Джерела інформації

Якщо уподібнити всіх сучасних журналістів армії, то можна сказати, що репортери, які спеціалізуються в жанрі інформації, відіграють у цій армії роль розвідників. Саме вони першими приземляються на гелікоптері в Афганістані, Іракові чи Уганді, де починається новий збройний конфлікт, першими зустрічаються з політиками і бізнесменами, парламентаріями і чиновниками, першими повідомляють про нове наукове відкриття, про успіх художника, артиста... Слідом за ними на місце подій прийдуть представники інших журналістських «родів військ» — нарисовці, оглядачі. Вони розкажуть про факт, про подію більш докладно, покажуть розмах катастрофи чи будівництва, дадуть економічний аналіз нової ініціативи, опублікують літературний портрет поета, ученого, артиста. Але все це буде потім. А першим про подію читачу повідомить саме репортер.

Зі сказаного очевидно, що журналіст, який спеціалізується в жанрі інформації, повинний мати почуття нового — без цього неможливо бути «розвідником»-першовідкривачем. Але ж подій навколо нас щодня відбувається безліч. Як устежити за всіма? Як безпомилково відібрати з потоку подій, новин, фактів найбільш важливі, цікаві, суспільно значущі?

Тут варто звернути увагу насамперед на джерела, що систематично поставляють йому «будівельний матеріал». Що ж це за джерела?

По-перше, це інформація з вищих органів влади України (адміністрація Президента, Верховна Рада, міністерства, обласні державні адміністрації тощо). У цих документах і матеріалах визначаються і формулюються основні тенденції і магістральні напрямки розвитку країни, її політики, економіки, науки, техніки, культури. Хоча й ці документи і матеріали лише підказують журналісту, на яких проблемах він може зосередити свою увагу, дають уявлення про те, які ділянки господарського чи культурного будівництва є сьогодні ключовими для держави, відкривають перспективу завтрашнього дня.

По-друге, тісний, повсякденний зв'язок з людьми — позаштатним активом, політиками, господарниками, з діячами науки і культури, з рядовими робітниками, фермерами, підприємцями, тобто з усіма тими, хто своєю працею, своєї організаторськими здібностями змінює наше життя на краще. Люди — ось головне і невичерпне джерело інформації. Журналіст, — а репортер у першу чергу, — зобов'язаний не просто бувати на підприємствах, установах, в органах влади, — він повинен знати, чим живе той чи інший колектив, над чим він працює, з якими труднощами зустрічається, як ці труднощі переборюються.

По-третє, редакційна пошта. Листи, які щодня надходять до редакції, відображають життя, продиктовані тими чи іншими проблемами. Ці листи — вираження і цивільної активності людей, і одна з форм їхньої особистої участі в керуванні справами своїх колективів, держави, суспільства, і, часто стають останньою інстанцією, куди можна звернутися для того, щоб вирішити ту чи іншу проблему. Уважне, чуйне ставлення до редакційної пошти, уміння бачити за малим, здавалося б, фактом важливе явище, збагачує зміст будь-якої газети, дозволяє їй бути ще ближче до аудиторії, дієво впливати на рішення задач господарського і культурного будівництва. Думки, поради і зауваження читачів — невичерпне джерело тем для публіцистичних виступів, колективного обговорення назрілих проблем (взяти хоча б широке обговорення в запорізькій пресі проблеми будівництва мостових переходів через р. Дніпро й о. Хортицю. Саме авторська публікація може дати поштовх для наступних журналістських публікацій і навіть газетних кампаній.

Нарешті, важливим джерелом інформації для регіональних газет, для журналістів місцевого радіо і телебачення є центральна преса.

У свою чергу досвідчений журналіст центрального видання, що відправляється, скажемо, зі Львова у творче відрядження в один з регіонів України, неодмінно ретельно перегляне перед виїздом газету цієї області (тепер це зробити ще легше за допомогою Internet). Добре знайомство з місцевою пресою — вірний шлях до того, щоб виявити теми найбільш важливих і актуальних інформацій.

Виникає зрозуміле питання: а чи може журналіст, навіть дуже енергійний, дуже здатний, охопити неосяжне — підтримувати тісний контакт відразу з декількома десятками підприємств і установ, досконально знати, над чим працюють і бізнесмени, і художники, і фермери, і письменники? Зрозуміло, ні! Тому, у свій час, більшість редакцій газет стала на шлях спеціалізації репортерів за темами, за об'єктами: один виступає головним чином із проблем міських новин, політики, економіки, інший — з питань науки, третій підтримує постійний зв'язок з діячами культури тощо. Практика показує, що така спеціалізація доцільна і корисна, тому що вона, з одного боку, дає журналісту можливість установити більш широкі і міцні контакти у своєї сфері, мати міцний постійний актив, а з іншого боку – дозволяє уникнути поверхневих, випадкових, а то й неправдивих матеріалів, коли репортер, одержуючи найрізноманітніші завдання, перескакує з об'єкту на об'єкт, з теми на тему, не маючи можливості глибоко розібратися в жодній з них. На жаль, сучасні редакції не завжди можуть дозволити собі йти таким шляхом. Причиною цьому є і обмеженість кількості штатних репортерів, і, часто, «роботизований» підхід (через Internet) до пошуку іпідготовки інформації.

