Сучасний репортаж у пресі: його різновиди

Репортаж – один із найскладніших журналістських жанрів, настільки поліфонічний, що має безліч дефініцій, кожна з яких далеко не повною мірою визначає репортаж як жанр. Найбільш розширену і повну дефініцію жанру репортажу дав в українському журналістикознавстві Іван Прокопенко у своїй монографії, що не втратила актуальності у наш час. За І. Прокопенком, “репортаж є такий літературний виклад, в якому мальовничо, в найбільш яскравих деталях і водночас стисло, документально точно зображується конкретна дійсність, правдиві факти і люди безпосередньо з місця подій. До важливої характерної ознаки репортажу слід віднести створення ним зорової уваги читача про обстановку й умови даної події чи явища. Репортаж примушує нібито власними очима бачити предмет опису, немовби відчувати дотик до нього. Ця властивість даного жанру обумовлюється тим, що репортаж зображує події і явища у деталях, в окремих виразних елементах, цікавими штрихами. Він не розповідає про них, а зображує дійсність динамічною, живою картиною” [70, 12–13 ].

Менше за обсягом і не так конкретизоване визначення російських науковців: “Репортаж – найбільш розгорнутий та емоційний жанр серед інформаційних жанрів. Він настійливо потребує: 1) документальності, суворого дотримання фактів життя; 2) емоційності, особистого сприйняття події, уваги до подробиць факту, явища. Інформаційний та естетичний потоки немов зливаються між собою” [65, 12].

Як і кожне визначення, дефініція, наведена вище, страждає через недомовленість. Тому до характерних ознак репортажу дослідником додається, що “в репортажі чільне місце посідає вже наочно-чуттєве зображення фактів. Автор суб’єктивно, емоційно сприймає окремі факти і розповідає про них читачеві як очевидець” [65, 7].

Отже, у всіх визначеннях – як розгорнутих, так і більш стислих – червоною ниткою проходять терміни “суб'єктивізм”, “чуттєвість” і т. д. Стриманіше визначає репортаж сучасна Французька школа: “Репортаж – один з найстаріших жанрів сучасної преси. Він пишеться за принципом присутності п’яти відчуттів: зору, слуху, смаку, дотику, запаху. Найперше завдання репортажу – викликати емоційну реакцію у читачів” [27, 28].

В іншому посібнику з журналістики дефініція репортажу визначається через заперечення: “Це не коментар, не аналіз, не історичний огляд, не приватний щоденник, не список подій чи речей, а з іншого боку – не туристичний буклет і не розслідування. Це суто специфічний журналістський жанр” [88, 7].

Отже, поруч з дефініціями, де присутні визначення репортажу як жанру емоційного, завжди суб’єктивного, трапляється і досить двозначне визначення, що репортаж – “суто специфічний журналістський жанр”.

Менш емоційним, але досить прагматичним є визначення жанру репортажу О. Чекмишевим: “Репортаж – інформаційний жанр обсягом від 200 до 5 тис. знаків, у пресі… репортаж відповідає на запитання хто? (що?) побачив і що при цьому відчув.

Таким чином, репортаж – це жанр, покликаний передати подію таким чином, аби максимально надати аудиторії можливість відчути себе на місці події” [97, 102].

О. Чекмишев виділяє лише кілька запитань, на які має відповідати репортаж. Слід додати, за логікою речей, і відповіді на запитання: яким чином? як швидко? чому? чим все завершилося?

Отже, виходячи з вищенаведених прикладів, переконуємося, що універсального визначення репортажу не може бути за самою суттю. Цей динамічний жанр не можна втиснути в межі суворих правил чи регламентацій. Кожний репортаж, передусім, – це особистість репортера, його творча обдарованість. У принципі, репортер Джон Рід і репортер Юліус Фучик відрізняються від репортера районної газети 50-х років у Радянському Союзі тільки рівнем освіти і таланту. Спільним у них є те, що кожний репортер – особлива журналістська каста. Він шукає інформацію вже з огляду на той факт, що ця інформація існує в природі. Дуже яскраво цю рису характеру зафіксував у своєму романі “Територія команчів” сучасний іспанський письменник Артуро Перес-Ріверте.

Два телеоператори готують репортаж про перебіг воєнних дій в Сербії. Вони вже зняли достатню кількість фактажу для передачі телерепортажу у випуск останніх новин, однак вперто чекають підриву невеликого мосту. Обоє чудово розуміють, що при цьому смертельно ризикують, та й сам факт чергового вибуху в колишній югославській провінції за великим рахунком мало цікавить західноєвропейських бюргерів – основних глядачів програми. Що тримає телерепортерів на місці, під обстрілом? Це питання хвилює самого романіста, за ним і всіх читачів.

Таким чином, для того, щоб з'ясувати, чому репортерами народжуються, а не стають у результаті високопрофесійної освіти, слід заглибитися в основи психофізіології, вивчити конкретний вплив суб’єктивних та об’єктивних чинників на формування особистості репортера та ін. Професійна освіта, якою б якісною вона не була (хоча ніхто не заперечує її позитивного впливу), не може примусити репортера ризикувати життям заради одного-єдиного матеріалу.

Самі репортерські функції формують у журналіста такі якості характеру, як цілеспрямованість, наполегливість, вміння за будь-яку ціну досягти мети.

“Репортаж дуже програє, коли він перевантажений інтелектуальними міркуваннями, складними порівняннями, заплутаними асоціаціями” [27, 28].

Це твердження французьких фахівців є абсолютно правильним, коли йдеться саме про перевантаження літературними експериментами. Але, водночас, зауважимо, що саме письменники давали блискучі зразки репортерської роботи: від Л. Толстого до О. Купріна, від М. Твена до Е. Ґемінґвея. Володіння суто літературними прийомами: несподіваними асоціаціями, яскравими метафорами та мовне багатство – виводили письменників у ряди кращих репортерів. Французькі журналістикознавці практично підтверджують цю думку, констатуючи, що репортаж є первинною трансформацією подій у спектаклі з реальними персонажами, діями, декораціями. Репортер ніби занурює читачів у цей спектакль, користуючись певними прийомами. Серед них – використання замальовки, спроба передачі звуку і пахощів, фізичних відчуттів. Отже, фактично, йдеться про роботу письменника. Але відмінність між працею репортера і письменника полягає в тому, що репортер все ж має описувати реальні події, а не створювати свій власний світ. Можливо, тому літератору легше перебудуватися, стати на певний час репортером, ніж представнику будь-якої іншої творчої професії.

Вважається, що сам термін “reporter” (від англійської “reporte”: “повідомляю, інформую”) виник, коли спеціальні групи журналістів у Англії в ХІХ столітті стали висвітлювати перебіг подій в англійському парламенті. Проте ця версія не один раз переглядалася. Зокрема, більш ймовірною і такою, що відповідає специфіці репортерської праці, є інша теорія. Репортерство як масова професія виникло одночасно у промислово розвинутих країнах Західної Європи і в США у другій половині ХІХ століття з часом “придушення” промислової революції і її складової частини – різкого зростання накладів друкованих видань. Репортерська праця потрібна була не тільки для висвітлення парламентських дебатів (хоча для цього теж). Репортери мали висвітлювати перебіг усіх подій, що відбувалися у тогочасному суспільстві. Причому, у цьому випадку від них вимагали мінімум аналітики, лише вміння швидко і чітко, виразно і яскраво передавати події, свідками яких ставав сам репортер.

Безперечно, стимулом для розвитку репортерської праці була війна. За свідченням Британської енциклопедії, одним із перших, хто сформував налагоджену систему чіткого і швидкого донесення до читача інформації, був Джордж В. Кендалл. Система передавання репортажних матеріалів була апробована під час Мексиканської війни (1846–1848), швидко набрала розвитку в період громадянської війни Півночі й Півдня у самих США [101, 27].

Масовий репортерський рух виник, коли 1848 року шість найбільших газет Нью-Йорка, серед яких найвідомішими були “Сан”, “Геральд”, “Триб’юн”, об'єдналися для того, щоб створити найбільше у світі інформаційне агентство Ассошіейтед Пресс. АП отримувало інформацію телеграфом від власних кореспондентів-репортерів і потім, швидко опрацювавши її, передавало у вигляді газетних новин: інформацій або репортажів – до друкованих ЗМІ спершу в США, а згодом по всьому світу. На початку громадянської війни АП відрядило на фронти понад сто репортерів, які висвітлювали перебіг воєнних баталій [101, 174].

Саме американські репортери, у 1880–1890 роках, відповідаючи на запити читацького загалу і накази інвесторів, започаткували так звану сенсаційну журналістику. Якраз у цей час, завдяки старанням репортерів, сторінки американських друкованих видань почали наповнюватися сценами та історіями вбивства, криміналу, злочинів.

Однак лідером тогочасної світової преси стали все ж групи видань більш зваженого стилю. Ними керували такі відомі з історії журналістики особи, як Вільям Рендольф Херст (New York Journal) і Джозеф Пулітцер (New York World). Репортери цих видань, діючи методом спроб і помилок, сформували власну школу репортерської майстерності, де кожному журналісту були притаманні такі класичні риси репортерства, як вміння завжди вчасно встигати на місце події, оперативно описувати факт, бути наполегливим і, якщо треба, безапеляційним, коли йдеться про корпоративні інтереси [101, 174–175].

За визначенням Британської енциклопедії, сучасні репортери повинні мати “особливий нюх” на новини, користуватися методами інтерв’ю (опитувань), щоб донести цю новину до глядача, слухача, читача. Репортери загалом поділяються на кілька груп. Одна з них – “ beat” – здійснює пошук інформації, часом сенсаційної, в офіційних установах, поліційних відділках, судах. Друга велика група репортерів – “ general assignment reporters” – працює на завданні, у відрядженні, часто допомагаючи першій групі, часом описуючи інформацію, що трапляється їм на очі. Група репортерів, яких об’єднує термін “ investigative reporters”, працює інколи тижнями чи місяцями, щоб викрити чиюсь політичну або іншу помилку і написати відповідний репортаж-розслідування. Нарешті, “stringers”, або стрингери, як зараз прийнято їх називати в українській журналістиці, працюють в усьому світі як “вільні стрільці”, полюючи на інформацію, щоб продати матеріал якнайдорожче інформаційному агентству або великому виданню [101, 383].

Такий поділ репортерів на групи, насамперед за методом збирання інформації, з певних причин не прижився в сучасній українській журналістиці. Існує універсальне бачення репортера як журналіста, який збирає інформацію здебільшого методом опитування (інтерв'ю) і чия присутність на місці події принаймні бажана. Стрингерство не прижилося в Україні через невисоку оплату репортерської праці, брак відповідних законів, що регулюють взаємовідносини в системі видавець – журналіст тощо.

Також слід врахувати колосальний відрив західного і північноамериканського репортерства від національної школи, що почала відроджуватися лише на початку 90-х років минулого століття.

Самі поняття “репортер”, “репортерська праця” бралися під сумнів і були предметом дискусії у журналістикознавстві вже з 1924 року. Якраз тоді в часописі “Журналіст”, офіційному органі всесоюзної журналістської організації, почалася дискусія на тему, чи потрібен при соціалізмі журналіст-репортер. Адже, на думку ініціаторів дискусії, репортер був уособленням індивідуальної праці, що являла собою протиставлення колективній творчості мас, прийоми старого буржуазного репортажу не могли застосовуватися у молодій радянській пресі [70, 11].

Дискусія виявилася не на користь репортажу, і цей жанр почав зникати. Цілком очевидно, що сама дискусія була швидше наслідком, ніж об’єктивною причиною занепаду репортажу як жанру. За умови існування тоталітарної системи і цензури, що супроводжує подібну систему, жанр, який передбачає оперативне реагування на подію, не може вижити, коли сам фактаж і матеріал підлягають багаторазовій перевірці. Втрачається оперативність, злободенність, а з ними й ідея репортажу, яка полягає саме в оперативному реагуванні на факт.

