М'язова діяльність і робоча поза працівника

 

У процесі праці людина виконує різноманітні рухи, пов'язані як з переміщенням предметів і знарядь праці з певною швидкістю та пе­реборенням певної їх протидії, так і з урівноважуванням якоїсь протидії за умови нерухомого положення частин тіла (утримання ван­ажу, тиск на нерухому поверхню, здавлювання). Режими м'язової діяльності при цьому різні. Розрізняють три такі режими:

• ізотонічний, коли напруження м'яза залишається постійним, а довжина його змінюється (зменшується);

• ізометричний, коли довжина м'яза залишається постійною, а напруження зростає;

• ауксотонічний (змішаний), коли м'яз змінює напруження і ско­рочується (найпоширеніший).

Робота, при якій напруження м'язів розвивається без зміни їх довжини і без активного переміщення у просторі рухових ланок, називається статичною. Статичні напруження людини у процесі праці пов'язані з підтриманням в нерухомому стані предметів і зна­рядь праці, а також підтриманням робочої пози.

Залежно від характеру діяльності мускулатури статична робота поділяється на два види:

• статична робота, яка здійснюється шляхом активної протидії силам, що виводять тіло або його частини з рівноваги. Збере­ження рівноваги досягається внаслідок тетанічного напружен­ня м'язів під дією потужних нервових імпульсів і пов'язане з великими витратами енергії;

• статична робота, при якій тіло, змінюючи позу, знаходить нове положення рівноваги і пристосовується до діючих на нього сил. Така робота забезпечується особливим станом мускулату­ри — тонусом. При тонусі м'язова робота виконується під ді­єю слабих нервових імпульсів, характеризується меншими за­тратами енергії і може тривати довгий час.

Робота, при якій напруження м'язів супроводжується зміною їх довжини і переміщенням в просторі тіла або якоїсь ланки ру­хового апарату, називається динамічною. На відміну від статичної роботи, яка вимірюється часом підтримання м'язового напруження (кгс/с), динамічна робота вимірюється показниками механічної робо­ти — кілограмометрами (кг • м), тобто має зовнішній ефект.

Водночас більш втомливою є статична робота, оскільки постійне напруження однієї і тієї ж м'язової групи супроводжується змен­шенням у ній кровообігу, що не забезпечує своєчасного окислення продуктів розпаду. Під час динамічної роботи м'язові напруження перегруповуються, що сприяє відновленню працездатності м'язів у процесі праці.

Доведено, що напруження при статичній роботі в 5 разів пере­вищує напруження, викликане динамічною роботою. На віднов­лення енергії в разі статичної роботи необхідно в 3—4 рази більше часу, ніж у разі динамічної. Тому статичне навантаження, яке ви­никає при маніпулюванні органами керування, не повинно пере­вищувати 15% максимального зусилля руки (ноги) за даної робо­чої пози.

При зусиллях понад 25% від максимального втома настає через 5 хв, а при зусиллях, що перевищують 50% максимального, м'яз ви­тримує статичне напруження не довше як 1 хв.

Динамічна робота — найпоширеніший вид діяльності рухового апарату людини у процесі праці. За сучасних умов науково-техніч­ної революції динамічна робота характеризується швидкими, точ­ними, координованими рухами. Динамічна робота завжди поєдну­ється зі статичною роботою, і при цьому утворюються складні рухові ансамблі. Наприклад, механізована праця верстатника харак­теризується координованими динамічними рухами рук і великим статичним напруженням ніг, точністю вимірювань і напруженням зорового аналізатора.

Залежно від об'єму м'язової маси, яка використовується у проце­сі праці, розрізняють три види робіт:

• локальна, в якій бере участь менш ніж третина м'язів;

• регіональна, коли задіяні від однієї до двох третин м'язів;

• загальна, коли активні більш як дві третини м'язів.

В зв'язку з механізацією та автоматизацією виробництва перева­жаючими стають локальні та регіональні м'язові навантаження на працівника. Проте в народному господарстві все ще застосовується важка фізична праця із загальними м'язовими навантаженнями.

Науково-технічний прогрес зумовлює такі особливості рухової діяльності працівників, як обмеження загальної рухливості, збіль­шення статичних напружень, одноманітність робочих операцій і ру­хів, що породжує монотонність праці. Обмежена рухова активність (гіподинамія) негативно впливає на діяльність усіх органів і систем людського організму, призводить до швидкої втоми і слабості, тоб­то комплексу зрушень, названих гіпокінетичною хворобою.

Зменшення негативних наслідків впливу цих факторів на орга­нізм працівника досягається завдяки раціоналізації робочої пози і робочого місця, трудового процесу і трудових рухів.

Робоча поза — це основне положення тіла працівника в просто­рі. Зручна робоча поза має забезпечувати стійкість положення кор­пуса, ніг, рук, голови працівника під час роботи, достатній обзір ро­бочого місця, свободу дій і швидку зміну робочих рухів, зручність для розвитку необхідних м'язових зусиль, мінімальні затрати енергії та максимальну результативність праці. Раціональна робоча поза має важливе значення для збереження здоров'я працівника, оскільки тривале перебування його в незручній і напруженій позі може при­звести до таких захворювань, як сколіоз (викривлення хребта), ва­рикозне розширення вен, плоскостопість тощо. Установлено, що робота в зігнутому положенні збільшує затрати енергії на 20%, а при значному нахиленні — на 45% порівняно з прямим положенням корпуса. Зігнута поза, так звана поза «навпочіпки» відноситься до незручних поз. Зручною вважається робоча поза, яка відповідає ха­рактеру виконуваної роботи і вимогам гігієни та фізіології праці.

Зручність робочої пози залежить від положення центра ваги тіла, площі опори і тонічних напружень м'язів. Регулюється поза нерво­вими імпульсами домінуючого рефлексу і постійно змінюється у процесі праці.

Найпоширенішими у процесі праці є пози стоячи і сидячи.

Робоча поза стоячи більш втомлива, ніж сидячи. На одну й ту саму роботу вона вимагає на 10% більше затрат енергії працівника. Це зумовлено тим, що площа опори у позі стоячи менша, ніж в позі сидячи, а центр ваги міститься вище, що вимагає для її підтримання певного напруження м'язів навколо суглобів, тоді як у позі сидячи стійкість тіла висока. Проте тривале перебування працівника в не­змінній, навіть і раціональній, позі втомливе, оскільки статично на­пружені одні й ті самі м'язові групи. Так, під час роботи стоячи ве­лике статичне навантаження припадає на м'язи ніг, спини, таза, яке значно зростає під час підняття та перенесення вантажу. Постійне перебування в позі стоячи призводить до підвищення артеріального і венозного тиску крові, розширення вен на ногах, пошкодження ступнів, викривлення хребта. Під час роботи сидячи нижня частина корпуса розслаблена, а основне статичне навантаження припадає на м'язи шиї, спини, таза, стегон. Неправильна поза сидячи може ви­кликати застій крові в ногах, а за великого обсягу роботи для паль­ців рук — запалення суглобів.

Водночас кожна з робочих поз має свої переваги. Так, робоча поза стоячи забезпечує працівникові максимальний обзір робочої зони, переміщення, доступність до віддалених органів керування, можли­вість розвивати великі м'язові зусилля. У позі сидячи забезпечуєть­ся найбільша точність і швидкість рухів.

При розв'язанні практичних завдань щодо раціоналізації робочої пози необхідно враховувати такі фізіологічні вимоги:

• зменшувати величину статичних напружень м'язів;

• розподіляти статичні напруження так, щоб основна їх частина припадала на потужнішу мускулатуру;

• більше використовувати робочі пози сидячи та перемінну.

Однак вибір робочої пози залежить від багатьох факторів, враху­вання яких і визначає її раціональність в конкретних виробничих умовах. Основні з них — маса оброблюваної деталі, величина зу­силь, розміри робочої зони, співвідношення між висотою робочої поверхні і ростом працівника, точність рухів, особливості трудового процесу, які зумовлюють рухливість під час роботи.

Так, роботи, які вимагають значних м'язових зусиль і рухів з ве­ликою амплітудою, швидше виконуються стоячи. За малого діапа­зону рухів, невеликих зусиль і точних дій більш доцільна поза сидя­чи (табл. 1).

Таблиця 1

КРИТЕРІЇ ДЛЯ ВИБОРУ РОБОЧОЇ ПОЗИ

Робоча поза	Величина зусилля, кгс	Рухливість працівника	Розмір (радіус) робочої зони
Сидячи	До 5	Обмежена	380 – 500
Зміна	5...10	Середня	380 – 500
Стоячи	10...20	Велика	750 і більше

 

У разі обслуговування обладнання стоячи працівникові найбільш зручно виконувати роботу при злегка нахиленому корпусі вперед. Зручність робочої пози сидячи визначається оптимальними висотою і глибиною робочої поверхні, наявністю простору для ніг, опорою для рук, можливістю регулювання спинки сидіння по висоті. Раціо­нально спроектоване робоче крісло створює опору для корпуса пра­цівника, забезпечує достатню рухливість у роботі і рівномірний розподіл маси тіла.

Фізіологічна оцінка робочої пози враховує також і положення рук у процесі праці. Наукою встановлено, що найсприятливіші умови для роботи м'язів, кровообігу створюються тоді, коли кут відведення і кут згинання в плечовому з'єднанні становить 5—15°, а кут згинання у ліктьовому з'єднанні 70—90°. Це означає, що виключається робота з широко розставленими ліктями і витягнутими далеко вперед руками як незручна, недоцільна, втомлива, з великими затратами енергії.

Зміна робочих поз передбачає необхідність дотримання таких вимог:

• зберігати однакове положення працівника відносно робочої поверхні;

• забезпечувати однаковий кут зору і розміщення рук;

• створювати необхідні умови для переходу від однієї пози до іншої.

Для зменшення статичних навантажень необхідно:

• обмежити до мінімуму виконання роботи в незручній позі кор­пуса і кінцівок;

• виключити тривале виконання роботи в положенні, коли руки розведені в сторони, підняті вгору, витягнуті вперед;

• обмежити час утримання інструменту, матеріалу, перенесення вантажу;

• обмежити час нерухомого положення у процесі виконання ро­боти або при повільних робочих рухах.

Раціоналізація робочої пози здійснюється стосовно конкретного робочого місця і змісту праці. Робоче місце — це оснащена необ­хідними технологічними засобами зона, в якій відбувається трудова діяльність одного працівника або групи працівників, які виконують одну роботу або операцію.

Організація робочого місця передбачає його планування, устатку­вання і створення сприятливих умов праці. При цьому враховуються антропометричні (зріст людини, довжина її рухових ланок), біоме­ханічні (траєкторія рухів, зона досягнення), психофізіологічні (зона обзору, характер сигналів, що надходять, і розташування приладів, моторні дії і розміщення органів керування) і санітарно-гігієнічні (створення сприятливих умов виробничого середовища та організа­ція відпочинку) вимог. (Біомеханіка — наука, яка вивчає рухи лю­дини з урахуванням законів механіки рухового апарату).

Раціональне планування робочого місця має забезпечити най­краще розміщення знарядь і предметів праці та оргтехніки. Площа робочого місця має бути такою, щоб працівник не робив зайвих ру­хів і не відчував незручності під час виконання роботи. Важливо пе­редбачити також можливість змінити робочу позу, тобто положення корпуса, рук, ніг. Проте слід виключати або мінімізувати всі фізіологічно неприродні та незручні положення корпуса, такі як:

• нерухоме положення стоячи;

• постійне або часто повторюване положення з кутом нахилу спини, який перевищує 15°;

• зігнуте положення з поворотом корпуса тіла або положення напівсидячи;

• часто повторюване положення з опорою на одну ногу;

• витягування вперед або розведення рук протягом тривалого часу.

Фізіологічна раціоналізація і планування робочих місць, правиль­но визначені розміри робочої зони сприяють зменшенню м'язових напружень працівника і створюють умови для нормальної робочої пози, що зрештою зменшує втому і підвищує продуктивність праці.