Хронологічний принцип та його відображення в міленіалістському вченні Свідків Єгови

В попередньому матеріалі ми зазначили, що адвентисти та Свідки Єгови близькі по ряду позицій в системі есхатологічних ідей, в першу чергу, це відноситься до вчення хіліазму. Співпадання їх поглядів на доктрину кінця світу не випадкове, оскільки більшість есхатологічних ідей Свідки Єгови запозичили у адвентистів. Загальним же для них є те, що вони на ранньому етапі формування своєї есхатологічної доктрини робили акцент на призначення конкретних строків приходу Христа та сьогодні звертають увагу на пророчі ознаки Його приходу. У зв’язку з цим, ми продовжимо наше дослідження есхато-хіліастичних ідей єговізму, звертаючи увагу на те, що для останніх є характерним застосування хронологічного принципу в їх міленіалістському вченні. Метою нашого дослідження стане не тільки аналіз концепції пророчих хронологічних дат приходу Христа, але й того, як змінювалось відношення до цієї проблеми та як вона трактується в новітній час. Принагідно відзначимо, що пророчі дати, які призначалися посадовими особами Керівної Ради цього напрямку, мали різне есхатологічне призначення: 1872, 1874 та 1975рр. – закінчення 6-тисячолітньої історії людства; 1878, 1914, 1915, 1918, 1925 роки як пророкований прихід Христа, воскресіння помазаних християн та їх взяття на небо; 1881 рік – перехід у духовний стан живих святих. Сьогодні ці пророцтва вважаються помилковими, окрім 1914р. як дійсного невидимого приходу Христа та початку Його правління над землею [18, с.42-282]. Вихідним матеріалом для побудови нашої концепції стануть матеріали історичних розвідок та джерел і сучасної єговістської літератури. Розгляд проблеми ми розпочнемо з невеликого історичного екскурсу, який дозволить зрозуміти специфіку формування есхатологічного вчення єговістів.

Свідки Єгови – одна із пізніх течій протестантизму, яка виникла в США в 1870 році, як рух, організований Чарльзом Тейзом Расселом (1852-1916). Перша назва течії – „Дослідники Святого письма” (International Bible Association) [353, с.1014; 200, с.352]. До офіційної своєї реєстрації рух, заснований Ч.Расселом, ще називався „Товариство Вартової башти”; 13 грудня 1884р. у штаті Пенсільванія Товариство було зареєстровано як Корпорацію під назвою „Міжнародне товариство дослідників Біблії (інша назва – „Товариство Сіонської Сторожової Башти і трактатів”) [146, с.13-14; 344, с.16-17]. Взагалі прийнято вважати, що у 1884 році було зареєстровано керівний орган організації – „Товариство Вартової башти, Біблії і Брошур”, яке в хронологічній послідовності очолювали: Ч.Рассел (до 1916р.), Дж.Рутерфорд (1917-1942рр.), Н.Норр (1942-1978рр.), Ф.Френц (1977-1990рр.); з 1990 року президентом „Товариства” є М.Геншель [286, с.291]. Три перші постаті мають безпосереднє відношення до формування доктринальних засад вчення цього напрямку, і в першу чергу - доктрин хронології есхатологічних подій: кінець часів, прихід Христа, Армагеддон, Тисячолітнє Царство.

В 1931 році цей напрямок, за пропозицією Рутерфорда, отримав назву „Свідки Єгови” (до цього використовувались назви: расселіти, служителі Єгови, „Дослідники Святого письма” [353, с.1014; 200, с.358; 324, с.19; 300, с.4-5; 388, с.28; 18, с.116].

Організаційним центром Свідків Єгови є Керівна Рада (12 членів з 1992 року), який знаходиться в Брукліні (США). В 235-ти країнах діє понад 120-ть філій Міжнародного братства Свідків Єгови, об’єднаних у понад 93 тис. зборів, загальною кількістю біля 7 млн.чол.; понад 6 млн. голосистів, піонерів, місіонерів розповсюджують віровчення в різних країнах світу. Найбільш популярною літературою, де висвітлюються проблеми есхатології, є журнали „Пробудись!” (видається на 82-х мовах, загальним тиражем 20 380 000 примірників) та „Вартова башта” (видається на 137-ми мовах, тиражем 22 390 000 примірників) [324, с.12; 147, с.31].

Специфікою віровчення цього напрямку є біблійна хронологія дослідження та екзегетичної інтерпретації есхатологічних „ознак часу”, призначення дат „кінця часів”, де 1914 рік є „початком часу кінця” і другого (невидимого) приходу Христа; 1975 рік, відповідно, останньою пророчою датою і закінченням 6-ти тис. років людської історії та приготуванням до Царства вічності з теократичним правлінням Бога Єгови. У зв’язку з цим, в проповідницькій діяльності Свідків акцентується увага на глобальних проблемах сучасності, які видаються за „ознаки кінця” та наближення Армагеддону, з яким пов’язується остаточне знищення зла і вирішення всіх проблем зі встановленням вічного Божого Царства на землі [286, с.291-292]. Принагідно зазначимо, що хоча Свідки Єгови орієнтуються на основні концепти християнської есхатології, вони, разом з тим, стверджують, що не належать до „номінального”, „зіпсованого”, „фальшивого” християнства [262, с.169].

Свідки Єгови, як і інші протестанти, визначають есхатологічний „кінець”, як кінець тільки для цього світу та перехід до іншого виміру – теократичного царства Єгови, як його суверенного права. „Кінець часів” та подальші есхатологічні події вони пов’язують з другим приходом Христа. Тому в центрі їх есхатологічного вчення є пророча хронологія приходу Христа, воскресіння святих, вознесіння помазаних на небо, які почергово призначалися на 1872, 1874, 1878, 1881, 1914, 1915, 1918, 1919, 1925, 1975 рр. [262, с.3, 5, 46, 169; 367, с.235-246; 396, с.75-79].

Взагалі, концептуально пророцтва про кінець світу висвітлені в серії видавництва „Тисячолітня зоря”, в таких книгах: „Час наблизився”, „Хай прийде царство Твоє”, „День помсти”, „Мільйони тих, що живуть сьогодні, ніколи не помруть”, „Шлях до раю”, „Спасіння” [262, с.34]. Сучасне тлумачення есхатології подається у двох доктринальних виданнях: „Свідки Єгови – провісники Царства Бога” [13] та „Об’явлення. Його величний апогей вже близько!” [238].

Особливою відмінністю есхатології Свідків є доктрина про 1914 р., як дати початку активного правління Христа (після його невидимого приходу – авт.) і його суду; дати, після якої в 1919 році організація Вартової башти була обрана, на заувагу Свідків, в якості офіційного каналу Христа, коли класу „ вірного і благорозумного раба ” (Керівній Раді) був переданий контроль над всіма земними інтересами Єгови, а керівництво організації фактично отримало вищу владу [367, с.459]. Посилаючись на пророцтва із Мт. 13:37-43 про відокремлення істинних християн від помилкових в часи кінця цієї системи речей, єговісти стверджують, що це пророцтво реалізувалось саме в 1919 році – вирішальному році в історії теократії. В 1919 році, запевняє „Вартова башта”, християнське зібрання знову стало існувати як „окремий народ”. Теократична „країна” дійсно родилась в один день, пишеться тут. Сьогоднішній тип теократії, кажуть єговісти, це група відданих представників „вірного і благорозумного раба”, залишок помазаних християн, який представлений саме з 1919 року Керівною Радою Свідків Єгови, які є центром теократії на землі [327, с.26]. Останні положення надають особливий статус керівному складу Ради, яких зараховують до святих [262, с.37; 315, с.17].

До відмінних основоположних ідей напрямку можна також віднести: положення про два класи християн; надію на небесне життя для 144 тис. вибраних; особливе місце „класу вірного і благорозумного раба” в особі Ради; відкидання вчення про безсмертя душі; дотримання теорії анігіляціонізму (відкидання вчення про „вічні муки”); віра в рай на землі після Армагеддону [367, с.326, 459, 524].

На відміну від п’ятидесятників, наприклад, єговісти не розділяють поняття Церква і Ізраїль. Тут 144 тис. вибраних (помазаних) представників 12-ти колін Ізраїлевих (Об. 7:4-8) – „ мала отара ”, „ духовний Ізраїль”, це ті – хто увійде в небесний уряд Христа [13, с.113-119].

Щоб зрозуміти як працює есхатологічна концепція Свідків Єгови слід, на нашу думку, визначити функціональну специфіку трьох іпостасей божества (догмат про Трійцю єговісти відкидають як християноязичну видумку – авт.) у їх вченні: Єгова – Особистість, Cуверенний Господь Усесвіту; Ісус Христос – менший Бог, він не рівний Єгові; Дух Святий – не особистість, а Божа (Єгови) діюча активна сила або енергія в дії. Це обґрунтовується в роботі „Чи повинні ви вірити в три особистості Божества” (1989) та „Людство в пошуках Бога” (2001) і в 2-му та 3-му пунктах віри [18, с.125-126, 144; 262, с.116-117; 120-126; 200, с.356]. Слід мати також на увазі, що Єгова функціонально, окрім того, - „духовна, персоніфікована особистість”, що спрощує вирішення проблеми воскресіння, як процесу заполучення духовного тіла [396, с.36; 52]. Другорядність Ісуса Христа відносно Бога Єгови Свідки пояснюють через 3-и моменти, які Єгова звершує через Свого Сина: 1) заходи звільнення від влади смерті; 2) відновлення померлих до життя; 3) відновлення досконалого уряду над всім людством [305, с.17].

Розглядаючи принципи формування есхатологічної концепції Свідків Єгови, зазначимо, що Товариство постійно маніпулювало есхатологічними сюжетами щодо обґрунтування пророцтв строків приходу Христа та реалізації складових цієї конструкції. Можна сказати однозначно, що призначення кожних нових строків ставило перед собою мету активізації віри в постійному очікуванні „кінця” та омріяного спасіння у вічності.

Зробивши ці загальні зауваження, перейдемо до аналізу принципів формування хронології пророчих дат та форм їх виправдання після чергової кризи. Як ми думаємо, витоковими для формування хронологічного ряду пророцтв стали заяви першого президента Товариства – пастора Чарльза Рассела у його публікаціях, що Христос в 1874 р. уже повернувся і царює, воскресіння ж святих пройшло в 1878 році [262, с.3]. Слід мати на увазі, що такі висновки з’явились не випадково. Хронологія, яка складає основу вчення Свідків, виникла в результаті застосування маніпуляцій щодо дати 1874 року. Остання ж - запозичена як аргументація для підтвердження ідеї невидимого приходу Христа та початку жнив * в 1874 р. у адвентистського пастора Барбоура після зустрічі з ним в 1876 р. Після цього вийшла спільна праця Н.Барбоура та Ч.Рассела „Три світи і жнива цього світу” (1877), де висувалася точка зору, що невидима присутність Христа розпочалася в 1874 році. Тому Рассел та його послідовники були переконані, що вони живуть в часи жнив [18, с.47, 51]. Ідеї про невидимий прихід Христа були також опубліковані Ч.Расселом у його книзі „Для чого і як повернеться Господь?” (1877) в контексті тлумачення поняття „парусія” як „присутність”, а не як прихід, що обгрунтувало догматично це положення. Існує думка, що перший президент Товариства грунтував ці свої ідеї на тому, що про невидиму парусію раніше писали Ісаак Ньютон, богослови Дж.Сайс і Б.Уілсон [18; с.46]. Вважається, що переконання Рассела про невидимий прихід Христа у 1874р. були вибрані ним з врахуванням того, що 1873р. кваліфікувався як початок 7-го тисячоліття, де на 1878р. відносилося прощення Богом євреїв. З врахуванням цих поглядів Рассел пізніше висунув ідею, що Ісус не тільки невидимо вернувся на небо, але й таким же чином прийде на землю [18, с.133-134]. На підставі дати 1874 р., як часу другого приходу Христа, були згруповані інші пророчі дати: а) 6 тис. років закінчились в 1872 р. (пізніше перенесено на 1875 р.); б) воскресіння святих в 1878 р. (в 1927 р. перенесено на 1918 р.); в) Армагеддон (1914 р.), знаменує кінець часів та підхоплення церкви, чому передує 40-річний період жнив після 1874 р. [262, с.56-59]. Щодо останньої дати, то в 1917 р., наприклад, у „Завершеній таємниці” було названо 88 знамень, які свідчать, на думку єговістів, що другий прихід Христа дійсно уже відбувся в 1874 р. Як бачимо, єговісти і адвентисти одностайні (за винятком строків) в тому, що прихід Христа уже невидимо відбувся [262, с.61].

Аналіз літератури показує, що єговісти постійно змінювали пророчі дати та їх сутність. Так, в 2-му томі роботи „Час наблизився” серії „Тисячолітня зоря” під заголовком „Біблійна хронологія” пропонується думка, що 6 тис. років, починаючи з Адама, закінчилися в 1872 р. після Р.Х. і відповідно, з 1872 р. світ хронологічно увійшов в 7-ме тисячоліття, або „День Господній”, „День скорботи”, щоб засвідчити про знищення царства цього світу [262, с.34]. Характерно, що вищеназвана дата – 1872 р., на відміну від 1874 р., є мало функціональною і рідко зустрічається в літературі.

З прийняттям ідеї про невидимий прихід Христа, щоб аргументувати її, Рассел почав випускати журнал „Сіонська Вартова башта і вісник присутності Христа” [262, с.79-80]. Звертаємо увагу на те, що гіпотезу про невидимий прихід Христа в 1874 р. Товариство підтримувало на протязі 50 років. Після Рассела, її аж до 1929 р. пропагував Рутерфорд у таких виданнях як „Завершена війна” (1917), та „Арфа Божа” (1921) [262, с.80-81].

В томі третьому „Хай прийде царство Твоє” серії „Тисячолітня зоря” Свідки Єгови називають 1874 рік початком періоду жнив (початок скорботи), де весна 1878 р., тобто 3,5 років опісля, є роком другого приходу Христа. Тут слід зробити два зауваження: 1) Свідки Єгови дають таку ж хронологію першого періоду скорботи – 3,5 роки як і п’ятидесятники, не акцентуючи увагу на понятті „скорбота”; 2) вони не завжди означують цей період як невидимий прихід Христа [262, с.34-35]. Ретроспективний аналіз видань Вартової башти від 1879 по 1929 рр. свідчить, що посилання на другий прихід практично є в усіх виданнях. Тільки в сьомому томі „Завершеної таємниці” від 1918 р. є 9 прямих посилань на дату 1874 р., хоча з 1920 р. уже почалось проголошення дати 1914 р. як присутності Христа [262, с.35].

Поворотним есхатологічним пунктом, на якому базується значна частина вчення Свідків Єгови, вважається 1914 рік. Компаративний аналіз літератури цього напрямку показує, що Свідки Єгови притримуються таких поглядів, пов’язаних з цією датою: 1) з 1914 року Ісус Христос невидимо „присутній” і почав час суду для Своїх послідовників і для світу (ця позиція співпадає з адвентистською, за виключенням року); 2) в 1914 році Ісус Христос почав активно управляти всім світом, Його Царство офіційно перебрало на себе владу (адвентисти на цьому не акцентують увагу); 3) 1914 рік знаменує початок „останніх днів”, „часу кінця”, передбаченого біблійними пророцтвами (такої ж думки притримуються адвентисти, називаючи дату 1844р.) [49, с.134-148].

З 1914 року, за цією есхатологічною концепцією, розпочалися „останні жнива”, в результаті чого люди поділилися на два класи - „вівці” і „козли” - і їх участю є, відповідно, спасіння чи знищення (ця, та попередня позиції докорінно відрізняються від всіх інших протестантських). Акцентуючи увагу на цій есхатологічній даті, Свідки Єгови заявляють, що зняття цього акценту, по-перше, ослабило б всю доктринальну суперструктуру, яка на цьому базується; по-друге, це піддало б сумніву авторитет офіційної групи, яка виступала від класу „вірного і благорозумного раба”. Якщо ж відкинути важливість цієї дати, кажуть єговісти, зруйнується вся структура вчення і влади, які на ній побудовані. При цьому, Свідки Єгови визнають, що на протязі періоду з 1879 по 1920 рр. пророцтва про дати і строки, які публікувалися в журналі „Вартова башта” і пов’язаних з нею виданнях, були не відповідні вищенаведеним переконанням. Нові дати для виконання пророцтв, впевнений колишній член Керівної Ради Свідків Єгови Раймонд Франц, призначалися тільки тому, що початкові очікування, пов’язані з 1914 роком, не виправдилися [367, с.207].

Концепція про есхатологічний характер 1914 року має тривалу історію своєї еволюції та доктриналізації. У 1876, 1877, 1879, 1880, 1889рр. ця дата називалася Расселом пророчою, що знаменує „кінець часів”. Після 1914 року мова вже йшла пропочаток царювання Христа та його невидиму присутність. Упевненість про невидимий прихід Христа підтверджувалась у „Вартовій башті” за лютий 1915р. та липень 1920р. Затверджено ж положення про невидиму присутність Христа було за рекомендацією Дж.Рутерфорда резолюцією Міжнародного конгресу Дослідників Біблії в Сідар-Пойнт (Огайо) у вересні 1922 року [18, с.72, 75]. У „Вартовій башті” за березень 1925 року уже офіційно стверджувалось два положення: 1) що месіанське Царство встановлено в 1914 році; що в цьому ж році відбулася духовна війна на небі і Христос скинув Сатану з неба на землю. З врахування цього, вістка про Царство Бога, закладена в 1914 році, займає центральне місце у віровченні Свідків Єгови, а з березня 1939 року „Вартова башта” виходить під гаслом „Вартова башта проголошує Царство Єгови” [18, с.136-139]. Варто відзначити, що згідно 6-го пункту віровчення Свідків, з 1914 року людство живе в часи кінця цього нечестивого світу, після чого прийде кінець (не Землі як планети, а лише нечестивої системи і безбожних людей) [8, с.144].

Звідки ж взялась дата 1914 року, як кінець „часів язичників”, про які Ісус говорив в Лк. 21:24? Як показують розвідки, Товариство, посилаючись на вираз - „сім часів” в Дан. 4:20; 21, 28-29, вважало, що це період від руйнації Єрусалиму (607 р. до н.е.) до кінця „часів язичників”, де цей період трактується як такий, коли вони отримають „вічне” панування над землею. Пов’язуючи „сім часів” із Дан. 4:22 з „часами язичників”, єговісти переконані, що Христос заполучив царську владу в 1914 році [332, с.16-17]. Разом з тим, Свідки Єгови акцентують увагу на тому, що ні одно із пророцтв не дозволяє дослідникам Біблії вирахувати дату знищення всієї системи речей Сатани. Однак вони все ж таки впевнені, що це буде скоро, оскільки ми живемо в „останні дні”. Проблема ж „кінця” знімається просто: слід надати право Єгові вирішувати питання про „дати та строки” [332, с.20-21].

„Сім часів” (або „седьмина”) тлумачаться єговістами як сім років помножених на 360 днів, що дає 2520 днів. Враховуючи інше пророцтво, де є вираз „день за рік” (Єзек. 4:6) богослови перетворили 2520 днів на 2520 років, вираховування яких від 607 р. до н.е. приводить до 1914 року. Богослов Є.Прайс також переконаний, що єговісти вичислили дату 1914 рік, посилаючись на символічні 2520 років („часи язичників”), які пройшли з часу руйнації Єрусалиму в 607 році до Р.Х. Однак, він посилається на Йосипа Флавія, який називає часом знищення Єрусалиму 586, а не 607 рік до Р.Х., що відповідно нівелює ці розрахунки [262, с.59-79].

Якраз сучасне вчення Товариства про початок Правління Христа, про „останні дні”, про початок воскресіння пов’язане з цими розрахунками. Довгий час існувала точка зору, що посилання на 1914 рік вперше було опубліковано Ч.Расселом в 1877 році в книзі „Три світи”. Саме там вказується на 1914 рік як на кінець „часів язичників” [367, с.208-210]. Рассел та його послідовники проголошували, що в 1914 році закінчаться „часи язичників”. Тому, коли розпочалася Перша світова війна, всі чекали, що вона визве всезагальну анархію, яка приведе до кінця існуючої системи речей з одного боку, та вознесіння помазаних святих на небо – з іншого [18, с.61]. У зв’язку з цим, рік початку Першої світової війни єговісти називають „початком терпінь породільних”, „годиною випробування” або „днем Ісусової присутності” (Мт.24:3-14) [13, с.24-32]. Таким чином, в 1914 році, за цими розрахунками: а) Ісус зійшов на престол та очистив небеса від Сатани і його демонів; б) месіанське царство уже започаткувалося; в) розпочалось духовне воскресіння „вибраних”. Отже, 1914 рік якби має два значення: 1) з одного боку, це початок кінця; 2) з іншого – початок встановлення месіанського Царства [13, с.103-289].

Остаточна дата (1914 рік) була вирахувана після кризи в русі „Другого пришестя” в 1844 році Н.Барбоуром із м.Рочестер (Нью-Йорк). Барбоур, вивчивши праці Д.Брауна, прийняв більшість його тлумачень, але змінив початок відліку 2520 днів на 606 рік, отримавши 1914 рік. Якраз у „Віснику ранку” за липень 1878 року, за рік до видання першого випуску журналу „Вартова башта”, знаходиться вираз: „Часи язичників закінчуються в 1914 році” [367, с.211]. Пізніше, у випуску „Вартової башти” за 15 липня 1906 року Ч.Рассел зізнався, що він запозичив цю хронологію у Барбоура та Брауна [367, с.211-213]. Тому можна вважати, що положення про невидимий прихід, початок жнив, з посиланням на пророцтва, було запозичено єговістами від адвентистів. До 1929 року Товариство, посилаючись на Барбоура, пророкувало, що невидима присутність Христа наявна з 1874 року; пізніше мова уже йшла про 1878 рік (ця точка зору змінилася в 1922 році на конвенції в Сідар-Пойнт). За заувагою Раймонда Франца, зміну основних пророчих вчень слід пов’язувати із невиправданням пророцтв [367, с.216-223].

Зміна строків приходу Христа є характерною рисою вчення Свідків. Так, коли призначений прихід в 1874 році не відбувся, есхатологічна концепція змінилася, було введено 3,5-річний строк, за який віруючі повинні були перейти із плотського в духовний стан в першій половині чи до осені 1881 року. Саме в цей період акцентується увага на тому, що осінь 1881 року є, скоріше всього, часом переходу до небесного життя. 1914 рік просто мислиться кінцем, моментом, коли все завершиться; коли будуть повністю знищені земні уряди і „номінальне християнство”. В той же час, в книзі Рассела „Час наблизився” (1889) пропонується думка, що Христос в 1878 році все таки розпочав своє досконале правління, з яким пов’язувалося воскресіння святих і початок „смути і гніву народів” [367, с.225-228].

Однак, навіть після 1900 року есхатологія Свідків акцент робила на 1874 і 1878 роках, як ключових датах, на яких базувалися всі логічні побудови. Це обгрунтовувалось наступним чином: з 1779 року віруючі жили в „останні дні”, з 1874р. - в часи „жнив”; Христос почав правити як Цар з 1878 року і тоді почалося воскресіння із мертвих. Всі вони відносились до невидимих подій, на відміну від передбачень про „перехід на небеса святих, що жили”, очікуючи на 1881 рік. Оскільки не було видимих свідчень, які б їх заперечили, ці переконання залишались в силі. Характерно, що при зміні пророчих дат, 1914 рік як початок „кінця”, межовий, залишається незмінним і актуальним [367, с.235-246; 327, с.27].

До 1914 року есхатологічна концепція доктрини невидимого приходу Христа у Свідків була систематизована в такій формі: а) 1874р. – початок „жнив”, збирання „вибраних”; б) 1878-1881рр. – закінчення Божественної милості або благодаті („Відпадіння Вавилону”); в) 1881р. – завершення відкритого чи всезагального „покликання”*; г) 1881-1914рр. – час „просіювання” уже „покликаних”, тому „двері ще не закриті” тільки для них; д) 1914р. – закінчення „жнив”, кульмінація останніх днів [367, с.229-231]. Всі видання Свідків Єгови до 1914 року, таким чином, чітко зазначають, що „1914 рік буде крайньою межею правління недосконалих людей” та що до цього часу Царство Боже „буде повністю всім управляти, воно буде „утверджено”, міцно встановлено на землі” [367, с.233-234].

Ретроспективний аналіз цієї проблеми у „Вартовій башті” показує, що 1914 рік вважався есхатологічним, а це у свою чергу, передбачало такі події: 1) встановлення Царства Божого на землі; 2) знищення язицьких урядів у битві Армагеддон; 3) взяття церкви на небо до 1914 року (біблійний термін „підхоплення” тут не застосовується); 4) відновлення статусу Єрусалиму; 5) прощення євреїв (схоже із п’ятидесятницькою есхатологією); 6) кінець часів язичників. Невиконання пророцтв на 1914 рік стало кризою, подібною до 1844 року у адвентистів, але як і там, тут були знайдені виправдання. Взагалі, 1914 рік довгий час вважався першою фазою Царства, де в кінці року повинен відбутися Армагеддон, а на початку 1915 року - воскресіння святих (князів) древності і святих пророків, щоб звершувати видиме служіння на землі. За записами тому 7 „Завершеної таємниці”, все це пізніше планувалося на 1925 рік, зі взяттям 144 тис. помазаних на небо та початком Тисячолітнього Царства в Палестині, а для святих древності навіть було побудовано будинок „Бет-Сарим” („Будинок князів”) в Сан-Дієго, в якому поселився президент товариства Рутерфорд [262, с.46-49].

Після смерті Рассела в 1916 році його наступником Рутерфордом більшість попередніх пророцтв, на доктринальному рівні, в їх функціональній частині були поступово відкинуті чи перенесені в часі. Так, „початок останніх днів” було перенесено з 1878 на 1914 рік; присутність Христа зміщена з 1878 на 1918 рік. На протязі якогось часу, щоправда, стверджувалось, що 1914 рік дійсно приніс кінець світу в тому сенсі, що Бог „офіційно” відмінив право правління на землі мирських народів. Пізніше відказались і від цього і „кінець” чи „завершення системи речей” тепер просто відносились на майбутнє. Всі ці події об’являлись невидимими, тому їх просто пропонувалось приймати на віру. В книзі „Розгадана таємниця” (1917) Рутерфорд, наприклад, переніс апокаліпсис на 1918 рік, а ще пізніше - на 1920 рік [367, с.249-256]. В 1920 році Рутерфорд в роботі „Мільйони тих, що живуть сьогодні, ніколи не помруть”, уже пророкував, що в 1925р. Авраам, Ісаак, Яків і вірні пророки древності воскреснуть, а помазані християни отримають свою небесну нагороду [18, с.78-79].

Між поглядами перших двох президентів – Рассела і Рутерфорда, які сформулювали основні доктринальні принципи вчення, було багато протиріч, що й зробило есхатологічну концепцію аморфною. Якщо Рассел відносив духовне воскресіння (підхоплення) під час невидимого приходу на 1878 рік, то Рутерфорд – на 1918 рік. Якщо перший вчив, що Христос з’явився в духовному храмі у 1874 році, то другий – у 1918 році [146, с.15]. Маніпулювати датами та функціональністю термінів Керівній Раді дозволяла монополія на управління, як про це говорить дослідник єговізму – Є.Прайс. Для закріплення цієї монополії, як зауважує він, в 30-х рр. XX століття, Товариство ввело в дію концепцію „очищення святилища”, як процес заміни старійшин на теократію (монопольне керівництво президентом) [262, с.270-272].

Після смерті Рутерфорда в 1942 році були проведені зміни в точці відліку від 606 р. до н.е. як початку відрахунку 2520 р., оскільки це виводило на 1915 рік. Ця межа відліку була негласно пересунута на 607р. до н.е. і тоді 1914 рік залишився завершенням 2520 років. Таким чином, Свідки змінили дату знищення Єрусалимського Храму на 1 рік. До середини 1940 року, у свою чергу, було вирішено, що хронологія часів президентства Рассела і Рутерфорда була зміщена десь на 100 років (уже від створення Адама). Тому в 1966 році Організація запропонувала, щоб замість 1874 року, кінець шеститисячолітньої історії людства перенести на 1975 рік. Це було опубліковано літом 1966 року в книзі четвертого президента Фредеріка Френца „Життя вічне – в свободі синів Божих”. Для цього було взято 4026 рік до н.е. як час створення людини. Згідно біблійної хронології виходило, що шість тисяч років з дня створення людини завершиться в 1975 році н.е. і осінню цього ж року розпочнеться 7-ий, останній період людської історії та тисячолітнє правління Христа. Коли ж пророцтво не реалізувалось, була поставлена під сумнів дата створення Адама і Єви – 4026р. до н.е., хоча це підтверджувалось у „Вартовій башті” від 5 січня 1968 та журналі „Пробудись!” за 19 серпня 1968р. [367, с.257-263]. Рядовим же віруючим пропону-валося не захоплюватись датами і очікуванням близького спасіння [18, с.104].

На думку ряду дослідників, дата 1975 року як „кінець часів”, була вибрана у зв’язку з різким падінням членства в організації (1960р. – на 6%, 1961р. – на 3,9%, в 1966р. – на 2,4%). Об’явлення ж кінця, за два роки до цієї дати дало приріст майже 600 тис. членів, що говорить про сильні есхатологічні сподівання віруючих. Хоча, щодо дати 1975р. – уже застосовувався вираз – „може наступити”, як кінець 6 тис. років від початку творіння, після чого почнеться 7-й період - Тисячолітнє Царство. Така думка відстоювалася у „Вартовій башті” від 1 травня 1968 року [262, с.275-277].

В 1969 році Раймонд Франц в книзі „Тисячолітній спокій, що приближається”, також заявляв, що 6 тис. років людської історії закінчаться в середині 1970-х років, а сьоме тисячоліття розпочнеться менш ніж через 10 років. Журнал „Пробудись!” за 8 жовтня 1971 року знову говорив про шість часів праці і турбот, за якими прийде сьомий (суботній) час спокою. Під цією заявою знаходилась наступна схема:

1000 2000 3000 4000 5000 6000 7000

 

Створення Потоп Смерть Тисячолітнє

людини Ісуса Христа 1914 р. правління

33 р. н.е. Ісуса Христа

В цей час розхожим стає використання фраз: „саме більше через декілька років”, „всього через декілька років, не пізніше”, „останніх декілька років”. В числі „Служіння Царства” за травень 1974 року говорилося, наприклад, що „часу залишилось мало”. Таке підігрівання надії призвело до того, як у випадку із адвентистами в 1843/1844 рр., що віруючі кидали роботу, продавали маєтність і власність, плануючи провести останні дні цієї системи в піонерському служінні. На період з 1966 по 1975рр. різко піднялася кількість хрещень. Якщо, наприклад, в 1961 році ця цифра складала 63 070 чоловік, то в 1968 р. – 82 842; 1969р. – 129 805; 1970р. – 164 193; 1975р. – 193 990; 1974р. – 297 872 особи [367, с.264-270].

Як зауважує колишній член Корпорації „Свідків Єгови” Раймонд Франц, уже десь напередодні останнього строку він мало вірив у його реальність. Разом з тим, він зауважує, що віруючим в цей час рекомендували не заводити сімей, розвивати ділові справи чи думати про навчання [367, с.272].

Враховуючи, що після кризи 1975 року виникла апатія, велика кількість психічних захворювань та самовбивств, Товариство принесло своїм вірним вибачення в „Щорічнику” за 1980 рік та „Вартовій башті” [317, с.17]. Після провалу чергового пророцтва в 1975 році, різко впав ріст організації за 1977 та 1978 роки. Тому акценти змістились: по-перше, була висунута теза, що 1914 рік тепер є лише початком виконання пророцтв; по-друге – активно насаджувалась думка, що часу до „кінця світу” не так вже й багато [367, с.276-278].

Посилаючись на того ж Раймонда Франца, можна говорити про дві характерних риси реалізації доктрини про „останні дні”: 1) визнання пророчої ролі організації заставляла лідерів Керівної Корпорації (Ради) постійно призначати нові дати „кінця”; 2) прийняття рішень залежало не від положень Священного Писання, а від бажання керівництва організації створювати есхатологічний режим очікування серед віруючих. Симптоматично, наприклад, що рішення про те, щоб призначити ще одну дату – 1957 рік (визнання небесною ознакою запуск першого супутника) для виправдання положення „цей рід побачить все це”, було відхилено з невеликою перевагою голосів на засіданні Ради [с.286-292].

Слід мати на увазі, що при маніпулюванні з датами „кінця”, офіційним залишалось вчення, що „після свого вознесіння Христос почав правити як Цар тільки по відношенню до Свого народу”; що в 1914 році Він прийняв повну владу царювання над всією землею [367, с.302].

Свідки Єгови постійно проводили практику зміщення строків та їх відповідного обгрунтування, що робило доктринальну політику безпринципною. Так, починаючи з лютого 1994 року, Вартова башта поступово почала зміщати пророкований Ісусом час „ознак на сонці, місяці і зірках…” з 1914 року на час після початку „великих лих”. Точно так же, час передбачуваного збору „вибраних його від 4-х вітрів” (раніше це був період з 1919 і наших днів) було пересунуто на той же період після початку „великих лих”. Ці зміни проголошувались в якості „Нового світла”. Враховуючи невідповідність виразу „рід цей побачить початок і кінець всіх цих подій, включаючи Армагеддон 1914 року”, у „Вартовій башті” за листопад 1995 року цю фразу відокремили від дати 1914 року. Однак, 1914 рік не був відмінений повністю. Він залишається датою воцаріння Христа на небесному престолі і початком Його другої, невидимої присутності, а також датою „початку останніх днів”. Таким чином, із всіх дат, на які пророкувалися якісь есхатологічні події і які відмінялися, сталим залишився тільки 1914 рік [367, с.523-526].

Про те, що Христос уже прибув в 1914 році, йшла мова в книгах „Хай Бог буде істинним” (1946) та „Від раю втраченого до раю відновленого” (1958). В останній, це було протлумачено, як „прийняття Христом царственної влади над землею і звернення на неї особливої уваги”. При цьому, невидимий прихід Христа в 1914 році „Вартова башта” позначає словом „парусія” (просто „з’явлення”) [262, с.83]. У виданні „Життя - як воно виникло?” за 1992 р. дата 1914 р. взагалі називається поворотним пунктом історії [148, с.227].

Період 1914 року в ряді видань пізніше характеризується такими виразами: „нова ера розпочалась в 1914 році, вона може закінчитися масовими знищеннями” (1959); „в 1914 році світ, яким його в той час знали і приймали прийшов до кінця” (1959); „в 1914 році світ втратив міцність, яку з того часу так і не повернув” (1979); „в 1914 році цивілізація захворіла важкою і скоріше всього, смертельною хворобою” (1980р.); „в 1914 році все прийшло до свого кінця” (1980). Відповідно, в Нью-Йоркській газеті „World” за 30 серпня 1914 року зазначалося, що війною 1914 року виконувалось надзвичайне пророцтво. Посилаючись на 2 Тим. 3:1, Свідки переконані, що війна 1914-1918 рр. була виконанням пророцтв про початок „останніх днів”. Страхіття ж цієї війни, називаються ознаками „народження небесного Царства Бога і прийдешніх за цим небувалих всесвітніх бід”. Перша світова війна, за єговістською концепцією, ознаменувала початок останніх днів або події, які Ісус назвав „початком хвороб” (Мт. 24:8). Тому рядом видань 1914 рік представлений „апокаліптичними вершниками”, які несуть із собою війни, нехватку продуктів харчування і епідемії хвороб, гублять велику кількість членів людської сім’ї, що є виконанням пророцтв з Об. 6:3-8 [227, с.20]. У зв’язку з цим, у ряді видань уже загострювалась увага на тому, що на протязі попередніх 25-30 років „Міжнародні дослідники Біблії” через проповідників та пресу сповіщали світ, що передбачений в Біблії День гніву почнеться в 1914 році [148, с.227-229; 305, с.23; 320, с.6; 13, с.105].

Підтвердженням концепції невидимого приходу Христа в 1914 році та початку „останніх днів” сучасного світу ми знаходимо в ряді видань „Вартової башти” [320, с.3-7; 332, с.17; 335, с.14; 343, с.10;]; У Вартовій башті за 1997 рік пишеться буквально, що в 1914 році людство живе в особливий час, який Біблія називає „часом кінця”, закінченням системи речей та останніми днями [329, с.15]. З 1914 роком пов’язується не тільки невидимий прихід Христа, але й війна Христа та Ангелів проти дракона (Сатани) на небі, в результаті якої останній з його демонами був переможений та скинутий на землю. Тому відсутність позитивних змін на землі після царювання Христа з 1914 року пояснюється „капостями” Сатани [227, с.21].

Посилаючись на 4-й том „Дослідження Священного Писання” Рассела, Свідки переконані, що другий прихід дійсно відбувся невидимо в 1914 році. Вони це підтверджують наступними ознаками: війни, землетруси, голод, проповідування Царства Божого, ріст злочинності, створення Сатаною ООН, поява безбожних комуністичних режимів (як початок хвороб) [270, с.10]. За їх концепцією, Христос сьогодні готує універсальну битву Армагеддон, яка повинна відбутися „при житті цього покоління”. Перша і Друга світові війни тут вважаються підготовчими етепами священної битви [224, с.105-106].

Звертаємо увагу на те, що для захисту позиції щодо чергової дати приходу Христа та кінця світу, Свідки Єгови постійно робили зміни в текстах книг доктринального характеру. Так, якщо в книзі „Хай прийде Царство Твоє” (1907) до 1914 року писалося, що спасіння святих відбудеться до 1914 року, то в тексті після 1914 року уже говориться про спасіння віруючих після 1914 року. Відповідно, якщо в книзі „День помсти” (1897) мова спочатку йшла про першу фазу Царства в кінці 1914 року (воскресіння святих древності та пророків), то пізніше, мова йшла уже про 1925 рік. Те ж саме ми знаходимо в книзі „Мільйони тих, що живуть сьогодні, ніколи не помруть”. Тут, Рутерфорд в 1920 році також вказував на кінець світу в 1925 році, опісля ж, ця дата була замінена словом „скоро” [262, с.36-37, 170-171].

Систематизований аналіз хронологічної есхатології Свідків, починаючи з 1914 року, проведено фахівцем у цій галузі, відомим релігієзнавцем – професором Яроцьким. На його заувагу, за майже столітню історію Свідків Єгови спостерігалось декілька спроб сформувати і підняти на пропагандистський щит ту чи іншу есхатологічну трактовку. Потім вона відкидалася самим часом, наступала стадія кризи, після чого йшли спроби оживити цю ідею в новому, модернізованому в дусі часу варіанті. П.Яроцький виокремлює в розвитку хронологічної есхатології єговістів ряд етапів. Для першого етапу характерним є те, переконаний професор Яроцький, що засновник єговізму Ч.Рассел на основі біблійної хронології, яка була ведучим напрямком теології раннього єговізму, розробив „систему божественного плану розвитку світу”, де „кінець світу” повинен був наступити в 1914 році. В спеціальній серії із 7-и томів „Дослідження священого писання”, по крайній мірі в 3-х із них: „Час наблизився” (1889), „Хай прийде Царство твоє” (1899) та „День помсти” (1897) були наведені біблійні аргументи, які відносили кінець світу (кінець панування сучасних держав і народів) на 1914 рік, пізніше – на 1915рік. До специфіки першого етапу Яроцький також відносить розробку вчення про встановлення у Палестині під егідою ізраїльського всесвітнього уряду „Царства Божого”. Цим, вважає релігієзнавець, були вичерпані есхатологічні, хіліастичні та месіанські ідеї раннього єговізму [396, с.68-71].

Другий етап розвитку есхатологічного вчення Свідків, за цією періодизацією, включає 1920-1925рр., коли Рутерфорд поступово ревізував есхатологію раннього єговізму, замінивши тезу Рассела про повну руйнацію соціальних, політичних та релігійних систем цього світу в 1914 році і встановлення в 1915 році Царства Божого на землі, на ідею, що соціальний порядок Старого світу закінчився в 1914 році, а через певний період увійде в силу новий порядок [396, с.70-74]. На цьому етапі науковець виокремлює ряд важливих подій. По-перше, це прийняття у 1924 році на конгресі Товариства резолюції, про „загибель людської цивілізації”, згідно якій планувалось створити світовий сіоністський уряд в Палестині на чолі з воскреслими Авраамом і іншими ізраїльськими пророками. Ця практика була продовжена при третьому президенті Натані Норрі, який в 1953 році перед учасниками Нью-Йоркського конгресу виголосив концепцію „Нового світу після Армагеддону”. Це отримало свою підтримку на конгресі „Божої волі”, що зібрав 1,5 млн. Свідків з усього світу в 1958 році, де було об’явлено „теократичний декрет” про створення „нової всесвітньої нації”, „єдиного всесвітнього теократичного уряду”. Все це було потрібно, на думку П.Яроцького, щоб постійно пожвавлювати есхатологічні настрої. По-друге, на цей період П.Яроцький відносить втрату своєї актуальності ряду хронологічних подій: 1) кінець 6 тис. років людської історії в 1872 році; 2) про другий прихід Христа і початок в 1874 році сьомого тисячоліття та встановлення тисячолітнього царювання Христа”; 4) про початок царювання Христа в 1878 році; 3) про початок і кінець Армагеддону в 1914-1915 рр.; 4) про воскресіння в 1914 році біблійних пророків і царів Ізраїлю, які повинні зайняти пости видимих емісарів нового соціального ладу, тобто Царства Божого на землі. По-третє, на 1925 рік планувалося воскресіння з мертвих біблійно-ізраїльських патріархів та обіцяння людству вічного життя, свободи і щастя [396, с.75-79].

Традиційним для цього етапу вважається те, що після провалу чергової есхатологічної кампанії, Рутерфорд у своїй праці під назвою „Всесвітня війна близько” (1933),, забувши свої посули, висунуті ним раніше по відношенню до „месіанського” 1925 року, прийнявся знову провіщати неминучість всесвітньої війни Армагеддон ближчим часом, щоб очистити всесвіт від зла. Витоковою для цього етапу є переорієнтація: зникає концепція „зміни старого напівзруйнованого світу” і їй на зміну приходить концепція побудови нового соціального устрою за допомогою теократичної війни [16, с.25].

Третій етап розвитку єговістської есхатології, за класифікацією П.Яроцького, припадає на роки Другої світової війни, яку бруклінська Керівна Рада назвала „відкриттям нової фази теократії”. Причиною війни вважався бунт демонів проти теократії Єгови. Вважалося, що війна есхатологічно завершиться Армагеддоном. Для тлумачення Другої світової війни як Армагеддону, Свідки Єгови застосували символічні образи, які є в Дан. 11: містифіковані „північний” і „південний” царі. До першого вони відносили фашистсько-тоталітарні режими „вісі” - Німеччина, Італія, Японія та римсько-католицька ієрархія. „Південний цар” - англо-американська система. В „Коментарях до пророцтва Даниїла”, єговісти представляли справу наступним чином: римська ієрархія разом з нацистами хоче задушити всі демократичні права і свободи, щоб заборонити Свідкам проповідувати теократію і в кінці кінців – знищити їх. Відповідно, за цією концепцією, невидимі демонічні сили, використовуючи видиму частину своєї організації – „північного” та „південного” царів, заважають вирішити „суперечливу проблему про універсальний суверенітет і світове панування” на користь теократії. Ці царі у Другій світовій війні представлялись як „апокаліптична звірина”, до якої зараховувався й Ватикан. В будь-якому випадку, Друга світова війна повинна була закінчитися Армагеддоном та знищенням звірини, щоб встановити теократію Єгови [396, с.81-89].

Четвертий етап в розвитку есхатології релігієзнавець П.Яроцький відносить на кінець 50-х років і пов’язує його з таким досягненням НТР, як освоєння космічного простору. Характерним для нього є те, що в кінці 50-х, початку 60-х років вийшла серія „спеціальних рефератів”, які пророкували Армагеддон в найближчі роки. Наприклад, у рефераті „Випрямляйтесь!” йшла мова про сукупність фактів, які свідчать, що пророцтва вступили в останню фазу свого виконання. Навіть була вирахувана апокаліптична дата – 1961 рік, яка обгрунтовувалася ранньохристиянською тезою в іншій варіації: „Покоління, яке було очевидцем війни 1914 року, буде свідком битви Армагеддон”. В біблійному посібнику для молоді „Від раю втраченого до раю відновленого” для актуалізації есхатології було ілюстровано велику кількість армагедонських страхіть із спустошенням землі та знищенням великої кількості людей: „загибелі від краю до краю землі” [396, с.89-93].

Остання пророча дата цього етапу в есхатологічній концепції єговістів - це „кінець 6 тис. років історії людства в 1975 році” (перед цим Н.Норр в своїх розрахунках прийшов до висновку, що 6 тис. років закінчаться в 1972 році – авт.). Цей етап, за переконаннями П.Яроцького, нічим не відрізнявся від попередніх, оскільки починаючи з 1967 року всі друковані бруклінські засоби активно пропагували есхато-хіліастичну тезу, що існуюче покоління є останнім в історії людства [266, с.8]. Відповідно, різкій критиці піддавалися існуючі суспільні системи, ставилося питання про необхідність божого втручання. Війна Армагеддон призначалася на осінь 1975 року, після чого повинно було наступити очікуване Тисячолітнє Царство [396, с.93-97].

Цікавим є те, що в кінці 80-х років Бруклін дуже просто зняв проблему призначених раніше дат пророцтв: деякі служителі у своїх планах керувались помилковими поглядами на те, що повинно відбутися у певну дату чи певний рік [316, с.121]. Були навіть звинувачення віруючих, що вони приймають на віру що завгодно [315, с.121].

Якщо порівняти есхатологічні концепції адвентистів, п’ятидесятників та єговістів, то в останніх чітко розробленої доктрини немає, оскільки немає фундаментальних розробок. Тут акцент більше робиться на розробку та захист концепції хронології приходу Христа, ніж на сутнісні характеристики структурних компонентів. В доктрині немає чіткого розмежування між невидимим і видимим приходом; малорозробленими є вчення про скорботу, підхоплення церкви. Однозначним вважається одне – невидимий прихід Христа відбувся в 1914 році, започаткувавши небесний уряд та Небесне Царство Боже [224, с.101-104].

Центральною проблемою єговістської хронологічної есхатології є прихід Христа, де акцент робиться на його духовному, невидимому приході в 1914 році. Ідея невидимого приходу, започаткована Расселом в його роботі „Час наблизився”, отримала статус доктринальної і залишається наріжною і сьогодні, оскільки є відправною для майбутніх есхатологічних подій. Відштовхуючись від неї, єговістські богослови вважають, що есхатологічний процес кінця уже розпочався, оскільки Христос свою присутність означив рядом подій, які прийнято називати „ознаками приходу” [332, с.16]. Єговісти, пов’язуючи невидимий прихід Христа з цими ознаками, переконані, що їх завдання – підтвердити прихід Христа в 1914 році та показати, що „останні дні” злої системи речей Сатани – наступили. Дві світових війни та 150 війн тільки в 1945р. (загинуло 25 млн. чол.) вони означують, як виконання пророцтва про війни та голод (вмирає щорічно 50 млн.чол.). Наявність великої кількості епідемій (тільки від іспанки загинуло 21 млн.) подається як виконання пророцтва про мори; те, що після 1914 року було більше землетрусів ніж за всю історію до цього, а з 1915 до 1978 рр. в 43 землетрусах загинуло понад 1,6 млн., також називається виконанням пророцтва про землетруси [320, с.7; 388, с.12; 270, с.10]. Сюди ж відносяться ознаки пророцтва про страхи людей та зростання аморалізму [358, с.148-154]. Подібну аргументацію ми знаходимо й в інших джерелах [148, с.223-227; 256, с.98-106; 60, с.27-28; 332, с.6]. В одному із джерел, наприклад, наводиться аж 16 особливих ознак, що говорять про останні дні [256, с.102]; в іншому – таких 24 [338, с.5]. Щоб зняти проблему того, що ці ознаки існували й в попередні століття, єговісти акцентують увагу на їх прогресуючому характері в наші дні [148, с.226].

Посилаючись на таку ознаку як проповідування Євангелія, єговісти стверджують, що вона також наявна, а отже „кінець близький” [343, с.11]. На сьогоднішній день, стверджують вони, реалізовані майже всі пророцтва. Залишилось одне із останніх, згідно Фес.5:3 – „Коли будуть говорити мир і безпека, то наступить кінець”. Отже, кінець цієї системи розпочнеться тоді, „коли будуть говорити” [227, с.21].

Невидимий прихід Христа процесуально передбачає реалізацію ряду есхатологічних подій, однією з яких є перше воскресіння, яке відноситься лише до особливого класу людей – „помазаних”, які складуть небесний уряд Христа. Аналіз єговістської доктрини воскресіння ми розпочнемо, розглянувши спочатку єговістське вчення про межовий стан. Для цього ми проаналізуємо основні категорії, які його відображають: „дух”, „душа”, „пекло”. Тлумачення їх сутності визначає і специфіку розуміння процесу воскресіння по-єговістськи. Слід мати на увазі, що основні доктринальні положення есхатологічного характеру: вчення про смертність душі; про духовний прихід Христа; про оновлення землі (а не спустошення, як у адвентистів) були прийняті Свідками Єгови з 1870 по 1875рр. [18, с.44-45].

Згідно єговістському вченню дух тлумачиться єговістами як „дихання життя”, яке вони ще порівнюють з електричним струмом, який може привести в дію певне устаткування. Після смерті людини „дух повертається до Бога, Який дав Його”, щоб знову втілитися у плоть після воскресіння. У відповідності з 8-им пунктом віровчення, душа – це сама людина. Коли вона помирає – помирає й душа, що означає припинення всіх біологічних і психічних функцій організму. Цим самим єговісти, як і адвентисти, сповідують принцип кондиціоналізму [18, с.127, 145]. Ця теза захищається тим, що якщо душа безсмертна, то й нікого буде воскрешати, а тоді план спасіння виключає будь-який сенс. Звідси есхатологія стає актуальною, оскільки особисте безсмертя розуміється як „подарунок Єгови” [396, с.31]. Смерть, відповідно, – стан небуття, тобто відсутність свідомості, почуттів,та думок (Еккл. 9:5, 10). Оскільки померлі не володіють свідомістю, пекло, за переконаннями єговістів, - не може бути місцем, де грішники мучаться після смерті. Воно (пекло) – це всезагальна могила людства, куди попадають як добрі, так і злі люди [346, с.5-6]. Тому, коли мова йде про геєну як „озеро вогняне”, куди повинні бути вкинуті смерть та пекло, єговісти, як і адвентисти, розуміють під ним символ, який означає „ другу смерть ”, а не вічні муки [18, с.129-145; 200, с.356]. Це стан цілковитого знищення для нечестивих та Сатани. Зазначимо, що смерть та пекло єговісти позначають ще як „ гадес ” [13, с.292-293; 262, с.91; 346, с.6; 321, с.5].

В контексті другого приходу Христа, першою і головною есхатологічною подією є воскресіння мертвих, оскільки воно є основою віри у прийдешнє майбутнє. Етимологічно поняття „воскресіння” єговісти виводять із слів „встати” чи „піднятися”, якими користувалися ще учні Ісуса. Воскреснути, в їхній інтерпретації – означає постати із безжиттєвого (несвідомого) стану смерті чи піднятися із загальної могили людства: „гадесу”, „шеолу” [256, с.85]. Основу ж віри у воскресіння у них складають три постулати: 1) віра в існування Бога; 2) віра у воскресіння Христа; 3) віра в те, що той хто створив усе живе, здатен його відтворити [177, с.26-31; 305, с.22-27; 358, с.170].

Як ми вважаємо, явище воскресіння у єговістів можна класифікувати за двома типами: 1) перше, воно небесне чи вище; 2) друге, загальне або земне чи нижче. Перше – духовне, для 144 тис. „небесного класу”, воскресених в духовному вигляді. За бруклінськими розрахунками, воно відбулося в 1918р., після початку царювання Христа в 1914 р. Ті праведники, з числа „залишку небесного класу”, які померли після 1918 р., за конценпцією, воскресають зразу ж духовно. Підставою для цього є євангельська притча, що Христос через 3,5 роки після свого символічного хрещення Іваном Хрестителем прийшов в Єрусалимський храм і очистив його від торговців, тобто різниця між 1914 р. і 1918 р. якраз складає 3,5 роки [158, с.173].

Концепція вищеозначеної класифікації формувалася довго і суперечливо. Рассел, наприклад, довгий час притримувався новозавітної версії про „небесне воскресіння”. Пізніше, посилаючись на нове „світло Єгови” (згадаймо особливу роль Ради, як провісників) він став прибічником вчення про два воскресіння: „небесне” і „земне”. При цьому, він притримувався думки, що під „земне” воскресіння підпадають всі люди, починаючи з Адама. Рутерфорд, діючи також іменем Єгови, виключив із плану „земного” воскресіння римсько-католицьке духовенство і земні уряди, як тоталітарні структури. Цим „світлом Єгови” Керівна Рада користувалася для настанов віруючих на протязі 66 років: 40 років – расселівського періоду і 26 – рутерфордівського. Третій президент – Н.Норр змінив цю концепцію. За його логікою, у праві на воскресіння відмовлено Адаму та Єві, як і всім „неправедним” або „злим”. Так з’явилась нова концепція воскресіння: 1) біблійні пророки та інші „вівці” - Свідки Єгови; 2) ті, кого визначить небесний уряд на протязі тисячоліття [42, с.64-66].

Вчення про воскресіння, єговісти розглядають в контексті 3-х завдань, які звершує Єгова через Ісуса Христа для спасіння людства: 1) заходів звільнення від влади смерті; 2) відновлення померлих до життя; 3) встановлення досконалого небесного уряду над людством [305, с.17]. Специфічним для цього вчення є те, що, оскільки Єгова воскресив Ісуса як безсмертне духовне творіння, то й викуплені для першого воскресіння також стануть духовними співпрацівниками Христа на небі [353, с.1015; 305, с.19-20].

Визнаючи реальність смерті та розпаду плоті, єговісти пропонують своє сотеріологічне обгрунтування формування фізичного стану людини після воскресіння. Тут, на нашу думку, - є дві особливості. Одна із них полягає в тому, що, згідно теорії „структури”*, відновлення плоті під час воскресіння ними розглядається як процес об’єднання хімічних елементів (а не відновлення старих), із яких формується нове тіло. Другою особливістю є те, що цьому новому тілу, створеному із елементів землі, будуть надані ті ж самі риси характеру, ті ж самі якості, ту ж саму пам’ять, той же самий спосіб життя, який ця особа мала до своєї смерті [268, с.7-8]. Ця концепція своїм підгрунтям має те, що Єгова може знову створити людей, яких Він зберіг у Своїй пам’яті, тому що Він їх любить (Див.: Іс. 64:8). Для цього єговісти застосовують вираз „пам’ятні склепи”. Тобто тут ми бачимо використання принципу мислення по аналогії. Бог буде звершувати чудо – воскрешати людей так, як він це робив, створюючи першу людину (Див.: Бут. 2:7; Дії 24:15). Але Він, при цьому, буде вертати людей до життя з перспективою на те, що вони більше ніколи не будуть помирати [305, с.21]. Тут слід звернути увагу на дві речі. По-перше, Бог, за концепцією, воскрешає не те ж саме тіло, а ту ж саму цілісну особистість з її досвідом, знаннями, почуттями. По-друге, тим, хто йде на небо, Бог дає нове духовне тіло, тим же, хто буде воскресений для життя на землі – нове фізичне тіло [358, с.174; 148, с.245].

Для виправдання віри у воскресіння єговісти апелюють як до факту воскресіння самого Ісуса Христа, так і до 9-ти біблійних сюжетів воскресення інших людей [358, с.166-170]. Закономірно постає питання, хто ж буде воскресений? Критерієм поділу на тих, хто отримує право на воскресіння чи ні, у єговістів виступають поняття „гадес” (смерть) і „геєна” (смерть, із якої воскресіння не має тим, хто грішив). Коли ж відбудеться воскресіння і для кого? Воно, за вченням, відбудеться в три етапи: первісток Христос, потім Христові або „мале стадо” (144 тис.) при Його невидимому приході, і накінець – велика множинність або „вівці”, які будуть жити вічно в земному раю [358, с.174]. Зауважимо, що почерговість воскресіння – це та риса, яка характерна для вчень всіх протестантів.

„Христові” – це 144 тис. учнів, вибраних, щоб правити з Христом 1000 років в Небесному Царстві. Вони приймають участь у „воскресінні першому” чи у „воскресінні ранньому”. Таким чином, згідно єговістській концепції – „день” для „першого воскресіння” вірних християн розпочавсі у 1918р.; апостоли та інші ранні християни уже воскресені невидимо до небесного життя. Яка ж доля залишку із 144 000, які живуть в час невидимої присутності Христа, тобто сьогодні. Їм не потрібно спати в смерті (гадесі), вони миттєво воскреснуть, як тільки помруть [353, с.1015; 358, с.170-173; 64, с.17; 305, с.22-23]. Воскресіння ж друге – до життя на райській землі для праведних і неправедних, згідно концепції єговістів, - відбудеться в кінці тисячоліття на очищенній уповноваженим Єговою Богом – Ісусом Христом землі [177, с.31; 321, с.6] Правда, тут робиться застереження, що ці „вівці” спочатку повинні будуть отримати певні знання про Єгову. Звідси місія Церкви – навчати [305, с.27; 358, с.173].

Ті, хто постав після „першого воскресіння” („мале стадо”), виходячи із наведеного вище, - в складі небесного уряду визначатимуть долю „овець” протягом тисячі років. Павло та Петро називають цей час „Судним днем”, коли у „Книгу життя” будуть записуватись імена достойних вічного життя в раю на землі [13, с.289-290]. Судному дню, згідно концепції воскресіння, - передує Армагеддон. Тисячолітній період, відповідно, потрібен для того, щоб визначити долі померлих, та тих, хто пережив Армагеддон. В ході тисячолітнього Судного дня поступово будуть воскрешатися як „праведні”, так і „неправедні”. „Праведні” воскреснуть на початку Ісусового Тисячолітнього правління і будуть мати привілеї наглядати за відновленням раю [353, с.1015]. „Неправедні” – це ті мільярди людей, що вмирали в „часи невідання”, тобто не мали нагоди взнати волю Єгови та підпорядкувати їй своє життя [358, с.171; 13, с.297]. Воскреснувши, такі люди мусять узгодити свої думки й життя з Божими нормами, якщо захочуть жити вічно. Подальшу долю цих обох категорій буде визначати небесний уряд („мале стадо”). Їх будуть судити не за минулі справи, а за те, як вони проявлять себе під час тисячолітнього періоду. Судити їх будуть на підставі так званих небесних книг, які будуть розгорнуті протягом Судного дня. Це звід законів, настанов, принципів (Напр.: „Люби Господа...”, „Люби ближнього...”), а не добрих справ (Мк. 12:29-31; 1Тим. 1:8-11; Об. 21:8) [13, с.298]. В день суду, за цією концепцією, - судимими будуть не тільки воскреслі мертві, але й „живі”, що пережили Армагеддон та їх діти. Ті, хто порушать принципи книг, будуть знищені Єговою в час чи в в кінці дня суду. Для воскреслих це буде „воскресіння осудження”. Імена тих, хто не буде порушувати ці закони, будуть записані в „Книгу життя”, їхнє воскресіння – „воскресіння життя”.

Згідно єговістському вченню, - буде певне кількість людей, які не будуть воскресені. Це нерозкаяні книжники і фарисеї, котрі відкинули Ісуса й апостолів, релігійний „беззаконник” і помазані християни, що „відпали”, жителі Содому та Гомори. Бог не воскресить тих, хто проти Святого Духа, тобто тих, хто познайомившись з Його волею продовжують чинити зло [13, с.139, 297; 288-292, 295-300; 358, с.166-183].

