В результаті вивчення теми студенти повинні:
знати: основні напрями і школи світової і української економічної думки;
вміти: характеризувати основні положення напрямів і шкіл світової і української економічної думки
Студенти, залежно від рівня знань, вмінь і здібностей самостійно обирають для себе рівень складності завдання самостійної роботи.
Для того, щоб отримати за вірно виконану самостійну роботу максимально 8 балів, необхідно письмово в зошиті для домашніх самостійних робіт надати визначення понять: меркантилізм, фізіократи, політична економія, маржиналізм, монетаризм, кейнсіанство. Назвати найбільш відомих представників основних економічних шкіл.
Для того, щоб отримати за вірно виконану самостійну роботу максимально 10 балів, необхідно заповнити таблицю:
| № п/п | Економічна школа | Основні ідеї | Представники | ||
| позитивні | негативні | в світі | в Україні | ||
Додатковий матеріал для виконання самостійної роботи:
Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких і римських мислителів, а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії.
У творах Ксенофонта (430-354 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.), Аристотеля (384-322 рр. до н.е.) були зроблені перші спроби теоретично осмислити економічний лад тогочасного суспільства.
Слово «економія» є заголовком відомого твору Ксенофонта, в якому у формі діалогу висвітлюються правила ведення домашнього господарства і землеробства. Такий зміст (наука про домашнє господарство, домоводство) це слово зберігало протягом століть.
Такий же зміст у слово «економія» і похідне від нього «економіка» вкладав і Аристотель. Він вперше проаналізував економічні явища рабовласницького ладу Стародавньої Греції і став, по суті, першим вченим-економістом. Аристотель був прихильником натурального рабовласницького господарства з дрібною торгівлею. Та оскільки в Стародавній Греції існувало товарне виробництво, він досліджував товарно-грошові відносини. І здійснив це найґрунтовніше серед античних мислителів. Він розрізняв простий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засобу обігу та їх рух як грошового капіталу.
Вперше у світовій літературі він помітив відмінності між споживною вартістю і вартістю товару.
Економічна теорія як самостійна наука сформувалася в період зародження капіталістичного ладу, формування національного ринку і виражала інтереси буржуазії, яка щойно вступила на арену суспільного розвитку і мала за мету з'ясувати природу і джерела суспільного багатства.
Першою, теоретичною школою був меркантилізм (від італійського «мерканте» - торговець, купець). Представники цієї школи вважали, що багатство людей - це гроші, золото, за яке можна купити все. Такі уявлення не були випадковими. Вони відповідали початковим видам капіталістичної діяльності в міжнародній торгівлі, яка приносила великі прибутки і сприяла нагромадженню багатства у вигляді золота. Меркантилісти радили розширювати зовнішню торгівлю, нагромаджувати золото і вважали таку політику вершиною державної мудрості.
Англійський меркантиліст Томас Мен (1571-1641) обґрунтував таке положення: баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства країни. Для цього треба «продавати щорічно на більшу суму, ніж купувати...».
Один з найбільш видатних з представників меркантилізму, Антуан де Монкретьєн (1575-1621), небагатий французький дворянин часів Генріха IV і Людовика ХІІІ, дав тодішній економічній теорії нову назву - «політична економія» (від грецького «роlitikos» - мистецтво правити державою), тобто наука державного управління економікою. Така назва стала традиційною і збереглася до цього часу. Деякі ідеї меркантилізму мали місце і серед перших російських економістів (А.Л. Ордин-Нащокін (біля 1605-1680), І.Т. Посошков (1652-1726 рр.).
Проте, на відміну від західноєвропейських меркантилістів, вони не обмежувались сферою обігу, не ототожнювали багатство з грішми. Вони піклувалися про збільшення товарообігу всередині країни, а зовнішню торгівлю розглядали як засіб розвитку промисловості, сільського господарства.