Проте, оскільки газетна практика навіть в умовах тоталітарного панування цензури розвивається за своїми законами, репортаж продовжував існувати, набуваючи подекуди форм дорожніх замальовок, репортажних елементів у нарисових матеріалах, кореспонденціях.

“Зник навіть і термін “репортер”. У двадцятих роках журналісти, які збирали для газет інформацію, соромилися називати себе репортерами, бо слово “репортер” ледь не вважалося лайкою” [70, 12].

Ці слова були написані 1959 року відомим українським дослідником журналістики і викладачем Іваном Прокопенком.

З досвіду власної журналістської практики автор даної наукової роботи, який почав читати за І. Прокопенком лекції з інформаційних жанрів, може з усією відповідальністю зазначити: професія репортера вважалася у журналістській ієрархії, у кращому випадку, незрозумілою, у гіршому – принизливою до 90-х років минулого століття. Становище почало виправлятися поступово. Першим кроком до реабілітації слова “репортер” стало скасування цензури. Наступним – ознайомлення українських журналістів із практикою закордонних колег, коли виявилося, що більшість газетярів у щоденних газетах західноєвропейського і американського зразка – репортери, а Пулітцерівська премія, зазвичай, вручається за досягнення саме у репортерському жанрі.

Проте у Радянському Союзі репортерство само по собі не могло зникнути як таке. У 30-х роках швидка індустріалізація і мілітаризація економіки вимагали адекватного інформування народних мас про успіхи в соціалістичному будівництві. Пропаганда не могла будуватися лише на передових статтях. Виникла потреба у газетних спеціальних кореспондентах, місцевих і довготривалих відрядженнях.

Повсякденна газетна практика свідчила, що неможливо яскраво передавати атмосферу події, не використавши репортажні прийоми. Отже, прибувши на місце події, журналісти покоління 30-х років у Радянському Союзі просто не могли не вдатися до змалювання факту, не використавши репортерські прийоми. Більше того, потребу у вихованні висококваліфікованих журналістських кадрів почали відчувати і на вершині політичної піраміди. Відповідне формування свідомості через друковані ЗМІ, що домінували на тогочасному рівні розвитку технологій, потребувало нових форм ідеологічної роботи.

На захист репортера виступила 1935 року газета “Правда”. Як відомо, головним її куратором був сам генсек Йосип Сталін. Знаючи пристрасть вождя до власноручної літературної роботи, можна зробити припущення, що ідея статті, її реальна корекція належать особисто лідеру країни.

У статті “Про радянського репортера” газета писала: “Репортер – це слово ще соромляться вимовляти деякі редактори. Дарма! Репортер – слово не лайливе. Вірно, воно прийшло до нас з буржуазної преси. Але, як і багато інших термінів, що перейшли до нас із капіталістичного словника, і це слово у нас наповнилося іншою суттю” [70, 12].

Проте однієї передової статті у “Правде” для вирішення проблеми репортажу виявилося недостатньо. “Настанова”, нав’язана згори, не могла кардинально змінити ставлення фактично до індивідуальної творчої праці у суспільстві, що базувалося на теорії колективізму. Навіть під час Великої Вітчизняної війни, що теоретично мала посилити репортажну складову у тогочасній газетно-журнальній періодиці, такого не відбулося. Репортаж, що підлягав суворій цензурі, став обмежуватися стриманим описом факту подій із шаблонними фразами, стереотипами. Не допускалися яскраві порівняння, асоціації. Журналісти погіршували ситуацію, бо змушені були вдаватися до самоцензури, остаточно звівши нанівець репортажний елемент у друкованих матеріалах.

Розвитком репортажу або тим жанром, що нагадував класичний репортаж, у повоєнний час у Радянському Союзі практично не займався ніхто із журналістикознавців. Показово, що у хрестоматії з інформаційних жанрів, виданої у кінці 80-х років минулого століття за редакцією В. Пельта, більше половини зразків репортажу датовано 20–30-ми роками ХХ століття. Решта – переважно рімейк сюжетів М. Кольцова: розповіді про інспекторів дорожнього руху в нових умовах, або матеріал Я. Голованова, що за всіма ознаками публіцистичного жанру можна ідентифікувати як нарис з рисами репортажу, але не як репортаж [44].

Чи друкувалися у період так званого “застою” класичні репортажі у радянських газетах? Безумовно, оскільки потреба в репортажі була викликана не індивідуальними творчими запитами окремих індивідів, а потребою розвитку нової технологічної епохи, науково-технічної революції або НТР, як назвали її у Радянському Союзі наприкінці 70-х – на початку 80-х років минулого століття. НТР передбачала розвиток новітніх технологій, що ґрунтувався передусім на прискореному обміні й продукуванні інформації.

Інформаційно закрите суспільство, яким був по суті Радянський Союз, відкривало інший світ через комп’ютерні технології, системи зв’язку та ін. Значно менше це позначилося на рівні розвитку друкованих ЗМІ – через подорожчання паперу. Найбільше вплинуло на розвиток теле- і радіожурналістики.

Тим не менше, репортаж дістав потужний імпульс для розвитку, оскільки радянські журналісти почали переймати досвід і методи організації творчої праці західних та американських редакцій. Проте процес цей відбувався стихійно. Спонтанні зустрічі, неточний переказ побаченого, прочитаного, почутого не дозволяли говорити про усталену методику вивчення передового досвіду і прийомів жанру. Радянська школа журналістикознавства просто не встигала на новаціями розвитку жанру, ігноруючи їх.

Тим часом, елементи репортажу, як і власне репортаж, все частіше використовували газети “Комсомольская правда”, “Красная звезда” (насамперед коли йшлося про війну в Афганістані). В Україні жанр репортажу фактично заново опанували журналісти двох молодіжок – “Комсомольского знамени” і “Молоді України”.

Стихійний розквіт і розвиток репортажного жанру в Україні почався з епохою так званої “перестройки” і набув нового імпульсу в 1991 році, зі здобуттям державної незалежності.

