Домисел і вимисел у сучасній журналістиці

Поняття факту

Загальноприйнятим є постулат, що журналісту, на відміну від письменника, має право на домисел, але не вимисел. Вимисел при цьому трактується як абсолютно абстрагована від дійсності подія або образ у художньому творі. У домислі журналіста можуть бути деякі нюанси, які привносить він у матеріал, зображуючи вже реальні події, реальних героїв. Тема ця дуже делікатна, бо межу між домислом і вимислом слід проводити в кожному конкретному випадку, залучаючи до цього спеціальну експертизу.

У деяких жанрах журналістики, як вважається, не може бути ані домислу, ані вимислу. Це, насамперед, інформаційна замітка, репортаж, інтерв’ю, звіт. Категорично заборонено вживати елементи вимислу і домислу в сатиричних жанрах, бо це однозначно може стати не тільки образою, а й послужити приводом для судового позову.

Одночасно будь-які факти, що були дібрані журналістом під час первинного накопичення матеріалу, лишаються здебільшого тільки бітами інформації, без емоційного насичення, що лежить в основі творчої роботи. Звичайно, подекуди і переліком самих вдало відібраних фактів можна вразити читача. Проте на практиці факти потребують творчого осмислення, глибокого аналізу, привнесення власного бачення світу журналістом, часто домислу. Це трапляється, коли журналісту (якщо це не репортер, який описує щойно побачене) доводиться, керуючись логікою та інтуїцією, відновлювати реальний перебіг подій. Безумовно, наявний при цьому суб’єктивістський момент дає змогу констатувати фактичну присутність журналістського домислу. “Вимисел і домисел – це різновид фантазії, без якої немислима не тільки журналістика, а й творчість взагалі”, – констатує Д. Прилюк [68, 60].

Взаємовідносинами і порівнянням вимислу і домислу багато переймалися літературознавці, іноді “перебираючись” у сусідню царину журналістикознавства.

Якщо усвідомлення реального факту для літературознавців є елементом науковості та базується на вивченні та аналізі соціальної дійсності, то сприйняття відображеного факту вже цілком протилежне до факту реального [11]. Факт тоді виступає як визначальний компонент жанру. Якщо у творі домінує усвідомлення відображеного факту, то маємо справу з художньою творчістю, класичним відображенням дійсності у художньому творі.

Трохи ускладненій системі інтерпретації фактів сучасними літературознавцями можна протиставити позицію дослідників журналістики.

На думку В. Різуна: “Твір (текст) – це складна система змісту, в якій переплетено фактаж, ідею, емоційно-вольові відтінки. Тому твір є не тільки засобом інформування, одночасно він приховує елементи пропагування, агітації… зробити текст у чистому вигляді неможливо через відсутність інформативно чистих засобів вираження” [74, 69].

Дуже важлива констатація, де фактично підтверджується, крім всього іншого, наявність домислу в будь-якому журналістському тексті.

Слід зазначити, що в сучасній практичній журналістиці набули розвитку такі оригінальні інтерпретації факту, про які доводиться говорити з певною часткою умовності. Йдеться про свідоме ігнорування самого факту в системі порівняльного аналізу. Факт, вирваний із контексту, часом справляє на читача прямо протилежне враження, ніж взятий у відповідному подієвому ланцюжку. Можливий і інший варіант перекручування фактів, підтасовки їх під певну ідею, настанову. Факти, насамперед в аналітичних матеріалах, можна подавати хаотично, як мозаїку, досягаючи цим псевдоефекту достовірності з одного боку, і фактично приховавши інформацію з іншого. Такою системою штучного приховування реальних фактів, що мають вплив на ситуацію, часто користуються у своїх аналітичних публікаціях економічні радники опозиційних партій, недбалі урядовці та ін.

На телебаченні цей процес тісно пов’язаний з так званою міфотворчістю, бо псевдоінтелектуальна інформація, подана у вигляді окремих мозаїчних елементів, породжує міф реального пізнання, накопичення суми знань, які ніби потрібні для інтелектуального розвитку. “Скорочення часу для коментарів і аналітичних програм веде до деградації мислення аудиторії”, – зазначає дослідник феномену масової свідомості В. Різун [74, 71].

Проблема мозаїчності, уривчастості подання фактів для друкованих видань характерна менше, ніж для телебачення. Тут існують свої специфічні проблеми з фактажем, зміст яких досить повно знайшов своє втілення у настанові для працівників фешенебельного журналу з роману шведського журналіста і письменника Пера Вальо: “Найбільш “правдиві” твої репортажі не завжди кращі. Правда – це такий товар, який потребує від сучасної журналістики надзвичайно обережного поводження. Не думай, що всі її люблять так само, як і ти” [14, 37].

В Україні повсякчас з’являються і зникають товсті кольорові журнали, які за основну мету ставлять рекламу якогось політичного лідера. Таким був, зокрема, супердорогий журнал “Президент”, що проіснував кілька років за час правління Леоніда Кучми. Зовнішню стилістику цього таблоїду визначала величезна кількість публікацій і фотоматеріалів, де головною дійовою особою був сам Л. Кучма або члени його родини. Як відгомін тоталітарної епохи, журнал “Президент” є яскравою ілюстрацією намагання викривлення суспільної свідомості й помпезної спроби відтворити культ особи в нових соціально-економічних умовах.

На думку дослідника журналістики Д. Прилюка: “Журналіст починає творити як тільки відчує політичну значимість того чи іншого життєвого факту, не чекаючи нагромадження повноти подібної інформації” [68, 61].

Зауваження цілком слушне, але наголосимо саме на творчому боці проблеми. Факт, як відомо, сам по собі може стати основою ідеї, бути аналогом, першоосновою теми твору. Проте вельми умовним є поняття “нагромадження повноти подібної інформації” з тези, наведеної вище.

Скільки фактів слід накопичити, записати на диктофон, у нотатник чи зафіксувати на фотоплівку, щоб вони послужили критичною масою для творчої ланцюгової реакції? Зрозуміло, що в кожному окремому випадку саме кількість і якість нагромаджених фактів залежать від багатьох чинників: від емоційного стану журналіста до рівня його професійної підготовки, можливості виконувати творчу роботу.

Д. Прилюк, аналізуючи творчий процес, наголошує на таких важливих передумовах, як розвиток пам’яті та стан підвищеної активності дослідника, що наростає в міру ознайомлення з проблемою [68, 61].

Дослідник журналістики М. Кім виділяє процес “виношування” журналістського твору, який, на його думку, відбувається у кожного журналіста по-своєму [46, 70].

Літературознавець В. Буряк, аналізуючи інформаційно-художню свідомість у контексті саме журналістської творчості, зазначає, що окремі фрагменти, факти буденності часто систематизуються на підсвідомому рівні [11, 111–117]. Дослідник слушно зауважує, що ефективність впливу інформації залежить як від інформаційних систем життя – суспільство, автор, герой, так і системи реалізації – концепція, твір.

Отже, незважаючи на різницю в термінології і підходах до понять реальності, вчені одностайні в тому, що факт, певним чином інтерпретований у свідомості, збагачений емоційними нашаруваннями, асоціативним рядом, підкріплений аналогічними випадками, що пригадалися у творчому процесі, – виступає вже як самодостатній елемент. Стає одночасно джерелом і рушійною силою, темою, а згодом і фабулою журналістського твору.

Накопичення фактів часто потребує не тільки відповідної інтерпретації, а й планування твору. Саме планування структури майбутнього журналістського твору – питання завжди індивідуального творчого підходу. У повсякденній журналістській практиці найчастіше трапляється так, що часу на детальний план матеріалу, запланованого у номер, просто не вистачає. Водночас відомі нарисовці охоче діляться практикою складання планів: коротких чи розширених, емоційних чи сухувато-стриманих [68, 61–63].

Західні журналісти, спираючись в основному на більш прагматичні методи підходу в питаннях організації творчості, пропонують за аналогію плану твору взяти його “полегшений” варіант у вигляді розбивки тексту на підзаголовки. У своїх рекомендаціях для українських журналістів французькі дослідники радять: “Розбийте на підзаголовки будь-який цільний текст з української преси, довший за 250 рядків” [27, 96].

Слід зазначити, що рекомендації французьких фахівців взяті за аналогами західної преси, де переважають газетні формати Б2. В Україні, де газети виходять здебільшого форматом А3, слід робити розбивку частіше – приблизно через 75–100 газетних рядків. Це усталена практика центральних і регіональних газет. Коли такої розбивки немає, українські видавці ставлять через кожні три–чотири абзаци так званий “ліхтарик” – особливим чином виділену велику літеру.

Тож заздалегідь продуманий і накиданий або досконало прописаний план, назви підрозділів, що служать і розбивкою і планом одночасно, спеціальна акцентуація на кожному новому розділі у вигляді спеціальної позначки (“ліхтарика”) – прояви однієї і тієї самої проблеми – вирішення структуралізації газетного тексту. Мета завжди одна – полегшити сприйняття тексту читачем.

В основі такої структуралізації лежить намагання якомога ефективніше подати факт, який раніше знайшов сам журналіст у процесі творчого пошуку. Газетна практика засвідчує, що, на відміну від літературного твору, журналістський може нараховувати досить обмежену кількість фактів. Їх збільшення автоматично впливає на розширення жанрової палітри. Один–два факти можуть стати основою репортажу, три–чотири десятки – опрацьовані при написанні аналітичної статті.

Окремо слід розглядати своєрідну інтерпретацію фактів у сатиричних та гумористичних матеріалах.

“Коли публіцист не бачить у негативному факті закладеної в ньому комічної суперечності, то на світ з’являється критичний текст, якщо ж автор виявляє комічний зміст факту – народжується фейлетон”, – констатує дослідник журналістської творчості Л. Кройчик [51, 137].

Проблема комічного добре опрацьована в російському та українському літературознавстві, проте недостатньо висвітлена у професійному журналістикознавстві. Тому досить часто доводиться звертатися до поняттєвого апарату таких провідних дослідників, як М. Бахтін [6], екстраполюючи основні положення його творчих концепцій на журналістський процес.

Коментування фактів – найпоширеніший спосіб творчого відображення їх у журналістиці. Вище було зазначено різницю у методиці підходу до коментарю як такого, що утворився внаслідокрізного менталітету в західній і національній журналістиці. Досить важко спрогнозувати, яким шляхом буде розвиватися коментування та інтерпретація фактів у національній пресі. Але цілком очевидно, що розвиток журналістики і коментарю фактів, як наріжного каменю цієї професії, буде цілком залежати від соціально-економічного розвитку країни.

Вибір демократичного устрою в умовах швидкої капіталізації економіки спершу неодмінно впливає на стиль журналістики у плані саме коментарю. Стовідсотковою іронією і сарказмом пронизані сторінки творів Марка Твена, де він, відображаючи факти дикого капіталізму в Америці ХІХ століття, коментує їх [57].

“Хіба не доброчинна наша поліція? Хіба не стежить вона за порядком у місті? Хіба не її пильність і вміла робота повертає на шлях істини нажаханих хуліганів і головорізів? Хіба це не підтверджується тим фактом, що наші дами, коли їх охороняє полк солдатів, насмілюються у денний час ходити навіть околицями міста?” [57], – так саркастично починається коротка публіцистична замітка Марка Твена, побудована на коментарі кількох фактів реальних зловживань поліційною владою одного з міст Америки ХІХ століття.

Один із журналістів “5 каналу”, коментуючи результати опитування глядачів, 80 % яких “чекають при зустрічі з міліцією лише неприємностей”, сумно коментує, що такі результати не роблять честі сучасним захисникам правопорядку [72].

Таким чином, коментар факту в умовах нестабільної економіки, відсутності діючої і реальної багатопартійної системи – цілком очевидна необхідність розвитку журналістики. Але, як піде процес далі, можемо судити з художніх творів і посібників із журналістики, виданих у європейських країнах чи Америці. Варіант перший: стабільне суспільство на зразок шведського, яке описує Пер Вальо. Критика, а отже, коментар як складник критики в цьому суспільстві неможливі.

“ … Журнали. Він не вичитав у них нічого цікавого. Нічого, що могло б порадувати його, розсердити, здивувати… Траплялися й елементи критики, але вона завжди була спрямована або проти відомих з історії психопатів, або – дуже рідко – проти якихось часткових обставин, в якихось віддалених країнах, та й то зрідка і зазвичай у дуже стриманих висловах” [14].

Другий, прямо протилежний шлях, шлях коментування фактів – це їх зображення з мінімальним авторським коментарем. У таких випадках факти настільки кричущі, що промовляють самі за себе. Ми зупинялися на цьому вище, коментуючи творчість німецького публіциста Г. Вальрафа.

Нарешті, третій можливий варіант розвитку: повна відмова журналіста у коментуванні якихось фактів. Про це згадувалося вище, коли йшлося про принципи роботи Ассошіейтед Пресс.

У німецькій журналістиці спеціальним місцем для авторського чи редакційного коментарю є передова стаття.

“Однак на практиці передова стаття відрізняється лише тим, що її завжди розміщують на певному місці в газеті (у “Франкфуртер Альгемайне”, наприклад, на першій сторінці праворуч і прямо позначають як коментар)” [12, 60].

Французька преса теж базується на принципово інших засадах у ставленні до коментарю, ніж українські друковані ЗМІ.

“Журналіста має бути майже не видно, факти вимагається викладати з максимально нейтральною інформацією” [27, 4].

Упорядник популярного видання із журналістики, виданого українською мовою на кошти благодійного фонду, у вступному слові прямо закидає працівникам українських ЗМІ, що їм не слід писати так, щоби відразу відчувалася позиція автора. Зараз, на думку упорядника, журналісти більшості друкованих ЗМІ в Україні працюють за інерцією, вважаючи, що воля керманича, воля засновника видання має бути донесена до масової аудиторії [27, 4].

Безумовно, не можна не погодитися з останньою тезою, проте, лише частково. І правда, українські друковані ЗМІ, всі без винятку, фінансуються або державою, або так званими олігархами. Лише від особистих якостей останніх, як і від особистих якостей редактора залежить, наскільки газета чи журнал будуть дотримуватися тої незримої межі, за якою закінчується відверте підлабузництво і починається зважена повага, вміння так подати матеріал, щоб були враховані як інтереси інвестора, так і об’єктивні реалії.

Безперечно, невисокий культурний рівень української криміналізованої в минулому олігархії та, як правило, небажання урядових чиновників ознайомлюватися з пресою, за винятком тих випадків, коли на сторінках газети розміщено критичний матеріал, значно розширює можливості для маневру редактора і відповідального за випуск друкованого ЗМІ. Певною мірою допускається навіть полегшений варіант критичних зауважень щодо інвестора з тим, щоб зберегти видиму об’єктивність.

Цей процес розвивається і надалі, у міру зростання освіченості й толерантності у суспільстві. Показово, що у французькому посібнику з журналістики фактично узаконюється процес взаємодомовленості у системі інвестор – творчий колектив. Звучить це по-французьки витончено, навіть вишукано: “Ані політики, ані фінансисти у Франції … не випускають друковану продукцію собі на втіху. Проте, звичайно ж, знаходять спосіб “прогодувати” вже популярні видання, щоб дуже тонко і обережно дістатися до сердець їхніх читачів, а, позаяк, і потенційних виборців” [27, 5].

Колишня випускниця Інституту журналістики, а нині громадянка Франції, дуже чітко сформулювала останній й вирішальний чинник, заради якого існує більшість друкованих видань у буржуазно-демократичному середовищі. Це – боротьба за електорат, за голоси виборців. Боротьба, що в умовах багатопартійної системи з розгалуженою системою контролю і відстеження дій політичних конкурентів, набуває все більшого масштабу.

Основою будь-якої виборчої кампанії в Україні, серед інших важливих чинників, вважається наявність у конкретної політичної сили свого друкованого ЗМІ. Специфіка ж політичних кампаній в Україні полягає в тому, що діяльність цих ЗМІ має здебільшого “сезонний” характер. Показовим у цьому плані є зізнання редактора колись однієї з наймасовіших молодіжних газет України “Комсомольское знамя” (з 1991 р. “КоЗа”), Володимира Кулеби: “Я пригадую події майже десятирічної давнини, коли журналістика переживала колосальне піднесення, а наклад нашого видання досягнув майже півтора мільйона примірників. Журналістика була чимось на зразок дивізії НКВС, що примушувала народ іти вперед, оскільки слов’яни йдуть вперед тільки тоді, коли за їх спинами стоять загони НКВС.

Тепер журналісти виступають у ролі зграї мисливських собак. Зацькували здобич – і добре. З барського столу їм кидають кістки” [23, 5].

Коментар досить емоційний, але, зважаючи на те, що інтерв’ю давав редактор видання з колосальним для України накладом, слід поставитися до нього з повагою. Слова редактора українського видання – дзеркальне відображення стану видавничої справи у розвинених скандинавських країнах, що його так безжалісно гостро змалював у романі “Загибель 31-го відділу” Пер Вальо [14].

Вже доведена до абсурду ситуація з друкованими та аудіовізуальними ЗМІ зображена у відомому романі-антиутопії Рея Бредбері “451 градус за Фаренгейтом” [10].

Як відомо, система Фаренгейта – одна із загальноприйнятих у світі систем вимірювання температур. 451 градус за Фаренгейтом – це температура, при якій займається папір. Свій роман відомий американський письменник-фантаст, колишній газетяр побудував на тому висновку, що рано чи пізно обивателю друковане слово не буде потрібне взагалі, а отже, всі книги, а з ними газети, журнали як духовну пам’ять цивілізації слід знищити, спалити.

“Я пригадую, як одна за іншою помирали газети, – свідчить головний герой антиутопії, – ніби метелики на вогні. Ніхто не намагався їх воскресити. Ніхто не жалкував за ними. І тільки тоді я зрозумів, як буде спокійніше, коли люди будуть читати лише про пристрасні поцілунки і жорстокі бійки” [10, 76].

Власне, Рей Бредбері доводить до “логічного абсурду” (термін філософії інтуїтивізму) висновки, які зробив колись Маршал Маклюен, пророкуючи загибель Гутенбергової галактики. Після занепаду (чи фізичного знищення за Реєм Бредбері) друкованих ЗМІ на людство чекає нечуваний розвиток телебачення, що буде побудоване здебільшого на спортивних і розважальних програмах.

Традиційне для журналістики збирання фактів у передачах, що протягом 2002–2005 років з’явилися на Українському телебаченні: “Перший мільйон”, “Найрозумніший”, “Запитання для чемпіонів”, – зведено до простого запам’ятовування учасником “інтелектуальної” гри абсолютно не пов’язаної і, в принципі, нікому не потрібної, крім фахівців, спеціальної інформації.

“Влаштовуйте різні конкурси, приміром, хто краще пригадує слова популярних пісень, хто може назвати всі головні міста штатів або хто знає, скільки зерна зібрали в Айові минулого року. Набивайте людям голови цифрами, наповнюйте їх нешкідливими фактами … поки їм не буде здаватися, що вони дуже освічені” [10, 57].

Слова героя антиутопії якнайповніше характеризують динаміку і зростання кількості псевдоінтелектуальних програм на Національному телебаченні. Мета ж їх, як і в усьому світі, – одна: “Не давайте їм, людям, можливість скористатися такою небезпечною штукенцією, як філософія чи соціологія. Не дай Боже, коли вони почнуть вибудовувати висновки і узагальнення” [10, 57].

Отже, система збирання фактів може виявитися абсолютно непродуктивною з тієї точки зору, що ці факти будуть використані як псевдоінтелектуальна власність. Ані для інформації (оскільки факти підібрані безсистемно), ані для агітації зібрані таким чином факти непридатні. “Сучасний світ має один ґандж, позбутися якого практично неможливо: якщо людство створило масову комунікацію як індустрію, виробництво, то воно саме стало заручником масифікації, воно прирекло себе на продукування масових настроїв інститутами масової комунікації і на “споживання” їх”, – констатує В. Різун [74, 63].

Коментування факту в пропагандистському матеріалі, що був символом минулої епохи, потребує не тільки професійного досвіду, а й відповідної емоційної налаштованості. Суспільна відмова від коментарю, що ніби прийнята в цивілізації західного зразка, не підходить до національних друкованих ЗМІ, з огляду на історичний, національний характер. Тобто через так званий менталітет, що склався з урахуванням часу, проведеного в умовах однопартійної системи, коли було зроблено спробу побудувати нову економічну та етичну систему взаємовідносин між людьми і державою.

Актуальною лишається теза, висловлена Д. Прилюком понад чверть століття тому: “Наша преса виходить з того, що потреба в коментуванні об’єктивного зумовлюється поліфонією, багатозначністю факту. Різні люди і соціальні групи можуть по-різному розуміти і сприймати один і той же факт” [68, 159].

Найяскравіший приклад справедливості вищенаведеного судження – події 2004 року на майдані Незалежності. Різні групи населення України, різні прошарки суспільства діаметрально протилежно розцінили факт приходу до влади В. Ющенка в результаті третього етапу президентських виборчих перегонів. Більше того, ті самі групи і прошарки населення за рік також змінили своє ставлення до цього факту вітчизняної історії.

Факти самі по собі насправді абсолютно нейтральні, коли йдеться про явища неживої природи: засухи, зсуви землі, торнадо. Коли ж катаклізми відбуваються в людському суспільстві, факт не може бути прокоментований не емоційно, без авторського ставлення до події, відображеної в журналістському творі.

Часто преса, повідомляючи певний факт, дає можливість читачеві його прокоментувати. Яскравий приклад цього – факт різкого збільшення ціни на російський газ наприкінці 2005 року. Практично всі друковані ЗМІ не залишили без уваги цю проблему, апелюючи до читачів, вони давали їм змогу висловитися з приводу одного конкретного факту.

Як правило, в ході своєрідного читацького розслідування виявляється, що за одним фактом неодмінно тягнеться причинно-наслідковий зв’язок. Так, раптове рішення Президента В. Ющенка анулювати службу ДАІ на основі того аргументу, що ця організація дуже корумпована, автоматично викликало ряд менш приємних фактів. Різке зростання аварій на дорогах, людські жертви та інше, про що багато писали газети як опозиційні, так і ті, що досі були настроєні досить лояльно стосовно влади.

Таким чином, факти, які наводяться у друкованих ЗМІ, особливо в тій мірі, в якій вони стосуються суспільних інтересів, у конкретних умовах українських реалій не можуть бути не прокоментовані, виходячи як з історичних традицій нашої журналістики, так і суспільного запиту, що вимагає чіткої авторської оцінки факту, події.

Крім того, коментар факту в газеті спричинює до свідоме провокування громадської думки на обговорення проблеми. Коментування факту залишає підсвідоме бажання вступити в розмову, дізнатися про думки інших, а отже, купити наступний номер газети.

Зазначимо, що коментування факту в друкованих виданнях – творчий процес, побудований на основі людських емоцій і пристрастей, уподобань. Коментування факту ніколи не є завершеним процесом, оскільки з часом у суспільній свідомості змінюється ставлення до конкретного факту, події. Завдання газетяра в цьому процесі – якомога правильніше з’ясувати причинно-наслідковий зв’язок між конкретним фактом та іншими, що підтверджують чи заперечують коментований факт. Коментування, по суті, означає спробу проаналізувати майбутній розвиток подій, які може спричинити суспільно важливий факт.

“Як і в повідомленні, в коментуванні також необхідна оперативність і швидкість доведення виступів до аудиторії, бо хто перший прокоментує політично важливий факт, той і нав’яже аудиторії свої погляди чи оцінки” [68, 161].

Коментар факту в пресі, зважаючи на процес глобального поширення аудіовізуальних і електронних засобів масової інформації, набуває специфічної форми подання матеріалу. Насамперед, це специфіка використання суто художніх прийомів, коли надруковане слово дає можливість навести оригінальне порівняння, знайти метафору, що своєю образністю зафіксується у читацькій свідомості на багато довше, ніж миттєвий телевізійний кадр. Коментар у друкованому вигляді дає можливість завжди повернутися до нього, додумати, зіставити. Телевізійні новини, де факти змінюються фактично без інтервалу, в прискореному темпі, такої можливості не дають.

Коментар факту в журналі або кольоровій газеті практично завжди супроводжується оригінальною ілюстрацією, що сама по собі може виступати як доповнення до коментарю.

Головною специфікою коментування факту в друкованому виданні є можливість штучного акцентування на конкретному питанні, коли тривале обговорення одного й того самого факту може примусити читачів вирішити, що даний факт як складова частина більш глобальної проблеми становить справді великий інтерес. У політиці такий підхід до коментування факту є штучним, бо спричинений логікою суто партійної боротьби. У громадському житті часто суспільно важливий факт просто необхідно підтримувати на рівні постійної читацької уваги, оскільки без неї вирішення проблеми є неможливим.

Серед подібних фактів можна навести численні порушення екологічної рівноваги на теренах України, коли одна-єдина публікація не в змозі вирішити питання. Для цього необхідна серія матеріалів, що, зрештою, примусить державних чиновників і громадськість відреагувати на факт кричущої недбалості.

Для прикладу, газета екологічної громадськості України “ЕКО” кілька разів надавала свої шпальти під розгорнуті матеріали із Дніпропетровська і Дніпродзержинська, в яких йшлося про рівень забруднення повітря у містах [8, 10]. Оскільки можливості чинного законодавства дуже звужують юридичні права засобів масової інформації, редакція чекала переважно на реакцію суспільної думки, громадських організацій. І отримала факти коментування своїх публікацій не тільки серед екологічних організацій Дніпропетровщини, а й серед пересічних читачів. Крім того, за фактами, наведеними у статтях про забруднення повітря у Дніпропетровському регіоні, взялися організувати постійний контроль позаштатні кореспонденти. Серію публікацій з наведеними фактами, що повязані однією темою, редакція газети екологічної громадськості України “ЕКО” добилася хоч і не вирішення проблеми, але її актуалізації. У черговий раз світова екоспільнота була проінформована про факти еконебезпеки на Дніпропетровщині через спеціальний сайт газети “ЕКО” в інтернеті.

У західних та північноамериканських джерелах, попри декларовану загальну тенденцію об’єктивно і нейтрально висвітлювати факти, уникаючи коментарів, часто знаходимо посилання на те, що коментарі бувають вкрай необхідними.

Коли говорити про історію коментування фактів, новин, то: “У ХVІІІ ст. журналісти та їх читачі сприйняли би будь-яку пропозицію дотримуватися об’єктивності лише тому, що вона є чеснотою, як цілком недоречну. Таких авторів, як Едісон, Стіл, Джонсон, Свіфт і їх менш відому братію з Граб-стрит, читали саме заради їхніх поглядів і думок. Об’єктивність стала витвором преси ХІХ століття” [28, 55].

Однозначно слід розуміти цю думку як той факт, що особистість журналіста, письменника колись важила значно більше, ніж так звана об’єктивність. Але в розумінні буржуазної преси ХІХ століття, а надто ХХ століття, об’єктивність починається там, де закінчується коментар. За свідченнями Дж. Гола, “глибинні проблеми трьох головних вартостей буржуазних новин: правди, неупередженості й об’єктивності – Захід ігнорував або ліквідував силоміць (виділено мною. – М. В.) понад сторіччя” [28, 57].

Відомий дослідник онлайнової журналістики, навівши цю категоричну тезу, одразу спростовує її. Справді, інформація у процесі надходження від постачальника, кореспондента до респондента зазнає утисків: скорочення, суб’єктивних змін, емоційних нашарувань тощо. Подібні викривлення при так званому “автентичному спілкуванні” (за Леві Строссом) зумовлюються суто психофізіологічними властивостями людини: складністю інтерпретування факту за допомогою п’яти органів сприймання світу, зовнішними подразниками через вплив навколишнього середовища і т. ін.

Коли Джим Гол наголошує на тому, що поняття об’єктивності “передбачає здатність журналіста підноситися на певну висоту (яка означає і певну дистанцію) над світом подій та їхнього відлуння” [28, 59], – то це твердження викликає подив і заперечення.

Журналіст – продукт середовища: технологічної цивілізації капіталістичної форми розвитку суспільно-економічних відносин. Піднятися над своїм оточенням він не здатний не стільки за культурно-освітнім рівнем: його становище в суспільстві зумовлено, насамперед, його статусом найманого працівника. Працюючи на чужу ідею і за чужі гроші, представник друкованих ЗМІ може, у кращому випадку, не так активно декларувати цю залежність, мікшувати її.

Характеризуючи спосіб дії, журналіст неодмінно зіб’ється на коментар, вдалий чи невдалий засіб досягнення індивідом мети, якщо факт інформує про дії людини. Один невдалий епітет, вже не кажучи про порівняння, здатен перетворити факт на коментар. Є істотна різниця, коли кажуть “швидко пробіг”, “вдало відстрілявся”, “добре змайстрував” і просто “пробіг”, “відстрілявся”, “змайстрував”.

Характеристика яким чином? здебільшого не може бути абстрактною, відстороненою. Дія сама по собі може бути сприйнята читачем, глядачем лише у порівнянні. Цей принцип закладено в усіх правилах інформаційних агентств світу. Читачеві не можна просто повідомити, що кількість тайфунів та цунамі у 2005 році сягнула майже 200. Йому слід сказати, що це у 3,5 рази більше, ніж за 2003 рік.

Тому питання яким чином? лише умовно можна зарахувати до активу інформаційного повідомлення чи стислого “факту”, за термінологією О. Чекмишева. Здається, на українського журналістикознавця впливає стиль передання інформації у телевізійних журналах, де аудіовізуальний ряд дозволяє побачити дію, одночасно почувши її характеристику.

На письмі все має інший вигляд. У трьох–чотирьох реченнях (раніше це називали “коротка інформаційна замітка” чи “коротке інформаційне повідомлення”) просто не можна якісно відповісти одразу на чотири запитання: що? де? коли? яким чином? – не уникнувши бодай натяку на коментар. Коли ж коментар з’являється, то факт як жанр перестає існувати, перетворюючись на буденну розширену газетно-журнальну замітку, що складається, як мінімум, з трьох–чотирьох абзаців (стандарт новостійних стрічок інформагентств).

На підтвердження цієї тези можна навести висловлювання німецького дослідника журналістики Зігфрида Вайшенберга, який зазначає: “У щоденних газетах повідомлення являють собою короткі новини обсягом не більше 20–30 друкованих рядків. Виходячи з друкарської специфіки (верстки), їх ще називають колонками. Вони містять лише короткий виклад найнеобхіднішої інформації” [12, 54].

Далі вчений слушно констатує, що на практиці межа між повідомленням і статтею є рухомою, а розрізняються ці дві форми залежно від обсягу надрукованого матеріалу. Побудова матеріалу, на його думку, в обох формах подання матеріалу однакова. Але коли новинне повідомлення займає в газеті незначне місце, то стаття претендує на дві–три колонки газетної площі.

Зрештою, постійна газетна практика сама по собі зумовлює форми і методи подання інформації. Останнім часом у національних друкованих ЗМІ з’явилася принципово нова рубрика на кшталт “З перших вуст”, “Сам сказав”, “Цитата”.

Ця універсальна рубрика по суті являє собою не що інше, як констатацію окремого факту, взятого з публічного виступу політика чи впливового бізнесмена, його влучну (чи, навпаки, невдалу) характеристику конкретної події чи явища.

До якого жанру зарахувати цю новацію? Під факт (за О. Чекмишевим) вона явно не підходить, бо є вторинною, коментаторською стосовно самої події. Новинною інформацією ця рубрика також бути не може, оскільки сама новина вже відома широкому загалу. Звідси випливає логічний висновок, що подібна цитата може бути своєрідним бліцкоментарем, де часто в емоційній формі VIP-персона доводить до відома громадськості своє власне ставлення до факту соціальної дійсності.

Назви українських газет чи газет, що видаються в Україні переважно російською мовою (“Факты и комментарии”, “Аргументы и факты”), скоріше данина традиціям, розкрученому бренду, де для широкого загалу пропонуються не стільки факти, скільки досить суб’єктивні коментарі, написані на замовлення власників цих видань.

Газети чи журналу, які б містили факти або характеризувалися домінуванням факту як жанру, в природі бути не може, бо тоді втрачається весь сенс, задум журналістської публіцистики як такої.

Тому дискусія про те, чи є факт окремим жанром, чи може бути поданий сам по собі, відсторонено, без коментарю, лишається незавершеною через специфіку журналістської діяльності як творчої роботи.

Інформаційна або “об’єктивна” журналістика – етап, який вже пройшли суспільства з більш поглибленими традиціями демократії. З. Вайшенберг зазначає: “На території Західної Німеччини цей тип “об’єктивної журналістики” був запроваджений після Другої світової війни англо-американськими союзниками” [12, 45].

Будь-яке штучне нав’язування рано чи пізно приходить у невідповідність до соціальних реалій, менталітету конкретного народу. Тому навіть у прагматичній Німеччині “цей журналістський шаблон неодноразово ставився під сумнів” [12, 45].

Що говорити тоді про Україну, де одна політична реформа змінює іншу в рекордно короткі історичні терміни? Звичайно, при такому калейдоскопі змін прем’єрів і форм влади читацька аудиторія інстинктивно потребує певного пояснення, коментарю фактів, суспільна свідомість просто не встигає зрозуміти той чи інший вияв об’єктивної соціальної реальності.

За аналогією із західними школами журналістики, в Україні може невдовзі з’явитися так звана прецизійна журналістика, яка, поєднуючи в собі північноамериканські та західноєвропейські стереотипи, втілює стилістику журналістського розслідування та елементи соціології.

Про соціологічні методи збирання фактажу вже йшлося вище. Наголосимо лише, що з огляду на прагматизм українського читача – те, що на побутовому рівні називається “здоровим глуздом”, – цей метод надзвичайно ефективний, коли слід переконати читацький загал, сформувати громадську думку.

Окремо варто зауважити, що в сучасній журналістиці, коли вона звертається до даного методу, ще вельми недостатньо використовується взаємозв’язок друкованого слова і газетного сайту, який має практично кожна велика газета в Україні.

Тим часом, саме інтернет-сторінка дає змогу оперативно реагувати не тільки на відгуки читача стосовно тієї чи іншої публікації, а й відчувати зміну світогляду загалом. “Використання комп’ютерної техніки дозволяє сьогодні об’єктивно оцінювати факти і навіть реєструвати соціальні зміни” [12, 46], – підтверджує цю тезу З. Вайшенберг. Таким чином, автоматично скорочується дистанція між фактом та його інтерпретацією у пресі.

Безперечно, із своєрідною спробою інтерпретації фактів пов’язана так звана інвестигативна журналістика. Основним чинником, що слугував досить активному поширенню цієї журналістики спершу в США, а згодом у Західній Європі, стали об’єктивні події, які у своїй основі мають конфліктний характер. Приклад так званої інвестигативної журналістики у Сполучених Штатах – уотергейтська справа. Трохи згодом у Великій Британії з’являється серія публікацій, що розвінчують англійський уряд, показуючи реальні масштаби участі військ Об’єднаного королівства в кампанії в Іраку.

Для України класичним зразком використання державних документів і переговорів перших осіб держави стали опубліковані в пресі фрагменти плівок майора Мельниченка.

Термін “інвестигативна журналістика” в Україні не прижився, оскільки, фактично зі здобуттям незалежності країною у 1991 році, працівники мас-медіа оперують поняттям “журналістське розслідування”. При журналістському розслідуванні також активно залучаються як державні документи, що певним чином потрапили до журналістів, так і факти власного індивідуального розслідування.

Журналістське розслідування – тема особлива, про її специфічні характеристики йтиметься в наступних розділах. Найбільш полемічний метод збирання та інтерпретації фактів – метод так званої “нової журналістики”.

Починаючи з 70-х років ХХ століття, під “новою журналістикою” західні фахівці розуміють суто індивідуальний стиль подання матеріалу, який лежить власне на межі журналістики і літератури. Її характерними рисами (Трумен Капоте, Норман Мейлер) є літературні стилістичні прийоми, яскраво виявлений індивідуальний стиль подання матеріалу, що передбачає наявність авторського “я” в коментуванні подій і фактів. Тож “нова журналістика” завжди стоїть на грані між суворою документальністю і авторським домислом.

Питанням “нової журналістики” значну увагу приділяв відомий дослідник А. Москаленко. Під “новою журналістикою” він розумів літературну журналістику, що прийшла з Америки, певною мірою як реакція на суху, дистанційовану англосаксонську журналістику новин. “Нова журналістика”, на думку вченого, мала досягти напруження уваги та розважання читачів. Методами “нової журналістики” є відхід від усталених форм, певне стилістичне розшарування. Вже тоді А. Москаленко передбачав, що небезпека, яка чатує на “нову журналістику”, полягає у загрозі перетворення її на мовну “фікцію” [61].

Так воно принаймні й сталося, коли у Радянському Союзі за часів “перестройки” “нова журналістика” була відома завдяки “репортажу” про гігантських щурів у Московському метро, надрукованому на сторінках однієї з центральних газет. У псевдодокументальному репортажі йшлося про великих щурів-мутантів, які час від часу з'являлися у тунелях Московського метрополітену.

У звичайному розумінні це була типова газетна “качка”, яка, однак спиралася на реальний факт – швидке розмноження популяції гризунів у метрополітені, що потенційно загрожувало аваріями через пошкодження дротів електропостачання.

Для пострадянського простору “нова журналістика” розвивалася саме в напрямі вищезгаданого репортажу: максимальної гіперболізації явищ досі звичних і природних.

Виходячи з усього зазначеного, можна констатувати, що факти, які використовує сучасна журналістика, можна умовно поділити на дві великі групи. До першої належать факти, що становлять основу подієвої інформації. Тут висвітлення факту стає головною метою, самоціллю матеріалу.

До другої групи слід зарахувати аналітичні жанри та факти, що відіграють у них роль доказової системи, вказують на причинний зв'язок явищ, стають аргументами.

Саме від наявності цих та багатьох інших чинників залежить вагомість матеріалу, його вплив на потенційного читача. Як особливий пріоритет, в інтерпретуванні фактів існує так званий прихований коментар. Це форма подання матеріалу без видимої присутності автора, але з явним розрахунком на те, що читач зробить висновки, до яких його підштовхує сам журналіст. Звичайно, журналіст має бути надзвичайно компетентним, дуже професійним і вправним. Деякі дослідники пояснюють цей підхід до справи таким чином, що, коли читач ознайомлюється з матеріалом, він підсвідомо бажає інтерпретувати його. Журналістові залишається тільки “підштовхнути” читацьку уяву, розбудити бажання самому закінчити логіку розповіді у матеріалі.

Значну увагу питанням прихованого коментарю в газеті приділив у своїй ґрунтовній роботі відомий журналістикознавець Володимир Здоровега. Він вважав, що “прихований коментар не може і не повинен деформувати, спотворювати факт, збіднювати його. Ні на етапі вивчення і збору, ні у процесі викладу” [42, 82].