Друге воскресіння, як ми зазначили раніше, - передбачає і другу смерть. Вона наступить після того, коли Сатана в кінці тисячоліття буде випущений із своїми демонами з безодні і спробує із тими, хто не пройшов випробування („козлами”), перемогти „табір святих та улюблених” („велике стадо”). Друга смерть (вічна) в концепції єговістів виглядає наступним чином: зведені Сатаною будуть знищені вогнем з неба, сам же Сатана з демонами та пеклом буде вкинений в озеро вогняне та сірчане. Символічне вогняне та сірчане озеро тут - не місце вічних мук, а стан цілковитого знищення без надії на воскресіння. Зауважимо, що єговісти не завжди послідовні у цьому вченні. В одному тлумаченні, друга смерть – озеро вогняне, в іншому – це як озеро, так і вогонь, що сходить з неба [13, с.182-183].

З духовним приходом Христа єговісти пов’язують особливий тип воскресіння - „воскресіння Церкви” (перше воскресіння), або те, що у п’ятидесятників зветься „підхоплення”. Концепція „воскресіння церкви” у своєму розвитку пройшла дві стадії. Спочатку йшла мова, що в 1878 році всі святі апостоли і інші „переможці Євангельського віку, які почили в Ісусі, - воскресли як духовні істоти і присутні на землі”. Пізніше, уже пропагувалася думка, що після 1918 року і далі, всі, хто вмирає із духовного народу, воскресають для життя в небесах [262, с.35-36]. Тут слід мати на увазі, що за вченням ранніх Свідків Єгови (періоду Рутерфорда) у 1914 році Христос прийшов до свого небесного храму, а з 1918 року розпочав суд і тоді ж відбулося перше воскресіння. Тому 1918 р., в доктринальному значенні, декларується не тільки роком воскресіння церкви, але й відновлення духовного раю. Цей рік також вважається вирішальним в історії теократії, коли християнські збори стали існувати як окремий „народ”. Цим самим стверджується, що в цей час народилася „теократична країна” (ця концепція схожа з вченням адвентистів сьомого дня про прихід Христа в небесне святилище в 1844 році, що також знаменує собою духовне воскресіння). У відповідності з цим, Свідки зазначають, що в духовному сенсі, сьогодні всі 144 тис. перебувають на Сіонській горі з Христом [342, с.22].

Концепція „воскресіння церкви” має своєрідну форму реалізації. По-перше, спочатку воскрешуються та підхоплюються на небо ті, хто помер. По-друге, поетапно підхоплюються ті з останку, які помруть пізніше, або будуть знищені противниками Христа в час скорботи [13, с.103-104]. Тепер, згідно вченню, збирається „велика множинність” цих „інших овець”, які будуть першими членами „нової землі” [358, с.163-164, 171; 13, с.200].

Для позначення вибраних, єговісти з одного боку, застосовують цифру 144 тис., з іншого боку – користуються образом „ 24-х старців ”. Це тому, що Об’явлення розглядає цю одну групу з двох різних поглядів: в книзі Об’явлення 24 старці зображують повне число 144 тис., враховуючи, що на землі є ще невеликий останок тих, які не підхоплені [13, с.201]. Згідно есхатологічній концепції початку 30-х років, у зв’язку з цим люди, в сотеріологічному плані, поділяються на два класи: а) вибрані, або „помазані” в кількості 144 тис., які будуть правити з Христом на небі, як царі і священики; б) „велика множинність” або „великий натовп” (Об. 7), які успадкують земне царство [367, с.313]. Витоки доктрини про великий натовп єговісти відносять на 1923 рік, коли цей клас був визначений в контексті тлумачення притчі про „овець” (Мт.25:31-46). Власне в 1935р. на конгресі у Вашингтоні Рутерфорд проголосив „відкриту істину” (рішення Корпорації), згідно якій великий натовп буде збиратися на протязі тисячоліття і жити не на небесах, а на землі. Ключовим у формуванні доктрини „класів” вважається 1938 р. [18, с. 166-167; 238, с.103-104; 344, с.18; 336, с.19; 367, с.314-315]. Згідно „відкритій істині”, до 1935р. основна частина із 144 тис. помазаних християн сьогодні вже царює з Христом на небі; на землі залившився „залишок” - понад 8 тис. тих, хто увійде в це число після смерті [147, с.31].

В сотеріологічному значенні, у єговістів є й інший поділ людей на класи: небесний та земний. Небесний клас – буквальні 144 тис. духовних ізраїльтян. Згідно вченню, вони підхоплюються в небо як духи з 1918 р. – при першому воскресінні, що продовжується і сьогодні [358, с.172]. Земний же клас – ті, хто відносяться до великого натовпу і які будуть відбиратися по „ділах”. Щоправда, коли мова йде про „діла”, то тут скоріше всього, слід мати на увазі активну діяльність в організації, оскільки Свідки сповідують тезу „неучасті християн у справах світу”. До „діл”, Свідки не відносять і справи милосердя та благодійності, оскільки це вважається допомогою дияволу [262, с.140, 162; 13, с.99-101].

Основні характеристики „помазаних”: вони „викуплені від землі та людей”, „непорочні”, „духовно незаймані”. Особливо значимою є „духовна незайманість”, що означає уникнення контактів зі світовою політикою та так званими „фальшивими релігіями” (Об. 17:5). Це націлює віруючих не займати ніяких офіційних посад, що й є формою реалізації доктрини „неучасті в ділах світу” [13, с.199-201].

Для формування класу „великого натовпу” у вченні єговістів передбачено період Великої скорботи, який буде проходити до Армагеддону [148, с.231]. Велика скорбота вважається тим випробним строком перед Армагеддоном, коли кожний, хто навернеться, може отримати право на спасіння [336, с.8]. Основною відмінністю періоду Великої скорботи єговісти вважають знищення „фальшивих релігій” та переслідування „Товариства нового світу” - організації „Свідків Єгови”, що буде знаком про початок Армагеддону [200, с.371]. Час Великої скорботи, за вченням єговістів, є також часом судів, які будуть визначати право на спасіння. Зауважимо, що тривалість Великої скорботи в єговістів чітко не визначена [396, с.23-25; 224, с.103].

Специфікою єговістської есхатології є те, що суди в ній є практично перманентними: під час скорботи, в Армагеддоні, під час 1000-ліття. Суди, які наступають після невидимого приходу Христа в 1914 р. передбачають три завдання: 1) судити людські організації; 2) окремих людей; 3) винести вирок нечестивим. В перелік об’єкту судів, за цією концепцією, можна віднести також землю та Сатану, які й тому символічно знищуються перед вічністю [342, с.18; 332, с.17-18].

Враховуючи специфіку єговістської есхатології, тут слід зробити ряд зауважень. По-перше, єговісти, на відміну від адвентистів, притримуються тези, що земля не буде знищена [18, с.145]; буде ж знищена лише „безбожна система речей” та нечестиві люди в битві Армагеддон. По-друге, суд над Сатаною передбачає його символічне закидання в безодню (нейтралізація від втручання в людські справи) на 1000 років. По-третє, все тисячоліття є буквальним періодом суду („Судним днем”), де кожному надається право на спасіння через навернення. В-четвертих, якщо нечестиві загинуть в Армагеддоні, то непорочні - переживуть його. Ці люди – „велика множинність”, яка „прийшла від Великої скорботи” [329, с.19].

Єговістська технологія судів якби передбачає дві фази: 1) суди в контексті Армагеддону; 2) суди на протязі 1000-ліття. Якщо перші суди знищують нечестивих, то 1000-літні – з одного боку, є випробувальними; з іншого – кінцевими. В 1000-літніх судах будуть судимі 2 категорії людей: а) ті, які пережили скорботу, або „великий натовп”; б) ті воскреслі в другому воскресінні, яких віддало „море, смерть і пекло”. Цією тезою також підтверджується теорія „анігіляціонізму” (що люди не страждають вічно в пеклі). Тобто, в день суду пекло повністю повинно бути спорожнене. Специфічним для єговістської доктрини судів є те, що воскресені будуть судимі на підставі того, що вони будуть робити на протязі судного 1000-літнього періоду, а не на підставі того, що вони робили до смерті. В цілому ж, суд функціонально буде продовжуватися всі 1000 років, де суддями виступають 144 тис. небесного уряду на чолі з Христом. Характерним для цієї доктрини є те, що на протязі судного дня ті, хто пережив Армагеддон будуть працювати, щоб перетворити землю в рай, а також будут вчитися у Єгови - вдосконалюватись. Окремим класом судів є теперішній „день суду”, який, за концепцією, розпочався в 1914 р. Його завдання – відокремити „овець” (які можуть навернутися) від „козлів” (втрачених) до часу скорботи та Армагеддону [358, с.183; 339, с.4-7].

Есхатологічні очікування єговістів переповнені цілком земними і плотськими запитами. Вони вірять,