Крадіжка — це не «ф інт », не «вибрик», не «роз іграш ». 5 страница

Можливо, проте шанси на це вкрай незначні. Якщо ввести до рівняння мільйон змінних, звісно, що й результати мусять змінитися.

— А як щодо Мартіна Лютера Кінга? Чи буде він так само у Мемфісі у квітні 68-го? Навіть якщо буде, чи стоятиме він на балконі мотелю «Лорейн» точно в потрібний для того час, щоби Джеймс Ерл Рей його застрелив? Як ти гадаєш?

— Якщо та твоя теорія метелика правильна, то напевне ні.

— От, і я так думаю. А якщо МЛК залишається живим, то й расові бунти, що спалахнули після його загибелі не відбудуться. Може, й Фреда Гемптона не застрелять у Чикаго.

— Кого?

Він мене проігнорував.

— У такому випадку, можливо, й Симбіотичної визвольної армії не з’явиться. Нема СВА — нема й викрадення Патриції Херст. Нема викрадення Патті Херст — отже, є невеличке, проте, можливо, знакове зниження страху перед чорними серед білих американців середнього класу.

— Ти мене втрачаєш. Пригадай, у мене диплом усього лише з мови й літератури.

— Я втрачаю тебе тому, що ти більше знаєш про Громадянську війну в дев’ятнадцятому столітті, ніж про ту, яка роздирала нашу країну після убивства Кеннеді в Далласі. Якби я запитав у тебе, хто грав головну роль у «Випускнику», певен, ти б мені відповів. Проте, якщо я попрошу тебе сказати, на кого вчинив замах Лі Освальд усього за кілька місяців до того, як він застрелив Кеннеді, ти лише перепитаєш: «Га?» Бо вся ця історія десь чомусь загубилася.

— Освальд намагався вбити когось ще до Кеннеді?

Для мене це було новиною, але ж більшість моїх знань про вбивство Кеннеді були позичені з фільму Олівера Стовна. Та хай там як, Ел все одно не відповів.

— А як щодо В’єтнаму? Саме Джонсон розпочав ту божевільну ескалацію. Кеннеді був холоднокровним бійцем, тут нема сумнівів, а от Джонсон перевів усе на інший рівень. Він мав той самий комплекс мої-яйця-більші-за-ваші, який потім продемонстрував і Дюбель, оголосивши перед камерами: «Нумо, постарайтесь». Кеннеді був здатен зрозуміти, що схибив, і передумати. Ані Джонсон, ані Ніксон на таке не були спроможні. Завдяки їм ми втратили майже шістдесят тисяч американських солдатів у Намі. А в’єтнамці, північні й південні, втратили мільйони людей. Хіба був би таким великим рахунок тієї м’ясорубки, аби Кеннеді не було вбито у Далласі?

— Я не знаю цього. І ти теж, Еле.

— Це так, але я тепер став справжнім дослідником недавньої американської історії, і гадаю, що шанси на покращення багатьох речей, якщо його врятувати, дуже добрі. Та головне, що не світить жодного фіаско. Якщо справи підуть на лайно, ти просто все зміниш назад. Легко, як матюк стерти з класної дошки.

— Або я не зможу повернутися, в разі чого ні про що не дізнаюся.

— Дурниці. Ти молодий. Якщо тебе не переїде таксист, не хватоне інфаркт, ти проживеш достатньо довго, щоби взнати, яким боком все обернулося.

Я сидів мовчки, дивився собі на коліна і думав. Ел мені не заважав. Нарешті я знову підвів голову.

— Ти, мабуть, багато прочитав про той замах і про самого Освальда.

— Все, до чого могли дотягнутися мої руки, друже.

— Наскільки ти впевнений, що президента застрелив саме він? Бо існує не менше тисячі різних теорій змови. Навіть я про це знаю. Що, як я повернуся в минуле і зупиню його, а хтось зовсім інший хлопне Кеннеді з Трав’янистого пагорба, чи як там той зветься?

— Трав’яна Купина. І я майже цілком певен, що стріляв сам Освальд. Всі ті теорії змов, по-перше, доволі безглузді та й більшість з них були спростовані протягом минулих років. Та ідея, наприклад, що стрільцем був не Освальд, а хтось схожий на нього. Його тіло піддавали ексгумації у 1981 році і провели тести ДНК. Це він, без сумнівів. Дрібний, отруйний довбограй. — Він зробив паузу, а потім додав: — Я з ним зустрічався, знаєш.

Я вирячився на Ела:

— Дурниці!

— Та ні, правда. Він зі мною говорив. Це було у Форт-Ворті. Вони з Мариною, його дружиною, вона росіянка, навідували Освальдового брата у Форт-Ворті. Якщо Лі любив бодай якусь людину, тією людиною був його брат Бобі. Я стояв за штахетним парканом біля двору Бобі Освальда, прихилившись до телефонного стовпа, курив сигарету і прикидався, ніби читаю газету. Серце в мене колотилося, за відчуттями, робило наче двісті ударів на хвилину. Лі з Мариною вийшли разом. Вона несла їхню дочку, Джун. Зовсім крихітка, менше рочка їй було. Дитина спала. Оззі був у штанах хакі і в сорочці «Ліги плюща» на ґудзиках до самого низу, але з геть витертим коміром. Штани були напрасовані, з гострими стрілочками, але брудні. З морпіхівською зачіскою він уже розлучився, але волосся на голові в нього все ще було закоротке, не вхопити. Марина — святий Боже, то була жінка повний відпад! Темне волосся, яскраві сині очі, бездоганна шкіра. Кінозірка, та й годі. Якщо наважишся на цю справу, сам побачиш. Вона щось сказала йому російською і вони вирушили хідником. Він їй щось відповів. Посміхаючись при цьому, але тут же її штовхнув. Вона ледь не впала. Дитина прокинулася й почала плакати. І весь цей час Освальд не переставав усміхатися.

— Ти це бачив. Насправді бачив. Ти бачив його. — Попри мою власну мандрівку в минуле, я залишався принаймні наполовину впевненим, що то була або ілюзія, або беззастережна брехня.

— Бачив. Вона вийшла з хвіртки і пройшла повз мене з похиленою головою, притискаючи дитину до грудей. Пройшла так, ніби мене там зовсім не було. Натомість він підійшов просто до мене, ледь не впритул, я відчув його парфум «Олд Спайс», яким він намагався забити запах свого поту. Ніс у нього був всіяний чорними вуграми. Поглянеш на його одяг і взуття — туфлі були виношені, з затоптаними закаблуками — і стає зрозуміло, що не має він ані горщика, куди помочитися, ані власного вікна, з якого б те виплеснути, проте, подивившись йому в очі, ти розумів, що все те не має ані найменшого значення. Для нього, тобто. Він вважав себе великою шишкою.

Ел на хвильку замислився, а потім похитав головою.

— Ні, беру свої слова назад. Він знав, що він велика шишка. Решта світу просто мусила трохи зачекати, щоб розділити з ним це знання. Отже, таким він і постав переді мною — поряд, хоч його хапай та души — і не думай, ніби така ідея не зринула мені в голові…

— Чому ж ти цього не зробив? Або ще простіше, не застрелив його?

— На очах у його дружини і доньки? Ти зміг би таке зробити, Джейку?

Мені не треба було довго міркувати.

— Гадаю, ні.

— От і я також. Крім того, я мав ще й інші причини. Одна з них — відраза до штатної в’язниці… або електричного стільця. Ми ж стояли на вулиці, пам’ятаєш?

— А.

— Твоє «а» тут доречне. У нього на обличчі так і трималася та півусмішка, коли він наблизився до мене. Пихата й водночас облудна. Цю саму усмішку він тримає ледь не на кожній фотографії, які будь-хто будь-коли робив з нього. Він тримає її в поліцейській дільниці Далласа після того, як його заарештували за вбивство президента і патрульного, що трапився на шляху Освальда, коли той намагався вшитися. От він мені й каже: «Що ви тут видивляєтеся, сер?» Я кажу: «Нічого, друже». А він мені: «То не пхай носа, де не твоє діло».

— Марина чекала на нього футів за двадцять далі на хіднику, намагаючись заспокоїти дитину, заколисати. Тоді спекотний день був, гірший за пекло, але на голові в неї була хусточка, в ті часи багато східноєвропейок такі носили. Він підійшов до неї й ухопив за лікоть — наче коп якийсь, а не її чоловік — та й каже: «Походу! Походу!» Тобто: пішли, пішли. Вона йому щось сказала, можливо, спитала, чи не поніс би він дитину трохи. Але він її лише відштовхнув і гаркнув: «Походу, сука!» Ходи, курва, тобто. Вона й пішла. Вони попрямували в бік автобусної зупинки. Оце і все.

— Ти говориш російською?

— Ні, в мене добрий слух і маю комп’ютер. Тут, у нашому часі, маю.

— Ти бачив його ще колись?

— Тільки здаля. На той час я вже був серйозно захворів. — Він усміхнувся. — Нема в Техасі кращого барбекю за барбекю у Форт-Ворті, а я його не міг їсти. Цей світ жорстокий іноді. Я сходив до лікаря, отримав діагноз, який міг уже й сам собі встановити на той час, і повернувся у двадцять перше століття. По суті, там уже не було більше на що дивитися. Просто кістлявий, мізерний мучитель власної дружини, який чекає на славу.

Він нахилився вперед.

— Знаєш, на що був схожим чоловік, котрий змінив американську історію? Він був як той хлопець, що кидається камінням на інших хлопців, а тоді тікає геть. На той час, коли він вступив до морської піхоти — щоби стати, як Бобі, він ідолізував Бобі, — він уже встиг пожити майже у двох дюжинах різних міст, від Нью-Орлеана до Нью-Йорка. Він плекав грандіозні ідеї і не міг зрозуміти, чому люди до нього не дослухаються. Його це бісило, він скаженів, проте він ніколи не втрачав тієї своєї стервозно-облудливої усмішечки. Знаєш, як назвав його Вільям Манчестер?

— Ні, — відповів я. — Я не знаю навіть, хто такий Вільям Манчестер.

— Жалюгідним заблудою. Манчестер описує всі ті теорії змов, що розквітли потім, після вбивства президента… і після того, як було застрелено й самого Освальда. Сподіваюся, ти про це знаєш, правда ж?

— Звісно, — кивнув я трохи роздратовано. — Парубок на ім’я Джек Рубі це зробив. — Але, зважаючи на провали в моїх знаннях, котрі я уже встиг продемонструвати, я вирішив, що Ел має право на сумніви.

— Манчестер пише: якщо поставити вбитого президента на одну шальку терезів, а Освальда — жалюгідного заблуду — на іншу, вони не врівноважаться. Нема підстав для балансу. Якщо хтось хоче додати більшого сенсу загибелі Кеннеді, той мусить докласти щось вагоміше. Що й пояснює розповсюдження всяких теорій змови. Типу, це робота мафії — Карлос Марчелло наказав застрелити. Або: це зробили з КГБ. Або Кастро, щоб відплатити ЦРУ за те, що ті намагалися підкласти йому отруєні сигари. До наших днів є люди, котрі вірять, що це зробив Ліндон Джонсон, аби стати президентом. Але врешті-решт… — Ел струснув головою. — Це майже напевне був Освальд. Ти чув про бритву Оккама, еге ж?

Приємно було почути про таке, що сам точно знаєш.

— Це базовий трюїзм, також знаний як принцип ощадливості. «За всіх інших рівних умов найпростіше пояснення зазвичай є правильним». То чого ж ти його не вбив, коли він не був на вулиці зі своєю дружиною і дитиною? Ти ж і сам колись був морпіхом. Коли ти вже про себе знав, що смертельно хворий, чому ти просто сам не вбив цього дрібного довбограя?

— Бо дев’яностоп’ятивідсоткова впевненість — це не 100 %. Бо хай яким він не був придурком, а мав сім’ю. Бо тому що, коли його заарештували, Освальд сказав, що він лише відбувайло, а я бажав бути певним, що він бреше. Не думаю, щоб бодай хтось міг бути впевненим бодай у чомусь на сто відсотків у цьому злому світі, але я бажав підняти ставку до дев’яноста восьми. А проте я не збирався чекати до 22 листопада, щоб зупинити його в Техаському книгосховищі шкільних підручників — такий результат був би занадто малим, і я мушу пояснити тобі, в чому тут полягає велика причина.

Очі його більше не мали того блиску, і борозни на його обличчі поглибшали знову. Мене лякало те, що запаси сили в Ела так тепер зміліли.

— Я все записав. І хочу, щоб ти це прочитав. Фактично, я хочу, аби ти все те визубрив, як сучий син, напам’ять. Глянь-но, он там, на телевізорі, друже. Ти зробиш це? — він подарував мені зморену посмішку і додав: — Прошу по-домашньому, бо, як то кажуть у Техасі, сам вже не вилажу з піжамних штанів.

Там лежав товстий блакитний зошит. Штамп на обкладинці вказував його ціну: двадцять п’ять центів. Бренд для мене виглядав якимсь чужинницьким:

— Що таке Кресґі?

— Мережа супермаркетів, відома тепер як «Кей-Март». Не переймайся обкладинкою, звертай увагу тільки на те, що всередині. Це хроніка Освальда, плюс всі факти, що їх було проти нього зібрано… котрих тобі не конче необхідно перечитувати, якщо ти покладаєшся тут на мене, бо ти мусиш зупинити цього дрібного тхора у квітні 1963-го, більш як за півроку до приїзду Кеннеді в Даллас.

— А чому у квітні?

— Бо саме тоді хтось намагався вбити генерала Едвіна Вокера… хоча на той час генералом він уже не був. Його було розжалувано у 1961, це зробив особисто ДжФК. Генерал Едді розповсюджував серед своїх підлеглих сегрегаціоністську літературу й наказував їм її читати.

— То Освальд намагався його вбити?

— От у цьому ти й мусиш упевнитися. Гвинтівка така сама, тут нема сумнівів, балістична експертиза це довела. Я очікував побачити, як він стріляє. Я міг дозволити собі не втручатися, бо того разу Освальд промазав. Куля відхилилася завдяки дерев’яній лиштовці посеред кухонного вікна Вокера. Не дуже, але достатньо. Куля буквально чесонула йому крізь волосся, а скалками від тієї планки йому трохи посікло руку. Єдине його поранення. Я не кажу, ніби ця людина заслуговувала на смерть — дуже мало є людей настільки лихих, щоб їх варто було застрелити з засідки, — але я обміняв би Вокера на Кеннеді будь-якої хвилини.

Я майже не звертав уваги на його останні слова. Я гортав «Елову Книгу Освальда», щільно списані сторінки, одна за одною. Вони були цілком читабельні на початку, трохи менше наприкінці. Кілька останніх сторінок заповнювали кривульки дуже хворої людини. Я закляпнув зошит і спитав:

— Якби ти міг переконатися, що в замаху на генерала Вокера стрільцем був Освальд, це прибрало б твої сумніви?

— Так. Мені треба впевнитися, що він на таке здатний. Джейку, Оззі людина погана — паршивець, як таких називали у п’ятдесятих, — проте биття власної дружини, утримування її фактично в ув’язненні, бо вона не говорить тутешньою мовою, ще не доводить здатності до вбивства. І ще дещо. Якби мене навіть не підкосило оте, що зветься на велике Р, я розумів, що можу не отримати другого шансу виправити справу, якщо вб’ю Освальда, а хтось інший все одно застрелить президента. Коли людина перетнула шістдесятирічну межу, її гарантійний строк вже вичерпано, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— А чи мусить це бути вбивством? Хіба ти не міг просто… ну, не знаю… заманити його в якусь пастку чи ще щось?

— Можливо, але на той час я вже був недужий. Я не знаю, чи зміг би, навіть бувши здоровим. І взагалі, мені здавалося простішим просто порішити його, щойно я в усьому переконаюся. Це як прибити осу, перш ніж вона тебе ужалить.

Я мовчав, думав. Годинник на стіні показував десяту тридцять. Ел розпочав цю розмову, зауваживши, що витримає до півночі, але мені достатньо було поглянути на нього, аби зрозуміти, що його сподівання були безвідповідально оптимістичними.

Я взяв наші склянки, відніс до кухні, помив і поставив на сушарку для посуду. В моїй голові буяв торнадо. Замість засмоктувати корів, тини і шматки паперу, той торнадо вирував іменами: Лі Освальд, Бобі Освальд, Марина Освальд, Едвін Вокер, Фред Гемптон, Патті Херст. Яскравіли в тому вирі акроніми: ДжФК, РФК, МЛК, СВА. Цей коловорот навіть мав звукове супроводження, два російських слова, вимовлювані знову й знову по-південному низько й тягуче: «Походу, сука».

 

5

 

— Скільки часу я можу вирішувати? — спитав я.

— Недовго. Харчевня проіснує до кінця місяця. Я балакав з юристом, думав виторгувати ще трішки часу — зв’язати їх якимсь позовом чи ще якось, — але юрист не має на те ради. Бачив коли-небудь оголошення у меблевих крамницях: «ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ОРЕНДА. ЗАКРИВАЄМОСЯ. РОЗПРОДАЖ»?

— Авжеж.

— У дев’яти випадках з десяти це всього лиш маркетинговий трюк, але наразі тут десятий варіант. І наразі йдеться не про якусь дешеву крамничку з доларовими знижками, яка бажає мене посунути. Я кажу про «Бін», а якщо взяти роздрібну торгівлю, то «Л. Л. Бін» — найбільша мавпа в джунглях Мейну. Прийдеш першого липня, а харчевня пропала, як той «Енрон». Та й це не найгрізніше. До першого липня я можу вже пропасти. Можу підхопити застуду і за три дні помру. Можу дістати інфаркт або інсульт. Або вб’ю себе цим клятим оксиконтином випадково. Патронажна медсестра, котра відвідує мене, щодня перепитує, чи я обережний, чи не перевищую дози, і я таки обережний, проте бачу, як вона боїться, що ввійде якогось ранку і знайде мене мертвим, либонь, завдячуючи тому, що я в обдовбаному стані збився з рахунку. Крім того, ці пігулки ослаблюють дихання, а легені в мене ні к чорту. А на додачу я ще й схуд сильно.

— Справді? Я й не помітив.

— Ніхто не любить хитросраких, друже… коли доживеш до мого віку, сам взнаєш. Та хай там як, я хочу, щоби ти разом із зошитом взяв і оце, — він подав мені ключ. — Це від харчевні. Якщо зателефонуєш мені завтра й почуєш від медсестрички, що вночі я відійшов, мусиш діяти хутко. Тобто завжди зважаючи не те, що ти взагалі вирішиш діяти.

— Еле, ти ж не плануєш…

— Тільки намагаюся убезпечитися. Бо це важливо, Джейку. На мій розсуд, це важить більше, ніж будь-що інше. Якщо тобі коли-небудь мріялося змінити цей світ, це твій шанс. Врятувати Кеннеді, врятувати його брата. Врятувати Мартіна Лютера Кінга. Зупинити расові бунти. Зупинити В’єтнамську війну, можливо. — Він нахилився ближче. — Позбавишся одного покидька, друже, і ти врятуєш мільйони життів.

— Це збіса крутий маркетинговий хід, — сказав я, — але ключ мені не потрібен. Коли завтра вранці зійде сонце, ти так само перебуватимеш у нашому великому блакитному автобусі.

— Ймовірність дев’яносто п’ять відсотків. Але це замало. Візьми цей чортів ключ.

Я взяв той чортів ключ і поклав собі до кишені.

— Дозволю тобі трохи відпочити.

— Ще одне, перш ніж ти підеш. Мені треба тобі розповісти про Каролін Пулен і Енді Каллема. Сідай знову, Джейку. Це забере лише кілька хвилин.

Я залишився стояти.

— Нє-нє. Ти змучений. Тобі треба поспати.

— Висплюся, коли помру. Сідай.

 

6

 

Після того, як він знайшов те, що сам для себе назвав «кролячою норою», розпочав Ел, він спершу збирався користатися нею для закупівлі продуктів, роблячи невеличкі ставки в одного букмекера, якого він надибав у Люїстоні, щоб таким чином поповнювати свій запас готівки з п’ятдесятих. І ще він вряди-годи, серед тижня, влаштовував собі пікніки на озері Себаго, яке кишіло рибою, що була й смачною, і цілком безпечною для споживання. Люди боялися осадів після випробувань атомних бомб, сказав він, але страх отруїтися ртуттю через заражену рибу все ще ховався десь у майбутньому. Він називав ці вилазки (зазвичай на вівторок і середу, хоча іноді він залишався там і до п’ятниці) своїми міні-відпустками. Погода завжди була гарною (бо завжди тією самою) і риболовля фантастичною (ймовірно, він виловлював знову й знову одну й ту саму рибину).

— Я точно знаю, що ти зараз відчуваєш, Джейку, бо й сам перебував у такому ж збентеженні перші кілька років. Знаєш, що насправді шокує? Спуститися тими сходинками серед січня, коли дме північно-східний вітер, і вийти на яскраве вересневе сонце. Погода підкочених рукавів, я правий?

Я кивнув і попрохав його продовжувати. Та бліда рожевість, що була в нього на щоках, коли я прийшов, тепер зовсім зникла, він також знову постійно кашляв.

— Але дай людині трохи часу і вона звикне до будь-чого, тож коли потрясіння врешті почало вицвітати, я почав думати, що знайшов ту кролячу нору не дарма. От тоді-то мої думки перейшли на Кеннеді. А тут і знамените питаннячко вистромило свою бридку голівку: чи можливо змінити майбутнє? Я не замислювався про наслідки — принаймні не відразу, — а лише взагалі, чи можна це зробити. Під час одної з моїх подорожей на Себаго я дістав ніж і вирізав на дереві біля будиночка, в якому зупинявся, слова: Ел Т, з 2007. Повернувшись сюди, я миттю стрибнув за кермо і помчав на озеро Себаго. Будиночків, де я тоді відпочивав, більше нема; там тепер якийсь готель для туристів. А от дерево на місці. І слова також, що я їх на ньому був колись вирізав. Старі, згладжені, але все ще видні: Ел Т, з 2007. Отже, я зрозумів, що все можна зробити. От тоді  я й почав думати про ефект метелика.

— У тому часі у Фолзі виходить газета, «Л ізбон віклі ентерпрайз», у нашій бібліотеці у 2005 році зісканували й завантажили до комп’ютера всі її старі мікроплівки. Це вельми прискорило користування ними. Я шукав повідомлення про один інцидент, що трапився восени чи на початку зими 1958. Особливого роду інцидент. Я дорився б, за потреби, аж до початку 1959 року, але знайшов, що шукав, п’ятнадцятого листопада 58-го. Дванадцятирічна дівчинка на ім’я Каролін Пулен була зі своїм батьком на полюванні за рікою, в тій частині Дерама, що зветься Бові-Гілл. Близько другої того дня — тоді була субота — один мисливець з Дерама на ім’я Ендрю Каллем в тій же частині лісу вистрелив у оленя. В оленя він промазав, але поцілив у дівчинку. Хоча вона й перебувала за чверть милі віддалік, але він її поцілив. Я весь час думаю про це, сам розумієш. Коли Освальд стріляв у генерала Вокера, дистанція була меншою тридцяти ярдів. Але куля зачепила дерев’яну лиштовку посеред вікна і він промахнувся. Куля, що паралізувала юну Пулен, пролетіла понад чотири сотні ярдів — набагато довшу путь, аніж та, що вбила Кеннеді, — й не зачепила жодного стовбура чи гілляки на своєму шляху. Якби вона бодай злегка чиркнула об якусь гілочку, дівчину б не поцілила. Тож ясно, чому я про це думаю.

Тоді фраза «монетка життя оберта ється мигцем» зринула в моєму мозку вперше. Але не востаннє. Ел ухопив чергову максі-прокладку, викашлявся, відплювався, зім’яв її й викинув до кошика. Тоді він зробив щось схоже на глибокий, який тільки міг, вдих і заходився оповідати далі. Я його не зупиняв. Я знову підпав під той чар.

— Я ввів її ім’я в пошуковик по базі даних «Ентерпрайз» і знайшов ще кілька історій про неї. Вона закінчила ЛСШ у 1965 році — на рік пізніше свого класу, але змогла ж — і вступила до Мейнського університету. Спеціальність — бізнес. Стала бухгалтеркою. Вона живе у Ґреї, менше ніж за десять миль від озера Себаго, де я любив проводити свої міні-відпустки, і досі вона працює на фрілансі. Бажаєш вгадати, хто є одним з її найбільших клієнтів?

Я похитав головою.

— Автосалон Джона Крафтса, тутешній, у Фолзі, один з його продавців, Сквіґі Вітон, регулярно вчащає до моєї харчевні, й от коли одного разу він сказав мені, що вони роблять річну інвентаризацію і «леді рахівниця» сидить зараз в них над гросбухами, я застановив собі зразу ж туди під’їхати, побачити її на власні очі. Їй тепер шістдесят п’ять і… ти знаєш, як у такому віці деякі жінки бувають насправді гарними?

— Так, — кивнув я. А сам згадав матір Кристі, котра повністю не розквітла, аж поки їй не перевалило за п’ятдесят.

— От така й Каролін Пулен. У неї класичне обличчя, того типу, що любили художники двісті-триста років тому, також у неї срібне волосся, довжелезне, аж до низу спини.

— Ти говориш так, як говорять закохані, Еле.

Який не знесилений, а він іще подужав тицьнути мені «птаха».

— Вона також в чудовій фізичній формі… ну, цього й можна було очікувати, незаміжня жінка, котра щодня виважує себе до візка і з візка, сама пересаджується за кермо спеціально переобладнаного «вена», яким вона кермує. Не кажучи вже про те, щоб лягти і встати з ліжка, залізти й вилізти з ванни і все таке інше. А вона це робить — Сквіґі каже, що вона цілком самодостатня. Я був вражений.

— Отже, ти вирішив врятувати її. Так би мовити, зробити тест.

— Я повернувся до кролячої нори, тільки цього разу залишався в хатині на Себаго понад два місяці. Сказав хазяїну, що мені підкотилися деякі гроші після смерті дядька. Мусиш про це пам’ятати, друже: тема багатого дядечка випробувана і правдива. Кожен цьому вірить, бо кожен мріє й собі мати такого. Отже, настав той день: 15 листопада 1958. Я не морочився з Пуленами. Перейнятий думками про те, як зупинити Освальда, я більше цікавився Каллемом, стрільцем. Щодо нього я також зробив дослідження і з’ясував, що він живе приблизно за милю від Бові-Гілл, біля старого місцевого Грейндж-хола в Дерамі. Я планував дістатися туди до того, як він вирушить у ліс. Не зовсім сталося, як гадалося. Я покинув будиночок на Себаго дуже рано, і це вийшло мені на добре, бо не проїхав я й милі по дорозі, як моя орендована в «Герца» машина скульгавіла, спустило колесо. Я дістав запаску, поставив, і хоча та на вигляд була абсолютно файною, не проїхав я й другої милі, як і це колесо теж спустилося. Я проголосував, і мене підкинули до заправки «Ессо» у Нейпелзі, де парубок з автосервісу розказав мені, що в нього й без мене до чорта роботи, щоб іще їхати кудись, ставити нову шину на якийсь там герцівський драндулет. Гадаю, він так пінився, бо сам пропустив суботнє полювання. Двадцятка від мене допомогла йому змінити свою думку, але все’дно я дістався Дерама лише після полудня. Я вибрав стару Окружну озерну дорогу, бо це найкоротший шлях, і знаєш що? Виявилося, що міст через Смішливий ручай провалився к чорту в воду. Великі біло-червоні козла; димогони; великий оранжевий щит з написом ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО. На той момент в мене вже сформувалася цікавенька думка про те, що відбувається, народилося лячне відчуття, що я не спроможний зробити того, що я вранці застановив собі зробити. Зважай, просто щоб мати запас часу, я виїхав о восьмій ранку, а знадобилися чотири години, щоби подолати вісімнадцять миль. Та я не здався. Натомість я поїхав кругом, тією дорогою, що веде повз Методистську церкву, гатячи ту орендовану таратайку так, як вона на те й заслуговувала, півнячий хвіст куряви тягнувся позаду мене — всі тамтешні дороги були тоді ґрунтовими путівцями. Гаразд, отже, бачу я вже автівки й вантажівки там і тут, припарковані на узбіччях та при початку лісових просік, бачу також і мисливців, що ходять зі своїми відкритими, переламаними через лікоть рушницями. Кожен з них, без винятку, помахав мені рукою — люди тоді, у 58-му, були більш дружніми, тут жодних сумнівів. Я їм теж махав у відповідь, але чого я насправді очікував, так це того, що знову почнуть спускати колеса. Або лопатись. У такому випадку мене найімовірніше просто викинуло б з дороги просто в рівчак, бо мчав я зі швидкістю не менш ніж шістдесят миль. Пам’ятаю, один з мисливців погладив у повітрі долонями, як ото робиш, коли хочеш комусь показати, щоби стишився, та я не звернув на це уваги. Я вилетів на Бові-Гілл, повз старий Дім зібрань друзів, й угледів припаркований біля кладовища пікап. На дверцятах напис: ПУЛЕН: БУДІВЕЛЬНІ Й ТЕСЛЯРНІ РОБОТИ. Машина порожня. Пулен з дівчинкою вже в лісі, мабуть, сидять на якійсь прогалині, їдять свій ланч і балакають, як годиться батькові й дочці. Чи то я так собі уявляю, бо власної ніколи не мав…

Нова серія нападів кашлю закінчилася жахливим звуком відригування слизу.

— Ох, лайно, як же воно болить, — простогнав він.

— Все, що тобі зараз треба, це зупинитися.

Він помотав головою і витер сподом долоні цівку крові собі з нижньої губи.

— Що мені насправді треба, так виплеснути з себе це, отож замовкни і дай мені своє доробити. Я задивився на пікап, продовжуючи котитися зі швидкістю шістдесят чи близько того, а коли знову глянув на дорогу, побачив, що поперек неї лежить повалене дерево. Я зупинився саме вчасно, щоб в нього не врізатися. Дерево не таке вже й велике, а до того, як мене переробив рак, я був доволі дужим. А ще й розлюченим, як той чорт. Я виліз і почав його поборювати. Поки я цим займався — ще й лаючись на всі заставки — з протилежного боку під’їхав легковик. З нього вилазить чоловік в помаранчевому мисливському жилеті. Я не знаю, мій це чоловік чи ні — «Ентерпрайз» ніколи не публікувала його фото, — але за віком він виглядає схожим. Він каже: «Давайте допоможу, земляче». «Красно вам дякую», — відповідаю я й простягаю йому руку: Білл Лейдло. Він її потискає й називається: Енді Каллем. Отже, це він. Зважаючи на всі ті негаразди, крізь які я діставався Дерама, мені було важко в це повірити. Я почувався, ніби виграв у лотерею. Він вхопився за дерево, і вдвох ми його зрушили. Коли дерево відсунули, я сів просто на дорогу і вхопився за груди. Він спитав, чи все зі мною гаразд. «Ну, та не знаю, — кажу я. — В мене ніколи не було інфаркту, але зараз таке відчуття, ніби це він». От тому-то містер Енді Каллем так і не потрапив ні на яке полювання того листопадового дня, Джейку, саме тому він так і не підстрелив жодної маленької дівчинки. Він був заклопотаний тим, щоби відвезти бідного старого Білла Лейдло до Центральної клінічної лікарні Мейну в Люїстоні.

— Ти це зробив? Ти насправді це зробив?

— Бодай тобі всратися. Я там їм сказав, у шпиталі, що поснідав улюбленим великим героєм — так називали один італійський сендвіч у ті часи, — тож і діагноз мені поставили «гостра нестравність». Я заплатив двадцять п’ять доларів готівкою, і вони мене промили. Каллем весь цей час чекав і потім відвіз мене назад до моєї машини від «Герца», як тобі така доброзвичайність? Я повернувся додому в 2011 рік того ж вечора… насправді, звісно, лише через дві хвилини після того, як туди пішов. Таким збоєм біоритмів тебе жоден сраний реактивний літак не нагородить. Найперше я завітав до міської бібліотеки, де знову продивився репортаж про шкільний випуск 1965 року. До того там була фотографія Каролін Пулен, як ти мусиш пам’ятати. Вона сидить у своєму інвалідному візку, вся така в сукні й капоті, а тодішній директор — Ерл Гіґінс, давно покійний, хай йому легко лежиться — нахилився і вручає їй атестат. Підпис під знімком був такий: «Карол ін Пулен долає велику гору на довгому шляху до свого зцілення».

— І там все було так само?

— Репортаж про шкільний випуск був, аякже. Випускний день завжди займає першу шпальту в газетах маленьких міст, ти сам це знаєш, друже. Але після мого повернення з 58-го на фото був хлопець з недолуго підстриженою «бітлівською» зачіскою, він стояв на подіумі, а заголовок повідомляв: «Кращий випускник Тревор „Бадд і“ Брігз оголошує промову перед зібранням випускників». Вони надрукували імена геть усіх — їх там було з сотню всього — але Каролін Пулен не було серед них. Тому я перевірив репортаж за 64 рік, котрий був би роком її випуску, якби вона не втратила час на одужання після того, як їй у спину попала куля. А там бінго! Без фото, без спеціального згадування, але в переліку випускників її ім’я надруковане між Девідом Платтом і Стефані Рутьєр.