На жаль, сучасна журналістська практика (насамперед, коли йдеться про випуск партійних газет) часто спеціалізується саме на перекрученні фактів, маючи на меті лише приниження і знеславлення політичного опонента.

Проте, крім свідомого перекручення чи просто тенденційного відбору фактів, грубого виокремлення їх з розвитку подій, існує і неусвідомлене трактування фактажу, що пов’язане як з об’єктивними (приміром, погана поінформованість через відсутність належного зв’язку), так і зі суб’єктивними чинниками. Ці помилки здебільшого спричинені самою людиною.

До останніх належить найчисленніша група помилок, які допускають журналісти при інтерпретуванні фактів. Насамперед, це банальна неуважність самого журналіста при збиранні фактажу. В. Здоровега, як одну з причин, наводить те, що здебільшого у журналістику йдуть люди переважно з поетичним напрямом думок, відповідно, емоційність і метафоричність, домінуючи у підсвідомості, призводить до недбалого ставлення до “звичайних” фактів [42, 82].

На нашу думку, вищеназвана причина – лише одна у цілому комплексі суб’єктивних психофізіологічних характеристик журналіста як індивіда, що може страждати на неуважність через багато причин: особистих, пов’язаних зі станом здоров'я, матеріальними труднощами тощо. Можуть також впливати на процес збирання інформації просто поганий настрій, відсутність моральних і матеріальних стимулів до співпраці, втома.

Другою основною причиною недбалого ставлення до відбору фактів можна назвати некомпетентність самого журналіста у проблемі, яку він збирається висвітлити на сторінках друкованого видання. З особистого досвіду видавця, автор цих рядків може засвідчити, що найскладніша проблема полягає в доборі фактів під час підготовки матеріалів за судовими справами. Юридичні рішення, інтерпретація законів далеко не досконалого законодавства, навіть ускладнений процес видачі справи для ознайомлення в судах – все це призводить до того, що подекуди матеріал за результатами судової справи сам по собі викликає позов до суду на самого журналіста.

Некомпетентність журналіста може бути пов’язана з тим, що факти, зібрані ним з якихось суто професійних чи наукових галузей людських знань, неадекватно трактуються серед самих науковців чи практичних реалізаторів творчої ідеї. Більше того, як відомо, між реалізацією і задумом часто лежить така прірва, що подолати її не в змозі навіть експериментатори і науковці, не кажучи вже про журналіста, який є дилетантом у цій справі.

Редакційні колективи по-різному намагаються вирішити вищезазначену проблему. Одним із найоптимальніших шляхів є залучення до написання матеріалу провідних фахівців з проблеми, які виступають у ролі співавторів. Досить популярним останнім часом стало залучення до прямої співпраці власне представників тієї галузі людських знань, яку планується висвітлити у друкованому виданні (медиків, юристів, будівельників). Практичний досвід свідчить, що рівень компетентності сучасних спеціалістів цілком достатній для того, щоб кожний з них міг грамотно і логічно викласти на папері, наговорити на диктофон факти, які потім можна опрацювати у формі аналітичного матеріалу. Питання авторства вирішується кожного разу диференційовано. Таким чином усуваються загроза для редакції звинувачень у некомпетентності та потенційний ризик судових позовів тощо.

У період так званої горбачовської “перестройки” стали популярними прямі телевізійні мости між Нью-Йорком, Вашингтоном і Москвою. Один із цих мостів вів на той час популярний у США телеведучий Філ Донахью і з радянської сторони – оглядач Володимир Познер. Здебільшого ці мости залишилися в пам'яті покоління 90-х років завдяки слогану, що став символом епохи незнання і нерозуміння. Спогад цей звучав анекдотично: “У нас секса нет!”.

Тим часом для представників мас-медіа прямий ефір між Донахью і Познером залишився непоміченим. Ця особливість суспільної свідомості, яка через досить посередній рівень освіти, коли, за висловом Маршала Маклюена, “масова культура народжує масових людей” не здатна реагувати на корисну інформацію, – загальновідома.

На один із ефірів Філ Донахью запросив п’ятьох найвідоміших у Сполучених Штатах журналістів, які розпочали дискусію з радянськими колегами. Кульмінацією передачі стали слова Донахью, звернені саме до представників “вільної преси”: “Панове, чи можете ви зараз з усією відповідальністю заявити, що ви в змозі писати лише те, що хочете? Написати правду?!”. Четверо запрошених відповіли ствердно, один відмовчався. Тоді Філ Донахью, працюючи у прямому ефірі, образливо засміявся: “Панове, дозвольте вам не повірити!”.

Фінал цієї історії повчальний. Після успішно проведеного телемосту та фактичної “ідеологічної перемоги” над буржуазними журналістами Володимир Познер стає політичним оглядачем Центрального телебачення. Але критична позиція Познера, його прагнення висловлювати власну думку з приводу того чи іншого факту, політичної події призвели до того, що через кілька років йому запропонували піти з телебачення. Журналіст опинився в США, де його популярність стала настільки великою, що вихідцю з Радянського Союзу доручили вести спеціальне новинне “Ньюз ток-шоу”. Проте невдовзі Познеру, з огляду на його надто оригінальні судження, запропонували вести передачі менш злободенні, актуальні. Дуже швидко Познер перейшов на адміністративно-керівну посаду, практично припинивши свої гострі виступи як в Америці, так і на телебаченні Російської Федерації [102].

Філа Донахью, автора першого в історії Американського телебачення денного ток-шоу, було звільнено 23 лютого 2003 року після того як в прямому ефірі він спробував ретельно проаналізувати факти, що призвели до оголошення Сполученими Штатами війни Іраку. Керівництво каналу Ен-Бі-Сі мотивувало звільнення низьким рейтингом передачі, хоча за місяць до цього вона посідала третє місце в Америці серед подібних програм [103].

Одразу після звільнення зірки першої величини Філа Донахью, втратили роботу лауреат Пулітцерівської премії Пітер Арнетт, незалежний журналіст газет “Christian Science Monitor” і лондонської “Daily Telegraph” Філ Смакер та деякі інші журналісти, які дозволили собі незалежне пояснення фактів воєнної кампанії в Іраку, що суперечило доктрині Пентагону.

Таким чином, інтерпретація фактів є досить проблемним питанням як на терені журналістики найдемократичнішої країни світу США, так і в межах країн, що виникли після розпаду Радянського Союзу.

У зв’язку з цим виникають закономірні запитання: які факти слід вважати такими, що подані окремо або в поєднанні з іншими матеріалами, справді об’єктивно відображають реальність? Чи можливе взагалі коментування факту, чи краще взятися за декларовану доктрину, згідно з якою журналіст має право на коментар тільки в передовій статті (принципи німецької преси, про які згадувалося раніше), або зірка першої величини на зразок Донахью чи Познера може все ж зважитися на подібну дію, потенційно ризикуючи втратити роботу?

Факт, передовсім факт суспільного життя, – величина доволі неоднозначна і така, що не лише не піддається коментарю одного, окремо взятого, індивіда, а й не сприймається суспільною свідомістю вже на момент передання суб’єктивної інформації про нього.

Цивілізаційний процес, проте, без коментарю факту, без осмислення розвитку історичних подій нагадує швидше безсистемний броунівський рух, ніж спроби осмисленого поступального розвитку. Коментар факту випливає зі суб’єктивних чинників людської природи: прагнення будь-що пояснити мотиви власних вчинків у світлі перебігу важливих суспільних процесів.

Український дослідник О. Чекмишев обрав оригінальну точку зору, коли декларував одним із головних завдань журналіста під час пошуку фактів і написання матеріалу формулу: “повідомляючи, свідчити” [97, 80]. Сам термін “свідчити” є, очевидно, тою золотою серединою, що розмежовує іноді довільний авторський коментар і спроби відмовитися від нього взагалі.

Розгортаючи, пояснюючи цю формулу на прикладі жанру кореспонденції, журналістикознавець зазначав: “Кореспонденція – це матеріал від власного кореспондента, який відвідав місце події, зустрівся з компетентними людьми, але розкрив загальну суть проблеми чи ситуації, ще й додавши додаткові факти (скажімо, 2–3), додатково зібрану інформацію” [97, 80].

Таким чином, у даному випадку, обравши кореспонденцію як базовий жанр для пояснення системи послідовності збирання фактів, О. Чекмишев припускає авторське втручання, коментар. Інша справа – якість цього коментарю, що залежить як від самого журналіста, так і від толерантності тих, хто опікується конкретним засобом масової інформації.

Універсальним, хоча і недосяжним для преси, є метод одночасної перевірки фактів споживачем інформаційного продукту, який надають так звані мультимедійні онлайнові новини, що дає змогу громадянам висловити свою думку через онлайнові опитування [28, 58].

Преса, з огляду на певні технологічні причини, такої можливості позбавлена, але, натомість, осмислення факту через призму суспільної свідомості може здійснюватися в ній шляхом розгорнутих соціологічних опитувань уже після оприлюднення та оперативного коментарю цього факту працівником ЗМІ.

Така форма обговорення події нині широко використовується на шпальтах національних газет і має безперечну перевагу в тому, що час, який минув з моменту публікації, дозволяє читачеві більш ретельно і прагматично засвоїти і самому проаналізувати факти, подані у друкованому матеріалі. Тим більше, що сьогодні “майже будь-яка подія, варта уваги новина, є полемічною і конфліктною” [28, 60].

Слід виокремлювати факт як одиницю інформації, навіть доволі розширену, від факту як жанру. На визначенні факту як жанру, що належить до інформаційної групи жанрів, наполягають французькі спеціалісти з Центру підготовки і вдосконалення журналістів, в українському журналістикознавстві їх позицію активно обстоює О. Чекмишев.

Факт як подія в природі чи суспільному житті має, звичайно, значно ширші характеристики, ніж факт як жанр.

Зазначимо лише, що автор цього дослідження, не повністю поділяючи думку вищезгаданих фахівців, схиляється до того, що факт для журналістики – проста знакова система, в якій присутній лише один біт інформації. Наприклад: “В 1914 році пролунав постріл в Сараєво”; “В 1961 році людина вперше полетіла в космос”. З певною умовністю можна зазначити, абстрагуючись від спеціальних визначень біту інформації, прийнятих у прикладних науках, що факт, зафіксований у кожному з цих речень, відповідає як реальностям історії, так і є фактом, першоосновою для подальшої журналістської розробки, коментарю.

Оскільки в сучасному журналістикознавстві, коли йдеться про жанрову систему, панує повне нерозуміння і, часом, активне неприйняття іншої точки зору, визнавати чи є один-єдиний факт складником системи інформаційних жанрів, чи він, скоріше, є цеглиною, атомом, з якого будується матеріал, – зарано. Жанрова система розвивається доволі швидко, відповідаючи на запити суспільної свідомості. Причому запити ці є не завжди конструктивними, справедливими щодо етичного принципу правдивості й щирості у коментуванні факту. Подекуди менталітет конкретного народу впливає на позицію журналіста досить несподівано. Свідком цього став колись військовий кореспондент в Іспанії Ернест Ґемінґвей, який ввів у текст роману “По кому подзвін” реальне воєнне зведення часів громадянської війни у цій країні: “Наші війська просуваються уперед, не втрачаючи ані п’яді території” [96, 252].

У своїй монографії, присвяченій основам масової комунікації, О. Чекмишев приділяє особливу увагу жанровій характеристиці факту (згідно з розробленою ним концепцією) і функцій факту як важливого компонента у системі інформаційних жанрів. Аналіз підходу до концепції О. Чекмишева цікавий ще й тим, що загалом його засновок ґрунтується на дослідженні однієї із найстаріших шкіл журналістикознавства в Європі – французькій. Західна методика, на наш погляд, дуже пасує українському характеру, коли йдеться про коментування будь-якої новини, будь-якого факту. На рівні буденного спілкування це характеризується вульгаризмом “розжувати”, “розтовкмачити”, але наука, хай навіть надзвичайно прагматизована наука про журналістику, не може відповідати всім примхам читачів.

Щодо функцій факту, О. Чекмишев вважає, що “факт як найменший інформаційний жанр повинен дати відповідь на питання хто (що)? що зробив? де? коли? яким чином? (у який спосіб?) за допомогою 3–4 коротких речень або кількох телекадрів і, таким чином, оперативно подати масовій аудиторії інформацію про цікаву новину чи подію, не вдаючись до елементів персоніфікації, авторських оцінок і коментарів” [97, 41].

Класичним визначенням інформаційної замітки у радянських посібниках була дефініція, згідно з якою коротке інформаційне повідомлення мало відповідати на запитання що? де? коли? Коли з'явилося пояснення (яким чином?), то дана замітка автоматично зараховувалася до групи аналітичних жанрів і набувала ознак короткої кореспонденції, різновиду повідомлення і т. д.

О. Чекмишев, слідом за французькими фахівцями, значно розширює діапазон інформаційних функцій факту, наголошуючи на питанні: яким чином? (у який спосіб?) було вчинено певну дію у конкретному факті.

На нашу думку, це нововведення в теорію українського журналістикознавства є досить оригінальним і полемічним. Проте практична журналістика розвивається настільки швидко, що зміна у жанроутворенні не виключає революційних новацій.