Законодавчі та нормативно-стильові основи професійного спілкування

Тема 1.1 ВСТУП. ДЕРЖАВНА МОВА – МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

План

1.1.1. Предмет і завдання курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)».

1.1.2. Поняття літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

1.1.3. Мова професійного спілкування як функціональ­ний різновид української літературної мови. Мовна, мовленнєва, комунікативна професійна компетенції.

1.1.4. Мовні норми.

ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

1.1.1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ «УКРАЇНСЬКА МОВА (ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ)»

Головне завдання вищої школи - готувати висококваліфікованих фахівців, які досконало володіють державною мовою в усній та писемній її формах. Курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)» передбачає продовження формування національномовної особистості, комунікативних навичок майбутніх спеціалістів, студіювання особли­востей фахової мови.

Отже, предметом вивчення курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери.

Завдання курсу - сформувати:

^ мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і практичне оволодіння нормами літературної професійної мови;

^ навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спіл­куванні;

^ вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній сфері;

^ стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого на професійну специфіку;

^ навички оперування фаховою термінологією, редагування, корегування та перекладу наукових текстів.

Вивчаючи курс, студенти різних спеціальностей набувають теоре­тичних знань про фахове спілкування, його етапи й роль у професійній діяльності, засвоюють термінологію майбутньої спеціальності, відомос­ті про призначення і структуру ділових документів, необхідних фахівцю певного профілю, формують стійкі комунікативні компетенції, потрібні у професійному спілкуванні, навички послуговування вербальними і невербальними засобами обміну інформацією.

Мета курсу - сформувати у майбутніх спеціалістів професійно зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською літературною мовою у фаховій сфері.

1.1.2. ПОНЯТТЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. НАЙІСТОТНІШІ ОЗНАКИ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Хто якою мовою думає, той до того народу належить (В. Даль).

Українська мова - єдина національна мова українського народу.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верхо­вною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова - «це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики»¹.

На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова.

Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами - діалектами (територіальними і соціальними), просторіччям, мовою фольклору.

Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізнома­нітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова характеризується такими ознаками:

^ унормованістю;

^ уніфікованістю (стандартністю);

^ наддіалектністю;

^ стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).

Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм, - найбільш поширених, уні­фікованих зразків репрезентації мовної системи.

Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відмі­ну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України. Наддіалектність літературної мови допускає її регіональне варіювання.

Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовновиражальних засобів. Це і є її поліфункціональність.

У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова збері­гає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.

Літературна мова характеризується розгалуженою системою сти­ льових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілку­вання людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котля­ревський - автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-Чарівник»). Він першим ви­користав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови спра­ведливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він упер­ше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови. Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй твор­чості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.

1.1.3. МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ ЯК ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ РІЗНОВИД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. МОВНА, МОВЛЕННЄВА, КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНЦІЇ

«Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засво­єння певної суми загальних і професійних знань, а також оволодіння основними способами розв'язання професійних завдань»², тобто ово­лодіння мовою професійного спілкування.

Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної спе­цифіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.

Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні за­соби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.

Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди:

1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію;

2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо);

3) професіоналізми;

4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність.

Володіти мовою професійного спілкування - це:

^ вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху;

^ дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцен­тологічних та інших норм професійного спілкування;

^ знати спеціальну термінологію, специфічні найменування від­повідної професійної сфери;

^ використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербальні засоби спілкування.

Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.

Термін - слово або словосполучення, що позначає поняття спеці­альної сфери спілкування в науці, виробництві, техніці, у конкретній галузі знань. Терміни обслуговують сферу спілкування певної галузі разом із загальновживаним лексиконом.

Професіоналізм - слово або вислів, уживаний в певному професійно­му середовищі. Професіоналізми властиві мові певної професійної групи.

Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції.

Мовна професійна компетенція - це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом.

Мовленнєва професійна компетенція - це система умінь і нави­чок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації.

Ґрунтуючись на мовній компетенції, вона виявляється у сформованості умінь послуговування усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних засобів відповідно до літературних норм.

Комунікативна професійно орієнтована компетенція - це «сис­тема знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування», тобто треба володіти сумою знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і вміти застосовувати ці знання в процесі спілкування.

Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує про­фесійні знання, вміння і навички спілкування.

1.1.4. МОВНІ НОРМИ

У професійному мовленні треба дотримуватися загальноприйнятих мовних норм, стандартів, певних взірців, адже унормованість - головна ознака літературної мови.

