Этапы деятельности русских формалистов. 4 страница

Жіноче письмо є відображенням жіночої фізіології, мови та культури. Жінки-письменниці також відрізняються одне від одного за такими критеріями як клас, раса, національність та історія, що формують жіночий колективний досвід.

Характерним є розмеження чоловічих та жіночих зон досвіду, які породжують чужість= «дика зона».

«жіноче письмо є «двоголосим дискурсом», який завжди є втіленням суспільної, літературної і культурної спадщини як приглушеної, так і домінантної групи».

Жінки перебувають у чоловічій і жіночій традиції постійно.

Ґінокритика розглядає жіноче письмо і в контексті розмаїтости літературної культури видів продукції та розподілу, взаємозв'язку автора та авдиторії, взаємозв'язку високого та популярного мистецтва, ієрархії жанру.

Тут можна застосувати принципи психоаналізу (Комплекс Електри, інферіоризація= «відчуття відчуження від чоловіків-попередників пов'язані з її потребою мати сестринських предтеч та спадкоємців, її нагальною потребою у жіночій авдиторії разом із її страхом антагонізму читачів-чоловіків, її культурно зумовленою соромливістю щодо самодраматизування, її острахом перед патріархальною авторитетністю мистецтва, її занепокоєністю порушенням жіночої винахідливости», розщеплення я, заздрість через відсутність фалосу, дитина розрізнює себе від матері («мати, яка є жінкою, стає і залишається для дітей обох статей іншою чи об'єктом»), зв‘язок мати-дочка, пережитий досвід материнства, «лікувальне сполучення тіла і розуму»)

Жіноча мова – глибинне знання, приватна фора спілкування, мова (що має специфічну образність), яка була ще описана у фолькльорі та мітах, вона характеризується особливою таємничістю від чоловіків. Була втрачена, а жінки зараз користуються патріархальною мовою, де кожний знак є привласненням, бо цю мову збудували чоловіки. «Жіноча мова повинна своєю природою продовжувати працювати пристрасно, науково, поетично, політично, щоб зробити себе невразливою». Зараз гендерні ознаки мови проявляються як «дві окремі статево специфічні мови», їх треба розглядати у рамках стилів, стратегій і контекстів лінґвістичного вживання». Варто також зазначити, що ця мова повинна заново будуватися, так як жінкок спонукали мовні репресії, «їх змушували до мовчання, тавтології, евфемізмів», і зараз їм потрібно відновити ці знання, щоб жіноча мова панувала у чоловічому дискурсі задля деконструкції останньої.

44. Специфіка аналітичної рецепції худ.текстів за методологією феміністичної критики.

Одним из результатов движения за свободу женщин в конце 60-х годов XX стала феминистическая литературная критика. Феминистический литературный критицизм - это "интеллектуальная революция, пронизанная возбуждением от ниспровержения существующих парадигм и открытия новой области видения" (10), которую поддержали как мужчины, так и женщины. Однако вплоть до недавнего времени он не имел под собой никаких теоретических оснований. По мнению Э Шовальтер, феминистический литературный критицизм был "эмпирической сиротой в теоретическом шторме" Он возник, по словам А. Колодни, "скорее как набор взаимозаменяемых стратегий, а не как какая-то последовательная школа или ориентация на определенную цель" (12). Причина, возможно, заключается в том, что феминистический критицизм не имеет какой-то единственной методологии или концептуальной модели, он плюралистичен как в теории, так и на практике. В отличие от других современных школ критической теории, феминистический критицизм процветает, будучи скомбинированым с любым другим критическим подходом, начиная с формализма и кончая семиотикой, а также при рассмотрении любого периода литературы, начиная со средневековья и кончая эпохой средств массовой информации. Лингвистика, психоанализ, марксизм и деструктивизм, - все они предоставили феминистическому критицизму аппарат критики и аналитические инструменты. Критики-феминисты не обращались к какой-то единственной системе мышления, чтобы разрабатывать свои фундаментальные идеи. Они отталкивались от других дисциплин, таких как история, психология, антропология и т. п. Поэтому фем.критика использовала инструментарий других направлений, но анализировала тексты с точки зрения 4х моделей гинокритики: биолог., лингвист., психоаналит., культурной.

+до способів відносимо психоаналіз, контекстуальний аналіз( зрозуміти значення культурного феномена та продукції через «класифікування структури значення... та визначення їхньої соціяльної основи і важливости ), + жіночу прозу можна прочитувати як двоголосий дискурс, який містить «домівартну» та «приглушену» історію, які Ґілберт та Ґубар називають «палімпсестом»

Гінокритика вивчає: психодинаміка жіночої творчости, траєкторія індивідуальної або колективної жіночої кар'єри, еволюція і закони жіночої літературної традиції.+треба аналізувати те, що жінка пише, а не те, що повинна писати.

***Плюралистичный по своей сути феминистический критицизм, согласно Шоувальтер, может быть разделен на два течения (13). Первое - это идеологическое направление, ориентированное на феминиста-читателя, которое предлагает феминистическое прочтение текстов, посвященных изображению стереотипов женщин в литературе, ошибкам и неправильным представлениям о женщинах в критике и "женщинам как символам" в семиотических системах. В сущности, это способ интерпретации, сосредоточенный на исследовании дурного обращения с женщинами в литературе и критике. Шоувальтер называет это течение"феминистическим чтивом" или "феминистической критикой". Второе направление - это способ анализа женских характеров в литературных произведениях, с помощью которого в романе, повести, рассказе вычленяется множество смысловых уровней (исторический, биографический, социологический, психологический, моральный, теологический и т.д.), что в свою очередь используется для более полного исследования женщины и женских проблем с точки зрения гендера. (+див.попер.два питання)

45. Історизм поняття літератури.

Історизм завжди тісно торкався літератури, адже є одним з дуже важливих аспектів останньої. Історичність притаманна літературі, літературному дискурсу, і, взагалі, будь-який текст знах.у контексті істор.періоду. Ми розрізняємо два типи історизму: історизм і новий історизм (за Грінблаттом+Фуко). Старий історизм базувався на ієрархічному розрізненні тексту та його нелітературного обрамлення, а новий історизм грунтується на паралельному прочитанні літературних і нелітературних текстів, які найчаст.належать до одного істор.періоду. Новий історизм бажає вивчати усі «текстуальні сліди минулого». Гол.метод нового істор. – обрамлення літ.твору нелітературним, який нагадує «свідчення очевидців», «архівний матеріал». Такий неліт.текст є «співтекстом», разом вони «трактуються як відображення одного історичного «моменту» і відповідно інтерпретуються» = герметичність методу. Архівний матеріал=історія-як-текст=історизм, бо ми всі знаємо відому тезу про те, що «не можна відновити справжні думки або почуття, наміри, etc.» Саме тому на відміну від простого історизму новий істор.використовує техніку повільного читання не тільки для літ.,а й неліт.тексту. Як результат, внаслідок використання нового істор.відбув.ще одна деформація минулого, бо він не зверт.уваги на будь-які інші дослідження цього ж тексту; це «спосіб зробити історію привабливою для неісториків». Тобто новий історизм зіставл.літ і неліт тексти, прочитуючі перші крізь призму других; відбувається «деавтоматизація»тексту, бо він розгляд. як новий текст. Прибічники нового історизму «зосереджуються на питаннях держ.влади та процедурах її здійснення, на патріархальних структурах і їхньому утвердженні чи на процесі колонізації з генезою відповідних йому «упереджень». Також вони (як і постструкт.) вважають, що кожен аспект реальності є текстуалізованим, і використовують концепцію соц.структур Фуко як визначених домінантними «дискурсивними практиками»».

46 Поняття література та літературність

Поняттям «література» користуються у двох значеннях. У вузькому розумінні цього слова літературою називається один з основних (на сучасному історичному етапі) видів мистецтва — мистецтво слова, тобто такий вид мистецтва, в якому матеріальним носієм образності є слово, словесний вираз. Відомий галицький філолог В. Дом-бровський визначав свого часу літературу як «мистецтво, в якім ідея виражається у звукових словесних образах, що, створені творчою фантазією поета під впливом почуття і настрою, пробуджують в силу сугестії (тобто навіювання) нашу уяву до репродукційної (тобто уявно відтворю-вальної) діяльності, а рівночасно впливають на всю нашу духовну істоту» В широкому розумінні літературою називають будь-які витвори людської думки, що втілені в писемному слові й мають суспільне значення. Таке розуміння, у свою чергу, генетично сходить до буквального, тобто первісного значення самого слова «література». Це слово латинського походження і означає «літера»: «слово література починає з визначення, за яким спочатку до літератури входить усе, що тільки зображено буквами»

литературы есть ряд универсальных свойств, неизменных во всех национальных культурах и на всем протяжении человеческой истории, хотя каждое из таких свойств связано с определёнными проблемами и оговорками.

К литературе относятся авторские тексты (в том числе и анонимные, то есть такие, у которых автор по тем или иным причинам неизвестен, и коллективные, то есть написанные группой лиц — иногда довольно многочисленной, если речь идёт, к примеру, об энциклопедии, но все-таки определённой). С предыдущим свойством связано и другое: к литературе относятся письменные тексты и не относятся устные. Устное творчество исторически предшествует письменному и прежде, в отличие от письменного, не поддавалось фиксации. К литературе относятся тексты, материалом которых являются исключительно слова человеческого языка, и не относятся тексты синтетические и синкретические, то есть такие, в которых словесный компонент не может быть оторван от музыкального, визуального или какого-либо иного. Песня или опера сами по себе не являются частью литературы.

Литературность можно определить как систему принципов жанровой организации словесных текстов в процессе их создания и функционирования.

Поль де Ман делает вывод об имманентной относительности и ошибочности любого литературного и критического текста и на этом основании отстаивает принципсубъективности интерпретации литературного произведения, субъективности, отнюдь не устраняемой требованием понимать язык анализируемого произведения на основе его собственных, т. е. независимых от интерпретатора понятий. Ошибочность как таковая не только принципиально заложена, по де Ману, в критическом методе, но и возводится в степень его достоинства: "Слепота критика — необходимый коррелят риторической природы литературного языка". Поль де Ман висуває літературність як противагу естетичності, оскільки літературність руйнує так званий кратилівський «світський міт» (відповідність імені його сутності) щодо естетичних об’єктів, в яких присутня єдність звука і значення. Так, зв'язок між звуком і річчю не є феноменальним. Вороже ставлення до теорії літератури (її експозиція ідеологічних містифікацій). Література – надійне джерело інформації ні про що інше, як про власну мову (П. де Ман). А мова, у свою чергу, «створює речі поза нашим контролем». Однак, часто хибно припускають, що літературність – це інше слово чи інша форма естетичної відповіді. Вживання термінів із сильною естетичною конотацією (стиль, поезія тощо) у поєднанні зі словом «літературність» сприяє непорозумінню. Література містить в собі, радше, заперечення, аніж проголошення естетичних категорій. Одним із наслідків цього є те, що оскільки ми звикли читати літературу за аналогією до пластичного мистецтва та музики, то тепер ми повинні визнати необхідність не-перцепційного, лінгвістичного моменту в малюванні та музиці, і навчитись, радше, читати картини, аніж уявляти значення. Література – фікція не тому, що певним способом відхиляється від визнання «дійсності», а тому, що не є a priori певним, що функції мови представляються принципами, які є такими або подібними до принципів феноменального світу. Саме тому література – надійне джерело інфи про щось.