Крадіжка — це не «ф інт », не «вибрик», не «роз іграш ». 8 страница

Я привітався з ним, ворухнувши пальцем. Він відповів мені слабесеньким кивком, продовжуючи смоктати свою люльку.

У «Шевроні» (де звичайне паливо коштувало 19,9 центів, а «супер» на пенні дорожче) якийсь чоловік у синьому комбінезоні й з наїжаченим коротким волоссям працював біля вантажівки — явно тієї, про яку говорилось в Анічетті, вирішив я, — котра містилася на підйомнику.

— Містере Тайтес?

Він поглянув через плече.

— Га?

— Містер Анічетті сказав, що я можу скористатися вашою туалетною кімнатою.

— Ключ зсередини на дверях, — грюк-брязь.

— Дякую вам.

Ключ мав при собі дерев’яну колодочку, на якій друкованими літерами значилося: ЧОЛ. На колодці іншого ключа — ДІВ. Мою колишню дружину це розлютило б до всирачки, подумав я, і то не без радісного захвату.

У туалеті було чисто, хоча й тхнуло тютюном. Біля унітаза стояла попільниця на кшталт урни. Судячи з кількості в ній недопалків, я здогадався, що чимало гостей цієї прибраної, невеличкої кімнатки залюбки одночасно димлять і серуть.

Вже вийшовши звідти, я побачив на невеличкому паркінгу біля заправки десятки зо два вживаних легковиків. Над ними на легенькому бризі тріпотіла низка різнокольорових прапорців. Машини, які б у 2011 коштували тисячі — автомобільна класика, тож ніяк не менше — тут були виставлені за цінами від сімдесяти п’яти до ста доларів. Лише один «Каді» майже ідеального вигляду пропонувався за вісімсот. Табличка над будочкою каси (всередині, поринувши у «Фотоплей», жувала жуйку гарнюня із зав’язаним у кінський хвостик волоссям) повідомляла: ВСІ ЦІ МАШИНИ НА ХОДУ І МАЮТЬ ГАРАНТІЮ БІЛЛА ТАЙТЕСА. МИ ЗАБЕЗПЕЧУЄМО СЕРВІС ВСЬОМУ, ЩО ПРОДАЄМО!

Я повісив на місце ключ, подякував Тайтесу (котрий щось буркнув, не обертаючись від ваговоза на підйомнику) і вирушив назад у бік Мейн-стрит з думкою про те, що дійсно мені варто підстригтися перед візитом до банку. Це навело мене на згадку про бітника з борідкою, і, підкоряючись раптовому імпульсу, я перетнув вулицю в напрямку його меблевого складу.

— Доброго ранку, — привітався я.

— Ну, зараз вже насправді середина дня, та аби вам так подобалося.

Він пихнув своєю люлькою, і легкий літній бриз доніс до мене подих «Черрі бленд». А заразом і спогад про мого дідуся, котрий зазвичай курив саме цей тютюн, коли я був малим. Подеколи, коли в мене боліли вуха, він дмухав мені туди димом, але навряд щоб цей спосіб лікування ухвалила Американська медична асоціація.

— У вас є на продаж валізи?

— О, є декілька, як на моє лихо. Не більше двох сотень, скажімо, так. Пройдіть углиб до самого кінця, подивіться там, вони праворуч.

— Якщо я куплю у вас валізу, можна буде її залишити тут на пару годин, поки я сходжу на закупи в інше місце?

— Я відкритий до п’ятої, — сказав він і повернувся обличчям до сонця. — Після того розраховуйте самі на себе.

 

4

 

Віддавши за шкіряну валізу два вінтажних Елових долари, я залишив її за прилавком цього бітника і, помахуючи портфелем, вирушив назад по Мейн-стрит. Поглянувши крізь вітрину зеленого фронту, я побачив продавця, котрий сидів біля каси й читав газету. Жодних ознак мого приятеля в чорному пальті там не малося.

