землею, буде вбита ним велика кількість людей. Це пов’язується з 5-ою печаткою.

Тому, у своїй есхатологічній концепції, п’ятидесятники велике місце відводять постаті Антихриста, етимологію якого вони виводять із значення грецького префікса „анти” як: „протидія”, „заміна”, ворожість”, „замість”, що дає вираз „замість Христа”, „заміна Христа”, „проти Христа”, „ворог Христа”. У цьому образі уособлені страхітливі звірі: у Даниїла 4 звіра, описані в розділах 7 і 11; в Об’явленні – 2 звіра, описані в розділі 13. Звірі, разом з тим, – прообрази земних правителів [311, с.167]. Посилаючись на Девідо Чілктона, п’ятидесятники під Антихристом розуміють: а) систему відступництва (єресі); б) окремих відступників [404, р.10]. Головне ж призначення Антихриста за Берконвером, - брехня, відкидання Ісуса як Христа [400, p.265]. Виходячи із значення префікса „анти” – „проти”, „замість”, богослов О.Росс, у свою чергу, розуміє під Антихристом не структуру, а особистість (за ап. Павлом – людина гріха), яка протиставляє себе Христу і пропонує цей термін застосовувати саме в такому значенні [421, p.169]. З посиланням на Об. 13:11-18 під Антихристом також бачать світську владу, яка є продуктом Сатани (символічний звір із 10-ма рогами та 7-ма головами [56, с.161-162; 190, с.71].

П’ятидесятники специфічно тлумачать цей образ. Виходячи з практики поклоніння римським імператорам, вони називають це ідолопоклонством і пов’язують його з терміном „образ звіра” як поєднання духовної і світської влади та як язичництво. Разом з тим, п’ятидесятники застережуть, що біблійні образи, у переважній більшості – збірні і узагальнюючі, тому під звірями можна розуміти будь-якого кривавого гнобителя церкви від Христа і до наших днів, а не тільки Римську імперію. Узагальнено – це світові тоталітарні системи, коаліція земних державних правителів, які боролись з християнством упродовж усієї історії людства. До них п’ятидесятники зараховують Євросоюз, Європарламент, єдину систему оборони, банківську систему, єдину валюту, „Нью-єйдж” [51, с.55-64]. Існування царства Антихриста п’ятидесятники поділяють на два періоди скорботи (по 3,5 роки): 1) царювання Антихриста, коли йому вдасться „ощасливити” людство миром і благополуччям. Головна ознака періоду – скрізь будуть говорити: „мир і безпека”; 2) власне „скорбота”, як час „випробувань для обраних” [190, с.83-86]. Справжню нищівну сутність Антихриста п’ятидесятники відносять на другу половину скорботи. В армію Антихриста, за п’ятидесятницькою есхатологією, включається і фальшивий пророк, який вважається найвірнішим агентом та одурманювачем від Сатани, а тому ставиться в один ряд зі змієм та звіром. Під лжепророцтво п’ятидесятники зараховують народні, світові (окрім п’ятидесятництва), та новітні релігії, лібералізм, секуляризм та модернізм [51, с.54-95].

Ознаками „кінця світу” та часу царювання Антихриста, стверджують п’ятидесятники, будуть різноманітні чудеса та знамення, як і маніпулювання людьми. Останнє, переконані вони, уже сьогодні робиться Сатаною із безодні за допомогою телебачення. Звідси поклоніння образу звіра (різні зображення) та використання чисел. Тлумачачи число 666 як число звіра, п’ятидесятники відводять числам в царстві Антихриста особливу роль. Вважається, що в цей період буде повністю знищена гідність людини, яка буде лише позначатися номером (ідентифікаційний код, наприклад) [190, с.95-96].

Як свідчить аналіз різноманітних п’ятидесятницьких джерел, період Великої скорботи (у першу чергу другої її половини – авт.) характеризується наступними подіями, як символічними ознаками „кінця часів”: 1) суд над Антихристом і лжепророком (озеро вогню і сірки [190, с.96-98]; 2) ряд катастроф на небі і землі; 3) започаткування 144 тис. євреїв та навернення великої кількості людей, що пов’язується із символічної 6-ю печаткою;4) початок судів над природою та людьми (природні і соціальні катаклізми – авт.), що позначається символічними 7-ю печаткою та 7-ми трубними звуками Ангелів [302, с.496-507; 51, с.103; 213, с.240]; 5) перевірка 7-ми символічними чашами гніву тих, хто ще не зробив вибір; 6) знищення символічного Вавилону – системи лжерелігій. Особливою подією цього періоду вважається Армагеддон [92, с.232]. Більш-менш деталізовано мова про Армагеддон йде в книзі Захарії з 12:1 по 14:21, де це явище знаменує собою кінець 2-ї половини 7-літнього (3,5-річного) царювання Антихриста, закінчення скорботи і початок звільнення та відновлення Ізраїлю [190, с.108-109; 213, с.240; 253, с.191].

