Поняття, структура і види кримінально-процесуальних норм

Як і всі правові норми, кримінально-процесуальні норми мають визначену структуру, власне поняття та види. Загальні положення щодо норм права, які розглядаються у межах навчальної дисципліни «Теорія держави і права», характерні і для норм кримінально-процесуального права. Однак, оскільки вони регламентують специфічні суспільні відносини, то слід зважати й на їх особливості.

Кримінально-процесуальні норми - це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, виконання яких забезпечується, в основному, добровільними діями учасників процесу, а у необхідних випадках — засобами державного примусу і загрозою юридичної відповідальності.

Кримінально-процесуальні норми - початкова, визначальна ланка в механізмі кримінально-процесуального регулювання. У них безпосередньо виявляється воля держави щодо необхідного порядку порушення, розслідування і вирішення кримінальних справ, визначаються процесуальний статус суб'єктів кримінального провадження, порядок провадження слідчих дій, застосування заходів процесуального примусу тощо. Водночас, якщо для багатьох суб'єктів кримінального провадження засвоєння кримінально-процесуальних норм є правом, то для компетентних органів держави і відповідних посадовців, діяльність яких здійснюється у формі застосування таких норм, це - державний обов'язок.

Ознаки кримінально-процесуальної норми:

1) це загальновизнане правило поведінки, що формулюється державою та має загальнообов'язковий характер (положення норм права повинні сприйматися як безумовна вказівка до дій, що виходить з державних структур, і не підлягають обговоренню або оцінці з приводу їх доцільності чи раціональ­ності);

2) це формально визначене правило поведінки (в нормі закріплюються права й обов'язки суб'єктів кримінального про­вадження, а також санкції за порушення встановлених норм; приписи норм повинні виконуватися в тому обсязі, в якому вони формально закріплені);

3) це правило поведінки загального характеру (правило поведінки адресовано не конкретній особі, а поширюється на всіх, хто стає суб'єктом відносин, що регламентується нормою права);

4) це правило поведінки, що набуває характеру нормативності у чітко встановленому порядку (норма стає такою тоді, коли вона видається вповноваженим на те органом у межах його компетенції і в межах встановленої процедури, тобто з додержанням порядку розроблення, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміни та відміни дії і змісту норм);

5) це правило, дотримання якого забезпечується державою (держава створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному дотриманню правил поведінки, а також створю­ються засоби заохочення, переконання, примусу і санкцій за невиконання вимог).

Як і всі правові норми, кримінально-процесуальні норми мають визначену структуру, вони складаються з гіпотези, диспозиції і санкції.

Гіпотеза правової норми вказує на те, коли і при яких умовах (обставинах) необхідно керуватися даною правовою нормою (визначає умову при наявності якої дана норма повинна застосовуватись).

Диспозиція визначає, хто є учасником конкретних відносин, які регулюються даною правовою нормою, і яка поведінка передбачається або дозволяється даною правовою нормою (містить сам припис правило поведінки).

Санкція вказує на те, які негативні наслідки тягне за собою невиконання передумов (умов) даної правової норми (передбачає несприятливі для суб’єкта наслідки, які наступають при невиконанні норм).

Наприклад, в ч. 2 ст. 327 КПК України міститься кримінально-процесуальна норма такого змісту: "Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише при умові, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена“.

Цю норму можна викласти таким чином: якщо суд при винесенні вироку обговорює питання щодо винності або невинності підсудного (гіпотеза), то в обвинувальний вирок суд не може вкладати припущення і може постановити такий вирок лише тоді, коли даними судового процесу доказана вина підсудного (диспозиція). Санкція вказана в ст.ст. 367 та 369 КПК України (невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові), фактичними обставинами справи, які є підставою для відміни вироку в апеляційному порядку.

До їх числа належать: визнання недійсними результатів процесуальних дій, здійснених з порушенням процесуальних правил; застосування заходів процесуального примусу до осіб, що порушують процесуальні обов'язки (запобіжні заходи, приводи, видалення із залу судового засідання тощо); повернення кримінальної справи на відповідну стадію процесу для усунення порушень закону; винесення окремих ухвал щодо таких порушень та ін.

Наприклад, якщо той чи інший доказ отриманий з порушеннями процесуальних норм, які визначають порядок отримання доказів і користування ними, відповідні фактичні дані (показання, предмети тощо) позбуваються доказової сили. Серед інших санкції кримінально-процесуальних норм варто згадати заходи, які застосовуються прокуратурою для усунення порушень законів у кримінальному судочинстві, повернення судом справи на додаткове розслідування, винесення судом окремої ухвали.

Особливістю норм кримінально-процесуального права є те, що їх санкції нерідко містяться в інших статтях або ж формуються стосовно до кількох або до багатьох однорідних норм.

Таким чином, особливості структури норм кримінально-процесуального права полягають у наступному:

1) у них не завжди чітко в межах однієї статті закону сформульовано гіпотезу, диспозицію і санкцію; часто ці елементи норм розосереджено в межах кількох статей;

2) оскільки вони є формою реалізації норм кримінального права, то останні завжди ніби "присутні" в гіпотезі процесуальної норми;

3) гіпотеза кримінально-процесуальної норми, як правило, містить підстави до провадження процесуальної дії або прийняття процесуального рішення;

4) диспозиції - власне правилі поведінки - найчастіше відображаються процедурні (здійснювані в певній послідовності) елементи діяльності, тому диспозиції не можуть бути відсильними до норм матеріальних галузей права;

5) санкції не завжди чітко формулюються в нормі кримінально-процесуального права; найчастіше вони містяться в нормах інших галузей права. Санкції, закріплені в нормі кримінально-процесуального права, є кримінально-процесуальними. Санкції, що передбачають відповідальність за порушення приписів норм процесуального права, але містяться в нормах інших галузей права, називають санкціями норм кримінально-процесуального права;

6) санкції норм кримінально-процесуального права встановлюють відповідальність за порушення не тільки приписів, сформульованих у їх диспозиції, а й тих, що викладено у гіпотезі.

Норми кримінально-процесуального права поділяються на окремі види:

- норми, що уповноважують, наділяють суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності певними процесуальними правами, надають їм повноваження на деякі юридичні дії, тобто носять дозвільний характер (наприклад, ч. 1 ст. 88 КПК надає учасникам судового розгляду право ознайомитися з протоколом судового засідання і подати письмові зауваження; ч.2 ст. 43 КПК визначає, що “Обвинувачений має право … подавати докази, заявляти клопотання ”; ч. 1 ст. 88 КПК України надає учасникам судового розгляду право ознайомитися з протоколом судового засідання і подати письмові зауваження) Варто звернути увагу, що скористатися наданим правом чи ні, вирішують самі учасники судового розгляду. Тому норми, що уповноважують, на відміну від зобов'язуючих, імперативних, мають диспозитивний характер.

• норми, що зобов'язують - які передбачають у визначених умовах конкретний вид поведінки і диктують діяти відповідним чином (наприклад, ст. 14 КПК зобов'язує прокурора негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком; ст. 4. передбачає обов'язок порушити кримінальну справу і розкрити злочин:“Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання”; ст. 23 КПК України передбачає, що при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані виявити причини й умови, які сприяли вчиненню злочину.).

• норми, що забороняють - зобов'язують учасників кримінального процесу утримуватися від вчинення певних дій (наприклад, ч. З ст. 22 КПК забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів). Забороняючі норми пропонують ще розглядати як різновид зобов'язуючих норм.

За порушення приписів, які містяться в зобов’язуючих і забороняючих нормах, до суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності можуть бути застосовані санкції:

- процесуальні (привід через ОВС свідка, який не з’явився без поважних причин за викликом слідчого; повернення кримінальної справи на додаткове розслідування; скасування рішення чи постанови слідчого; видалення підсудного з залу судового засідання);

- дисциплінарні (догана, звільнення з роботи);

- адміністративні (ст. 71 КПК України: за злісне ухилення від явки до суду, до органів досудового слідства або дізнання свідок несе відповідальність за ч. 1 ст. 185-3 або ст. 185-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення; ч. 3 ст. 77 КПК України щодо експерта);

- кримінально-правові (ст. 71 КПК України: за відмову давати показання про відомі обставини в справі – за ст. 385 КК України; ч. 3 ст. 77 КПК України: за дачу завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків – відповідно за ст.ст. 384, 385 КК України; ст. 383 КК України “Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину”)

Норми кримінально-процесуального права можуть бути закріплені в одній або кількох статтях закону, а іноді кілька норм міститься в одній статті. Наприклад, у ст. 5 КПК України закріплено одну норму: «Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом». У ст. 22 КПК України містяться три норми: в ч. 1 - обов’язок суду, прокурора, слідчого й особи, яка провадить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи; в ч. 2 – заборона перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого; в ч. З – заборона домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом незаконних заходів.

Для успішного виконання завдань кримінального судочинства, підвищення його ефективності, зміцнення законності, посилення охорони прав і свобод громадян вирішальне значення має точна реалізація як усієї системи кримінально-процесуальних норм, так і кожної з них окремо.

4. ЧИННІСТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНУ У ПРОСТОРІ, ЧАСІ ТА ЩОДО ОСІБ.

Кримінально-процесуальний закон, як і будь-який закон, має свої правила дії в часі, просторі та щодо осіб. Вони викладені в ст. 3 КПК України.

Кримінально-процесуальний кодекс у ч. 1 ст. 3 КПК України закріплює територіальну засаду визначення дії кримінально-процесуального закону у просторі,відповідно до якого порушення, досудове розслідування й розгляд судом кримінальних справ на території України здійснюються за нормами КПК незалежно від місця вчинення злочину. Згідно зі ст. 1Закону України «Про державний кордон України», територією України є суша, води, надра, повітряний простір, що обмежені лінією та вертикальною поверхнею, яка проходить по цій лінії, і є державним кордоном України.

Провадження в кримінальних справах про злочини, вчинені на повітряному, морському чи річковому судні, яке перебуває поза межами України під прапором або з розпізнавальними знаками України, здійснюється за кримінально-процесуальним законодавством України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

При виконанні на території України доручень судів і слідчих органів іноземних держав, з якими укладено договори про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах, застосовується процесуальне законодавство України. Однак слід зазначити, що на прохання установи, від якої надійшло доручення, може застосовуватися процесуальне законодавство відповідної іноземної держави, якщо воно не суперечить законодавству України (ч. 1 ст. 8 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, ратифікованої Верховною Радою України 10 листопада 1994 року). При цьому, залежно від стадії кримінального судочинства, питання про можливість застосування процесуального законодавства іншої держави вирішують Генеральний прокурор України або Верховний Суд України.

Не вважається територією України територія, на якій розташовані дипломатичні представництва інших держав в Україні, військові судна, що приписані до портів на території інших держав і плавають під їх прапорами, що перебувають у територіальних водах чи портах України, а також військові повітряні судна інших держав, приписані до аеропортів на їх території під їх розпізнавальним знаком, що перебувають у повітряному просторі чи на аеродромі України. На цих територіях правила провадження у кримінальних справах, встановлені КПК України, не діють, але можуть застосовуватись за згодою уповноважених представників відповідних держав.

Чинність кримінально-процесуального закону в часі полягає в тому, що слідчі органи, прокурор, суддя і суд застосовують процесуальні норми, що діють на момент провадження в справі. Це означає, що коли під час розслідування чи розгляду справи в суді кримінально-процесуальний закон змінюється, доповнюється чи замінюється новим, то після набрання останнім чинності застосовуються нові процесуальні норми, незалежно від Того, коли було вчинено злочин і коли порушено справу. Однак, якщо новий закон скасовує або обмежує те чи інше процесуальне право суб'єкта кримінального провадження в справах, які вже перебувають у провадженні слідчих органів чи суду, це право зберігається за ним до закінчення провадження в даній справі. Отже, кримінально-процесуальний закон певною мірою має зворотну силу.