Взагалі меркантилізм розвивався в два етапи:
1 етап (XV – початок XVI) основною формою багатства представники меркантилізму вважали гроші у вигляді золота і срібла. Таке багатство, на їх думку, нагромаджувалося завдяки зовнішній торгівлі. Меркантилізм набуває форму монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.
2 етап – обстоювання прихильниками меркантилізму розширення зовнішньої торгівлі, відсутність заборони на вивезення грошей з країни (якщо їх використання за кордоном принесе більший прибуток, ніж всередині країни).
Недоліки меркантилізму:
1) неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їх основних форм;
2) помилкове визначення вартості грошей (вважали, що вона зумовлена природними властивостями золота і срібла);
3) негативний вплив на розвиток торгівлі внаслідок рекомендації ранніх меркантилістів заборонити вивезення грошей з країни, обмежити імпорт; дотримання мінової концепції.
Наступною виникла наукова школа фізіократів (фізіократія - з грецької - влада природи). Яскравим представником цієї школи був Ф. Кене (1694-1774). Фізіократи вважали, що джерелом багатства є виробництво, хоча й тільки одна його галузь - сільське господарство, де багатство виникає природним шляхом і виглядає як дар природи. З часом виявилась однобокість поглядів фізіократів. Зростання багатства вони пов'язували тільки з природною родючістю землі, і на цій підставі не вважали промисловість галуззю, де створюється приріст доходу. Проте може постійно примножуватися суспільне багатство.
Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони ввели в науковий обіг категорію «чистий продукт», який розглядали як обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх витрат. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю людей і підприємців у цих сферах лише такою, що покривала нітрати на їх існування. Економічна політика, на їхню думку, повинна здійснюватися відповідно до принципу «дозволяється робити хто що хоче, і йти, хто куди хоче». Ф. Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві.
Наступним етапом розвитку стала класична політична економія (класична школа), її видатними представниками були англійські економісти Уїльям Петті (1623-1687), Адам Сміт (1723-1790) і Давид Рікардо (1772-1823). Вони встановили, що багатство нації створюється у сфері матеріального виробництва, в усіх його галузях. Його універсальним вираженням є не якісь певні продукти, які створюються у промисловості чи сільському господарстві, а вартість товарів.
Зростання багатства відбувається тоді, коли первісно втілена у виробництво сума вартостей (у вигляді грошей, товарів) приростає на додаткову величину (додаткову вартість або прибуток). Так було зроблено принципово важливе відкриття, яке дозволило економічній теорії нарешті стати дійсно наукою. Неупереджений, суворо науковий підхід у дослідженнях дав можливість А. Сміту і Д. Рікардо проникнути в таємниці походження багатства в суспільстві. Вони встановили, що прибуток капіталістів втілює неоплачену працю найманих працівників. Вперше досліджувалася проблема економічних законів, їх об’єктивний характер, механізм дії, необхідність їх врахування і використання в господарській практиці.
Недоліки класичної політекономії:
1) зведення вартості сукупного суспільного продукту до величини заробітної плати і прибутку без врахування постійного капіталу;
2) визначення вартості товару через механізм попиту і пропозиції;
3) відсутність наукового обґрунтування вартості товару робоча сила;
4) ототожнення поняття «капітал» з речовим змістом, засобами виробництва;
5) трактування капіталістичного способу виробництва як одвічного ладу, тобто нехтування вимогами принципу історизму.
Природно, що подібні дослідження не були в інтересах буржуазії. З того часу, як у 40-х роках XIX ст. робітники почали рішучу боротьбу за свої соціальні права, буржуазні економісти припинили дослідження властивих капіталістичному виробництву суспільних відносин і зосередили свою увагу на вивченні кількісних пропорцій суспільного виробництва. У цьому вони досягли значних успіхів, широко застосовуючи математику і статистику для вивчення складних господарських процесів.
Новий напрям економічної теорії – марксистську політичну економію -засновано К. Марксом і Ф. Енгельсом, які стали авторами теорії додаткової вартості. За Марксом, суть капіталістичного способу виробництва полягає в експлуатації найманої праці капіталом.
