Соціально-економічне та політичне становище українських земель у складі ВКЛ

За польсько-литовського панування на українських землях відбулися значні зміни не лише в політичному, але й соціально-економічному житті. Якщо до XIV ст. переважала примітивна експлуатація природних багатств українських земель, то, починаючи з XV ст., коли на західноєвропейському ринку значно зріс попит і ціни на худобу і збіжжя, відбулися значні зміни в економічній структурі господарства і перш за все – сільськогосподарського.

На ярмарках Львова, Луцька та інших міст продавали тисячами волів та іншу худобу, яку згодом переправляли далі на Захід, де були значно вищі ціни. Основним перевалочним пунктом худоби і зерна в Європу став м. Гданськ на Балтійському морі, що суттєво вплинуло на сільськогосподарське виробництво у Польщі та в українських землях, які входили до її складу.

Зростання попиту на продукти землеробства і скотарства зумовили:

· розширення орної землі, збільшення виробництва продукції на продаж;

· якісні зміни в техніці та технології господарювання – розширився асортимент сільськогосподарських культур, появилися водяні млини і т. ін.;

· гостроту питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

 

Сільське господарство залишається провідною галуззю економіки. Поряд з перелогом та двопільною системою сівообігу поширюється трипільна система. Розвивається тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Суттєву ролі продовжує відігравати рибальство й мисливство

У зв’язку зі зростанням великих феодальних господарств до середини XVI ст.. майже зникають вільні общинні землі. Збільшується грошова й натуральна рента для селян, додається панщина – 14 днів на рік.

Промисли: традиційними є солеваріння, виробництво дьогтю, смоли й поташу. Селяни виготовляли сукно й полотно, гончарний посуд, предмети з металу й дерева для домашнього вжитку.

Розвиток ремесла і торгівлі пов’язаний зі зростанням міст. У найбільших містах мешкало по 10-20 тис. чоловік (Київ, Львів, Кам’янець), у невеликих – 2-4 тис. чоловік. Етнічний склад населення був неоднорідний – на Волині та в Центральній Україні переважали українці, в Галичині – поляки, німці, вірмени, євреї тощо.

У середині XIVст. Налічувалося близько 130 ремісничих спеціальностей. На українських землях, що входили до складу Польщі, поширилися цехи. Щоправда, православні українці не мали права стати цеховиками, бо до цеху приймали тільки католиків.

Цех – самоврядна громада вільних ремісників однієї чи кількох спеціальностей на чолі з виборним старшиною – цехмістром.

Зростає міжнародна торгівля: після падіння Константинополя під турками (1453 р.) і зникнення з ринку візантійського зерна в Європі підвищився попит на українську сільського господарську продукцію. Центрами зовнішньої торгівлі були Київ, Львів, Кам’янець-Подільський та Луцьк. Основною формою внутрішньої торгівлі були ярмарки, що проводилися кілька разів на рік.

З кінця XVст. В українських містах поширюється магдебурзьке право. Першим магдебурзьке право отримало від галицько-волинського князя Юрія II місто Володимир-Волинський (у 1324 p.). В 1356 р. польський король Казимир III надав це право Львову.

Характерні риси господарського життя:

· концентрація земель у магнатів;

· утворення фільваркових господарств;

· розвиток ярмаркової торгівлі;

· збільшення кількості міст і посилення їх ролі як центрів ремесла і торгівлі;

· подрібнення ремісничих спеціальностей;

· цехова організація.

Українське суспільство другої половини XIV- першої половини XVI ст.. було становим. Це означало, що перехід з одного стану до іншого був майже неможливим. Обсяг привілеїв визначався від народження. До привілейованих станів належали шляхта і духовенство.

У 1528 році відбувся перепис шляхти, і терміни «боярин» і «зем’янин» змінила на «шляхтич». Ті, за ким шляхетство не визнали, втратили привілеї і перетворилися на селян

До духовного стану належало майже 10 % населення України. Його позиції змінювалися з часом: якщо в XIV ст.. православна церква в Литві була панівною, то з XVст. Вона хоч і залишається найчисельнішою, проте поступається правами католицькій.

Непривілейованими станами були міщани і селяни.

Найнижчою і найчисельнішою верствою населення (до 80 %) були селяни. Вони поділялися на похожих (особисто вільних) та непохожих (кріпаків). Із другої половини XV ст.. кількість непохожих неухильно збільшується.

Першим документом, що започаткував закріпачення селянства, вважається рішення шляхти Галичини про обмеження переходу селян до іншого землевласника різдвяними святами за умови сплати викупу. У Литві закріпачення пов’язують із привілеєм Казимира IV 1447 р., а пізніше – з Литовськими статутами (1529, 1566, 1588).

Феодальна земельна власність була фундаментом усієї системи експлуатації селянства. У тісному зв’язку з розвитком великого землеволодіння перебував процес поступового закріпачення селян. Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину результатів своєї праці. У Польському королівстві ще в 1347 р. було оформлено закріпачення частини селян. Через кілька років дія цього статуту поширилася на Галичину. З другої половини XV ст. у Польщі та Литві видаються різні постанови, які все більше зміцнювали владу феодалів над селянами. Посилення експлуатації призводило до розгортання народних повстань: серед найбільших можна назвати селянське повстання під проводом Мухи і Борулі в Галичині та Північній Буковині у 1490-1492 роках.

Антифеодальний рух поширюється в Україні у відповідь на закріпачення селян у XV – першій половині XVI ст..

Поширені форми протесту:

· Втечі від поміщиків

· Підпал поміщицьких маєтків

· Убивство поміщицьких слуг або родини поміщика.

Джерела зафіксували і селянські повстання, причому вони мали не тільки антифеодальну спрямованість, а й визвольний характер. 1490 р. – повстання під проводом Мухи, в якому взяли участь близько 10 тис. осіб. У битві проти польсько-литовського війська селяни зазнали поразки й відступили. 1491 р. – повстання під проводом Андрія Барули, що теж закінчилось невдачею.

Значення повстань: незважаючи на поразку, народні виступи продемонстрували зростання боротьби українців проти соціального та релігійного гноблення.

Отже, в XIV–XVI ст. в соціально-економічному житті на українських землях у складі Литви та Польщі відбулися кардинальні зміни не тільки в техніці і технології господарювання, але й у сфері земельної власності та організації праці, в становій організації суспільства. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових міст, поглиблення спеціалізації ремісництва, утворення цехів. Розвитку ремесла і торгівлі сприяло отримання Магдебурзького права окремими українськими містами.