Важко було б загубитися в тутешньому торгівельному районі, що займав лише якийсь квартал. За три-чотири вітрини після «Фруктової компанії» я побачив перукарню Бавмера. В її вітрині обертався червоно-білий стовпчик. Поряд з ним висів політичний плакат, на якому був зображений Едманд Маскі. Я пам’ятав його старим, утомленим, з похиленими плечима, але цей його варіант мав вигляд ледь не занадто юного, щоб голосувати, не кажучи вже про те, щоби самому кудись бути обраним. Плакат закликав: ПОШЛІМО ЕДА МАСКІ ДО СЕНАТУ, ГОЛОСУЙМО ЗА ДЕМОКРАТА! Під цим написом хтось причепив чисто-білу смугу. На ній вручну було виведено друкованими літерами: ВОНИ КАЗАЛИ, ЩО В МЕЙНІ ЦЕ ЗРОБИТИ НЕМОЖЛИВО, АЛЕ МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ! НАСТУПНИЙ КРОК: ГАМФРІ В 1960!

Всередині перукарні два старигани сиділи під стіною, а третій, не менш старий дідок, у кріслі, де йому рівняли тонзуру. Обидва чекальники диміли, як паровози. Так само й перукар (це і є Бавмер, вирішив я), котрий стриг клієнта, примруживши одне око від сягаючого вгору диму. Всі четверо подивилися в мій бік добре мені знаним манером: не те щоб зовсім недовірливо, але оцінюючи, цей погляд Кристі колись була назвала «пильним янківським прозором». Приємно було подумки відзначити, що деякі речі завжди залишаються незмінними.

— Я не з вашого міста, але я друг. Голосував за весь список демократів усе моє життя, — повідав я їм, піднявши праву в жесті «і хай допоможе мені Бог».

Бавмер весело гмикнув. З його сигарети покотився попіл. Він звично змахнув його собі з халата просто на підлогу, де серед настриженого волосся вже валялося кілька розчавлених недопалків.

— Гарольд тут єдиний республіканець. Стережися, аби він те’ не вкусив.

— Та в нього вже зубів брак, — докинув хтось інший, і всі вони разом загиготали.

— А звідки ти будеш, містере? — спитав Гарольд-республіканець.

— Вісконсин, — і, щоб припинити подальшу бесіду, я взяв до рук випуск «Чоловічих пригод». На обкладинці якийсь джентльмен із зовнішністю азійського нелюда, в рукавичках і з батогом в руці, наближався до прив’язаної до стовпа прекрасної білявки. Надрукована всередині історія мала назву «СЕКС-РАБИНІ ЯПОНЦІВ НА ТИХОМУ ОКЕАНІ». Запах у перукарні стояв доволі ніжний і абсолютно чудесний, це була суміш тальку, помади для волосся й сигаретного диму. На той час, коли Бавмер показав мені рукою на крісло, я вже був поринув в історію про секс-рабинь. Вона виявилася не такою хвилюючою, як малюнок на обкладинці.

— Трохи собі подорожуєте, містере Вісконсин? — спитав він, накидаючи на мене спереду віскозне простирадло й обчіплюючи мені шию паперовим комірцем.

— Доволі далеко, — відповів я правдиво.

— Ну, зараз ви в Божому краї. Наскільки коротко ви бажаєте?

— Так коротко, щоби я не був схожим на… — я ледь не промовив «х іпі», але Бавмер не зрозумів би про що йдеться, — на бітника, — закінчив я.

— Бачу, ви трохи з цим забарилися, — почав він стригти. — Ще б трішечки довше, і стали б схожим на того гоміка, що править «Безжурним білим слоном».

— Цього мені б не хотілося, — зауважив я.

— Ще б пак, сер, у нього ще той видок, — останнє в нього прозвучало, як «шетоуидоу».

Закінчивши, Бавмер попудрив мені шию, спитав, що мені до вподоби — «Бріолін-крем», помада «Віталіс» чи «Вайлдрут»? — і назвав загальну ціну: сорок центів.

Оце діло.

 

5

 

Відкриття рахунку в тисячу доларів у «Трасті рідного міста» не викликало жодних питань. Ймовірно, допоміг мій свіжострижений вигляд, хоча я гадаю — насправді суто готівковий, здебільшого, спосіб існування цього суспільства, де кредитні картки ще перебували в дитинячому стані… либонь, викликаючи деяку підозру в скупуватих янкі. Надзвичайно миловидна касирка з високо забраним волоссям і камеєю на шиї порахувала мої гроші, внесла суму до вхідного реєстру, потім покликала помічника менеджера, котрий перерахував їх знову, перевірив реєстр, а вже тоді виписав розписку, де було вказано як депозит, так і мій чековий рахунок.