Мовна норма - уніфіковані, традиційні, найбільш поширені, сві­домо фіксовані стандарти реалізації мовної системи, обрані в процесі суспільної комунікації.

Мовна норма є ознакою літературної мови.

Літературна мовна норма - усталені, загальноприйняті правила, регламентації, взірці вживання мовних засобів у писемній і усній формі спілкування.

Літературна норма репрезентується в шкалі оцінювань: правиль­ності, доречності й естетичної гармонійності.

Результатом визнання літературних норм є їх кодифікація у слов­никах і граматиках, що фіксують усталені мовні явища.

Розрізняють такі типи літературних норм: орфоепічні, морфоло­гічні, орфографічні, лексичні, синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні, акцентуаційні.

Орфоепічні норми регламентують правила вимови звуків, звукосполук та граматичних форм слів. Вивчення правильної вимови спрямо­вується на подолання помилок, серед яких насамперед виокремлюють фонематичні та фонологічні.

Фонематичні помилки - це порушення, пов'язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, наприклад:

Такі помилки спотворюють зміст слова. Інколи фонематична по­милка зумовлюється пропуском однієї з фонем, наприклад:

    Правильно                         Неправильно

плутати                             путати

плутаю                               путаю

плутають                          путають

Дуже часто у мовленні замість фонеми |ф| вживають поєднання фонем |хв|, а замість |хв| - фонему |ф|:

Правильно                         Неправильно

факт                                  хвакт

фарба                                 хварба

фах                                     хвах

фахівець                             хвахівець

феномен                              хвеномен

форматний                        хворматний

функціонувати                   хвункціонувати

хвала                                   фала

хвороба                               фороба

Фонетичні помилки - це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад: вимова /л'/ замість [л]; лекція - лекція, телеграма - телеграма; вимова [і] замість [и] у словах іншомовного походження: директор - діректор, тираж - тіраж, симпозіум - сімпозіум, циркулярний - ціркулярний.

ВИМОВА ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постанова, план, гарантійний, витяг, видавець, мудрість. В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:

1 Голосні [а], [і], [у] - в усіх позиціях вимовляються виразно, чітко:

[знати] - знати;

[пунктуал'н'іс'т'] - пунктуальність;

[з'в'ітувати] -звітувати. У деяких словах на початку слова голосний [і] вимовляється з на­ближенням до [и]: _г

[і^инод'і] - іноді

[і^инколи] - інколи

[і^инде] - інде

[і^иншиї] - інший

2.   Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише
перед складом з постійно наголошеним [у] й [і] вимовляється з
наближенням до [у].

3.  Звуки [є], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко:

[є] - з наближенням до [и]

[ме"та] - мета;

[ре^иагувати] - реагувати;

[мен'і] - мені. У ненаголошеній позиції в кінці слова звук [є] вимовляється чітко:

[р'іуне] - Рівне;

[поле] - поле.

[и] - з наближенням до [є]

[ви^едаток] - видаток;

[обви^енуваче^ин': а] - обвинувачення;

[си^есте^иматични^еї] - систематичний. Звуки [є], [и] в наголошеній позиції вимовляються чітко:

 [вибори] - вибори

 

ВИМОВА ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

1.  Дзвінкі приголосні [б], [д], [ґ], [ж], [з], [дж], [дз] в кінці слова й
перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко:

[народ] - народ; [наказ] - наказ; [чи^емдуж] - чимдуж; [надто] - надто; [дов'ідка] - довідка.

Примітка. З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимов ляєтеся як [х]: [лёхко] - легко; [н'іхт'і] - нігті; [вохко] - вогко.

2.  Глухі приголосні [п], [т], [к], [ш], [с], [ч], [ц] перед дзвінкими у ме­
жах слова вимовляються дзвінко:

[проз'ба] - орфографічно просьба; [воґзал] - вокзал; [бород'ба] - боротьба.

3.  Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними:

[с тобойу] - орфографічно з тобою; [сказати] - сказати.

4.  Префікси роз-, без- через- можуть вимовлятися дзвінко й глухо
(залежно від темпу мовлення):

[розписка] і [росписка] -розписка; [бе^изпоми^елковиї] і [бе^испоми^елковиї] - безпо­милковий.

