Зустріч з полохливим Левом

 

 

ієї ночі Еллі спала на м'якій постелі з листя та моху. Сон її був тривожний: їй марилося, що вона лежить зв'язана, а Людожер заніс над нею велетенського ножа. Дівчинка скрикувала і прокидалася.

Вранці знову вирушили в дорогу. Ліс був. похмурий. З‑за дерев долинало ревіння звірів. Еллі здригалася зі страху, а Тотошко, підібгавши хвостика, притискався до ніг Залізного Дроворуба: він став його дуже шанувати після перемоги над Людожером.

Мандрівники йшли, тихо розмовляючи про вчорашні події, і раділи, що врятували Еллі. Дроворуб усе вихваляв кмітливість Страшила.

– Як же ти хвацько кинувся під ноги Людожерові, друже Страшило! – повторював він. – У тебе, часом, не завівся вже в голові мозок?

– Ні, солома… – відповів Страшило, помацавши голову.

Цю мирну розмову порушило громове гарчання. На шлях вискочив величезний Лев. Одним ударом лапи він підкинув Страшила у повітря: той полетів шкереберть і, мов ганчірка, розпластався біля шляху. Лев ударив Залізного Дроворуба, пазурі його заскреготіли по металу, а Дроворуб від поштовху сів, і з голови у нього злетіла лійка.

Крихітний. Тотошко мужньо кинувся на ворога.

Величезний звір роззявив пащу, щоб проковтнути песика, та Еллі сміливо вибігла наперед і затулила собою Тотошка.

– Стій! Не смій чіпати Тотошка! – гнівно закричала вона.

Лев від здивування завмер.

– Пробачте, – виправдовувався Лев, – але ж я його не з'їв.

– Однак ти намагався. Як тобі не соромно кривдити слабших! Ти просто боягуз!

– А… а як ви дізналися про те, що я боягуз? – спитав спантеличений Лев. – Вам хто‑небудь сказав?

– Сама бачу по твоїх вчинках!

– Дивно… – засоромлено мовив Лев. – Хоч як я приховую своє боягузство, а воно все‑таки випливає назовні. Я справді боягуз, але нічого не можу з собою вдіяти!

– Подумати тільки: ти вдарив бідного, напханого соломою Страшила.

– Він напханий соломою? – спитав Лев, здивовано поглядаючи на Страшила.

– Звичайно, – ще сердячись на Лева, відповіла Еллі.

– Тепер я розумію, чому він такий м'якенький і легенький, – сказав Лев. – А той, другий, – теж напханий?..

– Ні, він із металу.

– Он як, тому я і пазури свої мало не обламав. А що це за маленьке звірятко, яке ти так любиш?

– Це мій песик, Тотошко.

– Він із металу, чи напханий соломою?

– Ні те, ні се. Він справжній песик, із м'яса та кісток.

– Диви, який маленький, а такий хоробрий! – здивувався Лев.

– У нас, у Канзасі, всі собаки такі! – гордовито додав Тотошко.

– Смішна тваринка! – сказав Лев. – Тільки такий боягуз, як я, міг зачепити цю крихітку…

– А чому ти боягуз? – спитала Еллі, з подивом розглядаючи велетенського Лева.

– Таким народився. Звичайно, всі мене вважають хоробрим: бо ж Лев – цар звірів. Коли я реву – а я реву дуже голосно, ви чули, звірі і люди кидаються врозтіч. Але коли б на мене напав тигр, я злякався б, правда! Це ще добре, що ніхто не знає, що я такий боягуз – сказав Лев, витираючи сльози пухнастим хвостом. – Мені навіть соромно, що я не можу перевиховати себе.

– Може, в тебе хворе серце? – запитав Дроворуб.

– Може, – погодився Полохливий Лев.

– Щасливий! – зітхнув Дроворуб. – А в мене навіть такої хвороби не може бути: я ж бо не маю серця.

– Якби в мене не було серця, то, може, я не був би боягузом, – задумливо відповів Лев.

– А скажи, будь ласка, ти коли‑небудь б'єшся з іншими левами? – поцікавився Тотошко.

– Де там… Я від них утікаю, ніби від чуми, – зізнався Лев.

– Фе! – насмішкувато пирхнув песик. – Навіщо ж ти тоді потрібен?

– А в тебе є мозок? – спитав Страшило Лева.

– Напевне, є. Я його ніколи не бачив.

– Моя голова напхана соломою, і я йду до Великого Гудвіна попрохати трішки мозку, – сказав Страшило.

– А я йду до нього по серце, – повідомив Левові Дроворуб.

– А ми з Тотошком проситимемо Гудвіна, щоб повернув нас до Канзасу.

– Там я поквитаюсь із Гектором‑хвальком, сусідським песиком, – спадав Тотошко.

– Гудвін такий всесильний? – здивувався Лев.

– Він усе може, – відповіла Еллі.

– То, може, він і мені додасть сміливості?

– Йому це так просто, як дістати мені мозок, – запевнив Страшило.

– Або мені серце, – докинув Залізний Дроворуб.

– Або повернути мене до Канзасу, – закінчила Еллі.

– Тоді візьміть і мене з собою, – попрохав Полохливий Лев. – Ех, мені б хоч трохи сміливості… Це ж бо моє заповітне бажання!

– Я дуже рада! – сказала Еллі. – Це третє заповітне бажання, і коли всі вони збудуться, Гудвін поверне мене на батьківщину. Ходімо з нами…

– І будь нам щирим товаришем, – сказав Дроворуб. – Ти відганятимеш від Еллі інших звірів. Вони, напевне, теж неабиякі боягузи, коли втікають лише від самого твого гарчання.

– Вони боягузи, – пробурчав Лев, – однак я від того не роблюся сміливішим.

Мандрівники рушили далі, Лев велично ступав поруч з Еллі. Тотошку і цей супутник спочатку не сподобався. Він пам'ятав, як Лев хотів його проковтнути. Та невдовзі він звик і до Лева, і вони стали великими друзями.

 

 

ШАБЛЕЗУБІ ТИГРИ

 

 

ого вечора вони йшли довго і зупинились на ночівлю під розлогим деревом. Залізний Дроворуб нарубав дров і розпалив велике багаття, біля якого Еллі почувала себе дуже затишно; Вона запросила й друзів розділити з нею це задоволення, та Страшило рішуче відмовився, відійшов подалі від вогнища й пильнував, аби жодна іскринка не потрапила на його одяг.

– Моя солома і вогонь – речі, які не можуть бути сусідами, – пояснив він.

Полохливий Лев також волів не наближатися до багаття.

– Ми, дикі звірі, не дуже полюбляємо вогонь, – сказав він. – Тепер, коли я у вашій компанії, то, може, з часом і звикну, але зараз він мене ще лякає.

Лише Тотошко не боявся вогню і, лежачи на колінах у Еллі, мружив на вогнище свої маленькі блискучі оченята й насолоджувався його теплом. Еллі по‑братньому поділилась з Тотошком останнім шматком хліба.