Частина 5 статті 94 Конституції України визначає, що будь-який закон України набирає чинності через десять днів від дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Таким чином, вихідною точкою для визначення дати набрання чинності кримінально-процесуальним законом, під яким слід розуміти Кримінально-процесуальний кодекс і всі ті зміни і доповнення, що були або можуть бути внесені до нього у майбутньому, є день його офіційного оприлюднення і опублікування.

Норми кримінально-процесуального закону діють до їхнього скасування чи заміни новими нормами, а якщо норму було прийнято на певний строк - до закінчення такого строку.

Дія кримінально-процесуального закону щодо осіб означає, що при провадженні у кримінальній справі на території України норми КПК застосовуються у справах про злочини:

1) громадян України;

2) осіб без громадянства;

3) іноземців, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності.

Іноземці й особи без громадянства, які перебувають на території України, користуються тими ж правами і свободами, а також несуть ті самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не визначено в окремих законах. Відповідно до ст. 19 Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» законодавством України іноземцям гарантується недоторканність особи, житла, невтручання в особисте життя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їхньої гідності нарівні з громадянами України. У силу ст. 29 зазначеного Закону іноземці, які вчинили злочини, несуть відповідальність на загальних підставах.

Водночас норми КПК не застосовуються стосовно осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності. Дипломатичні представники іноземних держав та деякі інші особи наділені дипломатичною недоторканністю (дипломатичним імунітетом) низкою міжнародно-правових актів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і чинним законодавством України (наприклад, Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., Конвенцією про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 лютого 1946 р., відповідними міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р., Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. та ін.). Це означає, що у разі вчинення цими особами злочину на території України вони не підсудні у кримінальних справах судам України і питання щодо їх відповідальності вирішується дипломатичним шляхом. Дипломатична недоторканність може бути:

• повна - обумовлює непідсудність по кримінальних справах судам України щодо будь-яких дій, незалежно від того, вчинені вони особою при виконанні її офіційних функцій чи в інших випадках, наприклад у побутових відносинах;

• обмежена - при ній непідсудність поширюється виключно на дії, вчинені певною службовою особою під час виконання своїх офіційних функцій.

Слід мати на увазі, що па осіб, які володіють повною чи обмеженою дипломатичною недоторканністю, може бути поширена кримінальна юрисдикція України, якщо відповідна держава надасть згоду на це і позбавить таку особу дипломатичного імунітету.

До осіб, на яких розповсюджується повна або обмежена дипломатична недоторканність, належать:

- Генеральний Секретар ООН, його помічники та інші посадові особи ООН, а також члени їхніх сімей;

- представники іноземних держав, члени парламентських делегацій, а також па підставі взаємності співробітники делегацій іноземних держав, які приїздять в Україну чи проїжджають через її територію транзитом для участі в міжнародних переговорах, міжнародних конференціях та нарадах або з іншими офіційними дорученнями, члени сімей цих осіб, які їх супроводжують, якщо вони не є громадянами України;

- дипломатичні агенти - посол, посланник, повірений у справах;

- члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг: радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі та треті секретарі, заступники торгових представників, помічники аташе і члени сімей зазначених осіб, якщо вони не є громадянами України;

- дипломатичні кур'єри при виконанні своїх обов'язків;

- дипломатичні агенти, які акредитовані в іншій державі і транзитом проїжджають через територію України; члени їхніх сімей, які супроводжують зазначених осіб або слідують окремо, щоб приєднатися до них або повернутися у свою державу;

- дипломатичні агенти, які є громадянами України або постійно в ній проживають,- лише щодо офіційних дій, вчинених ними при виконанні своїх функцій;

- адміністративно-технічний персонал дипломатичних представництв і члени його сімей;

- консульські посадові особи консульської установи, яким доручено виконання консульських функцій.

При з'ясуванні обсягу дипломатичного імунітету консульських посадових осіб і консульських службовців, співробітників адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, а також членів сімей цих осіб необхідно звертатись і до конкретних угод між Україною та відповідними державами про заснування дипломатичного чи консульського представництва. Цими угодами зазначеним особам на підставі взаємності може надаватися більший обсяг імунітету, ніж це передбачається загальними міжнародно-правовими актами.