Представники класичної буржуазної політичної економії, зокрема Д. Рікардо, близько підійшли до розуміння додаткової вартості. Проте, по суті вірно описуючи додаткову вартість як відрахування на користь володаря капіталу, вони не йшли далі.
Представники класичної школи вважали такий стан природним і довічним, робили спроби визначити лише кількісні пропорції, в яких відбувається розподіл вартості між працею і капіталом. Те, що було для них кінцевим пунктом, для К. Маркса стало вихідною точкою дослідження. Показавши, як виникає додаткова вартість на ниві об'єктивних закономірностей капіталістичного способу виробництва, він створив цілісне економічне вчення, в якому розкриті глибинні основи тогочасного економічного ладу.
Подальший розвиток економічна теорія марксизму одержала в працях В.І. Леніна. На базі фундаментальних ідей К. Маркса і Ф. Енгельса, узагальнюючи особливості розвитку господарства дореволюційної Росії, В.І. Ленін розвинув теорію простого і капіталістичного товарного виробництва, аграрних відносин, проблем розширеного суспільного відтворення.
В історичних умовах, що сформувалися наприкінці XIX - початку XX ст., на основі досліджень нових явищ буржуазного суспільства він зробив висновок, що капіталізм вступив у свою вищу, монополістичну стадію розвитку, сформулював її основні економічні ознаки та тенденції. В.І. Ленін конкретизував та поглибив марксистське визначення предмета економічної теорії, дав аналіз взаємозв'язків різних елементів виробничих відносин. Він розширив уявлення про роль суперечностей в суспільному розвитку.
Основними надбаннями марксистської політекономії були:
1) доведення К. Марксом до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці;
2) виокремлення важливим моментом теорії вартості того, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар;
3) виокремлення поняття «середня вартість товару» (що визначається робочим часом), навколо якої коливаються ціни, з'ясування того, що сама ціна виражає коливання попиту і пропозиції;
4) розвиток діалектичного методу пізнання;
5) нове обґрунтування предмета політичної економії, яка повинна вивчати не лише закони розподілу виробленого продукту (як вважав Д. Рікардо), а й закони безпосереднього виробництва та обміну, досліджувати виробничі відносини між людьми в усіх сферах суспільного відтворення у взаємодії з розвитком продуктивних сил;
6) обґрунтування прогресивної ролі акціонерної власності як в умовах еволюції капіталістичного способу виробництва, так і в побудові досконалішого суспільного ладу;
7) доведення переваги колективних форм власності над індивідуальними (приватними) формами;
8) обґрунтування неминучого зростання ролі великих підприємств і процесу виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму;
9) обґрунтування К. Марксом теорії економічних криз, зокрема схеми відтворення; глибокий аналіз форм вартості та розкриття товарної природи грошей.
Недоліки марксистської політекономії:
1) непослідовність;
2) недооцінка ролі приватної власності;
3) вважали, що економіка переважає над системою надбудовних відносин;
4) необґрунтовано визначали джерелом вартості лише працю найманих працівників, ігноруючи працю підприємців.
Однією з провідних в ХІХ ст. була й так звана історична школа. Найвідомішими її представниками стали німецькі економісти Вільгельм Рошер (1817—1894), Бруно Гільдебранд (1812—1878), Вернер Зомбарт (1863—1941), Макс Вебер (1864—1920) та інші. Вони наголошували, що політична економія повинна вивчати не відношення людей до речей, а відносини між самими людьми. Вважаючи, що ринок неспроможний забезпечити стійку рівновагу економічної системи, ці економісти виступали за активне втручання держави в економіку, вбачаючи в цьому єдину умову її ефективного функціонування.
Для виживання суспільства необхідно, на думку представників історичної школи, надавати бідним верствам більше благ, створених завдяки прогресу. Вчені вважали психологічні та етичні фактори не менш важливими, ніж економічні, обстоювали доцільність широкого підходу до вивчення економічного і соціального життя.
