Розділ І. Есхато-хіліазм, як об’єкт наукового дослідження 4 страница

Основні положення досліджень О.Уайт щодо подій останніх днів викладені в її узагальнюючому творі „Події останніх днів” [33], який підготував в 1996 році довірений комітет по виданню праць вісниці. Поряд із тлумаченням есхатологічних подій, які розглядалися у вищеозначених нами працях тут запропоновано класифікацію ознак приходу Христа в розумінні вісниці, показано її відношення до призначення строків приходу Христа (рекомендації Церкві не робити цього – авт.) та його затримки (ще не реалізувалися всі пророцтва – авт.). Тут також інтерпретується форма повернення Христа на землю (видима та означена знаменнями у світі і природі – авт.).

Аналіз витоків та еволюції міллеристського руху та його ролі у формуванні доктрини другого приходу Христа, призначеного на 1843-1844 рр., проведено секретарем відділу спадку О.Уайт Полом Гордоном в його екзегетичному дослідженні „Вісник опівнічного крику” [90]. Ці ж проблеми розглядаються і в „Настільній книзі служителя” [12], але тут, окрім того, ще й проведена класифікація періодів формування пророчої доктрини про другий прихід Христа. Ця ж проблема розглядається Мервіном Максвеллом у його дослідженні „Скажи про це світу” [209]. Щоправда, окрім аналізу розвитку цього руху дослідником обгрунтовується думка, що Ісус Христос дійсно в 1844 році увійшов у внутрішнє відділення небесного святилища і розпочав там Своє слідче служіння.

Ряд адвентистських досліджень, у певній мірі, конкретизують проблему пророчого обчислення строків приходу Христа в 1843-44 рр. та обгрунтовують їх невиконання, а відповідно і захищають тезу, що Ісус Христос дійсно прийшов невидимо в небесне святилище у 1844 році. Цим проблемам присвячені „Ранні твори” О.Уайт [27], праці М.Максвелла [209] та Р.Фолкенберга [365].

Більш деталізовано і обгрунтовано розкривається процес формування доктрини про другий прихід Христа, в тому числі і вчення про Його невидимий прихід у 1844 році, у такому фундаментальному джерелі як „Настільна книга служителя” [12]. Ця робота одна з тих, де проведено структурно-функціональний аналіз всіх без винятку есхатологічних категорій адвентизму та обгрунтовано есхатологічне значення пророцтв, пророків, пророчого дару О.Уайт і принципів санітарної реформи як специфічних рис вчення Церкви АСД. Загалом дослідники можуть використовувати цю роботу як методичний матеріал для тлумачення різноманітних положень адвентистського есхато-хіліазму. Аспективно розглядається історія формування вчення про другий прихід як і обгрунтування його строків у „Християнських читаннях” [379]. Однак, на відміну від попередньої роботи тут ще дається короткий аналіз тих провідних складових адвентистської есхатології, які отримали доктринальне затвердження в 27 пунктах віри. Окрім того, в цій роботі також обгрунтовується есхатологічне підгрунтя санітарної реформи і соціального служіння церкви.

Структурно-функціональний аналіз таких провідних складових адвентистського есхато-хіліазму як другий прихід Христа, смерть, воскресіння, Тисячолітнє Царство та нова земля проведено у праці „Спочатку було слово” [5]. Визначення сутнісних характеристики цих категорій, які є 10, 24, 26, 27 пунктами віри, дозволяє побачити специфіку адвентистської есхатології: смертність душі, Тисячолітнє Царство на небі, вимога притримуватись санітарної реформи. Недоліком цього дослідження можна вважати відсутність системного підходу до викладення есхатологічних поглядів адвентистів, а тому й відсутність обгрунтованої концепції ряду есхатологічних позицій. З врахуванням вищеозначених недоліків, цю працю, яка вважається доктринальним джерелом адвентизму, ми оцінюємо нижче ніж „Настільну книгу служителя”. Із застосуванням структурно-функціонального аналізу також дається характеристика есхатологічних категорій смерті, безсмертя душі, пекла в книзі адвентистського богослова Лікі Артура „Бог говорить” [195]. Ця робота поціновується тим, що в ній відкидається як небіблійне уявлення про безсмертя душі, пропонується періодизація встановлення Тисячолітнього Царства, визначається час, коли відбудеться Армагеддон – до початку тисячоліття. Дослідження основних есхатологічних компонентів з позицій доктринальних принципів адвентизму також проведено в роботі видного проповідника Марка Фінлі „Великі пророцтва Біблії” [364]. Вона відрізняється від подібних тим, що тут пропонується класифікація ознак приходу Христа, охарактеризована сутність трьохангельської вістки та слідчого суду, визначається роль суботи у спасінні, обгрунтовується значення дару пророцтва в есхатологічній програмі церкви АСД. Автором також визначена функціональність таких символічних понять як „звірина”, „Вавилон”, „печатка”.

Методологічні засади тлумачення основних положень адвентистської есхатологічної системи ідей закладені в екзегетичній праці Анатолія Диманя „Відповіді Адвентистів Сьомого Дня на питання вчення” [248]. Посилаючись на догматичну аргументацію, притаманну церкві АСД, богослов визначає есхатологічний зміст суботи; обгрунтовує значення 1844 року як початку служіння Христа в небесному святилищі та положення про смертність душі; відкидає вчення про „вічні муки”. Автором запропонована специфічна періодизація розвитку хіліастських ідей, відмінна від інших.

Серед сучасних видань, у першу чергу, слід відзначити ті, які актуалізують есхатологію в контексті глобальних проблем людства та надають велике значення проблемам соціального служіння церкви. Саме до таких можна віднести роботу професора систематичного богослов’я Нормана Галлі „Христос гряде” [78], в якій систематизовано викладено основні положення есхато-хіліазму. На відміну від доктринального видання адвентистів „Спочатку було слово” [5], ця робота значима тим, що вона є першим виданням, яке розглядає есхатологічні проблеми з позиції сучасного систематичного богослов’я з врахуванням специфіки адвентистського вчення. Як і в ряді видань такого характеру, Н.Галлі порівнює різні системи есхатології та їх структурні компоненти, зауважуючи на їх відмінності від інших протестантських вчень. Тут показана специфіка розуміння таких проблем як межовий стан людини (проблема анігіляціонізму), суботи, слідчого суду, тисячолітнього царства, скорботи, Армагеддону, вічності. Р.Галлі визначає в цій роботі позицію адвентистів щодо „останніх днів” - в центрі уваги не останні події як „ознаки”, а сам прихід Христа.

Специфіка адвентистської есхатології в її сучасній інтерпретації визначена в роботі богослова Олександра Буйона „За межею майбутнього” [55]. В роботі викладені доктринальні засади адвентистської есхатології про 1844 рік як дату невидимого приходу Христа та підхоплення 144 тисяч вибраних; тисячоліття на небі і стан землі в цей період (спустошення); заключення Сатани (символічне); подвійне воскресіння (до і після тисячоліття); форму покарання нечестивих, диявола та Антихриста (вогнем та озером вогняним). Аналіз сутнісних характеристик цих структурних компонентів дозволяє побачити специфіку адвентистської есхатології на відміну від інших протестантських вчень.

Важливими для розуміння специфіки адвентистського есхато-хіліазму можна вважати дві нові праці опубліковані українським адвентистським видавництвом під одноіменною назвою „Історія Церкви християн Адвентистів Сьомого Дня в Україні” [150; 162]. У першій з них, висвітлюється як історія формування системи есхато-хіліастичних ідей в контексті розвитку доктрини про другий прихід Христа, так і розповсюдження цих ідей на теренах України. Для дослідників значення цієї роботи полягає в тому, що тут не тільки визначається сутнісний зміст основних категорій в їх конфесійному тлумаченні, але й декларується позиція Церкви в її дуалістичному розв’язанні: очікування другого приходу Христа з одного боку; участь в розбудові українського суспільства – з іншого. Тому есхатологія в цій концепції називається оптимістичною, з яскраво вираженим етичним змістом. В контексті такого підходу тут викладена соціальна доктрина Церки, яка показує, яке місце відводить собі Церква в соціальному просторі суспільства. Для другої роботи характерним є те, що вона більш конкретизовано формулює принципи соціального служіння церкви у формі „Основ соціального вчення Церкви АСД в Україні”.

Для літератури, яка досліджує ідеологію есхато-хіліазму Свідків Єгови, характерним є акцент на хронологічних концепціях приходу Христа, воскресіння святих та вознесіння 144 тис. помазаних на небо; ролі 1914 року, як початку „кінця” і діяльності небесного уряду Христа; формі встановлення Тисячолітнього Царства та відновлення раю на землі; глобальних проблемах сучасності як пророчих ознаках близького невидимого приходу Христа на землю та початку Армагеддону.

Історію становлення та розвитку хронологічної есхатології єговістів активно досліджували, починаючи з другої половини XX століття такі релігієзнавці, як: Е.Бартошевич і Є.Борисоглібський [42], В.Конік [182], О.Москаленко [224], П.Яроцький [395; 396] та богослови Є.Прайс [262] і Р.Франц [367]. Серед цих досліджень слід, у першу чергу, назвати працю професора Петра Яроцького „Еволюція сучасного єговізму” [396], якій притаманні об’єктивність та високий рівень аналітики і узагальнень, хоча вона й писалася коли організація Свідків Єгови знаходилась поза реєстрацією. В цій роботі найбільш грунтовно визначені принципи встановлення пророчих дат та форм їх обгрунтування як і виправдання невиконання пророцтв. На підставі аналізу великої кількості джерел та єговістської літератури науковцем проведено періодизацію розвитку хронологічної есхатології Свідків, починаючи з 1914 року, в якій він визначає чотири етапи: 1) ранній або руселівський; 2) 1920-1925 рр.; 3) роки Другої світової війни; 4) кінець 50-х років. Для дослідження характерно також визначення типологічних характеристик есхатологічних поглядів на кожному етапі, аналіз зміни дефініцій доктрин Армагеддону та умовивід релігієзнавця, що кожна пророча дата мала за мету актуалізувати єговістську апокаліптику.

Певним доповненням до цієї роботи є книга „Єговізм і єговісти” [146], написана з позицій критичного релігієзнавства. В ній відображено протирічний характер есхатологічних поглядів перших президентів єговізму – Ч.Рассела та Дж.Рутерфорда щодо тлумачення невидимого приходу Христа та духовного воскресіння святих, віднесених на 1874, 1878 і 1918 рр. Тут також наводяться ідеї, на підставі яких Свідки Єгови кваліфікували земні уряди як „злу систему речей” та обгрунтовували необхідність її знищення і заміни „світовою теократичною державою”.

З інших позицій розглядається концепція призначення пророчих дат богословами Є.Прайсом та Р.Францом. Дослідження адвентистського богослова Є.Прайса „Свідки Єгови” [262] специфічне з декількох точок зору: критичний підхід до принципу призначення пророчих дат взагалі; зауваження про запозичення ідеї невидимого приходу Христа від адвентистів; аналіз широкої палітри пророчих дат, призначених єговістами та форм маніпуляцій з ними. Це дослідження цінне тим, що автор співставляє єговістську точку зору на прихід Христа з традиційною та адвентистською; визначає есхатологічну роль іпостасей Божества; показує позицію єговістів щодо держави та суспільних інституцій. В контексті структурно-функціонального аналізу в роботі дається єговістська інтерпретація межового стану після смерті (смертність тіла та душі) та визначаються два класи людей, призначених на спасіння: небесний і земний. Богослов також звертає увагу на особливий статус Корпорації, визначений в 1919 році, як право представляти уряд Христа на землі, що дозволяло їй маніпулювати пророчими датами. З таких же позицій розглядає єговістську хронологічну есхатологію і колишній член Корпорації Раймонд Франц в книзі „Криза совісті” [367]. Однак, якщо Є.Прайс лише інтерпретує позицію єговістів відносно призначення пророчих дат, то Франц доводить її помилковість та небіблійність, а відповідно й підкреслює валюнтаризм Керівного органу Свідків у призначенні цих дат. Пояснюючи маніпуляції з цифрами, богослов, як і П.Яроцький, доводить, що всі призначення дат були потрібні керівництву, щоб постійно підігірівати апокаліптичні настрої. В цій роботі, на відміну від досліджень Прайса, актуалізуються пророчі дати 1878 року як воскресіння святих та 1881 року – пророкованого переходу до духовного стану і взяття на небо живих святих; 1918, 1925 рр. як дати апокаліпсису. Автор також звертає увагу на важливий статус дати 1919 року з двох причин: визначення особливої ролі Корпорації як представника влади Христа на землі, що дає їй право визначати пророчі дати та віднесення її до святих і залишку, що увійде після смерті в уряд Христа. Р.Франц робить акцент і на 1914 році, який, за есхатологією Свідків, є початком часу „кінця”, активного правління Христа і поділу людей на „овець” і „козлів”. Звертаючись до прикладу перенесення дати кінця шостого тисячоліття з 1874 року на 1975 рік, автор показує як Корпорація досягає збільшення кількості членів організації.

Є ряд публікацій, де не тільки йде мова про призначення пророчих дат, але й обгрунтування їх невиконання [Див. наприклад: 315; 316]. Враховуючи кризовий стан в організації після останньої пророчої дати 1975 року, кількість публікацій по цій проблематиці практично звелась до одиниць. Із відомих нам досліджень тільки чотири були присвячені цій даті [262; 266; 269; 317].

Найбільше єговістських публікацій як XX, так і XXI ст.ст. присвячені доктрині невидимого приходу Христа в 1914 році в небесний храм, що тлумачиться як початок „кінця часів”. Це визвано тим, що ця дата залишилась єдиною, пророче призначення якої не відкидається, а навпаки активно обгрунтовується у різноманітній літературі [13; 148; 223; 227; 305; 320; 332; 335; 339]. Значна кількість праць розглядає в контексті доктрини приходу Христа такий есхатологічний феномен як Армагеддон, звертаючи увагу на його важливі характеристики: а) це засіб знищення злої системи речей [271]; б) це буде кінцем євангельського віку [224; 227; 358]; в) Армагеддон знищить фальшиві релігії [200; 325]; г) Армагеддон буде не формою руйнації, а оновлення землі [18; 335; 339; 341;358]. Окремі дослідження займаються тлумаченням ознак наближення Армагеддону та другого невидимого приходу Христа на землю [148; 223; 227; 256; 332; 338; 358; 388].

Після 1990 року, коли Організація Свідків Єгови отримала офіційну реєстрацію, в Україні з’явилась велика кількість літератури тлумачного характеру, окрім названої вище. До цього переліку слід, у першу чергу, віднести роботу доктринального значення „Об’явлення. Його величний апогей вже близько” [13], яка витримала два видання: 1988 та 1995 рр. на 51 мові. Видання носить характер розкриття пророчої історії в контексті конфесійного тлумачення книги „Об’явлення”. Конфесійна есхатологія у цьому виданні розкривається за рахунок специфічного тлумачення апокаліптично-хіліастичного термінологічного апарату: апокаліпсис, апокаліптичні вершники, чаші гніву, печатки, труби, сарана, смерть, звірина, Антихрист, Сатана, Вавилон великий, Армагеддон, Божий день суду, скорбота, Тисячолітнє Царство, рай, система покарань (озеро вогняне, вогонь). У виданні захищається концепція невидимого приходу Христа в 1914 році та його пророчний характер; обгрунтовується особливий статус малої групи помазаних (Корпорації), починаючи з 1919 року; висвітлена роль апокаліптичних вершників та символічних чаш гніву; розкривається технологія подвійного воскресіння і суду. Для цього видання характерним є специфічне тлумачення Армагеддону, як справедливої битви, що відбудеться до тисячоліття; показ тисячоліття як періоду удосконалення світу; народження нового неба та землі; перехід до вічності при відкиданні теорії анігіляціонізму (вічних страждань). В роботі, в символічній формі запропонована теза про збереження вічного життя. Тут також відображено специфічний характер теократії – Ісус, знищивши зло, передає вдосконалене людство Єгові. При наявності великої інформативної бази видання страждає відсутністю системи викладення есхатологічної концепції, воно зорієнтоване тільки на єговістську аудиторію.

Якщо книга „Об’явлення” [13] страждає безсистемністю викладу есхатологічних позицій вчення Свідків Єгови, то певним її доопрацююванням стало нове видання „Свідки Єгови - провісники Царства Бога” [18], яке вийшло в 2005 р. В цьому виданні звертається увага на пророчі дати приходу Христа, що призначалися іншими релігійними течіями, чим виправдовуються подібні дії керівництва Свідків Єгови. Тут також обгрунтовується позиція Товариства Свідків Єгови щодо призначення пророчих дат 1874, 1914, 1925, 1975 років; підтверджується догматично невидимий прихід Христа в 1914 році та початок формування небесного уряду із 144 тис. помазаних. Дослідження системно визначає ряд доктринальних положень, специфічних для есхатології Свідків: вчення про смертність душі та відсутність вічних мук; пекло (стан смерті та повне знищення); про повернення Христа як духовної особистості; про Тисячолітнє Царство як період оновлення людства і землі (а не знищення); показана відмінність понять „кінець часів язичників” і кінець „злої” системи речей та відмінність есхатологічної функціональності Єгови та Ісуса Христа; пояснюється різниця між „малим стадом” і „великим натовпом”.

Специфічним конфесійним екзегетичним джерелом можна вважати єговістське видання „Ти можеш жити вічно в раю на землі” [358]. В контексті структурно-функціонального аналізу тут подається специфіка єговістського тлумачення доктрин: „Армагеддону” (після скорботи, до тисячоліття); „нового неба” та „нової землі”; „тисячолітнього раю” (удосконалення світу); воскресіння: першого та загального (воскресає не тіло, а людина); судів: а) сьогоднішнього (з 1914 року); б) на початку тисячоліття; в) під час Армагеддону; г) в тисячолітній період; д) кінцевого – в кінці тисячоліття.

Екзегетичне обгрунтування есхатологічних пророцтв зроблено в єговістському виданні „Життя – як воно виникло?” [148]. За допомогою прикладів природних та соціальних катаклізмів, тут пропонується теза про наявність есхатологічних ознак, що свідчать про невидимий прихід Христа та початок часів „кінця”; обгрунтовується значення 1914 року як пророчого; подаються сутнісні характеристики раю, як явища, яке є результатом тисячолітнього правління Христа та ідеального устрою вічності.

Три есхатологічних доктрини: ознаки часу „кінця”, воскресіння та Царства висвітлені у виданні Свідків Єгови „Пізнання, що веде до вічного життя” [256]. В контексті воскресіння тут розглядається етимологія цього поняття як „встати” чи „піднятися” та характеристики місця перебування воскреcених. На підставі розрахунків, з посиланням на Дан. 4:20-22, обґрунтовується теза про початок правління Христа в 1914 році. В роботі наводиться 16 ознак пророчого характеру, на підставі яких робиться висновок про початок „останніх днів”.

Ряд позицій тлумачного характеру ми знаходимо і в роботі „Людство в пошуках Бога” [200]. Тут, як і в роботі Р.Спраула [311], зауважується про невизнання єговістами вчення про Трійцю, але робиться акцент на трьох нерівнозначних есхатологічних статусах осіб Божества: Єгова – суверенний Господь Усесвіту; Ісус Христос – духовне створіння; Святий дух – Божа діюча сила, або енергія в дії. Такий статус двох останніх дозволяє єговістам спростити проблему воскресіння. В роботі зазначено ряд важливих есхатологічних позицій Свідків Єгови: смертність душі; кількісний склад помазаних християн – 144 тис. та великий натовп; розкриття символічного змісту поняття „Вавилон Великий”; функціональність Армагеддону – початок „Скорботи великої”, знищення фальшивих релігій та політичної системи Сатани (земних режимів); тлумачення викупної жертви Христа як надії на воскресіння мертвих і „нове небо” (правління Царства) та „нову землю” (відновлений людський рід).

Елементи догматичного тлумачного характеру є і в в такій роботі як „Об’єднані у поклонінні єдиному істинному Богу” [238]. Робота важлива з екзгетичної точки зору тим, що у ній, по-перше, йде мова про глобальні проблеми сучасності як результаті відкидання суверенітету Єгови і як наслідок – необхідність знищення всіх сучасних земних систем управління; по-друге, підтверджується факт встановлення небесного Царства Христа в 1914 році, що є надією на очікування Тисячолітнього Царства та Царства вічності; по-третє, тут дається тлумачення того хто буде воскресений у першому воскресінні (пророки древності та ті, хто помер в останні дні злої системи речей) та яка участь тих, хто буде воскресений у другому воскресінні. Специфічно конфесійними в роботі є такі есхатологічні зауваження: люди будуть судимими по своїх справах після воскресіння, а не по тому, що вони робили до цього; друге воскресіння для багатьох стане шансом отримати вічність; ряд померлих не будуть воскресені взагалі по своїх минулих справах; друге воскресіння не передбачає покарання як вічних мук, а лише – повне знищення. Певним відкриттям цього видання є розкриття проблеми міленіуму в такій площині, яка знімає його апокаліптичні риси: тисячоліття створює можливості для удосконалення людей, оновлення світу, закладання райських можливостей для майбутнього.

Аналітичні праці з есхатології п’ятидесятників, на відміну від літератури, що займалася проблемами адвентистського та єговістського есхато-хіліазму, в основному звертають увагу на дослідження витоків та еволюції доктрини про „хрещення Святим Духом та Його дарів”; конфесійне (подвійне) тлумачення „кінця часів” („кінця віків”); вчення про підхоплення (воскресіння) Церкви; Велику скорботу та Армагеддон; різні есхатологічні долі Церкви і єврейського народу. Варто відзначити, що науковці розробкою цих тем майже не займалися. Чи не єдиними із цього розряду праць є роботи І.Бражника „Сектантство і сектанти: від минулого до сучасності” [54] та О.Москаленко „П’ятидесятники” [223], які критикували соціальну пасивність п’ятидесятників, індивідуалізм їх „сектантської” моралі та глосолалію як культовий обряд, що шкодить здоров’ю людини. Грунтовним вивчення цього феномену займалися зарубіжні дослідники: Т.Бейнс [56; 57], С.Гортон [92], У.Грудем [96], Й.Лангхаммер [190], Р.Паш [253], Г.Сін [302], Р.Спраул [311], Г.Тіссен [354]. З початком демократизаційних процесів у суспільному житті України, з’явилися праці й вітчизняних богословів: В.Боєчко [51], Р.Соловія [306], В.Франчука [369; 370].

Серед ряду праць, які досліджували витоки, сутнісні характеристики та еволюцію формування центральної есхатологічної доктрини „хрещення Святим Духом” слід, у першу чергу, відзначити роботи Д.Гаєвськолго [76], Дж. Ріка [103], Р.Соловія [306], В.Франчука [369]. Так, Джойнер Рік у своїй праці „Безсмертний вогонь” визначає основні історичні постаті, засновників цієї доктрини (Ф.Бартлмана, Ч.Пархема, В.Сеймура) та дати народження „Руху пробудження”, який дав життя доктрині „хрещення Святим Духом”, що проявляється в дарі інших мов та власне й п’ятидесятництву. Дж.Рік наводить думку, що „Рух пробудження” не просто визначив засадничі принципи цієї доктрини, а відновив її і дав їй новий імпульс. В роботі викладено ряд ідей, які обгрунтовують есхатологічний зміст цієї наріжної доктрини: тлумачення В.Сеймуром дару іномов як пророчої ознаки приходу нової П’ятидесятниці; ототожнення в п’ятидесятництві понять „прихід Христа” і „прихід П’ятидесятниці”; пророцтво піонера п’ятидесятницького руху Ф.Бартлмана, що в Лос-Анжелесі зійде Святий Дух, що буде завершенням останніх днів. Більш широке і наукове обґрунтування витоків вище означеної доктрини пропонує богослов Роман Соловій у своєму дослідженні „Історично-богословський контекст виникнення п’ятидесятництва: рух святості”. Якщо Дж.Рік в основному визначає час, місце і форми зародження глосолалії, то Р.Соловій з одного боку, визначає особливу роль „Руху святості” (весліянства) в становленні доктрини „хрещення Святим Духом” та похідного вчення про постконверсійну роботу Святого Духа (духовна зміна людини); з іншого – показує, яку роль зіграли есхатологічні елементи вчень кальвінізму і армініанства в богословській системі весліянства, що стала засадничою для п’ятидесятницької харизматичної есхатології.

Ряд нових ідей щодо витоків та сучасного розуміння харизматичних елементів п’ятидесятницької есхатології провів практикуючий богослов Володимир Франчук у 2-х томній праці „Просила Росія дощу”. В.Франчук, на відміну від подібних досліджень, проаналізував еволюцію харизматичних ідей від першоапостольскої Церкви до нашого часу; визначив причини актуалізації ідей П’ятидесятниці в сучасну епоху. Важливими умовиводами роботи, що відрізняють її від інших, є характеристика Святого Духа як інструмента донесення пророчої інформації та визначення особливої місії Церкви – духовна робота з людьми, щоб не повторити помилок біблійних попередників. Робота довідникового характеру Д.Гаєвського „Християнські єресі і секти І – ХХІ століть” доповнює вище названі нами тезою, що саме засновник п’ятидесятницького руху Ч.Пархем першим сформулював основну доктрину „первинного свідчення” (дару іномов як результату хрещення Святим Духом).

Есхатологічна роль доктрини „хрещення Святим Духом”, як і дару іномов (свідчення про вибраність) та особливої функціональності Святого Духа відображена в працях Т.Бейнса [56], Г.Сіна [302], Г.Тіссена [354], Р.Улонска [359], Я.Цопфі [386]. Т Бейнс у „Об’явленні Ісуса Христа”, наприклад, показує, що п’ятидесятницька есхатологія концептуально пов’язує всі події останніх днів зі Святим Духом, який через глосолалію несе пророчу інформацію Церкві. Генрі Тіссен, відповідно, у „Лекціях з систематичної теології” визначає есхатологічну сутність поняття „Святий Дух” не тільки через функцію хрещення як вибрання, але й як енергетичного інструмента творення, подавача життя, збереження і відновлення нового. Тим самим Тіссен через таке тлумачення ролі Святого Духа обґрунтовує надію на воскресіння із мертвих. Більш широке тлумачення функціональності Святого Духа пропонує Яків Цопфі в екзегетичному виданні „На всяку плоть”. В цій роботі по-перше, зазначається, що майбутнє можна визначити лише через категорії „Святий Дух”, „духовне хрещення”, „дари (плоди) Святого Духа”. Посилаючись на 12 пунктів віри, автор стверджує, що кінець світу у п’ятидесятницкій есхатології асоціюється з подіями, які були на П’ятидесятницю: природні катаклізми, отримання Духа Святого та говоріння на іномовах, що є ознакою про часи переходу до нової епохи. Такий підхід дає йому привід вести мову, що всі вище названі ознаки сьогодні наявні, а отже „кінець” - наблизився. Щоправда, в книзі робиться застереження, що не слід розуміти „останні дні” у буквальному часовому вимірі. „Кінець” для Я.Цопфі – це період від часів Ісуса, включаючи 1000-літнє Царство (майбутнє). В такій же площині, але з акцентом на дари (плоди) Святого Духа розглядає проблему хрещення Святим Духом Райнгольд Улонска в роботі „Духовні дари у вченні і практиці”. Як і Я.Цопфі, Р.Улонска притримується думки, що людство уже живе в епоху Духа (епоха Церкви), яка розпочалася в часи П’ятидесятниці. Ця праця чи не єдина, де проведено широке тлумачення дарів, як плодів хрещення Святим Духом. В ній богослов визначає духовні дари як харизматичні прояви, що символізують вибраність на спасіння. Р.Улонска якби реалізує есхатологію тезою, що „отримати Духа – означає увійти в Царство Боже”.

З функціональної точки зору розглядає сутнісні характеристики Святого Духа сучасний богослов Генрі Сін у своїй „Систематичній теології”. Він звертає увагу на дві риси Святого Духа: навернення і освячення як результат хрещення Святим Духом та Його ототожнення із символом вогню як засобом покарання і руйнації.

Наступною значимою проблемою, якій присвячено ряд досліджень є доктрина другого - духовного приходу Христа, оскільки це є надією Церкви на вибраність і спасіння. Ця проблема в літературі розглядається в 2-х площинах: 1) тлумачення понять „кінець віку” і „кінець часів”; 2) екзегетична інтерпретація поглядів на другий прихід Христа. П’ятидесятницька точка зору на есхатологію як „кінець часів” відображена в дослідженнях Т.Бейнса [56], С.Гортона [92], Й.Лангхаммера [190], Р.Спраула [311], Кена і Елісон Чент [169]. Екзегетична інтерпретація понять „кінець”, „кінець віку” як завершення єврейського віку (а не кінець світу), який включає скорботу, виправдання Ізраїлю (для життя в земному раю), скинення Сатани на землю і які завершують першу фазу приходу Христа (невидимого) подається в уже названій праці Т.Бейнса. В роботі робиться акцент на лінійному тлумаченні історії у двох вимірах: того, що є (епоха Церкви), та того, що буде (світ після підхоплення Церкви). З двох позицій в претеристичному дусі розглядає проблему есхатології Стенлі Гортон в роботі „Наша доля. Біблійне вчення про останні дні”: 1) невидимий прихід Христа, а відповідно і символічне воскресіння святих і їх підхоплення відбулося в 70-му році (перша фаза приходу); 2) друга фаза приходу буде в кінці історії. В роботі акцентується увага на тому, що воскресіння мертвих (перше) відбулося у Христовому воскресінні духовно, друга смерть над ними уже не владна. Тим самим С.Гортон веде мову про реалізовану есхатологію („вже”), але яка ще повністю не реалізувалася („ще ні”) до видимого приходу Христа. Новою ідеєю, яку пропонує С.Гортон у цьому дослідженні, є думка, що друге воскресіння – у плоті є не відродження, а новонародження.

З першим приходом Христа та Його вознесінням на небо ототожнює останній період історії світу Роберт Спраул в книзі „Що говорив Ісус про останні дні”. Відмінною рисою цього дослідження є тлумачення сьогоднішньої епохи як історично-викупної, але не кінцевої, з перенесенням апокаліптичних подій на майбутнє; біблійною ознакою цього періоду називається з’явлення у світі Антихриста, з яким пов’язується всі проблеми людства. Перший прихід Христа у Спраула має подвійний зміст: кінець часів та початок переходу до нової фази розвитку. В роботі, на відміну від подібних, показана різниця між поняттями „кінець віку” (кінець єврейського віку) та „кінець часів язичників” (відпадання Єрусалиму до другого приходу Христа) та між поняттями „кінець віків” і „кінець часів”. (перше було, друге – слід очікувати). Р.Спраул відзначає специфіку п’ятидесятницької есхатології – віднесення кінця часів до епохи Єрусалиму (Христос прийшов саме „під кінець віків”), а закінчення „часів” - до другого приходу Христа („вже” і „ще ні”); воскресіння відбулося невидимо в 70 році і віруючі ніби духовно сьогодні правлять з Христом. Думку про те, що парусія частково відбулася в 70-му році для суду над єврейською нацією, а нова парусія відбудеться в кінці часів, поділяють В.Мензіс і С.Гортон [213], Р.Паш [253], Г.Сін [302]. Окрім цього, богослови В.Мензіс і С.Гортон у роботі „Біблійні доктрини. П’ятидесятницький погляд”, як і Р.Паш у праці „Другий прихід Христа” відзначають ще одну специфічну рису п’ятидесятницької есхатології: її головна подія – прихід, а не осуд та абсолютизація першої фази приходу Христа. В даних працях також подається два конфесійних значення терміну „прихід Христа”: кінцеві події, включаючи підхоплення Церкви; видиме з’явлення Христа як друга фаза приходу.