Однак практика жанру випередила теоретичне осмислення проблеми. Одночасно слід зважити на чинники, що заважали розвитку журналістикознавства: соціальна і економічна нестабільність у країні, брак коштів на випуск спеціальних видань і проведення науково-теоретичних конференцій, якість підготовки творчих кадрів і т. ін.

Ці вади виправляються, хоч із великим запізненням уже на початку третього тисячоліття. Досі в Україні немає ґрунтовного посібника з інформаційних та аналітичних жанрів, методичних рекомендацій, бракує спеціальних статей. Студенти Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка користуються здебільшого спеціальною літературою, виданою на кошти західних фондів і лише трохи адаптованою під реалії національної практичної журналістики. Тому розвиток теоретичних проблем жанру вбачається як в оригінальному творчому пошуку українських науковців, так і в активному освоєнні тих надбань, які вже виробила західна і північноамериканська наука про журналістику та інформаційні жанри як її складовий компонент.

При аналізі західних зразків визначення жанрових ознак репортажу, часом трапляються протилежні, хоча і такі, що не виключають одне одного, трактування. Французька школа, зокрема, коли йдеться про жанрові ознаки, виділяє три основні групи: бачене, щоденний репортаж і газетний репортаж [88, 7].

Українському фахівцю, який ознайомлюється з дефініцією “бачене”, досить важко зрозуміти, про що йдеться, бо у практиці вітчизняного репортажу такого жанру просто немає.

Французькі дослідники, характеризуючи цей вид репортажу, наголошують, що в його основі – передача, “словесне фото окремої ситуації посеред якоїсь сцени чи події” [88, 7].

Національна журналістика такого підходу не практикує. Інша справа, що українські репортери просто необізнані з подібною технікою подання репортажної інформації і, тим більше, не можуть спрогнозувати її вплив на пересічного читача. Цілком природно, що коли український репортер просто опише подію, запропонувавши читачеві словесну характеристику дій свого героя без будь-якого коментарю, то читач, який не звик до такої інтерпретації фактів, просто обуриться. Висловлюючись образно, це те саме, що показати твори модерного живопису поціновувачу класики.

Психологічно нових прийомів передачі інформації у репортажі слід навчати журналістів, одночасно привчати до них читачів. Тому терміни “бачене”, “бачений репортаж” можуть бути прийняті лише за умови відповідної адаптації до реалій журналістики окремої країни її пересічного читача.

Найімовірніше, термінам “бачене” і “бачений репортаж” в українській практичній журналістиці відповідає розширена інформаційна замітка або невелика за обсягом кореспонденція. Такий жанр, поширений у міськрайонній пресі у 60–70-х роках минулого століття, досить широко практикується у регіональній пресі. На той час жанр кореспонденції з яскраво виявленими репортажними елементами був необхідний для оперативної передачі інформації, з обов’язковими елементами цифрових вставок – показників успіхів організації чи підприємства у виконанні плану чи соціалістичних зобов’язань. Без цифр було важко уявити будь-яку кореспонденцію; вона стала символом системи. Репортаж за таких умов змінювався в бік неякісних характеристик, фактично застигнувши у своєму розвитку.

Стереотипи мислення дійшли до наших днів, фактично мало змінившись. Про причини вже йшлося вище: брак спеціальної літератури, незначна можливість обміну досвідом із закордонними колегами, брак стабільної роботи і заробітку. Кинутий на самоплив, репортаж продовжує розвиватися і в межах того жанру, який Французька школа називає “бачене”, в Україні відповідає жанру розширеної інформаційної замітки або невеликої кореспонденції.

Наступний різновид жанру, за визначенням французьких спеціалістів, – щоденний (великий або малий) репортаж, який “описує вир буденного життя для того, щоб дозволити читачу побачити більше фактів, здобути більше інформації, показати життя у його розвитку. Тут уже значно більше дійових осіб” [88, 7]. Нарешті, виділяється окремо газетний репортаж.

Спроби розділити репортаж на певні групи за характерними ознаками здійснювали російські дослідники В. Пельт, А. Тертичний, В. Горохов, проте ця класифікація була досить умовною – репортаж визначався за тематикою факту, якому було присвячено матеріал.

Є всі підстави поділяти концепцію І. Прокопенка, який у своєму ґрунтовному дослідженні дав класифікацію репортажу, виходячи не лише з тематичної спрямованості, й за підходом до розв’язання теми, формою літературного викладу тощо.

Концепція відомого українського фахівця лишається актуальною і додині, хоча потребує, звісно, певної корекції і доповнення з урахуванням змін у соціально-економічному становищі суспільства.

Класичним зразком репортажу є художній репортаж, характерною ознакою якого є активне використання літературних прийомів, а особливими рисами – незвична для інших жанрів метафоричність, багатий асоціативний ряд, яскраво виявлена публіцистичність [70, 67–70]. Як свідчить світова практика, художнім репортажем найкраще володіють літератори, тому в Україні традицію написання художніх репортажів зберігають редакції щотижневиків “Літературна Україна”, “Культура і життя”.

Художній репортаж може бути великим за обсягом – від п’яти до десяти тисяч знаків, що фактично вдвічі більше за стандартний розмір репортажу – п’ять тисяч знаків. У художньому репортажі великого значення набуває діалог. Причому іноді діалог перетворюється на розмову, в якій бере участь уже кілька осіб.

Зрозуміло, що для такої техніки слід добре володіти словом, віртуозно використовувати деталі для характеристики осіб, які беруть участь у розмові.

“Якомога стискайте діалоги, – вчив письменник О. Купрін молодих журналістів, – загострюйте їх дією, відшліфовуйте їх як вірші” [25, 131].

Художній репортаж передбачає можливість застосування в архітектоніці твору пейзажного елементу. Традиції пейзажу характерні для таких малих літературних форм, як новели, оповідання, тому пейзажні елементи навіть у художньому репортажі трапляються досить рідко, насамперед, через втрату літературної традиції.

Пейзаж, як і портрет–характеристика героїв, – пріоритет літературних репортажів у щотижневиках і журналах, переважно культурно-художнього спрямування. Ці видання мають стабільну читацьку аудиторію, багаторічний досвід роботи з постійними авторами. Зворотний зв'язок редакція–читач не переривався у часи економічної та соціальної нестабільності. Часописи, що вціліли, продовжують традицію літературних репортажів.

Літературний репортаж, маючи яскраві, лише притаманні йому ознаки, пов’язані зі специфікою художньої творчості, одночасно відповідає вимогам сучасного репортажу. Це швидка “зміна декорацій”, динамічний сюжет, максимально конкретизоване авторське “я” і дуже часто пристрасний (не характерний для західної школи) авторський коментар.

Літературні репортажі з часом можуть розмивати межі жанру, як це було у випадку з творчістю В. Гіляровського, І. Еренбурга, Ю. Фучика, Я. Гашека та багатьох інших письменників та журналістів.

Літературний репортаж є по суті літературним твором і тому критерії аналізу цього жанру мають виходити зі специфіки жанру.

З точки зору наукової роботи, літературний репортаж – унікальний випадок гармонійного поєднання репортажного методу при аналізі реальних фактів і авторського домислу. З точки зору викладання журналістики у вищих навчальних закладах, літературний репортаж – своєрідний еталон репортажу, написаний бездоганною літературною мовою з використанням сюжетних ходів, характерних для художніх творів і т. д. На літературних репортажах вчаться покоління студентів, причому їх літературна довершеність є універсальним взірцем за будь-якої суспільно-історичної формації.

Наступною, найбільш поширеною формою репортажу в 70–80-х роках минулого століття і досить популярною нині є так званий зарисовочний репортаж. У своєму дослідженні І. Прокопенко цьому різновиду інформаційного жанру приділяв особливу увагу [70, 71–73]. Причини цього аналізувалися вище: за умов, коли репортаж у тоталітарному суспільстві мусив виживати, “перетворюючись” у розширену кореспонденцію, зарисовочний репортаж служив ніби перехідним містком між власне зарисовкою і репортажем.

Проте існує істотна відмінність між зарисовочним репортажем другої половини минулого століття і початку нинішнього. Зарисовочний репортаж минулого не може слугувати нині за взірець, оскільки в ньому домінувала літературна творчість у вигляді художньо-нарисового елементу. Через цю призму розглядався і сам факт. Репортажний стиль при цьому слугував як вторинний, допоміжний чинник. Цей стиль забезпечував динаміку розповіді, що у свою чергу сильно “гальмувалася” літературними ремінісценціями, асоціативним рядом і метафоричністю. У книзі І. Прокопенка характерниими рисами такого репортажу називалися зображальна манера оперативного показу життєвих фактів, “часто окремими мазками, яскравими штрихами” [70, 70].

Сучасний зарисовочний репортаж за формою нагадує дуже індивідуалізоване журналістське есе. Основа – репортажна, але зарисовочний елемент є не тлом, а виявленням авторського “его”. Стиль зарисовочного репортажу багато в чому залежить від читацького менталітету і характеру видання, що замовило матеріал. Сучасний зарисовочний репортаж є дуже специфічною і віртуозною формою роботи зі стилем, коли сама атмосфера події передається окремими деталями, штрихами. Враховуючи, що сучасний репортаж у газеті формату А-3 не перевищує, як правило, 3,5–4 тисяч друкованих знаків, зарисовочний репортаж займає місця ще менше. Газети, що виходять у кольорі, та всі журнали, без винятку, ілюструють такий репортаж світлиною чи фоторепортажем. З російських видань, що практикували зарисовочний репортаж, можна виокремити “Огонек” (за часи редакторства В. Коротича) і створений за ініціативою відомого російського тележурналіста Влада Лістьєва “Медведь”. Серед українських видань надзвичайно широко використовував зарисовочний репортаж щотижневик “Політика і культура” (“ПіК”).

Отже, зарисовочний репортаж передбачає, крім усього іншого, такий важливий елемент, як ілюстративний ряд. Тільки при гармонійному поєднанні художньої і текстової інформації зарисовочний репортаж справляє емоційний вплив на читача.

Як і півстоліття тому, зарисовочний репортаж має великі резерви для розширення художніх прийомів подання фактажу.

І. Прокопенко згадував про такий вдалий прийом, як можлива фрагментарність тексту [70, 72]. У нових зарисовочних репортажах (“ПіК”) посилено використовувався діалогічний елемент і таке творче запозичення з північноамериканської журналістики, як початок репортажу з першої фрази, де містяться відповіді на запитання що? де? коли?

Як було зазначено вище, сучасна класифікація репортажу в журналістських дослідженнях або взагалі відсутня, або настільки розмита, абстрактна, що не вкладається у розмаїття живої практики.

Спроба типологізації, зроблена І. Прокопенком, є, безперечно, вдалою для свого часу і при деяких зауваженнях у певних моментах є цікавою для нинішніх дослідників журналістики. Проте творчий досвід минулого століття, яким би продуктивним він не був, ніяк не приживається у сучасній пресі.

Парадоксальним у цій констатації є той факт, що творчо усвідомлені здобутки попередніх років можуть бути надалі екстрапольовані на розвиток жанру репортажу в нових історичних реаліях.

Так, у роботі І. Прокопенка присутня характеристика різновиду жанру під назвою “оглядовий репортаж”, що нині практично не трапляється в періодичній пресі [70, 73]. Оглядовий репортаж у 50–60-х роках минулого століття – це спроба фрагментарно, проте із дотриманням професійних і моральних норм, етикету, змалювати подію, що має широкомасштабний і, водночас, однорідний характер. Приміром, виставка сільськогосподарського реманенту або останній урок у школі випускного класу.

Оглядовий репортаж побудований таким чином, що одночасно дає загальну характеристику, огляд подій, описує дії кожного героя чи зображує певні об’єкти. Техніка такого репортажу має бути філігранною, відточеною. Дуже бажаний фотознімок чи колаж зі світлин, знятих за темою описового репортажу.

До певної міри описовий репортаж – продукт колективізму, коли власне індивід відступав на задній план, поступаючись колективним інтересам. Однак оглядовий репортаж дістав новий імпульс розвитку за роки незалежності України, перетворившись, як варіант, у політичний репортаж.

Що таке політичний репортаж, який виник, швидко розвинувся і активно практикується фактично в усіх партійних виданнях сучасної України?

Політичний репортаж – це, як правило, один із варіантів розвитку описового репортажу, коли жанрова специфіка дає можливість показати читачеві широкомасштабне тло політичної події (демонстрації, акції) із фрагментарним описом окремих її учасників або зображеннями дій партійних лідерів.

Такі партійно-політичні репортажі практикуються на сторінках газет “Слово “Батьківщини”, “Комуніст”, “Товариш”. Сама специфіка партійних видань полягає не стільки в їх яскраво виявленій політичній заангажованості, а й в нерегулярності виходу. Від цього втрачається традиція взаємозв’язку читач–редакція. У партійних газетах домінують аналітичні матеріали, сконструйовані із довідок і описані вище політичні репортажі, які, слід зазначити, не відрізняються майстерністю чи професіоналізмом. Зрештою, мета ”партійно-політичних” репортажів – загітувати читача за окремого кандидата від конкретної партії. Звідси – агітаційний стиль, фрагментарність вражень, відчуттів, які береться описати журналіст, характеризуючи поведінку людей під час мітингу або партійної акції.

Політичний репортаж значно виграє, коли супроводжується ілюстративним рядом. Так було, коли фотожурналісти знімали акції “Україна без Кучми” або події на майдані під час “Помаранчевої революції”. Як довела практика, однозначно кращими ставали репортажі представників європейської (ЄПА), американської (АП) агенцій, англійського Рейтер, французької Франс Пресс. Більшість фоторепортерів, які працювали на іноземні агенції, не тільки досконало володіли технікою знімання, а й виявилися політично незаангажованими, що дало їм змогу об’єктивно висвітлювати події у жанрі фоторепортажу.

Однією з об’єктивних причин повернення до жанру оглядового репортажу в його різних варіаціях, у тому числі й політичного репортажу, є домінування в сучасних ЗМІ аудіовізуального ряду. У повсякденній журналістській практиці це зводиться до того, що читач друкованого ЗМІ, підсвідомо орієнтуючись на зображальний ряд, прагне якнайповнішого опису того, що сталося на словах. Наводячи детальний опис факту, репортер задовольняє таким чином не стільки допитливість, скільки інстинктивне прагнення читача все побачити. Ідеал масової культури, що породжує масового споживача, – картинка у коміксі з невеликим текстовим рядом. Такого поки не сталося, але певне спрощення репортерського стилю, мовної культури як журналістів, так і респондентів констатують усі без винятку фахівці.

Останнім часом, через подолання стереотипів, ліквідацію цензури, розширення демократичних свобод і, відповідно, розкутості думки, уяви, з'явилося кілька оригінальних видів репортажу, невідомих раніше у національній журналістиці. Один із них – історичний репортаж або історична замальовка з яскраво виявленими репортажними елементами [16, 90–92 ].

У самій своїй дефініції словосполучення “історичний репортаж” викликає занепокоєння філолога, здивування журналістикознавця і безумовне обурення історика.

За всіма параметрами, що були прийняті ще за часів “класичної” радянської журналістики, історичного репортажу просто фізично бути не могло. Це – пріоритет літератури (мініатюри Валентина Пікуля) або класичний репортажний початок у науково-популярному виданні, за яким слідує зважена наукова довідка зі своєю специфікою: посиланнями, цифрами, наведенням різних точок зору і т. ін.

Автор дослідження вважає, що історичний репортаж має право на існування на рівні з канонічним репортажем-розслідуванням. На відміну від останнього, історичний репортаж несе в собі відповідальність автора перед історичною правдою, людьми, які вже нічого не можуть заперечити.

Перший момент, який слід враховувати автору історичного репортажу, – класичне збирання матеріалу. Збирання матеріалу для історичного репортажу здійснюється не в реальній життєвій ситуації, а в бібліотеках, музеях, на місцях подій, що трапилися. Автор мусить налаштуватися на копітку роботу з джерелами, які подекуди суперечать одне одному, розібратися у полемічних питаннях історії тощо.

Другий момент, який варто пам’ятати при написанні історичного репортажу, – арістотелівське визначення, згідно з яким “поезія філософічніше і серйозніше за історію, адже поезія говорить про загальне, історія – про окреме”.

Журналісту дозволяється вимисел, а не вузькі рамки домислу, що декларується у всіх без винятку посібниках. Історичний репортаж – це література. “Так не было, но так могло быть!” – за літературною легендою вигукнув Максим Горький, коли прочитав першу частину роману „Петро І” молодого прозаїка Олексія Толстого.

Журналіст, літератор – суб’єктивна особа. Але ж суб’єктивні й потенційні опоненти його творчості – історики.

Третій момент. Історичний репортаж відповідає всім законам жанру написання будь-якого репортажу. Початок, роз’яснювальна частина, два–три діалоги (інтерв’ю), що динамізують розвиток події, історична паралель або засновок незалежного експерта, кілька цифр, якими досягається переконання читача (слід враховувати особливості національного менталітету) і “ударне”, метафоричне, “обірване”, гумористичне, поетичне (варіантів безліч) закінчення.

Правилами художнього тону для історичного репортажу є, звісно, епіграф; для прискіпливих істориків слід тримати напоготові список наукових джерел, що використовувалися при написанні матеріалу.

Четвертий момент. Історичний репортаж відрізняється від звичайного за кількістю коштів і часу, витраченого на збирання фактажу. Пересічна редакція просто не може дозволити собі регулярної подачі історичних репортажів. Не спрацьовують і методи оплати істориків, які заздалегідь готують фактаж. Таких істориків (різні епохи, різні школи) знайти важко, домовитися про оплату проблематично.

При написанні історичного репортажу заявляє про себе феномен професійної і творчої наполегливості.

Інший вид новацій у жанроутворенні – поява у друкованих ЗМІ так званих репортажів-застережень. Їх ще називають фантастичними репортажами-застереженнями [22]. Річ у тому, що кожне застереження певною мірою є фантастичним припущенням. Звідси досить незвичайна для репортажу дефініція “фантастичний”.

Історія світової журналістики наводить чимало прикладів ефективності репортажів-застережень. Та найхрестоматійнішим є, звичайно, факт публікації у газеті “Таймс” на початку минулого століття серії репортажів-застережень Роберта Ерскіна Чилдерса “Таємниці пісків”. У них ішлося про можливості вторгнення орд гунів через Ла-Манш на Британські острови на початку якоїсь абсолютно нереальної для тогочасних читачів “Таймс” Першої світової війни.

За історичними переказами-легендами, прем’єр-міністр Великої Британії, зібравши своїх міністрів наступного дня після виходу репортажу-застереження у газеті імперії, “над якою не заходило сонце”, ввічливо поцікавився: “Яких заходів вжито, щоб зупинити потенційний десант “гунів” (німців)?”.

Усі докази міністрів про неймовірність, навіть теоретичну, конфлікту світового рівня у масштабах цивілізації, де винайдено дредноути (“ті, які не можна потопити” – англ.); гази і кулемети, розбивалися контраргументом прем’єра: “Але це ж написано у “Таймс”!”.

У результаті, на початку сторіччя, після відповідної експертизи військового міністерства, на узбережжі було споруджено п’ять військо-морських баз, що повністю перекрили протоку, унеможлививши вторгнення германських військ, як у Першій, так і в Другій світових війнах.

До речі, одна з них, Скапа-Флоу, настільки прислужилася англійцям під час Першої світової війни, що частину германського флоту було інтерновано саме на її водній території, а згодом затоплено своїми ж екіпажами.

Отже, про ефективність репортажу-застереження під час критичних для цивілізаційного процесу моментів годі й говорити.

З останніх прикладів слід зазначити, як найяскравіший факт, велику кількість репортажів-застережень, що з'явилися у німецькій пресі напередодні бомбардувань Югославії. Зводилися вони до істотного моменту: “А що трапиться, коли Мілошевич підніме свою авіацію або закине загони командос воювати на територію країн, які взяли участь в агресії проти Югославії”.

Питання, поставлене пресою, у репортажах-застереженнях так і лишилося риторичним. Мілошевич війну програв (а міг би прислухатися до порад сусідів).

Отже, як бачимо з двох наведених історичних прикладів, фантастичні репортажі-застереження, надруковані в засобах масової інформації, здатні потенційно вплинути на тенденції розвитку цивілізаційних процесів.

В Україну, з її традиційно консервативним менталітетом, фантастичний репортаж прийшов з Москви. Йдеться про репортаж про велетенських щурів у Московському метро, передрукований згодом газетою “Комсомольское знамя” з півторамільйонним тиражем.

Масова свідомість, а за відсутності середнього класу говорити про суспільну свідомість в Україні на початку третього тисячоліття недоцільно, поволі почала звикати до розіграшів редакторів видань. Водночас за 10 років ціна на газетний папір зросла в середньому в 220 разів, відповідно, на стільки ж зменшилися тиражі популярних видань. Тираж, приміром, “Комсомольского знамени” (зараз “Независимость”) з півторамільйонного – до двадцяти тисяч примірників.

Усе це дозволяє говорити, що за умови фактичної фінансової катастрофи національних друкованих засобів масової інформації будь-який репортаж-застереження лишиться “голосом волаючого в пустелі” і розважить хіба що фахівців із журналістикознавства вже самим фактом своєї появи.

Чи можливий жанр фантастичного репортажу-застереження на телебаченні? Принаймні зараз – однозначно ні. Мультиплікація, яку необхідно вводити у хронікальні кадри (останні для ілюзії вірогідності), надзвичайно дорога і перестає бути збитковою хіба що при рекламі гігієнічних прокладок.

В умовах національних ЗМІ фантастичний репортаж-застереження може існувати лише у двох випадках. Інтернет і симбіоз: інтернет-версія друкованого слова.

Хвиля репортажів-застережень може бути спровокованою, скажімо, під час передвиборної кампанії. Проте однозначно зрозуміло, що ці репортажі з метою дискредитації політичного суперника (що трапиться, коли він “раптом прийде до влади?!”) не є класичними репортажами-застереженнями як за формою, так і за змістом. Аксіома: неправдива інформація, написана за гроші, жовтіє як газетний папір.

Для того, щоб написати справжній репортаж-застереження, фантастичний репортаж в Україні, потрібен збіг багатьох чинників, а саме:

1. Необхідність, запит масової свідомості стосовно такого виду матеріалу. (“А що буде, коли Талібан звинуватить Україну в прямій допомозі агресору… знову будуть підвищувати ціну на електроносії… на всенародному референдумі народ підтримує ініціативу колективів ще вцілілих підприємств, дозволили вибирати президента на три строки поспіль…”)

2. Потрібен масовий засіб друкованої інформації, в якому б подібний матеріал “зазвучав”.

Найоптимальнішим є, звісно, щотижневик “Бульвар Гордона” з кількасоттисячним тиражем.

Нагадаємо, що долю України визначає шістдесятивідсотковий жіночий електорат, який і спонукає масову свідомість рухатися у необхідному напрямі. Переважно саме жінки купують “Бульвар Гордона”, передаючи його потім іншим членам сім'ї.

На жаль, пропонування – це не з розряду курйозів, а розрахунок, побудований на прагматичній оцінці реалій в Україні початку третього тисячоліття.

3. Писати репортаж-застереження має або дуже досвідчений журналіст, або аматор, якого не зупиняють усталені штампи-обмеження.

4. Знову-таки через відсутність середнього класу, а отже, наявності суспільної свідомості масова свідомість нездатна сприйняти будь-яке застереження, оскільки їй властива інертність, обмеженість, а через це неготовність до дії, опору.

5. Досить лояльне ставлення інвесторів певного ЗМІ до появи на його сторінках фантастичного репортажу.

6. Наявність гарного художника, здатного створити колаж або знайти відповідну фантастичну картинку (досвід показує, що стане в пригоді фрагмент коміксу).

Ефективність репортажу-застереження вже апріорі зумовлена тим фактом, що власне літературна фантастика лишилася в “генетичній” пам'яті покоління, яке становить основну більшість покупців друкованої продукції – сорокарічних людей.

Динамічність і авантюрний сюжет захоплює; один, максимум два образи головних героїв – вигаданих або карикатурно абсурдних – запам’ятовуються своєю яскравістю.

Оскільки ситуація у світі має тенденцію до погіршення, то і репортаж-застереження буде розвиватися незалежно від того, володіють читачі особливим сприйняттям гумору, який зазвичай називають “чорним”, чи ні.

В окрему групу слід виділити репортаж-роздум. За характерними ознаками він нагадує літературне есе, проте сюжет динамізований самою репортажною формою. Репортаж-роздум дає можливість журналісту використовувати історичні паралелі, літературні факти, порівнювати минуле і прийдешнє, розмірковувати про майбутнє тощо [62, 94].

Репортаж-роздум – оптимальна жанрова форма для журналіста, який схильний до літературної творчості. Обсяг цього матеріалу менший за стандартний репортаж і, як правило, не перевищує 2,5 – 3 тисяч знаків. У репортажі-роздумі зазвичай більше асоціацій, яскравих метафор, він наповнений епітетами. Зрештою, будь-яка подія, будь-який факт повсякденного життя можуть слугувати для філософського узагальнення, стати предметом для глибоких роздумів.

Жанр репортажу-роздуму межує з жанром проблемного репортажу. В останньому репортер зачіпає якесь питання, ставить перед читачем своєрідне завдання: а як би ви вирішили дану проблему? Проблемний репортаж значно актуальніший, злободенніший за репортаж-роздум. Проте кожний із цих жанрових різновидів має свого читача і своє видання. Репортаж-роздум – пріоритет “товстих” літературних і поодиноких культурологічних видань, які ще залишилися після економічного занепаду. Проблемний репортаж друкується частіше у щотижневиках, він розрахований на реакцію впливових політичних чи адміністративних фігур у державному механізмі. До останнього часу серед таких щотижневиків були “Дзеркало тижня”, “Киевскій телеграфъ”, за часів президентства Л. Кучми – щотижневик “2000”, що обстоював точку зору його адміністрації. Проблемні репортажі в цих виданнях були, як правило, явно чи неявно заангажовані. Журналіст у них мусив ставати на бік редакції чи замовника матеріалу.

Проблемний репортаж завдяки своїй динамічності, яскравості та експресивності – досить потужна зброя у політичній боротьбі, суперечках за економічні інтереси. За своєю природою репортаж, насамперед із вдало підібраним ілюстративним рядом, несе сильний емоційний заряд, впливаючи на читача не стільки аргументацією, скільки вдало підібраними фактами, що супроводжуються схвильованим, суб’єктивним коментарем самого журналіста.

“Чистого” проблемного репортажу в природі не існує, на процес його виникнення і написання впливають як суб’єктивні чинники (особистість репортера, його уподобання, настрій), так і об’єктивні причини, що викликали потребу в появі цього матеріалу (редакційне замовлення, інвестиції, вкладені у вирішення проблеми тощо).

Різновиди репортажу змінюються залежно від змін у суспільній свідомості, соціально-економічних умов, не в останню чергу із поліпшенням матеріальної бази газетно-журнального видавництва. Що стосується останньої, то сучасне газетно-журнальне виробництво разюче відрізняється від того, що було в Радянському Союзі ще 30 років тому, але безнадійно відстало від західного і північноамериканського зразків приблизно на стільки ж років. Проте навіть ці застарілі форми і методи газетно-журнального виробництва дають можливість говорити про швидкий поступ деяких різновидів репортажу. Йдеться, насамперед, про фоторепортаж. Старі чорно-білі знімки, понівечені ретушером, змінили яскраві кольорові світлини, зроблені цифровими камерами. Комп’ютерні дизайн і фотошоп дають змогу довести до абсолютної технічної досконалості будь-який знімок.

В Україні, проте, бракує професійних репортерів. Більшість із них працює на закордонні агентства: Ассошіейтед Пресс, Рейтер. За підрахунками автора цієї роботи, в усій країні налічується лише півтора десятки стрингерів-фоторепортерів, та й ті здебільшого змушені продавати свої фотознімки за кордоном. Професійна освіта фотожурналістів практично відсутня, немає регулярного фахового навчання. Тому поки що констатуємо зміну матеріальної бази, покращення знімків за умов нових видів друку, але не більше.

Змінився і такий вид репортажу, як критичний репортаж. Досить розвинений газетний жанр за радянських часів називався критичним рейдом. Як правило, об’єктами цього репортажного критичного рейду були об’єкти соціально-побутової сфери: лікарні, овочебази, магазини.

Під матеріалами критичного рейду стояло кілька підписів, серед яких обов’язково фігурували прізвища представника так званого народного контролю, чиновника з адміністрації, працівників органів внутрішніх справ і власне журналіста газети.

Слід зазначити, що критичні газетні рейди радянських часів були досить ефективною зброєю, коли йшлося про викорінення локальних вад. Згідно з радянським законодавством, відповідні органи мали відреагувати на перевірку протягом трьох днів (для відповіді на звичайний лист надавалося десять днів).

За цей досить короткий термін слід було вжити заходів щодо виправлення вад, про які йшлося у газетному матеріалі – критичному рейді. Зазвичай, у радянських газетах одразу публікувалися короткі або розширені замітки, з яких читачі з задоволенням дізнавалися про вжиті ефективні заходи.

Такі публікації були лише частиною заходів з ідеологічного забезпечення функціонування державної машини, і дієвість їх була досить істотною. Тому для участі в рейдових перевірках редакції газет відряджали найкращих репортерів, які часто не шкодували емоційних епітетів і порівнянь, аби затаврувати помічені вади.

Рейдові бригади посилено охоронялися всією системою державної влади, замах на здоров'я чи життя контролера суворо карався.

Останній факт – головна відмінність критичного репортажу-рейду радянських часів від сучасного репортажу, що дістав назву репортаж-розслідування. Як варіант – просто розслідування.