— Якщо ваша ласка, містере Емберсон, я дозволю собі зауважити, що це вельми велика сума як для чекових операцій. Чи не бажали б ви відкрити накопичувальний рахунок? Наразі ми пропонуємо трьохвідсотковий інтерес, який нараховується щоквартально. — Він пустив очі собі під лоба, показуючи, яка це вигідна оборудка. І став схожим на того прадавнього кубинського диригента, Хав’єра Кугата.

— Дякую, але в мене попереду чимало бізнесових трансакцій. — Я притишив голос. — Операції з нерухомістю. Тобто я так сподіваюсь.

— Щасти вам, — промовив він, також понизивши голос до такої ж конфіденційної тональності. — Лорейн видасть вам чеки. П’ятдесят вистачить для початку?

— П’ятдесят буде якраз.

— Перегодом ми вас зможемо забезпечити чеками з надрукованим вашим іменем і адресою, — він запитально звів брови.

— Я розраховую перебувати в Деррі. Підтримуватимемо зв’язок.

— Чудово. Щодо мене, це Дрексел вісім, чотири-сім-сім-сім.

Я уявлення не мав, про що йдеться, поки він не посунув мені крізь віконце свою бізнес-картку. На ній було вигравірувано # Ґреґорі Дюзен, помічник менеджера #, а нижче # DRexel 8-4777 #.

Лорейн подала мені чеки і чекову книжку для них з фальшивого алігатора. Подякувавши їй, я поклав усе до портфеля. У дверях я затримався, щоб обернутись. Пара касирів працювали з арифмометрами, але в цілому переважна більшість операцій виконувалися за допомогою чорнила й людського поту. Мене пройняла думка, що, за невеличкими винятками, тут цілком удома міг би почуватися Чарлз Діккенс. А ще мені подумалося, що життя в минулому трохи схоже на життя під водою, коли дихаєш через рурку.

 

6

 

У крамниці Мейсона я придбав той одяг, який мені порадив Ел, і тамтешній клерк сказав мені «так», вони радо приймуть чек, за умови якщо він буде виписаний на місцевий банк. Дякувати Лорейн, я міг виконати цю умову.

Знов опинившись у «Безжурному білому слоні», я перекладав уміст трьох пакетів з крамниць до моєї нової валізи, тим часом як бітник мовчки на це дивився. Тільки коли я вже врешті затріснув валізу, він висловив свою опінію:

— Забавний спосіб скуплятися, чоловіче.

— Гадаю, так, — погодився я. — Але весь цей світ забавна штука, хіба не так?

Він на це вишкірився:

— Як на мене, то краще й не скажеш. Шаркнемося шкірою, Джексоне, — простягнув він мені свою руку долонею догори.

Цілу мить я почувався точно так, як тоді, коли намагався вирахувати, що може означати вкупі з якимсь номером слово Дрексел. Але тут же згадав «Д івчину автогонщика» і зрозумів, що бітник пропонує мені стукнутись кулаками за версією п’ятдесятих. Я сковзнув своєю долонею по його, відчувши тепло і піт, і знову подумав: «Це все реальне. Це в ідбувається насправді».

— Шкіра, чоловіче, — примовив я.

 

7

 

Вулицю назад до Тайтесового «Шеврону» я перетнув з валізою в одній руці й портфелем у другій. У світі 2011 року, звідки я сюди прибув, зараз був лише пізній ранок, але почувався я вже втомленим. Між автосервісом і стоянкою машин стояла телефонна будка. Я зайшов до неї, прикрив двері і прочитав написане вручну оголошення над старомодним таксофоном: ПАМ’ЯТАЙ, ДЗВІНОК ТЕПЕР КОШТУЄ ЛИШЕ ДАЙМ, ДЯКУВАТИ «МАТУСІ БЕЛЛ».

Я погортав «Жовті сторінки» в місцевому телефонному довіднику і знайшов фірму «Лінкольн-таксі». Їхнє рекламне оголошення містило намальовану машинку з фарами-очима й великою усмішкою на місці радіатора. Фірма обіцяла ШВИДКИЙ, ЛЮБ’ЯЗНИЙ СЕРВІС. Мені сподобалося ця фраза. Я поліз у кишеню по дріб’язок, але першим, на що натрапив, виявилося дещо, що я мусив би залишити вдома: мій мобільний телефон «Нокіа». За стандартами того року, з якого я сюди заявився, це вже був застарілий пристрій — я збирався замінити його на «Айфон», — але тут йому було не місце. Якби його хтось побачив, виникло б чимало питань, на які я не мав відповідей. Я прибрав телефон до портфеля. Поки що хай полежить там, гадав я, але вже незабаром мені треба його позбавитися. Тримати таку річ при собі — це все одно що гуляти з незірваною бомбою.

Я знайшов дайм і штовхнув його в щілину, але той тут же випав у лоток повернення монет. Цей дайм, як і мій «Нокіа», прибув сюди з майбутнього; це був мідний сендвіч, цінність його становила не більше за пенні з претензіями. Я подіставав усі мої монети, порився в них і знайшов дайм 1953 року, отриманий, либонь, разом із рештою за кореневе пиво у «Кеннебекській фруктовій». Я вже було встромив його в щілину, але тут вихопилася думка, від якої я захолов. А якби мій дайм 2002 року не вивалився у лоток, а застряг у телефонній глотці? А потім якийсь працівник телефонної компанії, обслуговуючий автомати в Лізбон-Фолзі, його знайшов?

«В ін би вирішив, що це чийсь жарт, от і все. Чийсь складний розіграш».

Але мене взяли сумніви — дайм був занадто якісним. Той чоловік почав би його всім показувати, можливо, потім і в якійсь газеті з’явилося б повідомлення про знахідку. Цього разу мені пощастило, але наступного може й не пощастити. Я мушу поводитися обережніше. Згадався знову мобільний телефон, занепокоєння збільшилося. Врешті я вкинув у монетоприймач дайм 1953 року і був винагороджений гудком. Номер я набирав повільно й уважно, намагаючись пригадати, чи користувався я бодай колись дисковим телефонним апаратом? Подумалось, що ніколи в житті. Кожного разу, як я відпускав диск, той, відкручуючись назад, видавав дивний квокчучий звук.

— Лізбон, таксі, — озвався жіночий голос. — З нами милі такі милі. Чим ми можемо вам сьогодні допомогти?

 

8

 

Чекаючи таксі, я прогулювався паркінгом Тайтеса, прицінюючись до його машин. Особливо мене причарував червоний «Форд»-кабріолет 1954-го року — «Санлайнер», згідно з папірцем, причепленим під фарою з водійського боку. Він мав колеса з білою окантовкою й автентичний брезентовий дах з тих, що їх стильні кицьки у «Д івчині автогонщика» називали «складнями».

— Вельми нівроку возик, містере, — озвався позаду мене Білл Тайтес. — Летить, як на пожежу, можу це засвідчити особисто.

Я обернувся. Він витирав долоні червоною ганчіркою, на вигляд не менш замаслюженою, ніж його руки.

— Іржі трохи є під порогами, — зауважив я.

— Йо, авжеж, такий клімат, — відповів він, знизавши плечима в жесті «а що ви хотіли іншого». — Головне, що двигун в гарненькому стані й колеса має майже нові.

— V-подібний, восьмициліндровий?

— Верхньоклапанний, — уточнив він, і я кивнув, ніби все розумію. — Купив його в Арлін Гейдлі з Дерама після того, як помер її чоловік. Якщо й було щось, на чому розумівся Білл Гейдлі, то це як доглядати за машиною… але ж ви їх не знаєте, бо ви ж немісцевий, еге ж?

— Так, з Вісконсину. Джордж Емберсон, — простягнув я руку.

Він, легко усміхаючись, похитав головою:

— Приємно познайомитись, містере Емберсон, проте не хочу, аби ви вимазалися в мастило. Вважайте, що ми поручкалися. Ви покупець чи просто глядач?

— Сам поки що не знаю, — відповів я, але нещиро. «Санлайнер» мені здався найстильнішим автомобілем з усіх, які я тільки бачив у своєму житті. Я вже було відкрив рота, щоб спитати, скільки він з’їдає за милю, але вчасно второпав, що у світі, де повний бак можна заправити за два долари, таке запитання не має сенсу. Натомість я спитав, чи стандартна в нього коробка.

— Йо, атож. А коли перемикаєш на другу, тільки й стережися копів. На другій швидкості він летить, як той чорт. Бажаєте прокотитися?

— Не можу, — відмовився я. — Щойно викликав собі таксі.

— Це не той спосіб, яким годиться подорожувати, — сказав Тайтес. — Якщо купите цю машину, ви зможете повернутися до себе у Вісконсин стильно і взагалі забудете про потяги.

— Скільки ви просите? У нього нема цінника на лобовому склі.

— Нема, я виставив його на продаж лише позавчора. Ще не мав часу ним зайнятися. («Немау»), — він видобув сигарету. — Я замахуюся на три з половиною, але скажу чесно, готовий поторгуватися («Потоуваця»).

Я клацнув зубами, щоби не дозволити відпасти моїй щелепі, і сказав, що подумаю. Якщо мої думки підуть у потрібному напрямку, я повернуся завтра.

— Краще не запізнюйтеся, містере Емберсон, ця машина тут не застоїться надовго.

І знову я втішився. Я маю монети, що не годяться до автоматів, у банках все ще працюють здебільшого вручну, телефони під час набору номера смішно квокчуть тобі у вухо, але деякі речі завжди залишаються незмінними.

 

9

 

Таксист був товстуном у виношеному капелюсі з причепленим до нього жетоном ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Він одна за одною палив сигарети «Лакі-Страйк», радіо в нього було налаштоване на станцію WJAB. Ми з ним прослухали «Цукрові часи» сестер Мак-Ґваєр, «Мисливського пса» братів Еверлі і якусь істоту на ім’я Шеб Вулі, що наспівала нам про «Пурпурового людожера». Без цього останнього номера я цілком міг би обійтися. Після кожної пісні якесь тріо молодих жіночих голосів незграйно виводило: Чотир-надцять со-рок Дабл-ю-джей-ей-бііі… Крутий джеб! Я дізнався, що у Романова триває щорічний шалений розпродаж кінця літа, а у Ф. В. Вулворта щойно отримали свіжу партію хула-хупів, які йдуть за нечуваною ціною $1.39.

— Кляті байстрюки, нічого більше не роблять, тільки ото й навчають дітей, як стегнами вертіти, — промовив таксист, дозволяючи протягу засмоктати попіл з кінчика своєї сигарети у прочинену кватирку вікна. Це була його єдина репліка впродовж усієї поїздки від «Шеврону» Тайтеса до кемпінгу «Модрина».

Аби хоч якось відволіктися від сигаретного чаду, я опустив своє вікно і дивився, як поряд прокочується цей інший світ. Знайомого урбанізованого селища між Лізбон-Фолзом і межею міста Люїстон тут не існувало. Якщо не брати до уваги пари автозаправок, придорожнього ресторану «Хай-Хет» та відкритого кінотеатру драйв-ін (афіша рекламувала подвійний сеанс, що складався з «Запаморочення» та «Довгого, гарячого л іта» — наголошувалося, що обидві картини «широкоформатні» й «кольорові»), ми їхали крізь суто сільський пейзаж Мейну. Корів я бачив частіше, ніж людей.

Автокемпінг містився віддалік шосе, крім того, він перебував під захистом не модрин, а велетенських, маєстатних в’язів. Не можна стверджувати, що вони здалися мені стадом динозаврів, але враження було сильним. Поки я на них роззявлявся, містер Ліцензовані Перевезення запалив чергову сигарету:

— Бажаєте помочі з вуалізами, сер?

— Ні, сам впораюсь.

Сума на таксометрі не була такою грандіозною, як тутешні в’язи, але все одно викликала повагу. Я подав йому два долари, попрохавши повернути мені п’ятдесят центів решти. Схоже було, він зрадів; чайових йому якраз вистачало на придбання пачки «Лакі».

 

10

 

Я зареєструвався (тут з цим без проблем; гроші готівкою, і ніхто в тебе не питає жодних документів) і довгенько проспав у кімнаті, де кондиціонером повітря слугував вентилятор на підвіконні. Прокинувся освіженим (добре), але потім з’ясував, що не в змозі заснути вночі (недобре). Після заходу сонця рух на шосе перетворився майже на нульовий і навкруги залягла тиша така спокійна, що аж викликала неспокій. Настільний телевізор «Зеніт» важив ледь не під сотню фунтів. На ньому стирчали «кролячі вуха». До них було притулено аркушик з застереженням: НАЛАШТОВУЙТЕ АНТЕНУ РУКАМИ. НЕ ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФОЛЬГИ! ДЯКУЄМО, МЕНЕДЖМЕНТ.

Приймалося три станції. Як я не намагався маніпулювати «кролячими вухами», проте на Ен-Бі-Сі сніжило так, що неможливо було дивитися; на Сі-Бі-Ес гуляла картинка, і регулятор вертикальної прокрутки жодним чином не міг на це вплинути. По Ей-Бі-Сі, де сигнал був чистим, як дзвіночок, показували «Життя й легенду Ваєта Ерпа» з Х’ю О’Браяном в головній ролі. Він встиг застрелити кількох бандитів, а далі пішла реклама сигарет «Вайсрой». Стів Мак-Квін пояснював, що ці сигарети мають фільтр для думаючого чоловіка, а смак — для того, хто любить палити. Коли він почав підкурювати, я підвівся з ліжка і вимкнув телевізор.

Залишився тільки хор цвіркунів.

Я роздягся до трусів, ліг і намагався заснути. Згадалися мої мати й батько. Татові зараз шість рочків, він живе в Оклері. Мамі лише п’ять, вона живе на фермі в Айові, їхній дім згорить до ноги за три чи чотири роки від сьогодні. Тоді її родина переїде до Вісконсину, ближче до переплетення доль, які згодом створять… мене.

«Я збожевол ів, — подумав я. — Сказився і переживаю жахливо реалістичні галюцинації десь у шпиталі для душевнохворих. Потім якийсь лікар опише мою історію в психіатричному журналі. Замість „Чоловіка, котрий сприйняв свою дружину за капелюх“, я стану „Чоловіком, котрий вирішив, що він потрапив у 1958 рік“».

Але тут же я провів долонею по поверхні жакардового покривала і зрозумів, що воно справжнє. Я подумав про Лі Гарві Освальда, але Освальд поки що належав майбутньому і не він мене турбував у цьому музейного ґатунку номері мотелю.

Я сів на краєчку ліжка, відкрив свій портфель й дістав звідти мобільний телефон, теж свого роду прилад для подорожей крізь час, від якого тут не було абсолютно ніякої користі. Тим не менше я не втримався, відкрив його і натиснув кнопку живлення. У віконці вискочив напис НЕМА МЕРЕЖІ, звичайно, на що інше я міг очікувати? На п’ять рисочок? На жалібний голос, що кликатиме: «Вертайся додому, Джейку, поки не наробив шкоди, яку неможливо буде виправити»? Дурна, забобонна думка. Якщо зроблю шкоду, я сам її зможу виправити, бо кожна подорож стирає попередню. Можна сказати, що в комплект подорожі крізь час входить і автоматичний вмикач безпеки.

Це втішало, але тримати при собі такий телефон у світі, де в царині побутової електроніки найбільшим технологічним проривом залишаються кольорові телевізори… це аж ніяк не додавало втіхи. Якщо в мене його побачать, мене не повісять на шибениці як відьмака, але місцеві копи можуть заарештувати і триматимуть в камері, допоки з Вашингтона не під’їдуть, щоб мене допитати, хлопці Едгара Гувера.

Я поклав телефон на ліжко, потім витрусив з правої кишені всі монети. Поділив їх на дві купки. Ті, що були 1958 року й давніші, поклав назад до кишені. Ті, що були з майбутнього, пішли до одного з конвертів, що я їх знайшов у шухляді (разом з Гедеонівською Біблією й виносним меню з ресторану «Хай-Хет»). Я одягся, взяв ключ і покинув кімнату.

Надворі цвіркуни звучали набагато гучніше. У небі висів обгризений місяць. Зірки, що розташувалися подалі від його сяйва, ніколи ще не здавались мені такими яскравими й близькими. Одинока вантажівка продзижчала по шосе 196, а потім дорога знову завмерла. Тут розляглася сільська глушина, і ця глушина спала. Десь далеко просвистів дірочку в ночі товарний потяг.

На подвір’ї виднілися тільки дві автівки, і в тих секціях, проти яких вони стояли, було темно. Як і в мотельному офісі. Почуваючись злодієм, я вирушив у поле поза кемпінгом. Висока трава хапала мене за холоші джинсів, які я завтра заміню на нові банлонові слакси.

Далі огорожа з простого дроту позначала кінець території «Модрини». За нею лежав невеличкий ставок з тих, що їх селяни називають копанками. Поблизу нього в нічному теплі спали з півдюжини корів. Одна з них подивилася на мене, коли я проліз під дротяною огорожею й вирушив до копанки. Але швидко втратила цікавість і знов похилила голову. Вона її не підвела й тоді, коли мій мобільний телефон «Нокіа» шубовснув у ставок. Я запечатав конверт з монетами і послав його навздогін за телефоном. Потім я повернувся тим же шляхом, що й прийшов, затримавшись позаду кемпінгу, щоб упевнитись, чи на подвір’ї, як і до того, пусто. Так воно й було.

Я пробрався до свого номера, роздягся і майже миттєво заснув.

 

Розділ 6

 

 

1

 

Вранці наступного дня мене забрав той самий незмінний курій-таксист, і коли він висадив мене перед Тайтесовим «Шевроном», кабріолет ще стояв на місці. Сам цього я й очікував, але все одно відчув полегшення. На мені був непримітний, вільного крою сіренький піджак, куплений у крамниці Мейсона. Моє новеньке портмоне зі шкіри страуса, напаковане п’ятьма сотнями Елових доларів, ховалося в безпеці його внутрішньої кишені. Я замилувався «Фордом», а далі, витираючи собі руки, схоже, тією ж самою учорашньою ганчіркою, до мене надійшов і Тайтес.

— Я переспав з цією думкою і вирішив, що хочу його купити, — промовив я.

— Це добре, — сказав він, а тоді продовжив з удаваним сумом в голосі. — Але я теж з цією думкою переспав, містере Емберсон, і гадаю, був збрехав вам учора, коли сказав, що існує можливість поторгуватися. Знаєте, що сьогодні вранці мені сказала дружина, коли ми з нею снідали оладками з беконом? Вона сказала: «Білле, ти будеш клятим дурнем, якщо випустиш з рук цього „Санлайнера“ менш ніж за три з половиною». Фактично, вона сказала, що я вже виставив себе клятим дурнем, коли зі старту оцінив його так низько.

— Окей, — я кивнув так, ніби нічого іншого й не очікував.

На його обличчі відбилося здивування.

— Ось що я можу зробити, містере Тайтес. Можу виписати вам чек на триста п’ятдесят доларів — добрий чек, на «Траст рідного міста», можете їм зателефонувати і переконатися — або я можу просто зараз прямо з портмоне видати вам три сотні готівкою. Якщо зробимо так, менше буде усякої паперової тяганини. То що скажете?

Він вишкірився, показавши зуби ледь не лячної білості.

— Скажу, що у Вісконсині таки вміють торгуватися. Якщо накинете до трьохсот двадцяти, я приклею липучку техогляду, причеплю двотижневий номер і їжджайте собі.

— Триста десять.

— Го-го, не змушуйте мене соромитися, — промовив Тайтес; він явно отримував насолоду. — Накидайте ще п’ятірку, і скажемо вже гаразд.

Я простягнув йому руку:

— Три сотні й п’ятнадцять доларів мене влаштовують.

— Овва, — цього разу він уже поручкався зі мною, не згадуючи про мастило. А потім показав на будочку каси. Сьогодні гарнюня з кінським хвостиком читала «Конфіденційно». Вам треба заплатити он отій юній леді, котра, до речі, є моєю дочкою. Вона оформить продаж. Потім підходьте, і я приклею ту липучку. І повний бак заллю, звісно.

Через сорок хвилин, сидячи за кермом «Форда»-складня моделі 1954 року, який тепер належав мені, я мчав на північ, у напрямку Деррі. Кермувати я колись був навчався на стандартній коробці передач, тож з цим не було жодних проблем, але оце вперше я вів машину з важелем трансмісії при колонці керма. Спершу було дивно, але щойно я призвичаївся (а ще мені доведеться звикнути до регулятора потужності передніх фар під лівою ступнею), так мені це вже й сподобалося. І Білл Тайтес був правий щодо другої швидкості; на другій «Санлайнер» летів, як скажений. В Агасті я зупинився не на довше часу, ніж знадобилося, щоб опустити верх. У Вотервілі я з апетитом пообідав чудовим м’ясним рулетом, який коштував мені дев’яносто п’ять центів, включно з яблучним пирогом з морозивом. Звісно, ціна знаного мені раніше фетбургера тепер почала здаватися явно завищеною. Я мчав під звуки «Скайлайнерів», «Костерів», «Дель-Вікінгів» й «Елегантів». Сонце дарувало мені тепло, бриз ворушив мою нову коротку зачіску, і автострада (яка, судячи з білбордів, мала неформальну назву «Миля за хвилину») майже цілком належала мені. Схоже було, всі мої сумніви минулої ночі потонули у тій копанці для корів разом з мобільним телефоном і футуристичним дріб’язком. Я почувався чудово.

Поки не побачив Деррі.

 

2

 

Щось не те було з цим містом, і, як мені здається, я зрозумів це з першого погляду.

Коли «Миля за хвилину» знесилилася до простої двосмужної дороги з латаним асфальтом, я вибрався на штатне шосе № 7 і миль десь за двадцять північніше Ньюпорта, подолавши узгірок, побачив Деррі; місто скупчилося на західному березі річечки Кендаскіґ, придавлене згори хмарами димових викидів з бозна-скількох папірень і текстильних фабрик, що геть усі працювали повним ходом. Через середмістя тягнулася якась зелена артерія. Звіддаля вона скидалася на шрам. Здавалося, місто обабіч цього пояса з рваними краями складається лише з чорних і кіптяво-сірих відтінків, тоді як завдяки димам, що бухали з усіх тих труб, небо над ним бовваніло насичене жовтим кольором сечі.

Я проїхав повз кілька торгових яток, де люди, що опікувалися товаром (чи просто стовбичили при дорозі, зирячи на проїжджих), скидалися більше не на мейнських фермерів, а на горян, виплодків інцестуальних шлюбів, з фільму «Порятунок». Коли я минав останню з них «ПРИДОРОЖНЮ ЯТКУ БАВЕРСА», з-за піраміди ящиків з помідорами вискочив великий безпородний пес і погнався за мною, оскаженіло кусаючи задні колеса «Санлайнера». Скидався він на якогось виродка з-під бульдога. Перед тим, як псу загубитися з мого виду, я встиг побачити, як якась кощава жінка в комбінезоні наздогнала його й почала дубасити уламком дошки.

Тут народився і ріс Гаррі Даннінг, а я зненавидів це місто з першого погляду. Без якихось конкретних причин; просто зненавидів і все. Розташований у низині між трьома крутими пагорбами, центральний торгівельний квартал вражав жалюгідністю, а ще він навіював клаустрофобію. Мій вишнево-червоний «Форд» виявився ледь не найяскравішою річчю на цій вулиці; бентежним (і небажаним, судячи з більшості поглядів, які він викликав) сплеском кольору серед чорних «Плімутів», коричневих «Шевроле» й задрипаних розвізних пікапів. Через середмістя тік канал, заповнений чорною водою майже до вершечків своїх облямованих мохом бетонних підпорних стін.

Місце для стоянки я знайшов на Канал-стрит. Одного нікелю, вкинутого до лічильника, вистачило на придбання вільної години, яку я збирався витратити на закупи. Я забув купити собі капелюх у Лізбон-Фолзі, але тут, проминувши пару-трійку вітрин, я побачив заклад, що звався «Деррійський Одяг & Аксесуари. Найелегантніша галантерея в Центральному Мейні». Я сумнівався, щоб у цій царині в Деррі існувала бодай хоч якась конкуренція.

Машину я ставив перед аптекою і затримався, щоб прочитати оголошення в її вітрині. У певному сенсі воно підсумовує мої власні враження від Деррі — зла недовірливість, атмосфера ледь стримуваного насильства — краще, ніж будь-що інше, хоча я прожив там майже два місяці і набрався відрази до абсолютно всього (либонь, за винятком кількох людей, з якими мені пощастило пізнатися) з ним пов’язаного. Там було написано: