Особливості правового статусу найманих працівників у сільськогосподарських акціонерних товариствах і товариствах з обмеженою відповідальністю

Важливе значення для характеристики правового статусу найманих працівників господарських товариств має ст. 2 КЗпП4, яка визначає основні трудові права найманих працівників. У ній, насамперед, конкретизується конституційне право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці, не нижче встановленого державою мінімального розміру, в тому числі право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечується державою.
Працівники мають право на відпочинок, відповідно до правил обмеження робочого дня та робочого тижня, на щорічні оплачувані відпустки, право на здорові та безпечні умови праці, на об'єднання у професійні спілки та на вирішення трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Стаття 2 КЗпП гарантує також працівникам право на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, право на звернення до суду за вирішенням трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.
Ці трудові права становлять основу спеціального правового статусу всіх найманих працівників. Однак особливості сільськогосподарського виробництва, зумовлені об'єктивними факторами, дають підставу говорити про специфіку умов праці найманих працівників у сільському господарстві. На сільськогосподарське виробництво суттєво впливають природні чинники — сезонність, розбіжність робочого періоду (наприклад, оранка, сіяння) з періодом виробництва (наприклад, достигання врожаю). У рослинництві й тваринництві діють біологічні фактори; рільництво має свої особливості, зумовлені якістю земель, родючістю ґрунтів тощо. Названа специфіка сільськогосподарського виробництва суттєво впливає на особливості правового регулювання праці найманих сільськогосподарських працівників.
Стаття 7 КЗпП визначає, що законодавством можуть встановлюватись особливості регулювання робочого часу й часу відпочинку на підприємствах і в організаціях сільського господарства.
Перелік обов'язків (робіт), що виконуються кожним працівником господарського товариства за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою,, визначається тарифно-кваліфікаційним довідником робіт і професій робітників, кваліфікаційним довідником посад службовців.
Особливості правового статусу найманих працівників господарських товариств найбільш суттєво виявляються в регулюванні робочого часу й часу відпочинку. Згідно зі ст. 50 КЗпП, нормальна тривалість робочого часу для працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень. За умови збереження загальної тривалості робочого часу, встановленого чинним законодавством про працю для всіх працівників, режим роботи в сільськогосподарських підприємствах встановлюється з урахуванням сезонності сільськогосподарського виробництва, напруженості роботи в періоди року.
З метою раціонального використання робочого часу дирекція сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю та правління сільськогосподарських акціонерних товариств мають право за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) у період напружених польових робіт (посів, догляд за посівами, заготівля кормів, збирання врожаю, оранка тощо), в разі виробничої потреби, збільшувати тривалість робочого дня для працівників, зайнятих у рослинництві, але не більше, ніж на 10 год. У менш напружені періоди польових робіт робочий день відповідно скорочується до 5 год., а за бажанням працівників — не обмежувати цими годинами. Для обліку відпрацьованого працівниками часу, згідно зі ст. 61 КЗпП, запроваджується підсумований облік робочого часу з тим, щоб тривалість його за поточний період не перевищувала нормальної кількості робочих годин.
Дирекція сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю та правління сільськогосподарського акціонерного товариства за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) господарства мають право у період напружених польових робіт, у разі виробничої потреби, залучати працівників до роботи у встановлені дні відпочинку з наданням натомість інших днів відпочинку по закінченні кожного періоду напружених польових робіт. При цьому підрахунок днів відпочинку може проводитись за період, що не перевищує 2 місяців.
У рамках локальної нормотворчості кожне господарське товариство розробляє правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про оплату праці, про преміювання, матеріальне й моральне заохочення працівників, соціальний захист працівників, укладає колективний договір та інші локальні нормативні акти, якими регулюються трудові відносини в господарському товаристві.
Зміст правового статусу сільськогосподарських працівників, які є співвласниками майна господарських товариств, становлять, окрім трудових прав і обов'язків, управлінські, майнові й земельні права та обов'язки. Незалежно від форми власності товариства, наймані працівники користуються правом на житло, комунально-побутові послуги, соціально-культурне обслуговування тощо.
Неодмінною передумовою правового статусу сільськогосподарського працівника є його правосуб'єктність. Відповідно до ст. 188 КЗпП, трудова правосуб'єктність встановлюється по досягненні громадянами 16-річного віку. За згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли 15 років.
Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається залучати до роботи учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними 14-річного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.
Влаштування працівника на роботу оформляється трудовим договором (контрактом). При цьому, визначаючи його трудової функції може бути врахована сезонність роботи, необхідність переведення його на іншу роботу, потреба у працівникові, який володіє, крім основної, також і додатковими трудовими функціями тощо.
Контрактна форма трудового договору застосовується у випадках, передбачених чинними законами. Контракт оформляється у двох примірниках — між власником або уповноваженим органом і працівником — та набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами в контракті, і може бути змінений лише за письмовою угодою сторін.

 

 

90. Особливості управління господарською діяльністю державними та комунальними с/г підприємствами

 

В економіці України значна питома вага належить публічним секторам економіки - державному та комунальному. Функціонування цих секторів з метою забезпечення відповідних категорій публічних інтересів - народу України, Української держави, територіальних громіад. Відтак, основні засади функціонування цих секторів та управління господарською діяльністю їх суб'єктів визначається зазвичай у формі закону: ГК України (статті 22-24, 73-78, 167-172, 183, 191), законів: від 21.05.1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні"; від 04.03.1992 р. "Про приватизацію державного манна"; від 10.04.1992 р. "Про оренду державного та комунального майна; від 22.12.1995 р. "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб"; від 24.01.1997 р. "Про державний матеріальний резерв"; від 03.03.1999 р. "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності"; від 03.03.1999 р. "Про державне оборонне замовлення"; від 21.09.2006 року "Про управління об'єктами державної власності"; від 15.03.2006 р. "Про холдингові компанії в Україні" та ін.

Управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки тісно пов'язане з використанням державного та комунального майна, правовим статусом господарських організацій, що діють на базі такого майна (про що йтиметься в наступних темах). Разом з тим у цій темі має сенс розглянути особливості управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки. Попри відмінність цих секторів (щодо рівня господарських систем та управління ними, включаючи й нормативно-правове регулювання), вони мають спільні риси, а саме:

- організаційно-управлінські повноваження здійснюються за допомогою системи уповноважених органів та організацій (відповідно - державних та органів місцевого самоврядування/комунальних);

- суб'єктами господарювання є організації (в тому числі підприємства), що функціонують на базі відповідної форми власності (державної чи комунальної), а також суб'єкти, у статутному фонді (майні) яких частка відповідної власності (державної чи комунальної) забезпечує вплив, відповідно, держави чи територіальної громади на такого суб'єкта (змішані господарські - зазвичай акціонерні - товариства, за переважної участі держави чи територіальної громади);

- зазначені суб'єкти функціонують на базі майна, що закріплюється за ними на одному з основних правових титулів - праві власності (державні, комунальні або змішані акціонерні товариства), праві господарського відання (державні та комунальні комерційні підприємства, державні та комунальні господарські об'єднання, державні холдингові компанії), праві оперативного управління (казенні та некомерційні комунальні підприємства);

- можливість встановлення законом особливості здійснення конкурентно-антимонопольної політики у сфері державного та комунального секторів економіки; зокрема, деякі види діяльності належать до державної монополії;

- використання приватизації державного та комунального майна, а також корпоратизації державних/комунальних унітарних підприємств у процесі реформування цих секторів економіки;

- можливість визначення законом особливості застосування процедури банкрутства до підприємств цих секторів.