Загалом, п’ятидесятники визначають такі змістовні характеристики скорботи: 1) безбожжя і ворожість до Христа (секуляризація, сексуалізація, демонізація); 2) вона буде перехідним періодом від часу благодаті через час судів до другого (явного) приходу Христа, як час хвороб; 3) час „хвороб” як заключний період скорботи, що має три періоди: а) початок у 1897 р. (перший конгрес сіоністів у Базелі; б) Перша світова війна та поява декларації Бельфура (2 листопада 1917 р.), яка визначила землю Ізраїль як вітчизну для євреїв; в) Друга світова війна та створення держави Ізраїль (14 травня 1948 р.); 4) наявність „хвороб”, що є ознаками „останніх днів” [190, с.87-89; 302, с.511-514; 213, с.256-257].

Винятково важливе місце в есхатології п’ятидесятників займає вчення про суди, яке на відміну від адвентистів та Свідків Єгови являє собою системну доктрину, представлену різноманітними класифікаціями. Типологічно ця доктрина поділяє суди на 2 категорії: 1) періоду скорботи; 2) в кінці тисячоліття. Першу категорію судів досліджували богослови Р.Спраул, І.Олбрайт, К.Манн, Т.Лейн, Кен і Елісон Чент. Так, дослідник Р.Спраул посилаючись на вчених-біблеїстів І.Олбрайта, К.Манна, Т.Лейна, стверджує, що перші суди починаються з початком скорботи і позначає їх уже відомим виразом „початок хвороб” [311 с.32]. Узагальнену функціональну характеристику перших (скорботних – авт.) судів дають богослови Кен і Елісон Чент. Вони характеризують його як явище, яке стане фізичним судом над народами, що визве смерть, спустошення, злиденність та руйнацію. В суд також включається ліквідація всіх існуючих державних кордонів, знищення всіх земних урядів. Він відбудеться, за цією концепцією, над тими, хто не знає Бога (атеїстичні народи, хто не сприймає благу звістку). Суд над ними відбудеться в долині Йосафата, в Армагеддоні. В день суду, з точки зору сотеріології, народи будуть поділені на два класи: „вівці” і „козли”. Народи – „вівці”, за доктриною суду, отримають право навернутися, після чого виникне світ істинних християнських народів і по справжньому праведна цивілізація. Народи – „козли” будуть піддані смерті до кінцевого суду [169, с.218-220].

З відомих нам авторів системну характеристику судів зробили богослови Т.Бейнс, С.Гортон, У.Грудем, Р.Паш, Г.Тіссен, Кен і Елісон Чент. Богослов Т.Бейнс, в контексті функціональності, поділяє суди на дві категорії: а) для живих в Христі (відбувається під час першого воскресіння, до 1000-ліття – авт.); б) другий суд – під час 2-го воскресіння в кінці 1000-ліття згідно „Книзі життя”, за справами. Він же розробив так звану класифікацію 7-кратних судів: 1) ті, які вносяться зняттям 7-ми печаток; 2) які проголошуються звуками 7-ми труб. Ці два ряди судів, за класифікацією, є проміжком часу від підхоплення церкви до другого приходу Христа [169, с.256-257; 56, с.82-83, 290]. Класифікацію та періодизацію судів ми також знаходимо в екзегетичному дослідженні Т.Бейнса. Він їх також поділяє на дві групи: більш легкі – ті, що починаються після відкриття печаток; більш суворі, або ті, що провіщенні трубами. Це, згідно його есхатології, відповідає двом типам пророцтв: а) про „початок хвороб”; б) про Велику скорботу, що передує другому приходу Христа [56, с.292-296].

Класифікацію судів, з точки зору особистої есхатології, розробив Рене Паш: 1) суд над віруючими (згідно ділам); 2) Армагеддонський суд (над земними царствами); 3) суд над Антихристом; 4) суд над народами (щоб відокремити праведних); 5) кінцевий суд (в кінці тисячоліття, після загального воскресіння всіх нечестивих) [253, с.234-237].

Ієрархію судів, в сотеріологічному контексті, запропонував представник систематичного богослов’я У.Грудем: 1) суд народів після скорботи і перед міленіумом, у відповідності з тим, як народи відносились під час скорботи до єврейського народу (ті, хто відносився добре і готовий покоритися Христу – увійдуть в міленіум; ті, хто погано – ні); 2) суд для віруючих, який визначить долю нагород християн; 3) кінцевий, великий суд білого престолу, який відбудеться після 1000-ліття, що пов’язане зі звільненням Сатани, відступом, покаранням нечестивих. Тут будуть судимі ангели, земля та небо (2 Пет. 2:4) [96, с.1257-1267].

На особливу увагу заслуговує структурно-функціональна класифікація судів з позицій систематичного богослов’я Г.Тіссена: 1) Армагеддон для звірини, неправдивого пророка і їхніх військ; 2) суд над народами після Армагедодону. За Г.Тісеном, суди над народом, роз’єднанні в часі. 1-ий суд буде здійснюватись на землі; кінцевий, у піднебессі. Перший суд відбудеться до 1000-ліття при приході Христа на землю; кінцевий – після 1000-ліття. На 1-ий суд, за Тіссеном, зберуться всі народи; на кінцевий – тільки померлі. На 1-му суді буде два класи людей; на кінцевому – один (нечестиві). Результат 1-го суду двоякий: „вівцям” вічне життя і царство, для „козлів” – вічна кара; результат кінцевого суду – озеро вогняне [354, с.355-363; 190, с.109-110]. Г.Тіссен розробив ще одну класифікацію, де принципом поділу судів на групи виступає об’єкт покарання: 1) над віруючими; 2) над Ізраїлем; 3) над Вавилоном (номінальними релігіями та режимами); 4) над звіриною, неправдивим пророком і їх військами (після скорботи); 5) над народами; 6) над Сатаною і його ангелами; 7) над не спасенними померлими (після 1000-ліття) [354, с.364-394].

Слід мати на увазі, що проблема реалізації судів у п’ятидесятників залишається дискусійною. Так, з точки зору повного претеризму, суд уже відбувся в 70-му році після Р.Х. як суд над євреями; в кінці історії суду не буде. Неповні претеристи цю подію розводять на два періоди: 1) 70-й рік - суд над євреями; 2) кінцевий суд буде завершувати людську історію. Це кінцевий суд як і кінцева смерть воскресених і живих – неправедних. Структурно-функціональний аналіз феномену кінцевого суду провів С.Гортон. За його концепцією, цьому суду передує звільнення Сатани, яке демонструє Божу справедливість. Суд, в першу чергу, буде над тими, хто піде на Єрусалим (це можливо, ті, хто народився в 1000-літті, але не прийняв Христа, або ж нащадки людей з віддалених куточків землі). В Біблії йде мова і про інші суди, але не вказується їх час і місце. П’ятидесятники допускають, що це земні суди, які відбуватимуться у 1000-літньому царстві (1Кор. 6:2,3) над порушниками [92, с.226-253]. Вони аргументують необхідність судів тим, що в пророцтвах сказано: що в кінці віку будуть „тяжкі часи” і царство повинно пройти через суд [213, с.256]. Щоправда, вони зауважують що не слід вірити в буквальне виконання пророцтв про суди відносно світу [253, с.243].

Після періоду Великої скорботи, її судів, Армагеддонської битви, Ісус Христос, за п’ятидесятницькою есхатологією, встановить на Землі своє Царство і буде царювати зі святими протягом 1000 років [302, с.514]. Є сенс зазначити, що п’ятидесятники розглядають Царство Боже як загальний термін, в семи аспектах: земний рай (сад Едемський), теократія в Ізраїлі, провіщене пророками Царство Боже; Царство Боже – проголошене Ісусом при його першому приході і відкинуте іудеями; Царство Боже, сховане в серцях; Славне Тисячолітнє Царство на Землі; Вічне Царство в небесах. Всі ці погляди на Царство реалізуються в різноманітних концепціях з одного боку, та як узагальнені характеристики включаються у два останніх погляди на Царство. Вважається, що ідеї царства будуть реалізовані вповні лише при другому приході Христа, коли встановиться Тисячолітнє Царство, яке автоматично перейде у вічність, що можна позначити терміном – „все нове” (небо, земля, Єрусалим) [253, с.32-45].

В частині часу настання тисячолітнього Царства, п’ятидесятники притримуються точки зору преміленіалізму в його другому типі – диспенсаціоналістському преміленіалізмі, згідно якому Христос повернеться перед тисячоліттям, до великої скорботи. Ця точка зору близька до класичного преміленіалізму з тією лише різницею, що передбачає таємне повернення Христа з метою забрання віруючих на небо (підхоплення), яке передує його приходу для встановлення Тисячолітнього Царства [92, с.175]. За заувагою Вільяма Мензіса та Стенлі Гортона, лише преміленіалістичний погляд пропонує помірковану буквальність біблійних картин Тисячолітнього Царства [213, с.257]. У відповідності з цією точкою зору, епоха Церкви буде тривати до тих пір, поки Христос не прийде зненацька, щоб забрати віруючих (1 Фес. 4:16, 17), після чого почнеться Велика скорбота, що буде тривати сім років. Згідно диспенсаціоналістській концепції, тисячоліттю будуть передувати протягом 7-и років такі явища: реалізують