ПЛАНУВАННЯ ІНФОРМАЦІЇ

У записній книжці будь-якого кваліфікованого репортера, що займається, скажімо, проблемами економіки, можна побачити не тільки замітки про те, як працює колектив того чи іншого підприємства сьогодні, але і про те, які проблеми можуть виникнути завтра, які там відбудуться події, що можуть послужити приводом для злободенної інформації, часто ця інформація може мати відношення до політики (наприклад, якщо журналіст пише про промислові підприємства Запоріжжя він не може не знати кому вони належать, які економічні, а часто і політичні сили стоять за ними. Якщо приймаються якісь політичні рішення, то який резонанс вони можуть мати стосовно економіки і навпаки).

«Якщо інформація — це повідомлення про новини, як можна її планувати, як можна «передбачати новини»?» — запитують недосвідчені журналісти. Суперечності тут немає: передбачати новини неможливо, як неможливо заздалегідь, за тиждень чи за місяць, визначити, які замітки з того чи іншого чи місця області повинні з'явитися на газетних смугах. І все ж таки сказане не означає, що інформацію не можна і не слід планувати, подібно тому, як плануються виступи газети в інших жанрах.

Уся справа в тім, як розуміти це планування і як його здійснювати на практиці. Досвід, накопичений у редакціях ведучих наших газет, свідчить, що планування інформації здійснюється успішно і приносить відчутну користь у тих випадках, коли воно розглядається як визначення найбільш важливого кола тем на майбутній період (місяць, квартал), виявлення найбільш значних і великих подій, що у цей період очікуються. Хіба редакція не знає завчасно про майбутні великі подіії, такі, скажемо, як початок президентських виборів чи виборів у місцеві органи самоврядування, річницю пуску потужностей Дніпрогесу чи початку роботи проммайданчика гігантів запорізької металургії? Знаючи про це, редакція може до цих подій добре підготуватися: зібрати матеріали про історію будівництва, про її кращих людей, про те, яке місце займає вона в народному господарстві країни. Якщо такий матеріал зібраний заздалегідь, ретельно зважений, продуманий, якщо з нього відібране найважливіше, яскраве, цікаве — можна гарантувати, що й інформація про саму подію, коли воно відбудеться, буде яскравою і змістовної. А це і є реальний, відчутний результат планування інформації.

Зрозуміло, планування інформації не може бути всеохоплюючим і абсолютним: завжди траплялися і трапляються факти і події, для редакції несподівані й такі, що не піддаються ніяким пророкуванням. Це значить, що журналіст, аж ніяк не відмовляючись від планування інформації, разом з тим завжди повинний бути готовим до того, щоб уміло, кваліфіковано, точно виконати головну заповідь репортера: усі те цікаве, важливе, що відбулося сьогодні в нашому житті, уже завтра повинне відбитися на газетній смузі.

Під плануванням інформації нерідко розуміється не тільки висвітлення майбутніх подій, про які відомо редакції, але і добір матеріалів, і вміле розміщення їх на газетній смузі. Це дуже важлива частина газетної роботи: адже на стіл чергового редактора газети, працівників секретаріату щодня лягають десятки найрізноманітніших повідомлень. Треба уміти швидко і точно виділити з цих повідомлень саме ті, без яких не може, по вправі вийти завтрашня газета. Треба простежити і за тим, щоб інформація в газеті не була однобокої по тематиці, а відображала різні сторони нашого життя — економіку і політику, виробництво і науку, культуру і побут. Треба подбати і про те, щоб на смузі не виявилося декількох заміток з одного пункту, з одного об'єкта. Як справитися з цим нелегким завданням?

У свій час К. Паустовський говорив, що «газетний матеріал не терпить боягузів. Робота з ним вимагає властивостей хірурга і військового. Потрібно швидко вирішувати і нещадно відтинати непотрібне. Боягуза матеріал задавить, завалить нескінченними купами телеграм, заплутає і доведе до відчаю. Боягуз утратить темп роботи, «мотор» почне давати перебої і, нарешті, зупиниться зовсім. А газетний час більш нещадний за звичайний: він не знає і не хоче знати слів «не встиг». Устигнути потрібно і якщо у вас на столі матеріалу і на 500 рядків, і на 5000 рядків».

Для того щоб актуалізувати ці слова, наблизити їх до реалій сьогоднішнього дня, необхідно додати до сміливості іще і знання, і почуття відповідальності за свою роботу, за свої слова, відповідальності перед аудиторією, людьми.

Отже, інформація — винятково важливий і складний газетний жанр. Журналіст, що поставив йому на службу своє перо, немислимий без гарної гуманітарної підготовки (а це й історія, і психологія, і соціологія, і філософія, і література) без знання і глибокого розуміння політичних процесів, що відбуваються в нашій країні і суспільстві.

Тільки таке знання дає можливість швидко і впевнено знаходити в житті інформації дійсно варті згадування в пресі, вміло і дієво виступати на цьому захоплюючому публіцистичному поприщі в якості свідомого «творця» суспільної думки, що задовольняє найбільш насущні інформаційні запити людей, не звичайну цікавість, а спрагу пізнання навколишньої реальної дійсності. Тому виконання цього обов’язку — основа професійної гордості журналіста, що обрав своїм поприщем інформацію.