Проте існують і певні відмінності між державним та комунальними секторами, зокрема, щодо: органів, які здійснюють організаційно-управлінські повноваження; компетенції останніх; порядку прийняття ними рішень; актів, в яких фіксуються такі рішення, та ін.

 

 

91. Контрактація та інші окремі договори на реалізацію с/г продукції

 

Формування державних ресурсів сільськогосподарської продукції, забезпечення населення продовольством, а переробних підприємств сировиною значною мірою залежать від чітко налагодженої системи договірних відносин із закупівель цієї продукції у сільськогосподарських товаровиробників. Оскільки, як вважає В. В. Луць, біржова торгівля сільгосппродукцією не досягла належного рівня, закупівлі цієї продукції заготівельниками та іншими організаціями безпосередньо у її виробників здійснюються переважно за договорами контрактації.
Контрактація. Ці договори є традиційною формою закупівлі сільськогосподарської продукції ще з часів радянського права.
У попередньому законодавстві договір контрактації регулювали положення гл. 24 ЦК 1963 р. та нормативно-правові акти, прийняті відповідно до нього.
2004 р. відбулися зміни в системі нормативно-правових актів, у тому числі з питань регулювання розглядуваних відносин. Так, з 1 січня 2004 р. набрали чинності ЦК та ГК. Обидва кодекси містять положення про регулювання відносин із закупівлі сільськогосподарської продукції на умовах договору контрактації.
За ЦК, договір контрактації є різновидом купівлі-продажу. Положення про цей вид договірного зобов'язання міститься в гл. 54 ЦК. На ці відносини, відповідно, поширюється дія параграфу 1 гл. 54 ЦК — "Загальні положення про купівлю-продаж". Параграф 4 гл. 54, безпосередньо присвячений договору контрактації сільськогосподарської продукції, містить одну статтю — ст. 713, в якій визначається поняття цього договору, і зауважується, що до згаданого договору застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором та законом. За ч. 1 ст. 713, ЦК договір контрактації сільськогосподарської продукції визначається як такий, за яким виробник сільськогосподарської продукції зобов'язується виробити визначену ним сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.
У ч. З ст. 713 ЦК передбачено можливість визначення законом особливостей укладення та виконання договорів контрактації. Це положення дає можливість визначити співвідношення положень ЦК і ГК щодо регулювання відношень із договору контрактації: з одного боку, положення ГК (ст. ст. 272-274) є спеціальними стосовно положень ст. 713 ЦК; тому вони мають переважне значення в регулюванні відносин із закупівлі сільськогосподарської продукції за договором контрактації. З іншого, якщо спеціальним законом окремі питання не врегульовано, мають застосовуватися положення ЦК: загальні — про купівлю-продаж, про договір поставки, якщо вони відповідають природі відносин, які існують між сторонами відповідно до конкретного договору, та іншим спеціальним законом не встановлені окремі правила про регулювання того або іншого питання. З огляду на це, положеннями ст. 272 ГК обмежуються можливості застосування договору контрактації лише випадками державної закупівлі сільськогосподарської продукції, яка здійснюється за договорами контрактації, що укладаються на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції.
Договір контрактації належить до тих договорів, що опосередковують перехід права власності (право повного господарського відання) від виробника сільськогосподарської продукції до держави в особі заготівельної (закупівельної) організації.
Договір контрактації є оплатним, взаємним, консенсуальним. Згідно з ним виробник сільськогосподарської продукції (надалі — виробник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (надалі — контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її. Договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами домовленості щодо всіх його істотних умов, передбачених ч. З ст. 272 ГК.
Сторонами договору контрактації є виробник і контрактант. Контрактантами є заготівельні (закупівельні) або переробні підприємства або організації, на які у встановленому порядку покладено функції державної закупівлі, заготівлі сільськогосподарської продукції (міністерства, відомства, підприємства й організації, яким надано такі повноваження, наприклад, організації споживчої кооперації). Виробниками є організації всіх організаційно-правових форм, що виробляють сільськогосподарську продукцію (колективні, державні, акціонерні сільськогосподарські підприємства, фермерські та інші господарства).
Контрактація є самостійним договором, хоча за предметом і змістом він подібний до договорів поставки і купівлі-продажу, що й зумовило передбачену ч. З ст. 713 ЦК можливість застосовувати до відносин з договору контрактації правила договорів поставки та положень про купівлю-продаж.
При цьому слід враховувати, що, згідно з п. 4 ст. 1 Закону України від 22 грудня 1995 р. "Про поставки продукції для державних потреб", особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, регулюються окремими актами законодавства України. Тобто при регулюванні відносин щодо закупівлі сільськогосподарської продукції для державних потреб не можуть бути застосовані положення зазначеного Закону. Так, закупівля сільськогосподарської продукції і продовольства для загальнодержавних потреб регулюється Указом Президента України від 18 січня 1996 р. № 62/96 "Про задоволення державних і регіональних потреб у сільськогосподарській продукції на 1996 рік" (див. лист Вищого арбітражного суду України від 22 березня 1996 р. № 01-8/110 "Про Закон України "Про поставки продукції для державних потреб").
У разі здійснення закупівель товарів, робіт і послуг, що цілком або частково відбувається за рахунок державних коштів, за умови, коли вартість закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує суму, еквівалентну 2 тис. євро, а робіт — 100 тис. євро, то до таких відносин застосовується Закон України від 22 лютого 2000 р. "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти". При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 6 цього Закону, у разі, якщо предметом закупівлі є сільськогосподарська продукція чи продукти харчування вітчизняного виробництва, брати участь у тендерах можуть виключно вітчизняні сільськогосподарські товаровиробники та підприємства харчової або переробної промисловості. Відповідно до ч. З ст. 14 Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" замовник не має права ділити закупівлю на частини з метою уникнути застосування процедур, передбачених цим Законом, з урахуванням ч. 1 зазначеної статті, яка визначає основною процедурою закупівлі відкриті торги. Тобто замовник зобов'язаний здійснювати закупівлю, враховуючи необхідність раціонального й економічного витрачання бюджетних коштів, забезпечення максимальної конкуренції та прозорості під час здійснення закупівлі.
Специфіка договору контрактації полягає в тому, що 1) він є замовленням держави сільськогосподарському виробнику на відповідну продукцію; 2) його предметом може бути лише сільгосппродукція, що, як правило, на момент укладання договору ще не існує в натурі; 3) однією зі сторін договору є безпосередньо виробник продукції; 4) на контрактанта покладаються певні обов'язки щодо сприяння виробнику (так договір контрактації певною мірою опосередковує відносини щодо виробництва продукції).
Предметом договору контрактації є продукція, одержувана внаслідок сільськогосподарського виробництва; продукцією є речі, визначені родовими ознаками, як у сирому вигляді, так і ті, що зазнали первинної обробки. Продукція, передана в рахунок виконання договору контрактації, має бути виготовлена в господарстві виробника.
При цьому, за загальним правилом, реалізація сільськогосподарськими виробниками отриманої ними продукції здійснюється на принципах вільного вибору форм, способів, видів і місця реалізації, за цінами, встановлюваними угодою сторін, а реалізація продукції в рахунок державного контракту чи замовлення — за цінами, встановленими умовами договорів з урахуванням показників нормативних актів.
Істотні умови договору контрактації сільськогосподарської продукції, як було зазначено, передбачені ч. З ст. 272 ГК. Договір вважається укладеним з моменту досягнення домовленості зі всіх обов'язкових (істотних) умов зазначеної статті, але це не є перешкодою для сторін, для того щоб у договорі були визначені й інші умови.
Вид продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин є істотними умовами відповідно до абзацу другого частини 3 ст. 272 ГК.
Якість (сортність) сільськогосподарської продукції, що передається виробником, має відповідати стандартам, технічним умовам, правилам ветеринарного й санітарного нагляду. Недоброякісність (невідповідність її обумовленій сортності) переданої продукції є підставою для відмови контрактанта цілком або частково від такої продукції, або для вимоги щодо відповідного зменшення ціни продукції відповідно до ст. 708 ЦК, тобто для прийняття її за дійсною ціною, котра відповідає якості цієї продукції.
Кількість і асортимент сільськогосподарської продукції, що підлягає закупівлі, визначається в договорах відповідно до державного контракту, а у разі його відсутності — за домовленістю сторін.
Умови доставки: за договором контрактації, за загальним правилом, вивезення, експедирування й розвантаження продукції провадяться контрактантом або за його рахунок. Але на практиці контрактант найчастіше не здійснює вивезення продукції від виробника власними силами. Сторони в договорах встановлюють один із наведених далі порядків вивезення (або використовують їх у сукупності стосовно окремих обсягів закуповуваної продукції): 1) контрактант приймає продукцію безпосередньо у виробника; 2) контрактант приймає продукцію на своїх приймальних пунктах; 3) виробник безпосередньо доставляє продукцію третім особам за вказівкою контрактанта. Окремо в договорі має бути зазначена кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника. Ця умова є істотною для договору.
У договорі контрактації зазначаються ціна за одиницю виміру продукції, загальна сума договору. Відповідно до змісту ст. 632 ЦК, зміна ціни після укладення договору дозволяється лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Ціна на сільськогосподарську продукцію, що поставляється, не може змінюватися угодою сторін, якщо договір укладено на підставі державного контракту, яким передбачена ціна. Вступаючи в такі договірні відносини виробник погоджується з умовами держконтракту. На продукцію, що закуповується не в рахунок держконтракту чи понад нього, сторони можуть установити інші ціни своєю угодою.
Строки виконання договору встановлюються з урахуванням особливостей виробництва і способу одержання (збирання, зберігання, дозрівання) певного виду сільськогосподарської продукції з урахуванням місцевих умов заготівель. Стосовно окремих видів сільськогосподарської продукції, зокрема продуктів рослинництва, загальні строки можуть змінюватися й уточнюватися з урахуванням кліматичних умов даного року збирання врожаю. Невід'ємною частиною договору є погоджені сторонами графіки доставки, що конкретизують терміни здачі продукції, оскільки на практиці для цього договору характерною є тривалість відносин між сторонами. Істотними для цього договору є строки здавання-приймання продукції, хоча незазначення інших строків може ускладнити виконання його.
Контрактант зобов'язаний прийняти доставлену продукцію на своєму приймальному пункті або у виробника в обумовлений термін, не допускаючи простою транспортних засобів виробника.
Для договору контрактації характерно також те, що він передбачає обов'язок контрактанта надавати виробнику певну допомогу в організації виробництва і здачі продукції, в забезпеченні господарства тарою і пакувальними матеріалами, у видачі промислових чи продовольчих товарів або комбікормів у порядку зустрічного продажу (що не передбачено законодавством про поставку). Це випливає з поняття договору контрактації та визначення обов'язків контрактанта щодо надання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства як істотної умови договорів контрактації.
Контрактант зобов'язаний вчасно і цілком розрахуватися за отриману продукцію. В іншому разі відповідно до ст. 4 Указу Президента України від 16 березня 1995 р. № 227/95 "Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України" підприємства оптової та роздрібної торгівлі незалежно від форм власності сплачують пеню у розмірі 1,5% від суми платежу на користь товаровиробника сільськогосподарської продукції та продовольства за кожен банківський день прострочення платежу, якщо більший розмір пені не обумовлено угодою сторін.
Для договорів контрактації встановлено обов'язковий авансовий порядок оплати отриманої продукції. Сторони зобов'язані визначити в договорі розмір такого авансу і терміни його виплати. Так, для закупівель сільськогосподарської продукції за держконтрактом встановлено обов'язковий порядок авансового платежу в розмірі 50% вартості законтрактованої продукції.
Для договору контрактації є обов'язковими положення про відповідальність сторін, а також вимога реального виконання зобов'язань. За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх зобов'язань за договором настає відповідальність у вигляді неустойки і/чи відшкодування збитків. Відповідальність сторін за порушення договору ґрунтується на принципі вини. Виробник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язань, якщо вони не були виконані внаслідок стихійного лиха, інших несприятливих умов або з вини контрактанта. Доказами настання цих подій можуть слугувати висновки державної інспекції якості та сертифікації сільськогосподарської продукції, ветеринарного нагляду, метеослужби, акти страхових організацій тощо.
Міна. З моменту посилення кризових явищ в економіці почали поширюватися бартерні (товарообмінні) операції. Відповідно до ст. 715 ЦК за договором міни (бартеру) кожна зі сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший. Отже, згідно з положеннями ЦК скасовано відмінності між категоріями "міна" та "бартер", з огляду на те, що вони застосовуються як синоніми. Свого часу застосування цих договорів у сільському господарстві відіграло певну позитивну роль: давало змогу діяти за умов великої інфляції. Нині уряд намагається скоротити обсяг товарообмінних операцій через те, що вони позбавляють товаровиробників обігових коштів.
Біржові договори щодо реалізації сільськогосподарської продукції. Особливе місце в системі реалізації сільськогосподарської продукції український законодавець відводить біржовим договорам, розвиток яких покладається на спеціалізовані аграрні біржі. Створення системи спеціалізованих аграрних бірж започатковано Указом Президента України від 18 січня 1995 р. № 63/95 "Про заходи щодо реформування аграрних відносин". У ньому було передбачено організацію й проведення на Українській міжбанківській валютній біржі торгів ф'ючерсними та форвардними контрактами під закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки із залученням до цього комерційних банків, як агентів-брокерів, з подальшим проведенням таких торгів на спеціалізованих товарних біржах.
Постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1995 р. № 916 схвалено Концепцію організації біржового сільськогосподарського ринку. У п. 1 якої проголошено перехід від державно-регульованої системи розподілу сільськогосподарської продукції та сировини і фіксованих закупівельних цін до ринкової системи переміщення товару від виробника до споживача, формування цін на основі попиту й пропозиції, що об'єктивно стимулює створення різноманітних ринкових структур, таких як ринок сировини і продовольства, оптові, роздрібні, спеціалізовані й регіональні ринки.
Зростання ролі біржової торгівлі, що відбулося останніми роками в Україні, також зумовлене тим, що держава вважає цих учасників обороту сільськогосподарської продукції необхідним елементом механізму експорту зерна з України. Зокрема відповідно до підпункту "б" п. 1 Указу Президента України від 29 червня 2000 р. № 832/2000 "Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна" вжито заходів щодо запровадження порядку, за яким експорт зерна здійснюється лише за експортними контрактами, укладеними та зареєстрованими на акредитованих для таких операцій біржах.
Основними інструментами фондового ринку є форвардний та ф'ючерсний контракти, які є деривативами. Відповідно до п. 1.5 Закону України від 28 грудня 1994 р. "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.) дериватива— це стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. Згідно з підпунктом 1.5.1 зазначеного Закону, форвардний контракт — це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення цього контракту. Слід зазначити, що будь-яка сторона форвардного контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої або у випадках, визначених цивільним законодавством. Ф'ючерсний контракт засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.

 

92. Договори на виконання науково – дослідних,        дослідно – конструкторських

 І технологічних робіт у сфері сільського господарства

 

Як випливає з вищевикладеного, в умовах ринкової економіки об'єктом обміну дедалі частіше стають результати науково-технічної діяльності в галузі сільського господарства України. їх значення в цій сфері невпинно зростає, тому саме з ними має пов'язуватися не лише впровадження існуючих провідних технологій виробництва сільської продукції, ай, сподіваємося, виконання на замовлення різних суб'єктів аграрного підприємництва пошукових робіт у відповідних галузях.
В. В. Луць вважає, що можливість використання договірної форми (контракту) у сфері науково-технічної діяльності зумовлена тим, що результати цієї діяльності є об'єктами права власності створювачів (розробників) науково-технічної продукції, якщо інше не передбачене законом або договором. Цими об'єктами розробники можуть вільно користуватися й розпоряджатися, зокрема передавати іншим особам на договірній основі. Дослідження й розробки у сфері науки й техніки, що передбачають одержання дослідницькими колективами чи окремими дослідниками відповідного результату в розв'язанні конкретної проблеми протягом певного строку, організується переважно за контрактом.
Про розглядувану групу договорів не йшлося ні ЦК 1963 р., ні в раніше чинному законодавстві. Лише в новому ЦК з'явилася окрема гл. 62 " Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт". Відносини, що виникали під час проведення зазначених видів робіт, регулювалися переважно відомчими актами. Прикладом може слугувати Типовий договір на виконання науково-дослідних робіт по сільському господарству, затверджений 25 січня 1960 р.
Природа договорів на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт
Відповідно до назви та конструкції гл. 62 ЦК у ній розглянуті 2 види договорів, які є близькими, але мають суттєві розбіжності як у предметі договору, так і правовому регулюванні.
Насамкінець звертається увага на фундаментальні та прикладні дослідження. Стаття 1 Закону "Про наукову і науково-технічну діяльність" фундаментальні наукові дослідження визначає як наукову теоретичну та (або) експериментальну діяльність, спрямовану на одержання нових знань про закономірності розвитку природи, суспільства, людини, їх взаємозв'язку, а прикладні наукові дослідження — як наукову і науково-технічну діяльність, спрямовану на одержання й використання знань для практичних цілей. Дослідно-конструкторські та технологічні роботи мають на меті виконання цих видів робіт, згідно зі ст. 892 ЦК 2003 р., виконавець зобов'язується за завданням замовника розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо.
Різним є й характер результатів, на досягнення яких спрямовані інтереси сторін. В першій групі договорів йдеться про наукові результати, які в цьому Законі визначаються як нове знання, одержане в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформації у формі звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового повідомлення, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо. В другому виді договорів за гл. 62 ЦК, розглядається науково-прикладний результат, котрий слід розуміти як нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, завершене випробування, розробка, яка впроваджена або може бути впроваджена в суспільну практику; науково-прикладний результат може мати форму звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка та ін.
Метою науково-дослідних робіт є науковий результат, який може мати як позитивний (підтвердження певних гіпотез, виявлення зв'язків, закономірностей тощо), так і негативний характер (висновок про неможливість отримати певний результат, підтвердження принципового висновку про неможливість якогось явища тощо). Тому договір на виконання згаданих робіт можна вважати виконаним належним чином незалежно від того, буде результат позитивним або негативним. Як зазначає М. І. Брагінський, вирішальне значення в останньому випадку матиме належне виконання робіт як таке.
На відміну від розглянутого договору на виконання науково-дослідних робіт, під час виконання дослідно-конструкторських і технологічних робіт результат має бути обов'язково позитивним. Відсутність позитивного результату має розцінюватись для другої групи договорів як відсутність належного результату, тобто невиконання договірного зобов'язання.
В разі неможливості досягнення результату, поставленого замовником як завдання, ці 2 групи договорів мають також різні правові наслідки.
Для договорів на виконання науково-дослідних робіт діє правило ч. 1 ст. 899 ЦК: якщо в ході їх виконання виникла неможливість досягнення результату внаслідок обставин, що не залежать від виконавця, замовник зобов'язаний оплатити роботи, виконані до виявлення неможливості отримати передбачені договором результати, але не вище від відповідної частини ціни робіт, визначеної договором.
Для договорів на виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт діє інше правило: якщо в ході цих робіт з'ясовується неможливість досягнення результату через обставини, що виникли не з вини виконавця, замовник зобов'язаний відшкодувати витрати виконавця.
Принциповим стосовно цієї групи договорів є також питання про їх родову належність у контексті питання про співвідношення цих договорів і договору підряду. По-перше, в новому ЦК ці види договорів хоча й розташовані поруч, але розглядаються як окремі види договірних зобов'язань. Головна відмінність між цими видами договорів та договором підряду полягає ось у чому: "негативний результат" у договорі підряду (на відміну від договорів на виконання науково-дослідних робіт) має розглядатися як невиконання договірного зобов'язання.
Що ж до договору на виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт, то його предметом виступає виконання робіт та їх результат; результат може бути однаковою мірою як матеріальним, так і нематеріальним; виконання роботи за певних умов може мати самостійне значення, тимчасом як для договору підряду предметом завжди є результат як такий, причому виключно матеріальним. Відповідно до ч. 2 ст. 896 ЦК, виконавець має право, якщо інше не передбачено договором із замовником, використати одержаний ним результат робіт також для себе. Проте передавати результати роботи іншим особам виконавець не має права, якщо інше не передбачено самим договором із замовником на виконання певних робіт.
Загальна характеристика змісту договорів. Істотною умовою договору на виконання зазначених видів робіт є напрям (напрями) дослідження та сформульований відповідно до завдання замовника очікуваний кінцевий результат науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт.
Дослідження, які замовляє особа, можуть мати один чи кілька з наведених напрямів:
- економіка, фінанси, бухгалтерський облік;
- землеробство рослинництво, кормовиробництво;
- овочівництво;
- садівництво, виноградарство;
- захист рослин;
- агроекологія і природокористування;
- тваринництво;
- ветеринарна медицина;
- зберігання та перероблення сільськогосподарської продукції;
- механізація, електрифікація, транспорт;
- будівництво;
- соціальний розвиток села і трудові відносини;
- аграрна освіта, кадрове забезпечення;
- наукове забезпечення;
- інформатика.
Конкретні кінцеві результати науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт мають таку примірну класифікацію:
- новий технологічний процес (найновіша технологія);
- удосконалена технологія;
- безвідходна ресурсозберігаюча технологія;
- новий вид продукції;
- поліпшена продукція;
- новий вид устаткування;
- нова лінія;
- нова установка;
- модернізований вид устаткування;
- нові засоби механізації;
- новий прилад;
- нові засоби автоматизації;
- нові вироби;
- новий вид сировини;
- новий матеріал;
- новий вид тари (упаковок);
- установча серія;
- новий стандарт;
- новий норматив;
- уточнений стандарт;
- уточнена норма;
- нова ціна;
- нова система;
- нова структурна схема;
- новий спосіб;
- типова система (НОП);
- удосконалена система (НОП);
- нове завдання (АСУ);
- новий комплекс завдань (АСУ);
- нова підсистема (АСУ);
- новий блок системи (АСУ);
- новий сорт;
- поліпшений сорт;
- аборигенний сорт;
- інтродукований сорт;
- нова порода;
- новий тип;
- нова заводська лінія;
- удосконалення породних та продуктивних якостей худоби.
Ці конкретні результати можуть бути предметом договорів на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських технологічних робіт у сфері сільського господарства.
Усі результати науково-дослідних робіт відповідно до положення ст. 41 Закону України "Про власність" визнаються об'єктами права інтелектуальної власності, як й інші результати інтелектуальної праці (в тому числі й дослідно-конструкторських і технологічних робіт).
Згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 1992 р. №162 "Про державну реєстрацію науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт і дисертацій" та з Порядком державної реєстрації та обліку відкритих науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт і дисертацій, затвердженим наказом Міністерства освіти і науки України від 25 грудня 2001 р. № 808, обов'язковими є державна реєстрація та облік відкритих (несекретних) науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, що виконуються організаціями (підприємствами) України, статутна діяльність яких передбачає проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт.
Державну реєстрацію та облік розпочатих, виконуваних і закінчених науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт покладено на Український інститут науково-технічної та економічної інформації (УкрІНТЕІ). Цей інститут має право поширювати інформацію про зазначені роботи відповідно до умов, зазначених їх виконавцем у реєстраційно-облікових документах. Зокрема, виконавець робіт може відкрити доступ до інформації про свої роботи.
Крім предмету договору, який ми описали вище, в розглядуваних договорах на створення (передачу) науково-технічної продукції, крім обов'язкових положень (найменування сторін, предмет договору, порядок передачі та прийняття продукції, оплата, відповідальність сторін, реквізити сторін тощо), мають бути зазначені також права сторін щодо використання продукції та розпорядження нею, умови конфіденційності, умови, необхідні для впровадження цієї продукції, сфери її застосування, масштаби та обсяги впровадження, назва кожного етапу (розділу) із зазначенням визначених у договорі результатів роботи в цілому й на кожному етапі (розділі), умови матеріально-технічного забезпечення науково-пошукових, дослідно-конструкторських, технологічних робіт. Обов'язково мають бути визначені права виконавців щодо розпорядження науково-технічною продукцією (про це докладніше — далі) та право на залишення в себе переданого замовником і придбаного для виконання замовлення майна (устаткування, приладів, інструментів, матеріалів тощо), а також інші умови.
Характерною особливістю цього договору є встановлення (визначення) сторонами вартості науково-технічної продукції. Договірна ціна на таку продукцію має встановлюватися на стадії укладення договору. Подібно до правил про договір підряду (ст. 844 ЦК), ціна у договорі може бути визначена у кошторисі. Кошторис на виконання робіт може бути приблизний або твердий. Зміни до твердого кошторису вносять лише за погодженням сторін, при приблизному кошторисі виконавець зобов'язаний своєчасно попередити замовника, якщо потрібне перевищення кошторису.
Щоб досягти згоди про зміну договірної ціни, за основу беруть попередню ціну, обчислену замовником або виконавцем з обов'язковим урахуванням рівня науково-технічної продукції, її конкурентоспроможності, ефективності та періоду ефективного використання.
Плата за виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт та технологічних робіт, встановлена договором, може бути зменшена замовником залежно від фактично одержаних результатів порівняно з результатами, передбаченими договором, якщо це не залежало від замовника, а можливість такого зменшення та його межі були передбачені домовленістю сторін.
Права та обов'язки сторін. У попередньому підрозділі йшлося про розподіл ризику в разі виявлення неможливості досягнення результату, очікуваного відповідно до завдання замовника. Поряд з цим принциповим є також питання про можливість залучення до виконання договорів третіх осіб. Договір про виконання науково-дослідних робіт передбачає їх творчий характер, який часто ґрунтується на особистих знаннях та здібностях науковця чи творчої групи, а також на тому, що саме ця конкретна особистість (групи науковців) є вирішальним фактором укладення договору: Тому, за договором, провести науково-дослідні роботи виконавець має особисто; він не має права залучати до виконання робіт третіх осіб, якщо таке повноваження не надано за договором або немає згоди замовника (ст. 893 ЦК).
Іншою є ситуація з договорами про дослідно-конструкторські та технологічні роботи, оскільки особистий характер та відповідний інтерес до виконання договору самим контрагентом не передбачається. Тому, за загальним правилом, виконавець має право залучати до виконання договору інших осіб (субвиконавців), що є, зокрема, бажаним в разі значного обсягу цих робіт (абз. З ст. 893 ЦК). Але при цьому субвиконавець не відповідає за виконання свого обов'язку перед замовником, так само як і замовник — перед субвиконавцем; у свою чергу, основний виконавець цілком відповідає перед замовником за виконання договору й несе ризик вибору контрагента, а також відповідає за виконання всіх взятих на себе обов'язків перед субвиконавцем. При цьому у зобов'язанні не відбувається вибуття чи заміни сторони. Відносини в такій ситуації є подібними до відносин замовника, генерального підрядника та субпідрядника за договором підряду.
Окремо треба розглядати питання про повноваження щодо використання результатів роботи. З природи договору випливає, що виконавець повинен не тільки провести певні роботи, а й передати їх результати замовнику.
Загальні положення про права сторін на результати робіт містяться в ст. 896 ЦК, відповідно до якої замовник за договором на виконання науково-дослідних, або дослідно-конструкторських та технологічних робіт має право використовувати передані йому результати робіт у межах і на умовах, встановлених договором.
Враховуючи те, що результати робіт здебільшого також є об'єктами права інтелектуальної власності, слід брати до уваги також положення ст. 430 ЦК, коли вирішується питання про виникнення особистих немайнових та майнових прав на об'єкт інтелектуальної власності, яким є отриманий результат під час виконання розглядуваних договорів.
У ч. 2 ст. 430 ЦК вводиться загальне правило, за яким майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням, належить творцеві цього об'єкта і замовникові, якщо інше не встановлено договором. Є підстави вважати, що договори на виконання зазначених дослідних робіт підпадають під таке створення на замовлення об'єкта інтелектуальної власності.
Порядок передачі результатів виконаних робіт. Відповідно до ч. 1 ст. 894 ЦК виконавець зобов'язаний передати, а замовник прийняти та цілком оплатити завершені науково-дослідні або дослідно-конструкторські та технологічні роботи. Договір може передбачати прийняття та оплату окремих етапів робіт або інший спосіб оплати. Зокрема, науково-дослідні, дослідно-пошукові роботи або їх етапи, що мають самостійне значення, вважаються закінченими і їх приймає замовник у тому разі, якщо їх виконано відповідно до технічного завдання (умов договору), коли одержано конкретні результати, що мають теоретичне або практичне (за умовами договору чи технічного завдання) значення, коли складено відповідний звіт або/та надано інші зумовлені договором документи, відповідно випробувані й прийнятті зразки машин, технологій, устаткування сортів, гібридів, порід худоби тощо приймальною комісією у визначеному в договорі складі. Передача й прийняття оформлюються складанням акту передачі - прийняття науково-технічної продукції (повністю або закінчених етапів), який підписують дві сторони.

93. Правове регулювання хімізації сільського господарства

 

Хімізація сільського господарства є чи не найбільшою його екологічною проблемою. І це не випадково, адже саме застосування хімічних засобів у сільському господарстві заподіює велику шкоду довкіллю під час ведення сільського господарства. Саме хімізація створює загрозу для здоров'я людини. І якщо в радянські часи перевагу віддавали хімізації, яка часто здійснювалася непродумано і не давала бажаного ефекту, а навпаки — тільки отруювала довкілля й сільськогосподарську продукцію, то нині ринкові умови і вибір покупця — на боці екологічно чистої продукції. Аграрне й екологічне законодавство регулюють хімізацію сільського господарства, що має стати запорукою екологічно обґрунтованого його ведення в Україні.
Хімізацію сільського господарства можна визначити як застосування хімічних препаратів у сільському господарстві. Існує 2 напрями такого застосування: а) для нищення тварин, бур'янів і мікроорганізмів, що є шкідниками сільського господарства і б) для здійснення хімічної меліорації земель, тобто для удобрювання ґрунтів. Правовий інститут хімізації сільського господарства є складовою більшого правового інституту захисту рослин, а в частині правового регулювання хімічної меліорації грунтів є складовою вже розглядуваного нами правового інституту меліорації земель. Важливими нормативними актами, які регулюють хімізацію сільського господарства, є закони України від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рослин", від 30 червня 1993 р. "Про карантин рослин"(в редакції Закону від 3 квітня 2003 р.), особливе значення щодо цього має Закон України від 2 березня 1995 р. "Про пестициди і агрохімікати".
Згідно із Законом України "Про захист рослин", передбачається захист сільськогосподарських рослин від шкідників, бур'янів і хвороб (зокрема зумовлених наслідками хімічної меліорації). Сам по собі правовий інститут захисту рослин має більш аграрне, ніж екологічне, значення, тому він докладніше розглядається у відповідному розділі цього підручника. У межах правового регулювання охорони довкілля в сільському господарстві нас більше цікавить інститут хімізації сільського господарства як складова частина інституту захисту рослин, тобто власне законодавство про застосування пестицидів та агрохімікатів. Засоби хімізації сільського господарства мають багато різних назв: пестициди, інсектициди, гербіциди, фунгіциди, інсектоакарициди, десиканти, регулятори росту рослин, родентициди тощо. Але важливо знати, що з точки зору аграрного права всі засоби хімізації сільського господарства, незалежно від назви, поділяються на 2 групи: пестициди і агрохімікати.
Згідно із Законом України "Про пестициди і агрохімікати", пестициди — це токсичні речовини, їх сполуки або суміші речовин хімічного чи біологічного походження, призначені для знищення, регуляції та припинення розвитку шкідливих організмів, внаслідок діяльності яких вражаються рослини, тварини, люди і завдається шкоди матеріальним цінностям, а також гризунів, бур'янів, деревної, чагарникової рослинності, засмічувальних видів риб. Агрохімікати ж визначаються Законом як органічні, мінеральні й бактеріальні добрива, хімічні меліоранти, регулятори росту рослин та інші речовини, що застосовуються для підвищення родючості грунтів, урожайності сільськогосподарських культур і поліпшення якості рослинницької продукції. Простіше кажучи, пестициди — всі ті хімікати, що застосовуються для знищення шкідників, а агрохімікати — добрива, що використовуються для хімічної меліорації грунтів.
Відповідно до ст. 4 Закону, пестициди й агрохімікати повинні мати високу біологічну ефективність і відповідати вимогам екологічної безпеки. Закон забороняє ввозити на митну територію України, виробляти, реалізовувати, застосовувати та рекламувати пестициди та агрохімікати до їх державної реєстрації. Державна реєстрація пестицидів та агрохімікатів провадиться Мінприроди, згідно з Порядком проведення державних випробувань, державної реєстрації та перереєстрації, видання переліків пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, затвердженим постановою Кабінету Мінісфів України від 4 березня 1996 р. № 295. Державній реєстрації пестицидів та агрохімікатів передують:
1) державні випробування пестицидів і агрохімікатів, які провадяться у 2 етапи: польовий і виробничий;
2) гігієнічна регламентація та державна реєстрація хімічної речовини, яка провадиться згідно з Положенням про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних чинників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 р. № 420;
3) розробка документації з безпечного застосування засобів захисту рослин;
4) розробка нормативів екологічної безпеки хімічних речовин: гранично допустимих концентрацій, мінімально допустимих рівнів, орієнтовно допустимих рівнів тощо;
5) внесення плати за реєстрацію, розмір якої визначений наказом Мінекоресурсів України від 22 березня 2001 р. № 116;
6) проведення санітарно-епідеміологічної, екологічної, біологічно-господарської експертиз;
7) розробка методик визначення залишкової кількості препаратів у сільськогосподарській продукції, природних об'єктах.
Пестициди та агрохімікати реєструються терміном до 5 років. Але в разі надходження нових даних про небезпеку препаратів, Мінприроди може достроково заборонити їх використання. Для поліпшення екологічної ситуації в окремих місцевостях МОЗ або Мінприроди можуть обмежити або й заборонити застосування зареєстрованих хімічних препаратів. Після збігу терміну реєстрації препарати підлягають перереєстрації. Після державної реєстрації засоби захисту рослин вносяться до переліків, які видаються Мінприроди один раз на 5 років із щорічними змінами й доповненнями. Перелік пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, затверджений наказом Мінекоресурсів від 29 грудня 2000 р. Засоби захисту рослин, що не включені до зазначеного переліку, застосуванню не підлягають. Усі засоби захисту рослин підлягають спеціальному пакуванню й маркуванню, а також сертифікації у вітчизняній системі УкрСЕПРО, відповідно до Закону України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності". Всі препарати мають супроводжуватись інструкцією з їх застосування.
Обов'язковій державній реєстрації підлягають також технічні засоби застосування пестицидів і агрохімікатів. Без державної реєстрації вони не допускаються до виробництва. Вони також підлягають обов'язковій сертифікації, згідно із вимогами Закону України "Про підтвердження відповідності". Порядок проведення державних випробувань та державної реєстрації технічних засобів застосування пестицидів і агрохімікатів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1996 р. № 479.
Згідно з п. 11 ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", обов'язковому ліцензуванню підлягає господарська діяльність із виробництва й торгівлі пестицидами й агрохімікатами (органом ліцензування є Мінпромполітики1), а згідно з п. 25 зазначеної статті — також і проведення дезінфекційних, дезінсекційних (знищення комах) і дератизаційних (знищення гризунів) робіт (ліцензія видається МОЗ України). Пункт 45 названої статті передбачає ліцензування авіаційно-хімічних робіт (ліцензія видається Державним департаментом авіаційного транспорту України).
Особи, діяльність яких пов'язана з транспортуванням, зберіганням, застосуванням пестицидів і агрохімікатів та торгівлею ними, повинні мати допуск (посвідчення) на право роботи із зазначеними препаратами. Порядок одержання допуску (посвідчення) на право роботи, пов'язаної із транспортуванням, зберіганням, застосуванням та торгівлею пестицидами і агрохімікатами, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18 вересня 1995 р. № 746.
Екологічний ризик діяльності, пов'язаної з ввезенням на територію України пестицидів і агрохімікатів, їх транспортуванням та використанням, підлягає обов'язковому страхуванню в порядку, визначеному Законом України від 7 березня 1996 р. "Про страхування" (в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р).
Для дотримання вимог екологічної безпеки і раціонального застосування засобів захисту рослин, згідно з Указом Президента України від 2 грудня 1995 р. № 1118/95 "Про суцільну агрохімічну паспортизацію земель сільськогосподарського призначення" в Україні запроваджено агрохімічну паспортизацію земель сільськогосподарського призначення. Агрохімічна паспортизація передбачає визначення показників якісного стану ґрунтів, їх зміни внаслідок господарської діяльності. Зразок агрохімічного паспорту поля (земельної ділянки) затверджений наказом Міністерства сільського господарства і продовольства України від 30 листопада 1993 р. № 321.
При застосуванні пестицидів і агрохімікатів здійснюється комплекс заходів відповідно до регламентів, встановлених для певної ґрунтово-кліматичної зони, з урахуванням попереднього агрохімічного обстеження ґрунтів, даних агрохімічного паспорта земельної ділянки (поля) й стану посівів, діагностики мінерального живлення рослин, прогнозу розвитку шкідників і хвороб. Переліки хімічних препаратів, дозволених для продажу населенню й до застосування авіаційним способом, мають бути затверджені Мінприроди за погодженням з МОЗ. Наразі такі переліки поки що не затверджено, що означає фактично дозвіл на продаж населенню й застосування авіаційним способом усіх препаратів, дозволених до використання в Україні.
Непридатні або заборонені до застосування пестициди й агрохімікати, тара від них підлягають вилученню, утилізації, знищенню та знешкодженню в порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1996 р. № 354. Сільськогосподарська продукція, вироблена із застосуванням засобів захисту рослин має бути екологічно безпечною, інакше вона вилучається і знищується згідно з Порядком вилучення, утилізації та знищення непридатних для використання сільськогосподарської сировини та харчових продуктів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1995 р. № 1065 відповідно до Методики вилучення, утилізації та знищення сільськогосподарської сировини і харчових продуктів, що зазнали впливу пестицидів та агрохімікатів і непридатні до використання, затвердженої наказом МОЗ України від 7 березня 1996 р. № 5.08.07/306. При цьому мають враховуватися вимоги Закону України від 14 січня 2000 р. "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції".
Сільськогосподарські підприємства, установи й організації зобов'язані вести облік наявності та використання пестицидів і агрохімікатів і надавати інформацію органам Держкомстату в порядку періодичної державної статистичної звітності згідно з вимогами Порядку державного обліку наявності та використання пестицидів і афохімікатів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 1995 р. № 881. Слід мати на увазі, що ця вимога стосується лише юридичних осіб і не поширюється на суб'єктів аграрного права — фізичних осіб.
Стаття 13 Закону "Про пестициди і агрохімікати" визначає, що пестициди й агрохімікати, які становлять підвищену екологічну небезпеку, застосовуються лише за спеціальним дозволом Мінприроди і МОЗ. Перелік таких хімікатів має бути затверджений Кабінетом Міністрів України. Однак наразі цього не зроблено, позаяк до переліку пестицидів і агрохімікатів, що дозволені до використання в Україні, особливо небезпечні хімікати не включені.
На території, що зазнала радіоактивного забруднення та в зонах надзвичайних екологічних ситуацій застосування пестицидів і агрохімікатів обмежується і провадиться згідно з Порядком застосування пестицидів і агрохімікатів на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення, та у зонах надзвичайних екологічних ситуацій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 1996 р. № 92. При цьому також мають враховуватися положення законодавства про зону екологічного лиха і Закону України від 13 липня 2000 р. "Про зону надзвичайної екологічної ситуації". На територіях природно-заповідного фонду, водоохоронних зонах та інших територіях, що підлягають особливій охороні, застосування пестицидів забороняється.
Особливі вимоги ставляться законодавством до умов виробництва продукції дитячого харчування. Сільськогосподарська сировина для виготовлення продукції дитячого й дієтичного харчування має вироблятися у спеціальних сировинних зонах. Правовий режим цих зон визначений Положенням про спеціальні сировинні зони для виробництва сільськогосподарської продукції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 червня 1996 р. № 679. У спеціальних сировинних зонах забороняється використання пестицидів. Застосування агрохімікатів провадиться за спеціальними технологіями, що забезпечують отримання продукції, яка відповідає санітарно-гігієнічним вимогам щодо дитячого та дієтичного харчування.

 

94. Правова охорона грунтів у сільському господарстві

 

Охорона ґрунтів
Як вже зазначалося, перший напрям правової охорони довкілля в сільському господарстві пов'язаний зі встановленням правових вимог щодо охорони окремих видів природних ресурсів, які використовуються в сільському господарстві. На жаль, руйнівні процеси в цій сфері мають тенденцію до інтенсифікації: якщо у 1960 р. рівень гумусу у грунтах становив 3,5%, то у 1996 р. — лише 3,1%. Ерозія грунтів охопила 40% території України, 68 тис. га земель повністю втратили гумусовий шар. Площа еродованих земель щорічно зростає більш як на 80 тис. га. Практично по всій площі ріллі спостерігається переущільнення грунтів. Близько 20% земель забруднені шкідливими речовинами понад гранично допустимі концентрації, встановлені законодавством. Значні площі земель підтоплені, засолені через нераціональний полив, залишені внаслідок їх деградації, зайняті відходами виробництва, відвальними породами тощо. Через абразію щорічно втрачається до 100 га родючих земель. У 2-3 рази знизилася швидкість ґрунтоутворення. Посилений механічний вплив сільськогосподарської техніки призвів до руйнування структури орного шару грунтів. Негативні геологічні явища охопили понад половину території нашої країни.
На думку фахівців, важливим питанням охорони природи при веденні сільського господарства є спосіб його ведення. Як зазначається в Концепції розвитку землеробства Української PCP на період до 2005 p., схваленій постановою Ради Міністрів У PCP від 8 травня 1990 р. № 107, зональні системи землеробства, що застосовуються в Україні і ґрунтуються на рівнинно-прямолінійному землекористуванні без урахування природних комплексів і рельєфу місцевості, не здатні забезпечити відтворення родючості грунту та надійний його захист від ерозії, ефективне використання матеріально-технічних засобів, підвищення продуктивності галузі.
На зміну застарілій системі ведення сільського господарства Концепція пропонує впровадження ґрунтозахисної контурно-меліоративної системи землеробства. Сутність нової системи і механізм переходу до неї описані в зазначеній Концепції. Власне ідея нової системи землеробства зародилася ще у 70-80-і pp. XX ст., коли у вчених виникла думка про певну єдність функціонування аграрних і природних ландшафтів. Це об'єктивувалося в ідею ґрунтозахисного контурно-меліоративного землеробства. Суть його — у приведенні існуючої системи землеробства у відповідність із грунтово-екологічними чинниками шляхом локалізації інтенсивного землеробства на рівнинній частині території, застосування біологічних засад землеробства на схилах, а на землях, що межують з гідрографічним фондом — природних агрофітоценозів. Система передбачає диференційоване використання земель залежно від ступеню їхнього змиву, контурну організацію території, впровадження ґрунтозахисних технологій. Ведення сільського господарства прив'язується до рельєфу місцевості. За даними Національної доповіді про охорону навколишнього природного середовища в Україні, 1998 р. проекти землевпорядження з контурно-меліоративною системою організації території розроблені в 2471 господарстві на площі 9,36 млн. га.
Разом з тим, із часу прийняття Концепції наука пішла далі. Наступним кроком у розв'язанні проблеми оптимізації агронавантаження на земельні ресурси була розробка системи адаптативно-ландшафтного землеробства. Така система будується на ландшафтному розподілі водозборів і визначенні інтефальних показників трансформації енергії за компонентами: рілля, ліс, луки й пасовища. Агроландшафт являє собою інженерну споруду, що має проектуватися і будуватися переважно інженерними методами на розрахунковій кількісній основі. Це вимагає наявності відповідних математичних верифікованих моделей і процесів, що визначають сталість і продуктивність земель.
Новітніми досягненнями аграрної науки є досконаліші еколого-біосферні методи ведення сільського господарства. Еколого-біосферна система поновлюваного землекористування прив'язує ведення сільського господарства до таких структурних одиниць, як басейни рік. Концепція впровадження цієї системи передбачає загальну організацію господарювання в басейнах малих, середніх і великих річок. Вона будується на засадах рівнозначності для людини всіх штабів рельєфу в цих басейнах.
Незважаючи на наявність цікавих наукових розробок фахівців сільського господарства, на жаль, законодавчої системи стимулювання переходу на прогресивні методи ведення сільського господарства поки що не створено. Хоча певні кроки в цьому напрямі вже зроблено. Йдеться, зокрема, про такі важливі законодавчі акти, як закони України від 19 червня 2003 р. "Про охорону земель" і від 19 червня 2003 р. "Про державний контроль за використанням та охороною земель". Прийняті відповідно до положень ЗК, вони покликані започаткувати нову систему охорони ґрунтів у сільському господарстві.
Передбачається встановлення злагодженої триланкової системи контролю за забезпеченням належної охорони грунтів у сільському господарстві: Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель при Держкомземі України, Державна екологічна інспекція Мінприроди України і Державна служба охорони родючості грунтів Мінагрополітики України. Кожен цей орган контролюватиме дотримання режиму охорони сільськогосподарських грунтів у межах своєї компетенції.
Закон "Про охорону земель" передбачає систему заходів щодо охорони грунтів та інших природних ресурсів у сільському господарстві. Важливою складовою цієї системи є налагодження повноцінного моніторингу за станом використання земель у сільському господарстві. Передбачається комплекс заходів із сільськогосподарського районування земель, господарське стимулювання грунтоохоронних і ресурсоощадних заходів, удосконалення системи нормування використання грунтів. Встановлюються заборони та обмеження на діяльність, що може негативно вплинути на якісний стан грунтів. Передбачається відшкодування збитків заподіяних власникам або користувачам сільськогосподарських грунтів у зв'язку з їх використанням для несільськогосподарських цілей. Разом з тим, для ефективної дії Закону необхідно прийняти ряд підзаконних актів різного рівня, зокрема, державні програми охорони грунтів.
Охорона надр
Якщо раніше екологічні проблеми охорони надр при веденні сільського господарства пов'язувалися, в основному, з хімізацією сільського господарства і проникненням залишків пестицидів або агрохімікатів у надра, що спричиняло забруднення підземних вод, то тепер надра використовуються і для ведення сільськогосподарської діяльності. Зокрема, на Донбасі недіючі шахти використовуються для вирощування грибів, квітів, овочів та інших рослин під землею. Надра використовуються й для витримування виноматеріалів, зберігання харчової продукції тощо. Це також породжує певні екологічні проблеми.
Важливим законодавчим актом, який регулює ох