– Що я тепер їстиму? – запитала вона, дбайливо збираючи крихти.

– Хочеш, я в лісі спіймаю лань? – спитав Лев. – Щоправда, у вас, людей, поганий смак, і ви надаєте перевагу смаженому м'ясу, але ти зможеш його підсмажити на вогнищі.

– О, тільки не треба нікого вбивати! – заперечив Залізний Дроворуб. – Я так оплакуватиму бідненьку лань, що ніякого мастила не вистачить, аби змащувати моє обличчя…

– Ну, як хочете, – буркнув Лев й подався до лісу. Повернувся він звідти не швидко і влігся подалі від вогнища, сито вуркочучи та втупивши у полум'я свої жовті очиці з вузькими щілинками зіниць.

Чого ходив Лев у лісові хащі, ніхто не знав. Сам він про те мовчав, а супутники його не питали.

Страшило теж пішов у гущавину, і йому поталанило знайти горіхове дерево. Він рвав горіхи своїми неслухняними пальцями, плоди вислизали у нього з рук, і йому доводилось розшукувати їх у траві. У лісі було темно, ніби у льоху; та Страшилові це не завадило: він однаково добре бачив і вдень, і вночі. Та коли він набирав повну жменю горіхів, вони раптом вислизали з його непокірної долоні, і доводилось усе починати наново. Нарешті, він набрав повен кошик горіхів, але боявся підходити до вогнища. І лише тоді, коли вогонь згас, Страшило наблизився до Еллі з повним кошиком, і дівчинка подякувала йому.

Вранці Еллі поснідала горіхами. Вона і Тотошку запропонувала їх, та песик презирливо відвернув від них носа: він ще на світанку спіймав товсту мишу (на щастя, цього не бачив Дроворуб).

Мандрівники знову рушили у напрямку Смарагдового міста. Цього дня з ними трапилося чимало пригод. По годині ходьби вони зупинились перед проваллям, яке тягнулося праворуч і ліворуч – скільки сягало око.

Провалля було широке і глибоке.

Коли Еллі підповзла до нього і зазирнула вглиб, у неї запаморочилась голова, і вона мимоволі відсахнулася. На дні провалля виднілось гостре каміння і дзюрчав невидимий струмок. Стіни провалля були стрімкі й прямовисні. Мандрівники засумували: здавалося, все, кінець, доведеться повертатися, так і не діставшись до Гудвіна.

Страшило розгублено хитав головою, Залізний Дроворуб схопився за груди, а Лев засмучено опустив морду.

– Що ж робити? – схвильовано спитала Еллі.

– Не маю уявлення, – засмучено відповів Залізний Дроворуб, а Лев задумливо почухав лапою носа.

Страшило сказав:

– Треба ж, така яма! Через неї ми не перестрибнемо. Тут нам і гаплик.

– Можливо, я й перестрибнув би, – сказав Лев, змірявши поглядом безодню.

– Отже, ти перенесеш нас на той бік? – здогадався Страшило.

– Спробую, – відповів Лев. – Хто насмілиться першим?

– Доведеться мені, – випередив усіх Страшило. – Якщо ти впадеш, Еллі розіб'ється на смерть та й Залізному Дроворубу теж буде непереливки. А я не розіб'юсь, будьте певні…

– Та я й сам побоююсь – перестрибну чи ні! – сердито перебив Лев базікання Страшила. – Але що вдієш, виходу іншого немає. Отже, стрибаю! Сідай!

Страшило заліз Левові на спину, і той присів на краю провалля, готуючись до стрибка.

– Чому ти не розганяєшся? – спитала Еллі.

– То не в наших левових звичках. Ми стрибаємо з місця.

Він зробив величезний стрибок і благополучно перескочив на протилежний бік. Всі зраділи, і Лев, скинувши Страшила, негайно стрибнув назад.

Наступною сіла Еллі. Тримаючи Тотошка в одній руці, другою вона вчепилася в жорстку Левову гриву.

Еллі злетіла у повітря, і їй здалося, що вона знову піднімається на своєму Будиночку, що карає, але не встигла навіть перелякатися, як була потойбіч провалля.

Останнім переправився Залізний Дроворуб, який під час стрибка мало не загубив свою шапку – лійку.

Коли Лев відпочив, мандрівники рушили далі шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.

Еллі здогадалась, що провалля, напевно, виникло внаслідок землетрусу вже після того, як було прокладено дорогу до Смарагдового міста. Вона чула, що землетруси можуть утворювати тріщини в землі. Щоправда, батько не розповідав їй про такі велетенські розколини, але ж країна Гудвіна була особливою, в ній усе було не так, як в інших країнах світу.

За проваллям, обабіч шляху, потягнувся ще похмуріший ліс, і стало темно. Із лісових хащів долинуло глухе сопіння й протяжний рев.

Мандрівників охопив жах, а Тотошко зовсім заплутався між Левовими лапами, вважаючи, що Лев надійніший, аніж Залізний Дроворуб. Полохливий Лев повідомив своїм супутникам, що в цьому лісі живуть шаблезубі тигри.

– Що то за звірі? – поцікавився Дроворуб.

– О, це страхітливі потвори, – злякано прошепотів Лев. – Вони значно більші за тигрів, які живуть в інших частинах країни. У них із верхньої щелепи стирчать ікла, схожі на шаблюки. Такими іклами ці тигри можуть проштрикнути мене наскрізь, мов кошеня… Я дуже боюся цих шаблезубих тигрів…

Усі одразу змовкли і стали обережніше ступати на жовті цеглини шляху.

Еллі прошепотіла:

– Я читала, що в нас у Канзасі шаблезубі тигри жили у стародавні часи, а потім усі вимерли, а тут, видно, живуть досі…

– Та живуть, бодай їм, – відгукнувся Полохливий Лев. – Я бачив якось одного здалеку, то три доби з переляку прохворів.

За розмовами мандрівники неждано знову спинилися перед величезним, ще більшим за попереднє проваллям.

Зазирнувши в нього, Лев відмовився стрибати: це було йому не під силу. Всі стояли у важкій задумі, не відаючи, що робити. Раптом Страшило побачив на краю провалля грубезне дерево і вигукнув:

– Нехай Дроворуб підрубає це дерево так, щоб воно впало через провалля, це і буде для нас кладкою.

– Чудово! – захоплено вигукнув Лев. – Можна подумати, що в тебе у голові все ж таки є мозок.

– Ні, немає, – скромно заперечив Страшило й про всякий випадок помацав голову. – Я просто згадав, що так зробив Залізний Дроворуб, коли ми з ним рятували Еллі від Людожера.

Кількома могутніми ударами сокири Залізний Дроворуб підрубав дерево, потім усі мандрівники (навіть Тотошко) налягли на стовбур хто чим – хто руками, хто лапами, а хто лобом – дерево з гуркотом впало, сягнувши верхівкою протилежного краю провалля.

– Ур‑ра! – вигукнули всі разом.

Та тільки‑но подорожні, тримаючись за гілки, ступили на стовбур, як із лісу долинуло жахливе ревіння і до провалля підбігло двоє лютих звірів зі здоровенними іклами, які стирчали, ніби блискучі білі шаблі.

– Шаблезубі тигри… – прошепотів Лев.

– Спокійно! – вигукнув Страшило. – Переходьте!

Лев, що йшов останнім, обернувся до тигрів і так заревів, що Еллі з переляку мало не впала у провалля.

Навіть потвори зупинились і дивилися на Лева, не розуміючи, який це звір може так люто гарчати.

Ця затримка дала можливість друзям перейти урвище, а Лев у три стрибки наздогнав їх. Шаблезубі тигри, побачивши, що здобич вислизнула, й собі ступили на кладку. Звірі час від часу зупинялися, тихо, але люто гарчали, зблискували білими іклами‑шаблями.

Вони мали такий страшний вигляд, що Лев сказав Еллі:

– Нам кінець! Біжіть, а я зроблю все, аби затримати цих бестій. Шкода, що я не встиг попросити в Гудвіна хоч трошки сміливості! Одначе битимуся до смерті.

В солом'яній голові Страшила того дня з'являлися блискучі ідеї.

Він штовхнув Дроворуба й гукнув:

– Рубай дерево!

Залізний Дроворуб не примусив себе довго просити. Він завдавав своєю величезною сокирою такі відчайдушні удари, що у два‑три помахи перерубав верхівку дерева – і стовбур з гуркотом звалився у провалля. Велетенські тварини полетіли разом з ним і розбилися об гостре каміння.

– Ф‑фу! – зітхнув Лев з полегкістю й урочисто подав Страшилові лапу. – Поживемо ще, а то я вже був попрощався з життям. Бо то не дуже приємна штука – потрапити на ікла таких потвор. Чуєте, як у мене калатає серце?

– Ет! – сумно зітхнув Залізний Дроворуб, – І я теж хотів би, щоб у мене отак билося серце!

Друзі заквапилися покинути похмурий ліс, з якого могли вискочити інші шаблезубі тигри.

Однак Еллі так стомилася й налякалася, що вже не могла йти. Тоді Лев посадовив її і Тотошка собі на спину, і мандрівники швидко пішли вперед. Ліс став рідшати, сонечко освітлювало їм шлях грайливими промінцями, і всі повеселіли. Незабаром мандрівники вийшли на берег широкої і швидкоплинної річки.

– Тепер можна не хвилюватися, – радісно повідомив Лев. – Тигри ніколи не виходять з лісу: ці звірі чомусь бояться відкритого простору.

Всі полегшено зітхнули, однак перед ними постала нова проблема.

– Як же ми переправимося? – в один голос сказали Еллі, Залізний Дроворуб, Полохливий Лев і Тотошко. Всі поглянули на Страшила – і переконалися, що його розуму прибуває з кожним днем.

Тішачись загальною увагою, Страшило прибрав поважного вигляду й приклав вказівного пальця до лоба. Та думав він не дуже довго.

– Отже, річка, – це не суходіл, а суходіл – не річка! – поважно мовив він. – По воді пішки не пройдеш, отже…

– Отже? – перепитала Еллі.

– Отже, Залізний Дроворуб мусить зробити пліт і на ньому ми перепливемо річку.

– Який ти розумний! – радо вигукнули всі.

– Ні, я ще не розумний, я лише са‑мо‑від‑да‑ний, – заперечив Страшило. – Ось коли я одержу від Гудвіна мозок, тоді перестану бути са‑мо‑від‑да‑ним, а зроблюся розумним.

Дроворуб узявся за сокиру, став рубати дерева, а дужий Лев стягав їх до річки. Еллі лягла відпочити на траві. Страшилові, як завжди, не сиділося на місці. Він розгулював берегом річки і знайшов дерево зі стиглими плодами.

Подорожні вирішили тут заночувати.

Еллі повечеряла смачними плодами та залишками горіхів і заснула під охороною своїх вірних друзів. І побачила вона вві сні дивовижне Смарагдове місто й Великого Чарівника Гудвіна.

 

 

ПЕРЕПРАВА ЧЕРЕЗ РІЧКУ

 

 

іч минула спокійно. Вранці Залізний Дроворуб закінчив споруджувати пліт, зрубав дві жердини – для себе і для Страшила – і запропонував подорожнім вмощуватися. Еллі з Тотошком на руках влаштувалася посеред плоту. Полохливий Лев ступив на край, пліт нахилився, й Еллі закричала з переляку. Та Залізний Дроворуб і Страшило поспішили стрибнути на протилежний край, і рівновага відновилася. Залізний Дроворуб і Страшило погнали пліт через річку, за якою починалася чудова рівнина, залита сонцем, з веселими дібровами.

Все було добре, поки пліт не вийшов на середину річки. Тут на глибині, де жердинами вже не можна було дістати дна, швидкоплинна течія підхопила й понесла пліт униз. Мандрівники розгублено дивились одне на одного.

– Кепські справи! – вигукнув Залізний Дроворуб. – Нас може занести до Фіолетової країни, а там ми потрапимо в рабство до злої чаклунки.

– І тоді я не одержу мозок! – скрушно кинув Страшило.

– А я сміливість! – сказав Лев.

– А я серце! – додав Залізний Дроворуб.

– А ми ніколи не повернемось до Канзасу! – підсумували цю невеселу розмову Еллі й Тотошко.

– Ні, ми повинні дістатися до Смарагдового міста! – рішуче закричав Страшило і наліг на свою жердину.

На лихо, у тому місці була мулка обмілина, і жердина глибоко ввіткнулася в неї. Страшило не встиг випустити жердину з рук, як пліт понесла течія, й за мить Страшило уже висів на жердині посеред річки, без опори під ногами.

– Рятуйте! – устиг розгублено гукнути Страшило своїм друзям, та пліт уже був далеко.

Становище Страшила було безнадійне. «Тут мені ще гірше, ніж було до зустрічі з Еллі, – думав бідолаха. – Там я хоча б вороння страхав – все ж таки робота. А хто ж ставить опудала посеред річки?.. Ой, здається, я ніколи не одержу мозок!»

Тим часом пліт несло вниз за течією. Бідолашний Страшило залишився далеко позаду, а незабаром і зовсім зник за поворотом річки.

– Доведеться мені лізти у воду, – промовив Полохливий Лев, дрижачи всім тілом. – Ох, і боюся ж я води! От якби Гудвін уділив мені сміливості, тоді мені й мере було б по коліна, а так… Але нічого не поробиш – нам треба якось дістатися берега. Я попливу, а ви тримайтеся за мого хвоста.

Лев плив, сопучи від напруги, а Залізний Дроворуб міцно тримався за кінчик його хвоста. Важка то була робота – тягнути пліт, однак Лев поволі наближався до другого берега. Незабаром Еллі переконалась, що жердина дістає дна, і почала допомагати Левові. Після важких зусиль зовсім змучені мандрівники нарешті дістались берега – дуже далеко від того місця, де починали переправу.

Лев тут же на березі простягнувся, задерши лапи догори, щоб просушити своє змокле черево.

– Куди тепер підемо? – спитав він, мружачись на сонечко…

– Назад, туди, де залишився наш друг, – відповіла Еллі. – Ми ж не можемо йти далі, не визволивши нашого любого Страшила.

Подорожні пішли берегом проти течії річки. Вони довго ішли, похнюпивши голови, плутаючись ногами в густій траві, і кожен з сумом думав про товариша, який залишився посеред річки.

Раптом Залізний Дроворуб закричав щосили:

– Погляньте!

І вони побачили Страшила, який мужньо висів на жердині посередині широкої та швидкоплинної річки. Сердега здалеку здавався таким сумним, маленьким та самотнім, що у друзів на очі навернулися сльози. Найбільше розхвилювався Залізний Дроворуб. Він безладно бігав берегом, кинувся був і до води, та вчасно схаменувся і відскочив назад, потім скинув свою шапку‑лійку, приклав до рота, ніби рупор, і оглушливо закричав:

– Страшило! Любий друже! Тримайся! Зроби ласку, не падай у воду!

Залізний Дроворуб умів дуже ввічливо просити. До мандрівників долинуло ледь чутне:

– … юусь!.. коли… е… лююсь…

Це означало: «Тримаюсь! Ніколи не стомлююсь!..»

Згадавши, що Страшило справді ніколи не стомлюється, друзі дуже зраділи, і Залізний Дроворуб знову загорлав у свою лійку‑рупор:

– Не падай духом! Ми не підемо звідси, поки не врятуємо тебе!

І вітер доніс відповідь:

– … аю!… тесь… а… не!

Це означало: «Чекаю! Не хвилюйтесь за мене!»

Залізний Дроворуб запропонував сплести довгий мотузок із лика. Потім він, Дроворуб, полізе у воду і зніме Страшила, а Лев витягне їх мотузком. Та Лев насмішкувато похитав головою:

– Ти ж плаваєш не краще від сокири! Залізний Дроворуб засоромлено замовк.

– Напевне, доведеться мені знову плисти, – сказав Лев. – Однак важко розрахувати так, щоб течія принесла мене саме до Страшила…

– А я сяду тобі на спину й спрямовуватиму тебе! – запропонував Тотошко.

Поки мандрівники судили‑рядили, на них здалеку допитливо поглядав поважний довгоногий Чорногуз. Згодом він підійшов до мандрівників ближче і зупинився на безпечній відстані, підібгавши праву ногу і примруживши ліве око.

– Що ви за публіка? – спитав він.

– Я – Еллі, а це мої друзі – Залізний Дроворуб, Полохливий Лев і Тотошко.

– Ми йдемо в Смарагдове місто.

– До Смарагдового міста не сюди, – зауважив Чорногуз.

– Та ми знаємо. Але нас занесла річка, і ми загубили товариша.

– А де він?

– Оно! Бачиш? – Еллі показала рукою. – Висить на жердині.

– Чого він туди забрався?

Чорногуз був розсудливий птах і хотів знати все до найменших подробиць. Еллі розповіла, чому Страшило опинився посеред річки.

– От якби ти його врятував! – крикнула Еллі і благально склала долоні. – Ми так будемо тобі вдячні!

– Я поміркую, – поважно мовив Чорногуз і заплющив праве око: всі лелеки, коли роздумують, обов'язково заплющують праве око. Та ліве око він заплющив іще раніше, от і стояв він із закритими очима на лівій нозі й похитувався, а Страшило висів на жердині серед річки й теж похитувався од вітру.

Подорожнім надокучило чекати, і Залізний Дроворуб мовив:

– Послухаю, про що він думає, – і тихо наблизився до Чорногуза.

Але до нього долинуло рівне з присвистом дихання Чорногуза, і Дроворуб здивовано вигукнув:

– Та він спить!

Чорногуз і справді, поки думав, заснув. Лев страшенно розгнівався й гаркнув:

– Я його з'їм!.

Чорногуз спав чуйно й одразу розплющив очі.

– Вам здається, що я сплю? – схитрував він. – Ні, то я просто замислився. Таке важке завдання… Дуже великий і важкий ваш товариш, от і міркую, чи вдасться перенести його на берег.

– Це він важкий? – вигукнула Еллі. – Та Страшило напханий соломою і легенький, як пір'їнка! Навіть я його піднімаю.

– Ну, тоді я спробую! – сказав Чорногуз. – Але знайте, коли він виявиться заважким, я кину його у воду. Добре було б спочатку зважити вашого друга, але де візьмеш зараз ваги. Лечу.

Як видно, Чорногуз був обережним і розважливим птахом.

Чорногуз змахнув широкими крилами й полетів до Страшила. Він учепився йому у плечі міцними кігтями, легко підняв і переніс на берег, де сиділа Еллі з друзями.

Коли Страшило знову опинився на березі, він гаряче обійняв друзів, а потім звернувся до Чорногуза:

– Я вже гадав, що мені доведеться вічно стирчати на жердині посеред річки й лякати рибок! Зараз я не можу тобі подякувати як слід, бо у мене в голові солома. Але після відвідин Гудвіна я розшукаю тебе, і ти дізнаєшся, яка сердечна дяка людини, що має мозок.

– Дуже радий, – поважно відповів Чорногуз. – Я люблю допомагати тим, хто потрапив у біду, особливо коли мені це не дуже важко… Ой, забалакався я тут з вами. А на мене ж чекають дружина та дітки. Зичу вам благополучно дістатися Смарагдового міста й одержати все те, чого ви бажаєте!

І він ввічливо подав кожному мандрівникові свою червону зморшкувату лапу, й кожний дружньо потис її, а Страшило так трусив її, що мало не відірвав.

Чорногуз полетів, а мандрівники пішли берегом. Щасливий Страшило пританцьовував і співав:

– Ей‑гей‑гей‑го! Я знову з Еллі! Потім через три кроки:

– Ей‑гей‑гей‑го! Я знову з Залізним Дроворубом!

І так він перебирав усіх друзів, у тому числі і Тотошка, а потім починав свою нехитру, але таку щиру та веселу пісеньку.

 

 

ПІДСТУПНЕ МАКОВЕ ПОЛЕ

 

 

андрівники з веселощами йшли луками, на яких, ніби зірочки, були розсипані привабливі білі та блакитні квіти. Часто траплялись і червоні маки, помпезні та запашні. Усім було весело: Страшила було урятовано, ні Людожер, ні провалля, ні шаблезубі тигри, ні швидка річка не зупинили друзів на шляху до Смарагдового міста, і вони вважали, що всі небезпеки позаду.

– Які чудові квіти! – вигукнула Еллі.

– Дуже гарні! – підтвердив і Страшило. – Аби я мав мозок, то, напевне, більше захоплювався б квітами, ніж тепер.

– А я полюбив би квіти, коли б у мене було серце, – зітхнув Залізний Дроворуб.

– Я завжди дружив із квітами, – сказав Полохливий Лев. – Ці ніжні й смиренні створіння ніколи не вистрибнуть на тебе десь із‑за рогу, наче оті шаблезубі тигри. Однак у моєму лісі не було таких великих і яскравих квітів.

Що далі простували мандрівники, то ряснішали на полі маки. Всі інші квіти щезли, напевно, заглушені маковими заростями. І незабаром друзі опинилися серед неозорого макового поля. Запах маку присипляє, та Еллі цього не знала і йшла далі, безпечно вдихаючи п'янкий солодкуватий аромат і милуючись великими червоними квітами. Незабаром повіки її стали важкими і їй страшенно захотілося спати. Та Залізний Дроворуб не дозволив їй перепочити:

– Нам треба поспішати, щоб до ночі вибратись на шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, – мовив він, і Страшило підтримав товариша.

Вони пройшли ще кількасот кроків, та Еллі більше не змогла боротися зі сном – похитуючись, вона лягла серед квітів маку, зітхаючи, заплющила очі й одразу міцно заснула.

– Що ж тепер з нею робити? – розгублено спитав Дроворуб.

– Якщо Еллі залишити тут – вона спатиме, поки не помре, – зауважив Лев, широко позіхаючи. – Аромат цих квітів смертельний. У мене теж злипаються повіки, а песик вже спить.

Тотошко справді вже лежав, похропуючи, біля своєї маленької господині. Тільки на Страшила та Залізного Дроворуба не діяв згубний запах квітів, і вони були бадьорі, як завжди.

– Біжи! – сказав Страшило Полохливому Левові. – Рятуйся! – Втікай із цього пекла. Ми дівчинку донесемо, а от коли ти заснеш, ми нічого не вдіємо: ти дуже важкий.

Лев стрибнув уперед і за мить зник з очей. Залізний Дроворуб і Страшило схрестили руки й посадили на них Еллі. Тотошка вони пхнули до рук сонної дівчинки, і та несвідомо вчепилась у його м'яку шерстку. Страшило і Дроворуб ішли маковим полем по широкому сліду Лева, і їм здавалось, що цьому підступному ланові не буде кінця.

Та ось, нарешті, з'явилися дерева й зелена трава. Друзі полегшено зітхнули, однак вони потерпали, що після довгого перебування на маковому полі Еллі може померти. А тут ще на краю макового лану вони знайшли Лева: він не встиг досягти рятівних лук, підступний аромат звалив могутнього звіра, і він спав, широко розкинувши лапи.

– Ми не зможемо йому допомогти! – сумно зітхнув Залізний Дроворуб. – Він заважкий для нас. Він заснув, напевне, назавжди, і, можливо, йому навіть сниться, що він уже одержав, нарешті, сміливість.

– Дуже, дуже шкода! – засумував і Страшило. – Хоч і Полохливий, а товариш вірний, і мені боляче кидати його серед оцих клятих маків. Але ж ходімо, треба якось рятувати Еллі.

Вони винесли сплячу дівчинку і поклали на зелену мураву біля річки, подалі від смертельного макового лану, і стали чекати, коли свіже повітря розбудить Еллі.

Поки друзі сиділи й дивилися навсібіч, неподалік загойдалась трава і на лужок вискочив дикий жовтий кіт. Вишкіривши зуби і прищуливши вуха, він мчав за здобиччю. Залізний Дроворуб схопився на ноги і побачив сіру мишку‑полівку. Котяра вже був підняв лапу з пазурами, а мишка відчайдушно пискнула й заплющила очі. Та Залізний Дроворуб пожалів беззахисне створіння і миттю відрубав голову розбійникові‑котові. Мишка розплющила очі і побачила, що ворог її мертвий.

– Дякую! Ви врятували мені життя, – сказала вона Залізному Дроворубові.

– Не варто говорити про це, – заперечив Дроворуб, якому взагалі було неприємно, що він убив кота. – Ви знаєте, у мене немає серця, але я завжди намагаюсь допомагати слабшому, хто потрапив у біду, навіть коли це звичайна миша.

– Звичайна миша? – ображено вискнула мишка. – Що ви хочете цим сказати, добродію? Та чи знаєте ви, що я – Раміна, королева польових мишей?

– Ой, справді? – схаменувся вражений Дроворуб. – Тисячу разів вибачайте, ваша величносте! Тисячу разів!

– У всякому разі, рятуючи мені життя, ви виконали свій обов'язок, – уже добрішим голоском пропищала королева мишей.

Цієї миті кілька мишей захекано вибігли на лужок і кинулись до своєї королеви.

– Ваша величносте! Ваша величносте! – наперебій запискотіли вони. – Ми гадали, що ви загинули, і вже зібралися оплакувати вас! Але хто вбив того злого котяру? – І вони так низенько вклонилися маленькій королеві, що стали на голови, а їхні задні лапки задригалися у повітрі.

– Його розрубала ось ця дивна Залізна Людина. Ви маєте служити йому і виконувати його бажання, – поважно мовила Раміна.

– То нехай він наказує! – хором пропискотіли миші.

Але тієї ж миті вони на чолі з самою королевою сипнули навсібіч.

Справа в тому, що коли Тотошко прокинувся і побачив себе в оточенні мишей, він захоплено верескнув й метнувся в середину мишачої зграї. Ще у Канзасі він славився як знатний мисливець мишей, і жоден кіт не зміг позмагатися з ним у спритності. Та Залізний Дроворуб підхопив песика й гукнув до мишей:

– Сюди! Сюди! Назад! Я тримаю його!

Королева мишей вистромила голівку із густої травиці і полохливо запитала:

– Ви певні, що він не з'їсть мене і моїх придворних?

– Заспокойтесь, ваша величносте! Я його не відпущу!

Миші знову зібрались на галявці, а Тотошко після марних спроб звільнитися із залізних рук Дроворуба нарешті принишк. А щоб песик більше не лякав мишей, його довелось прип'яти до кілочка, забитого у землю.

– Великодушний незнайомцю! Чим накажете віддячити вам за врятування королеви? – заговорила головна фрейліна‑мишка.

– Я, розумієте, розгубився, – почав Залізний Дроворуб, та його урвав винахідливий Страшило:

– Врятуйте нашого друга Лева! Він на маковому полі!

– Лев! – зойкнула миша. – Він усіх нас поїсть.

– Ні‑ні! – заперечив Страшило. – Це Полохливий Лев, він дуже смирний, до того ж він спить.

– Що ж, тоді спробуємо. Але як це зробити?

– Чи багато мишей у вашому королівстві?

– О, тисячі, тисячі!

– Накажіть усіх їх зібрати, і нехай кожна принесе з собою довгу нитку.

Королева наказала придворним скликати мишей, і вони прожогом кинулися виконувати наказ, тільки лапки замелькали.

– А ти, друже, – звернувся Страшило до Залізного Дроворуба, – зроби міцного візка, щоб вивезти Лева із макового поля.

Залізний Дроворуб взявся до роботи і працював з таким завзяттям, що коли перші мишки з довгими нитками в зубах прибули на лужок, надійний візок для Лева вже був готовий. Колеса до нього Дроворуб змайстрував з дерев'яних колод.

Миші збігалися звідусіль; їх було багато тисяч, різного віку і зросту: і маленькі мишата, і середні, і великі старі миші. Одна старезна миша ледве приплентала на лужок і, вклонившись королеві, невдовзі звалилась, задерши лапки догори. Дві онуки поклали бабусю на лопух і старанно махали над нею травинками, щоб вітерець допоміг їй очуняти.

Важко було запрягти у воза тисячі мишей: довелось прив'язати багато тисяч ниток до передньої осі візка. До того ж Дроворуб і Страшило поспішали, потерпаючи, що Лев може померти на маковому полі. Та й нитки часто плутались у їхніх руках.

А ще деякі молоді пустотливі мишки перебігали з місця на місце і заплутували упряж. Нарешті кожну нитку одним кінцем було прив'язано до візка, а другим – до мишачого хвоста, і встановився порядок.

На той час прокинулась зі сну Еллі і зачаровано спостерігала цю дивну картину.

Страшило кількома фразами пояснив дівчинці, що трапилось, і звернувся до Мишки‑королеви:

– Ваша величносте! Дозвольте відрекомендувати вам Еллі – фею Будиночка, що карає.

Дві високі особи ввічливо вклонились одна одній і почали дружню розмову.

Приготування було завершено.

Нелегко було двом друзям підняти на віз важкого Лева. Та все ж таки це їм удалося, а миші за допомогою Страшила й Залізного Дроворуба вивезли Лева з макового поля.

Лева перевезли на лужок, де сиділа Еллі під охороною Тотошка. Дівчинка щиро подякувала мишкам за те, що вони врятували вірного друга, котрого встигла дуже полюбити.

Миші перегризли нитки, прив'язані до їхніх хвостиків, і заквапилися до своїх нірок. Мишка‑королева подарувала дівчинці крихітний срібний свисток.

– Якщо я буду вам знову потрібна, – сказала Раміна, – тричі подміть у цей свисток, і я – до ваших послуг. До побачення!

– До побачення! – відповіла Еллі.

Цієї миті Тотошко зірвався. з прив'язі, і Раміні довелось рятуватися у густій траві з поспішністю, яка зовсім не личила королеві.

 

 

* * *

Мандрівники терпляче чекали, коли нарешті прокинеться Полохливий Лев: він дуже довго вдихав отруйні пахощі макового поля. Та Лев був дужий, і підступні маки не змогли вбити його. Він розплющив очі, кілька разів широко позіхнув і спробував був потягнутися, та стінки возика завадили йому.

– Де я? Хіба я ще живий?

Побачивши друзів, Лев страшенно зрадів і скотився з воза.

– Розкажіть, що трапилося. Я щодуху біг маковим полем, та з кожним кроком мої лапи ставали все важчими, втома здолала мене, і далі я вже нічого не пам'ятаю.

Страшило розповів Левові, як миші вивозили його з макового поля. Лев похитав головою.

– Ну й дивина! Я завжди вважав себе великим і дужим. І ось ці нікчемні, порівняно зі мною, квіточки мало не вбили мене, а жалюгідні маленькі створіння, миші, котрих я завжди зневажав, урятували мене. А все тому, що їх багато, вони діють дружно й стають дужчими за мене, Лева, царя звірів! Що ж ми робитимемо, друзі мої?

– Прямуватимемо далі, – відказала Еллі. – Три заповітних бажання мають бути виконані, і це відкриє мені шлях на батьківщину!

 

 

НА КОГО СХОЖИЙ ГУДВІН?

 

 

ільки‑но Лев прийшов до тями, вся компанія весело рушила далі. М'якенькою зеленою травою вони вийшли на шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, і дуже зраділи йому, неначе зустріли давнього друга.

Незабаром обабіч дороги з'явились красиві паркани, за ними стояли фермерські будиночки, а на полях працювали чоловіки і жінки. Паркани й будинки було красиво пофарбовано у яскраво‑зелений колір,? поди теж були у зеленому одязі.

– Це означає, що почалася Смарагдова країна, – мовив Залізний Дроворуб.

– Чому? – запитав Страшило.

– Хіба не знаєш, що смарагд – зелений?

– Я нічого не знаю, – гордо заперечив Страшило. – Ось коли матиму мозок, тоді я все знатиму!

Жителі Смарагдової країни зростом були не вищі за Жуванів. На головах у них були такі самі гостроверхі ширококрисі капелюхи, але без срібних дзвіночків. Вони видавалися непривітними: ніхто не підходив до Еллі і навіть здаля не звертався із запитаннями. Насправді ж, вони просто боялись грізного Лева й маленького Тотошка.

– Гадаю, нам доведеться заночувати у полі, – зауважив Страшило.

– А мені хочеться їсти, – сказала дівчинка. – Фрукти тут смачні, та все‑таки вони мені вже набридли, я й бачити їх не можу, охоче виміняла б їх на окраєць хліба! І Тотошко зовсім схуд… Що ти, бідненький, їси?

– А що доведеться… – ухильно відповів песик. Йому зовсім не хотілось зізнаватись, що кожної ночі супроводжував Лева на полювання і харчувався рештками його здобичі.

Забачивши будиночок, на ґанку якого стояла господиня, що здавалася привітнішою за інших жительок селища, Еллі вирішила попрохати притулку на ніч. Залишивши друзів на вулиці, вона сміливо підійшла до ґанку.

– Чого тобі, дитино?.. – запитала жінка.

– Пустіть нас, будь ласка, переночувати!

– Але ж з тобою Лев!

– Не бійтесь його: він ручний, ще й до всього, страхополох.

– Якщо так, то заходьте, – відповіла жінка, – матимете вечерю й постіль.

Компанія увійшла в дім, здивувавши й налякавши дітей та господаря. Коли переляк минув, господар запитав:

– Хто ви такі й куди прямуєте?

– Ми йдемо до Смарагдового міста, – відповіла Еллі, – хочемо там побачити Великого Гудвіла.

– Та невже? А ви певні, що Гудвін захоче вас прийняти?

– А чому б ні?

– Бачте, він нікого не приймає. Я багато разів бував у Смарагдовому місті, це дивовижне й чудове місто, та мені так і не пощастило побачити Великого Гудвіна, і я знаю, що це нікому й ніколи не вдавалося.

– Хіба він не з'являється на люди?

– Ні. День, і ніч він сидить у великій тронній залі свого палацу і навіть ті, хто йому прислуговує, не бачать його обличчя.

– На кого ж він схожий?

– Важко відповісти, – задумливо відповів господар. – Справа в тому, що Гудвін – Великий Мудрець і може з'явитися у будь‑якій подобі. Іноді у вигляді птаха чи леопарда, часом обернеться кротом. Дехто бачив його в подобі риби або мухи, врешті, у тому вигляді, в якому йому забагнеться когось прийняти. А який він насправді – ніхто не знає.

– Це дивно і страшно, – сказала Еллі. – Та ми спробуємо побачити його, інакше наша подорож буде надаремною.

– А чому вам так хочеться побачити Гудвіна Жахливого? – запитав господар.

– Я хочу попросити у нього трохи мозку для моєї солом'яної голови, – сказав Страшило.

– О, це для нього дрібниця! Мозку в нього значно більше, ніж йому потрібно. Він у нього розкладений у торбини, і в кожній – особливий сорт.

– А я хочу, щоб він дав мені серце, – озвався Дроворуб.

– І це для нього не важко, – відповів господар, лукаво підморгуючи. – У нього на мотузку сушиться ціла колекція сердець різної форми і розміру.

– А я б хотів, щоб Гудвін уділив мені трохи сміливості, – сказав Лев.

– У Гудвіна у тронній залі великий горщик сміливості, – заявив господар. – Його накрито золотою покришкою, і Гудвін слідкує, аби сміливість не перекипіла через край, звичайно, він із задоволенням дасть вам порцію.

Усі троє приятелів, вислухавши ґрунтовні пояснення господаря, повеселіли і з задоволеними усмішками поглядали одне на одного.

– А я хочу, – сказала Еллі, – щоб Гудвін повернув нас із Тотошком до Канзасу.

– А де це? – запитав здивований господар.

– Не знаю, – сумно відповіла Еллі. – Але то моя батьківщина, і десь‑таки вона та є.

– Ну, я певен, що Гудвін знайде для тебе Канзас. Але треба спочатку побачити його самого, а це нелегке завдання. Гудвін не любить виходити на люди і має на те свої міркування, – додав господар пошепки, озираючись, ніби боявся, що Гудвін ось‑ось вискочить із шафи чи з‑під ліжка.

Усім було трохи страшно, а Лев мало не вийшов на вулицю, вважаючи, що там безпечніше.

Господиня подала вечерю, і всі сіли за стіл. Еллі їла чудову гречану кашу, і яєчню, і чорний хліб; вона була дуже рада цим наїдкам, що нагадували їй далеку батьківщину. Левові дали каші, та він з'їв її з огидою і сказав, що це страва для кроликів, а не для левів. Страшило і Дроворуб не їли нічого. Тотошко з'їв порцію й попрохав іще.

Жінка вклала Еллі в ліжко, і Тотошко влаштувався поруч зі своєю маленькою господинею. Лев простягнувся під порогом й охороняв, щоб ніхто не зайшов до кімнати, Залізний Дроворуб і Страшило усю ніч простояли в кутку, зрідка пошепки перемовляючись.

 

ВЕЛИКИЙ І ЖАХЛИВИЙ

 

 

 

 

СМАРАГДОВЕ МІСТО

 

 

аступного ранку, після кількох годин ходи, друзі побачили на обрії блідо‑зелене сяйво.

– Це, напевне, Смарагдове місто, – мовила Еллі.

В міру того, як вони наближалися, сяйво дедалі яскравішало, та лише надвечір мандрівники підійшли до високого міського муру із цегли. Перед ними була велика брама, оздоблена великими смарагдами, котрі так яскраво зблискували, що засліплювали навіть намальовані Страшилові очі. Біля цієї брами закінчився і шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, що багато днів вірно вів їх і нарешті привів до жаданої мети.

Над брамою звисав дзвін, а поряд, над хвірткою, другий, менший. Еллі тричі смикнула за мотузок великого дзвона, і він відповів глибоким срібним передзвоном. Брама прочинилася, й подорожні увійшли до кімнати, на стінах якої мерехтіло безліч смарагдів.

Мандрівників зустрів маленький чоловічок, одягнутий з ніг до голови у зелене; через плече у нього висіла зелена торба.

Зелений чоловічок дуже здивувався, забачивши таку химерну компанію, й запитав:

– Хто ви такі?

– Я солом'яне опудало, і мені потрібен мозок! – мовив Страшило.

– Мене зроблено із заліза, і мені бракує серця, – сказав Дроворуб.

– А я Полохливий Лев і хочу, щоб мене наділили сміливістю, – сказав Лев.

– А я Еллі з Канзасу й хочу повернутися на батьківщину, – сказала Еллі.

– Чого ж ви прийшли в Смарагдове місто?

– Ми хочемо побачити Великого Гудвіна! Ми сподіваємось, що він виконає наші бажання: адже, крім Чарівника, ніхто не зможе нам допомогти.

– Багато років ніхто не просив у мене перепустки до Гудвіна Жахливого, – задумливо мовив зелений чоловічок. – Він могутній і грізний, і якщо ви прийшли з дрібницею чи якоюсь підступною метою, щоб відволікти Чарівника від мудрих роздумів, він знищить вас в одну мить.

– Ні, ми прийшли до Великого Гудвіна у важливих справах, – статечно заперечив Страшило. – І ми чули, що Гудвін – добрий і мудрий.

– Це так, – підтвердив зелений чоловічок. – Він править Смарагдовим містом мудро і справедливо. Але для тих, хто приходить до міста із звичайної цікавості, він суворий. Я Вартовий Брами Фарамант, і мій обов'язок провести вас до Гудвіна, одягніть лишень окуляри.

– Окуляри? – здивувалась Еллі.

– Без окулярів вас засліпить велич Смарагдового міста. Усі жителі міста носять окуляри і вночі. Такий наказ Мудрого Гудвіна. Окуляри ми замикаємо на голові, щоб ніхто не зміг їх зняти.

Фарамант розстебнув свою зелену торбу, де лежали окуляри усіляких розмірів. Наші подорожні, в тому числі й Лев і Тотошко, опинилися в окулярах, котрі Вартовий Брами замкнув кожному на потилиці крихітними замочками.

Відтак він і собі надів окуляри, вивів принишклих мандрівників через протилежні двері, і вони опинились на вулиці Смарагдового міста.

Велич Смарагдового міста засліпила мандрівників, хоча їхні очі і були захищені окулярами. Обабіч вулиці височіли чудові будинки із зеленого мармуру, стіни яких були оздоблені смарагдами.

Бруківка була викладена із зелених мармурових плит, і поміж них також було вмуровано смарагди. На вулицях юрмились люди.

На дивних товаришів Еллі мешканці міста поглядали з цікавістю, але ніхто з них не заговорив до дівчинки: вони боялись Лева й Тотошка. Мешканці міста були в зеленому одязі, навіть шкіра їхня зблискувала смагляво‑зеленуватим відтінком. Усе було зеленого кольору в Смарагдовому місті – навіть сонце світило зеленими променями.

