Захист прав дитини як соціально-педагогічна проблема

Діти - це особлива соціально-демографічна група населення, яка, маючи вікові межі від народження до 18 років, має і свої специфічні потреби, інтереси та права, але не володіє достатньою спроможністю відстоювати і захищати їх перед суспільством.

Дитинство можна розглядати з різних позицій, а отже, існують і різні його визначення.

Дитинство - стадія життєвого циклу людини, на який продовжується становлення організму, розвиток його найбільш важливих функцій, найбільш активно здійснюється соціалізація індивіда, яка включає засвоєння певної системи знань, норм і цінностей, оволодіння соціальною роллю, що дозволяє дитині формуватись та функціонувати як повноцінному члену суспільства, цілісній особистості.

Вивчення дитинства в різних суспільствах є багатоаспектним і міждисциплінарним явищем. Сьогодні досить гостро стоїть питання про положення дітей. Під цим поняттям ми розуміємо сукупність умов, які склалися у суспільстві для виживання і розвитку дітей. До цих умов можна віднести: міру матеріальною забезпечення життя дітей, стан охорони здоров'я дітей, розвиток мережі оздоровчих установ, систему суспільної освіти і виховання, виховні можливості сім'ї, розвиненість державної турботи про дітей і законодавчі норми, які відстоюють життєво важливі права та інтереси дітей.

Віковими завданнями дошкільного дитинства є: природно- культурні (формування рухових навичок, здатності до прямоходіння, сенсорний розвиток); соціально-культурні (оволодіння мовою, предметно-маніпулятивною діяльністю, розвиток образної та елементарної логічної форм мислення, довільності поведінки, оволодіння первинними способами співробітництва й кооперації); соціально-психологічні (становлення «образу Я» та самооцінки, статева ідентифікація, становлення несвідомого почуття «базової довіри» до зовнішнього світу, почуття автономії, ініціативи).

Інститутами та агентами соціалізації дошкільників є: родина, дитячі ясла і садки, ЗМК (телебачення, радіо, книги), батьки чи дорослі, які їх заміняють, інші старші члени родини, найближчі сусіди, вихователі, однолітки (з трьох років).

Головним чинником розвитку в дитинстві є безпосередньо- емоційне спілкування дитини з дорослими.

Спілкування з дорослими виступає провідним чинником розвитку дошкільника. Серед основних форм спілкування переважають позаситуативно-пізнавальна й позаситуативно-особистісна форми спілкування.

Дитяча субкультура представлена у спілкуванні з ровесниками: ігри, мовотворчість.

Небезпеки: хвороби і фізичні травми, безграмотність та (або) аморальність батьків, убогість, занедбаність, антигуманність вихователів дитячих установ.

На кожному віковому етапі перед людиною постає ряд завдань (проблем), від сприятливого чи несприятливого вирішення яких залежить її особистісний розвиток, особиста «доля». Віковий підхід у соціальній роботі має будуватися так, щоб забезпечити умови сприятливого вирішення цих завдань на кожному етапі життєдіяльності людини відповідно ДО норм цивілізованого суспільства.

Крім того, у руслі індивідуальної соціальної роботи з клієнтом на базі вікового підходу йому необхідно надавати конкретну допомогу з вирішення завдань (проблем), які перед ним стоять.

Основні напрями діяльності соціальних працівників: просвітництво й консультування батьків, організація сімейних дитячих ясел-садків, ігрових груп і групових занять; патронаж неблагополучних родин.

Умовно можна виділити три групи завдань кожного віку:

ü природно-культурні (досягнення на кожному віковому етапі визначеного рівня біологічного дозрівання, фізичного і статевого розвитку, що мають певні нормативні розходження в тих чи інших регіонально-культурологічних умовах);

ü соціально-культурні (пізнавальні, моральні, ціннісно- смислові), які є специфічними для кожного віку в конкретному соціумі, з одного боку, пред'являються особистості у вербалізованій формі інститутами й агентами соціалізації, а з іншого, що існують у вигляді визначених норм і цінностей у суспільній практиці, не збігаючись один з одним і нерідко взаємно суперечачи;

ü соціально-психологічні (становлення самосвідомості особистості, її самовизначення в актуальному житті й на перспективу, самоактуалізація й самоствердження), які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи їх вирішення.

Якщо якесь завдання залишається невиконаним, то це або затримує розвиток особистості, робить його недосконалим, або спотворює особистість. Можливий і варіант, коли те чи інше завдання, не розв'язане в певному віці, спочатку зовні не виявляється в розвитку особистості, але через певний період воно «спливає», що призводить до нібито немотивованих вчинків, рішень, змін в особистості.

Специфіка й основне спрямування соціальної політики в галузі дитинства в сучасних умовах - усунення негативних наслідків процесів, які відбуваються в суспільстві, та створення умов для переорієнтації діючих і появи нових соціальних інститутів, які мають задовольняти потреби, реалізувати інтереси дитини.

Зміст цього напрямку соціальної політики визначає дві основні групи цілей:

Ø перша - створення соціальних, економічних і правових умов для задоволення найбільш важливих потреб та інтересів у конкрегній ситуації. Мається на увазі подолання стримуючих факторів щодо організації дитячого харчування, системи освіти й охорони здоров'я, а також - інститутів та установ, які забезпечують фізичний, духовний та культурний розвиток дітей;

Ø друга - компенсація відмежованості деякої категорії дітей, гарантія їх виживання.

В складних умовах розвитку України важливо не лише своєчасно констатувати чи передбачити можливі негативні наслідки для дітей в результаті різних соціальних змін, але й протистояти цим наслідкам через систему соціального захисту.

Соціальний захист слід розуміти як систему заходів, спрямованих на відновлення зовнішніх соціально-економічних, політичних, медико-екологічних, правових, психолого-педагогічних умов, які забезпечують на сучасному рівні виживання і розвиток дітей, на подолання ситуації, коли дії окремих осіб чи інститутів наносять безпосередню шкоду здоров'ю, психічному, моральному, інтелектуальному розвитку дитини.

Згідно з вітчизняною практикою інтереси дітей як особливої соціально-демографічної групи до цього часу враховуються в основному лише в межах державної сімейної політики. Проте, як відомо, не всі запити та інтереси дитини можуть бути задоволені через сім'ю. Потреба у спілкуванні, одержанні нової інформації, активній, творчій, продуктивній діяльності, вдосконаленні своїх здібностей, умінь тощо - все це може реалізуватись завдяки включенню дитини в широкі суспільні структури, школу, сферу довкілля і мистецтва, культури, молодіжної субкультури. Адже соціальна політика в галузі дитинства повинна охоплювати всі сфери життєдіяльності дитини.

Основними завданнями соціальної політики можуть бути:

Ø контроль за роботою дитячих установ різного типу;

Ø соціально-медична допомога дітям;

Ø інформаційно-правова допомога неповнолітнім з питань освіти, набуття професії, працевлаштування, реанізації культурних і дозвіллєвих потреб та ін.

В останні роки у міжнародному загалі посилюється інтерес до питання захисту дітей, і спрямований він на такий захист, який би відповідав основним принципам і нормам міжнародного права. Першою спробою вирішення цих проблем стала ирийнята в 1989 р. Конвенція ООН про права дитини, яка визнала дитину суб'єктом права, а її інтереси пріоритетними перед потребами суспільства.

Конвенцію прав дитини конкретизує, поглиблює положення Декларації прав дитини, покладаючи на уряди, які її прийняли, перш за все правову відповідальність за їх дії стосовно дітей.

Не менш важливими у плані захисту прав дітей є створення міжнародних організацій: Дитячий фонд ООН (1946 р.), ЮНІСЕФ - міжнародна міжурядова організація, основною функцією якої стало надання матеріальної допомоги у роботи з дітьми в різних країнах та підтримка заходів щодо виховання дітей; Міжамериканський Інститут дитини в США (1919 р.); Всесвітня рада:< питань обдарованих і талановитих дітей в Англії (1975 р.); Міжнародна федерація дитячої співдружності в Норвегії (1948 р.); Міжнародний комітет дітей і юнаків у Женеві (1957 р.); Європейське Бюро з питань дітей і молоді (1949 р.) та ш.

Функціонування і діяльність міжнародних неурядових організацій сприяють розвитку інституцій ного співробітництва щодо захисту дітей. Хоча лише ЮНІСЕФ є єдиною міжнародною організацією універсального типу, яка вирішує проблеми захисту прав дитини.

Положення Конвенції можна звести до чотирьох основних вимог, які мають забезпечити права дітей: виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житгі суспільства (Конституція). Гіри цьому в Конвенції закладено два цілепокладаючі принципи:

Ø дитина є самостійним суб'єктом права, тому охоплюючи весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини, Конвенція одночасно визнає, що реалізація одного права не віддільна від реалізації інших;

Ø пріоритетність інтересів дітей перед потребами сім'ї, суспільства, релігії. Свобода, необхідна дитині для розвитку своїх інтелектуальних, моральних і духовних здібностей, потребує не лише здоров'я і безпечного середовища, які відповідають рівню за нормами охорони здоров'я, забезпеченню нормами харчування, одягу і житла, але й надання всього цього в першу чергу.

Водночас в цьому документі зафіксовані особистісні, соціальні, культурні і політичні права дитини. До особистісних відносяться права на життя, виживання і розвиток; на невідкладну реєстрацію після народження; на ім'я від народження; на отримання національності; право визнавати батьків і виховуватися ними; зберігати свою індивідуальність, включаючи громадянство, національність, ім'я і сімейні відносини; на свободу думки, совісті і релігії; на свободу від знущання, жорстокості і нелюдського ставлення чи покарання; право не бути засудженим на смерть чи обмеженні свободи жити, на збереження вікової межі, коли дитина не може нести правову відповідальність.

При цьому особлива увага звертасться на відповідальність батьків і педагогів за долю дитини.

Певним орієнтиром у виборі засобів виховних впливів на дітей у процесі реалізації норм Конвенції є бажання розвивати і зміцнювати у них почуття честі, власної гідності, без яких навіть досить міцні знання положень Конвенції ие забезпечать захищеності особистості, її вільної самореалізації.

Гуманізація процесу соціально-педагогічного впливу на дітей різного віку передбачає, перш за все, суб'єктний розвиток і саморозвиток особистості. Формування внутрішньої установки на самоосвіту і самовиховання має розвиваючий характер. У процесі діяльності дітей слід орієнтуватися на положення про те, що будь-яка діяльність, будучи системоугворюючою, повинна бути колективною, творчою, особистісно значущою.

З цією метою соціальний педагог має розробити механізм інтеграції позитивних за своїм змістом фронтальних, групових та індивідуальних впливів, які сприймає кожна дитини. Крім того, педагогічно доцільною є організація середовища навчально- виховного закладу як внутрішнього (предметно-естетичного, просторового, духовного), так і зв'язку з зовнішнім (соціальним, природним та вплив на нього). Адже для спеціаліста має бути важливим не лише те, що і як робить дитина, а й у яких умовах розгортається її діяльність. Це дозволяє перетворити дитячий заклад у своєрідну общину, засновану на пануванні гуманістичних цінностей.

Соціальний педагог виконує наступні функціональні обов'язки:

- сприяє саморозвитку особистості, спрямовуючи зусилля на створення сприятливих умов для повноцінного розвитку особистості дитини;

- організовує діяльність диференційовано, залежно від потреб, інтересів і можливостей кожного індивіда;

- формує здорові відносини в соціумі, сприяючи з цією метою становленню і розвитку у дорослих і дітей загальної системи інтересів і цінностей;

- будує відносини з дітьми, педагогічним колективом і батьками на основі діалогу, вникаючи у всю тонкість взаємостосунків; впливає на відносини між людьми, ситуацію в мікросоціумі, залишаючись у позиції неформального лідера, помічника;

- організовує виховну роботу, спрямовану на формування загальної культури особистості;

- вивчає психолого-педагогічні особливості особистості дитини і її мікросередовища, виявляючи інтереси і потреби, відхилення в розвитку і поведінці, надає своєчасну допомогу;

- є посередником між дитиною і освітньою установою, сім'єю, середовищем, органами влади;

- сприяє- реалізації прав і свобод тих, хто навчається, забезпеченню охорони життя і здоров'я;

- взаємодіє з педагогами, батьками, фахівцями соціальних служб, сімейних і молодіжних служб зайнятосгі і т.п. при наданні допомоги дітям, які потребують опіки і піклування, з обмеженими фізичними можливостями, а також тим, що потрапили в екстремальні ситуації;

- бере участь в розробці і реалізації освітніх програм.

Аналізуючи досвід вітчизняної соціально-педагогічної роботи, можна вичленити такі ціннісні особистісні установки, якими має користуватися спеціаліст соціально-педагогічної сфери, спираючись на основні положення Конвенції, з метою реалізації принципу гуманізації соціалізуючого процесу: педагогічний гуманізм, який проявляється у повазі особистості дитини, її гідності, сприйнятті її запитів, інтересів, впевненості у власних силах; емпатичне розуміння дітей; співробітництво; діалогізм; особистісна позиція соціального педагога, кого здатність до творчого самовираження; глибокі знання основних законів, постанов і нормативних документів, що стосуються проблем дітей різних категорій.