Маржиналізм (від французького „marginal” — граничний) як напрям політичної економії виникає в середині XIX ст. і в 70-ті роки поширюється. Він стає одночасно і методологічним принципом західної економічної науки. Його засновниками були австрійський економіст Карл Менгер (1840— 1921), англійський — Вільям Джевонс (1835—1882), швейцарський — Леон Вальрас (1834—1910).
Основою маржиналізму є концепція граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби у ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів. Згодом такий підхід був втілений у концепції витрат виробництва, ціни, розподілу тощо.
Сучасна економічна теорія, представлена багатьма школами, які беруть свій початок наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.
Неокласична економічна школа - об'єкт її дослідження поведінка людини, що як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму затрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки XIX ст. Головним об'єктом її вивчення є досягнення оптимального режиму господарювання окремих економічних одиниць в умовах вільної конкуренції, шляхів досягнення рівноваги цієї системи за обмеженого втручання держави. Основною категорією аналізу прихильники неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, поєднують її з концепцією витрат виробництва, протиставляючи теорії трудової вартості. Загальні принципи концепції граничної корисності були розвинуті К. Вікселем і Дж.-Б. Кларком. Згідно з цією концепцією вартість є результатом виробничої діяльності, в ході якої кожний з виробничих факторів (праця, земля, капітал) здійснює свій внесок в її утворення, а величина вартості вимірюється граничною корисністю одного з цих факторів при незмінній величині двох інших.
Монетаризм (від англійського «monеу» — гроші) як економічна концепція виник у середині 50-х років XX ст. у США. Згідно з цією концепцією грошова маса в обігу відіграє визначальну роль при формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту. Засновник монетаризму, глава чиказької ніколи політичної економії, Мілтон Фрідмен (нар. 1912) виступає проти активного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки малоефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу.
Неолібералізм — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму стихійного ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів, що базується на приватній власності. За державою лишається функція охорони існуючої системи. Ідеї економічного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт. Методологічною основою неолібералізму є принцип індивідуалізму, згідно з яким повинна існувати природна свобода людини від суспільства, а відстоювання інтересів окремими індивідами приводить до задоволення суспільних інтересів, до суспільного добробуту. Сучасні послідовники економічного лібералізму (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк), тобто неолібералісти-консерватори, виступають навіть проти робочого законодавства (регулювання тривалості робочого дня, встановлення мінімальної зарплати тощо).
Інституціоналізм як один із напрямів західної економічної думки виник наприкінці XIX — на початку XX ст. і заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори. Засновниками інституціоналізму були американські науковці Торстейн Веблен (1857—1929), Джон Коммонс (1862—1945), Джон Гобсон (1858—1940) та ін. 
на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес природного відбору інститутів, система яких (держава, корпорації, норми етики, моралі, звичаї, права тощо) утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути с особливими формами життя (зокрема господарського), людських зв'язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості.
Кейнсіанство -один із провідних напрямів сучасної економічної теорії назву отримав від імені відомого англійського економіста Джона Кейнса (1883— 1946), який усвідомлював, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний надалі існувати, неможливо «уникнути повного руйнування існуючих економічних форм». Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін., розглядав їх у взаємодії і функціональних зв'язках. На відміну від своїх попередників, Кейнс стверджував, що рівноваги в економічній системі неможливо досягти через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо, оскільки рівновага є рідкісним випадком в економіці. Щоб наблизитися до неї, необхідно, насамперед, регулювати попит шляхом підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мультиплікатора). Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежать обсяг національного доходу, зростання зайнятості, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав за доцільне збільшувати державні витрати навіть на військові цілі. Ці заходи прискорили розвиток економіки, послабили гостроту й глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Водночас таке стимулювання попиту призвело у 70-ті роки XX ст. до високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Чимало послідовників Кейнса висловлюються за необхідність довгострокового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави в структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі (посткейнсіанство).