Фарамант провів мандрівників зеленими вулицями, і вони опинились перед великою гарною будівлею у центрі міста. Це й був палац Великого Мудреця та Чарівника Гудвіна.

Серце Еллі калатало від хвилювання і страху, коли вона йшла палацовим парком, прикрашеним фонтанами і клумбами; зараз вирішиться її доля, зараз вона дізнається – чи відправить її Великий Гудвін на батьківщину, чи вона марно так пробивалась сюди, крізь важкі випробування.

Палац Гудвіна мав добрий захист од ворогів: його оточував високий мур, а перед ним був рівчак, наповнений водою, через який при необхідності можна було перекинути місток.

Коли Фарамант і подорожні підійшли до рівчака, місток було піднято. На стіні стояв високий Солдат у зеленому мундирі. Зелена борода Солдата сягала нижче колін. Він дуже пишався нею і недарма: другої такої ні в кого не було у країні Гудвіна. Заздрісники говорили, що Солдат не мав інших чеснот, крім цієї бороди, і що, мовляв, лишень вона допомогла йому посісти таке високе становище.

У руках Солдата було дзеркальце і гребінець. Він поглядав у дзеркальце і розчісував свою розкішну бороду. Це заняття так його захоплювало, що він нікого не бачив і нічого не чув.

– Діне Гіоре! – гукнув Солдата Вартовий Брами. – Я привів чужоземців, котрі хочуть побачити Великого Гудвіна!

У відповідь – тиша.

Страшило закричав своїм хрипкуватим голосом:

– Пане Солдате, впустіть нас, знаменитих мандрівників, переможців Шаблезубих тигрів і відважних плавців по річках!

Знову ні звуку.

– Здається, ваш друг неуважний? – запитала Еллі.

– На жаль, це за ним помічається, – відповів Фарамант.

– Шановний! Зверніть на нас увагу! – гукнув Дроворуб. – Ні, не чує. А давайте‑но усі хором!..

Усі налаштувалися гукати, і Дроворуб навіть підніс до рота свою лійку замість рупора. За командою Страшила усі заволали щосили:

– Па‑не Сол‑дате! Впус‑тіть нас! Па‑не Сол‑дате! Впус‑тіть нас!!!

Страшило оглушливо лупцював своїм ціпком по паркану вздовж рівчака, а Тотошко голосно гавкав. Ніякого враження. Солдат, як і раніше, любовно укладав у своїй бороді волосину до волосини.

– Я бачу, мені доведеться рикнути по‑лісовому, – сказав Лев.

Він міцніше зіперся лапами і ревнув так, що задзвеніли шибки у вікнах будинків, здригнулися квіти, вихлюпнулась вода із басейнів, а спостерігачі, що здаля стежили за дивною компанією, сипонули навтіки, затуливши вуха. Сховавши гребінець і дзеркальце до кишені, Солдат звісився зі стіни і з подивом став розглядати прибульців. Упізнавши серед них Вартового Брами, він полегшено зітхнув.

– Це ти, Фараманте? – запитав він. – Що трапилось?

– А те, Діне Гіоре, – сердито відказав Вартовий Брами, – що ми цілих півгодини не могли догукатися тебе.

– Усього півгодини? – безтурботно озвався Солдат, – та це ж дрібниця. Краще скажи мені, хто це з тобою?

– Це чужоземці, котрі хочуть побачити Великого Гудвіна!

– Що ж, заходьте, – зітхнувши, мовив Дін Гіор. – Я доповім про них Великому Гудвіну…

Він опустив місток, і подорожні, попрощавшись з Фарамантом, перейшли через місток й опинилися в палаці. Їх завели до приймальні. Солдат попросив їх витерти ноги об зелений килимок біля входу і всадовив у зелені крісла.

– Почекайте тут, а я підійду до дверей тронної зали й доповім про вас Великому Гудвіну.

За кілька хвилин Дін Гіор повернувся, і Еллі запитала його:

– Бачили Гудвіна?

– О, ні, я його ніколи не бачу! – пролунало у відповідь. – Великий Гудвін завжди розмовляє зі мною через двері: напевне, його вигляд такий жахливий, що він не бажає даремно лякати людей. Я доповів про ваше прибуття. Спочатку Гудвін розсердився і не забажав мене слухати. Потім раптом почав розпитувати про те, як ви одягнуті. А коли дізнався, що на вас срібні черевички, то надзвичайно зацікавився цим і сказав, що прийме вас усіх. Однак до нього допускатиметься лише один прохач у день – такий у нього звичай. А тому ви проживете тут кілька днів, і він наказав виділити для вас кімнати, щоб ви змогли відпочити після такої дороги.

– Передайте нашу подяку Великому Гудвіну, – відповіла Еллі. Дівчинка вирішила, що Чарівник не такий уже й страшний, як кажуть, і він поверне її на батьківщину.

Дін Гіор засвистів у свій зелений свисточок, і тієї ж миті з'явилась красуня‑дівчина у зеленій шовковій сукні. Вона мала гладеньку зелену шкіру, зелені очі й розкішну зелену косу. Фліта (так звали дівчину) низенько вклонилась Еллі і сказала:

– Ходімте зі мною, я покажу вам вашу кімнату.

Вони проминули чимало інших покоїв, багато разів спускались і підіймались сходами, і нарешті Еллі опинилась у відведеній для неї кімнаті. Це була найгарніша і найзатишніша кімната у світі, з маленьким ліжком, з фонтанчиком, з якого тоненькою цівкою била вода і падала в красивий басейн. Звичайно, і тут усе було зеленого кольору.

– Почувайтесь, як дома, – сказала Фліта. – Великий Гудвін прийме вас завтра вранці.

Залишивши Еллі, дівчина розвела решту мандрівників по інших кімнатах, чудово умебльованих і розташованих у найкращій частині палацу.

Проте на Страшила довколишня розкіш не справила аніякісінького враження. Опинившись у своїй кімнаті, він байдуже простояв біля дверей, не сходячи з місця, до самого ранку. Усю ніч витріщався на павучка. котрий так безтурботно снував своє павутиння, неначе він опинився не в прекрасному палаці, а в якійсь убогій хатині шевця.

Залізний Дроворуб хоча й ліг у ліжко, але зробив це за звичкою, що лишилася в нього з того часу, коли він ще був із плоті й крові. Але й він не спав всю ніч, раз по раз ворушачи то головою, то ногами й руками, аби переконатися, чи вони не заіржавіли.

Лев із задоволенням розлігся б десь на подвір'ї, на соломі, та йому цього не дозволили. Тоді він забрався на ліжко, згорнувся клубком, як кіт, і захріп на весь палац. Його голосному хропінню вторував Тотошко, котрий цього разу захотів лягти разом із своїм надійним другом.