5.  Губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш] (крім подовжених)
та задньоязикові [ґ], [к], [х] в кінці слова та складу вимовляються
твердо:

[с'ім] - сім; [вели^еч] - велич; [пише^иш] - пишеш; [позичте] - позичте; [с'м'іх] - сміх. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [в'італ'ниї] - вітальний; [б'іограф'ійа] - біографія; [ш'іс'т'] - шість;

1.1.4. Мовні норми

[х'ід] -хід;

[к'ілограм] - кілограм. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [роздор'іж': а] -роздоріжжя; [р'іч': у] -річчю.

6.  В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [ґ]. Приголосний звук
[ґ] вимовляється у власне українських словах, а також зукраїнізованих словах іншомовного походження. Найповніший реєстр
слів з літерою ґ, що позначає задньоязиковий зімкнений дзвінкий
звук [ґ], подано в «Українському орфографічному словнику», яким
варто послуговуватися, оскільки звук ґ вживається не лише відпо­відно до норми, а й на власний розсуд мовців. Подаємо найбільш
уживані слова:

ґазда ґречний               ґрунтозахисний

ґаздувати                         ґречність ґрунтознавство

ґанок ґречно                 ґрунтообробний

ґрати ґрунт                  ґрунтуватися

ґатунок                             ґрунтовий ґудзик

грунтово-кліматичний    ґрасувати (розчищати)

7.  Буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і вимовляються як африкати [дз], [дж]:

[дзвони^ек] - орфографічно дзвоник;

[присуджувати] - присуджувати;

[в'ідр'адже^ин': а] - відрядження;

[нагородже^ин': а] - нагородження. Роздільна вимова цих звуків [д]-[з], [д]-[ж] є порушенням орфоепіч­них норм. Як два окремі звуки вони вимовляються тоді, коли належать до різних частин слова, наприклад до префікса і кореня:

[в'ід-зи^ивати] - орфографічно відзивати;

[п'ід-з'в'ітниї] - підзвітний;

[п'ід-же^ину] - піджену.

8.  Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед наступними
м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко:

[маїбут'н'е] - орфографічне майбутнє; [п'іс'н'а] - пісня; [горд'іс'т'] - гордість. В

ВИМОВА ЗВУКОСПОЛУК

1. Відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у мовленні деякі орфоепічні норми випливають з асимілятивних змін у групах приголосних:

1) -ться вимовляється як [ц':а]:

[ли^естуйец':а] - орфографічне листується; [учац': а] - учаться; [гн'івайуц'га] - гніваються; [обури^ец':а] - обуриться;

2) -шся вимовляється як [с':а]:

[з'в'ітуйес'.-а] - звітуєшся; [в'ітайес':а] - вітаєшся; [розписуйес': а] - розписуєшся;

3) -жся вимовляється як [з'с'а]:

[зваз'с'а] - зважся;

[не^иур'із'с'а] - не вріжся;

4) -чся вимовляється як [ц': а]:

[не^имороц':а] - не морочся;

5) -жці вимовляється як [з'ц'і]:

[кри^свор'із'ц'і] - криворіжці; [запор'із'ц'і] - запоріжці.

6) - сши вимовляється як [ш:и]:

[при^ен'іш:и] - принісши.

7) -зш вимовляється як [ш:]:

[бе^иш:уму] - без шуму.

8) -зч вимовляється як [шч]:

[ш чого] - з чого.

9) -здж вимовляється як [ждж]:

[ждже^ир^ила] - з джерела.

10) -шці вимовляється як [с'ц'і]:

[на дос'ц'і] - на дошці. и) -здці вимовляється як [з'ц'і]:

[у пойіз'ц'і] -у поїздці.

2.Групи приголосних, що з'являються у словах унаслідок словотворення, спрощуються:

проїзд + н (ий) -> [пройізниї] - проїзний; контраст + н (ий) -> [контрасни^еї] - контрастний; баласт + н (ий) -> [баласни^еї] - баластний.

Отже, написання окремих слів не відповідає вимові: [ш'існад'ц'ат'] - шістнадцять; [ш'іс:6т] –

шістсот; [ш'іздес'ат] - шістдесят; [пре^изи^єден'с'ки^еї] - президентський; [агёнство] - агентство; [інте^ил'іген'с'киї] - інтелігентський.

ВИМОВА СЛІВ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ

Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

1. Голосні [і] та [и] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання.
Після приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [р], [ж], [ч], [ш] постійно
вимовляється [и], а не [і] перед наступним приголосним звуком:
система, дипломатичний, фізика, цивільний, риторика, шифр,
ратифікація, режим.

Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою.