Бізнесмена знайдено вбитим на місцевому цвинтарі 13 страница

Усмішка Марини стала променистою. Він почав говорити до неї російською, попутно знову вручивши їй Джун. Марина почала колисати дитину, а він обхопив дружину рукою за талію. Коли вони виходили за межі мого поля зору, вона все ще посміхалася, перекинувши перед цим дитину собі на плече, щоб взяти за руку чоловіка.

Я поїхав додому — якщо можна було назвати домом те місце на Мерседес-стрит — і спробував заснути. Нічого в мене не вийшло, тож я лежав, заклавши руки за голову, слухав дратівні вуличні звуки і розмовляв з Елом Темплтоном. Це заняття стало для мене доволі частим явищем тепер, коли я залишився сам-один. У нього, що так мало схоже на мертвого, завжди було багато чого сказати.

— Дурень я був, що переїхав до Форт-Ворта, — повідомив я йому. — От лишень спробую підключити магнітофон до жучка, як мене тут же хтось помітить. Сам Освальд може мене побачити, і це все змінить. Він уже готовий параноїк, ти сам про це кажеш у своїх нотатках. Він знає, що в Мінську за ним назирали КДБ і МВС, тож боятиметься, що і тут ФБР і ЦРУ за ним стежитимуть. Утім, ФБР дійсно це робитиме, принаймні якийсь час.

— Так, ти мусиш бути обережним, — погодився Ел. — Це буде нелегко, але я вірю в тебе, друже. Тому-то й звернувся саме до тебе.

— Я не хочу до нього навіть наближатися. Одне тільки те, що я побачив його в аеропорту, нагородило мене першокласними дрижаками.

— Знаю, що не хочеш, проте мусиш. Як той, хто збіса ледь не ціле життя витратив на куховарство, можу тебе запевнити, що омлету не зробиш, не розбивши яєць. І ще, переоцінювати цього парубка було б помилкою. Він ніякий не суперзлочинець. До того ж головним чином завдяки його прибацаній матері йому буде не до уважності. Хіба він здатний на щось інше, поки що принаймні, окрім як накричати на дружину, подеколи дати їй стусана, коли його запальності тільки на це й вистачає?

— Мені здалося, він її любить, Еле. Бодай трішки, а може, й сильно. Попри те, що кричить.

— Ато, якраз такі, як він, парубки найчастіше й херачать своїх жінок. Згадай Френка Даннінга. Просто роби свою справу, друже.

— Ну, і що я отримаю, якщо навіть мені вдасться підчепитися до жучка? Записи сварок? Сварок російською? Ото вже великий здобуток.

— Нема потреби розшифровувати його сімейні негаразди. Ти мусиш з’ясувати все про Джорджа де Мореншильда. Мусиш упевнитися, що де Мореншильд не має стосунку до замаху на генерала Вокера. Щойно ти виконаєш це завдання, закриється вікно невизначеності. Бадьоріше, друже. Якщо навіть Освальд помітить, що ти стежиш за ним, його майбутні дії можуть змінитися на краще. Він, врешті-решт, може, не додумається до замаху на Кеннеді.

— Ти насправді в це віриш?

— Ні, насправді не вірю.

— І я теж. Минуле опірне. Воно не бажає піддаватися змінам.

Він промовив:

— Друже, ти тепер сам собі…

— Кухар, — почув я власне мурмотіння. — Тепер я сам регулюю газ.

Я розплющив очі. Таки був заснув. Крізь штори проникало пізнє світло. Десь неподалік, на Давенпорт-стрит у Форт-Ворті, брати Освальди зі своїми дружинами зараз сідали за стіл — перший обід Лі на рідному старому пасовищі.

За вікном свого куточка Форт-Ворта я почув звуки стрибалки і лічилку. Вельми знайому. Я підвівся й пішов крізь напівтемну вітальню (де з меблів стояли лише пара стільців з комісійної крамниці і більш нічого) і десь на дюйм відхилив одну штору. Штори були першим, що я запровадив у цім домі. Я хотів бачити. Я не хотів бути побаченим.

Будинок № 2703 все ще залишався пустим, з оголошенням ПІД ОРЕНДУ, прикнопленим до перил рахітного ґанку, але не було пусто на галявині. Там дві дівчинки крутили скакалку, а третя в неї застрибувала й вистрибувала. Звичайно, це були не ті дівчатка, котрих я бачив на Кошут-стрит у Деррі — замість новеньких накрохмалених шортиків, ці троє були у вилинялих, залатаних джинсах, ці були низькорослі, недогодовані на вигляд, — але лічилка звучала та сама, тільки тепер з техаським акцентом.

«Леді люблять танцювати! Чарлі Чаплін їх знімати. Чарлі рушив до Парижа! Салют кап’таану! Принцесі саалют і пір’їну! Старий мій водить суб-ма-рину!»

Стрибунка зашпорталася у власних ногах і покотилася у бур’ян, який перед будинком № 2703 слугував за моріжок. Інші повалилися на неї зверху, і всі разом почали качатися в пилюці. Потім вони попідводилися на рівні й спурхнули геть.

Я дивився їм услід і думав: «Я їх бачив, а вони мене ні. Це вже щось. Це початок. Але ж, Еле, де на мене чекає кінець?»

Мореншильд був ключем до всієї справи, єдиною причиною, що утримувала мене від убивства Освальда, щойно той переїде в дім навпроти мого. Джордж де Мореншильд, геолог-нафтовик, що спекулює нафтоносними ділянками. Людина, що живе життям плейбоя, головним чином завдяки грошам своєї дружини. Як і Марина, він російський емігрант, але, на відміну від неї, шляхетного походження — фактично, він барон де Мореншильд[500]. Людина, котра на ті кілька місяців, що залишаються Лі Освальду, стане його єдиним другом. Людина, котра мусить підказати Освальду, що світ міг би стати кращим без певного відставного генерала, правого расиста. Якщо де Мореншильд виявиться співучасником Освальдового замаху на життя Едвіна Вокера, моя ситуація значно ускладниться; тоді включаться в гру всі ті ексцентричні теорії змови. Хоча Ел вважав, що все, на що спромігся цей росіянин-геолог (чи то може спромогтися; як я вже казав, життя в минулому призводить до плутанини), це лише піддрочити чоловіка, нестабільний розум котрого й без того заклопотаний прагненням слави.

У своїх нотатках Ел писав: «Якщо Освальд увечері 10 квітня 1963 року буде сам, шанси на те, що в убивстві Кеннеді, яке станеться через сім місяців, брав участь також інший стрілець, впадуть майже до нуля».

Під цим записом, уже великими літерами, від додав свій фінальний вердикт:

«ЦІЛКОМ ДОСТАНЬО, ЩОБ ПРИБРАТИ ЦЬОГО СУЧОГО СИНА».

Дівчатка, котрих я бачив, а вони мене ні, призвели мені на думку той старий фільм «Вікно у двір» з Джимі Стюартом[501]. Багато чого можна побачити, навіть не виходячи з власної вітальні. Особливо, якщо маєш відповідні знаряддя.

Наступного дня я з’їздив до крамниці спорттоварів і купив бінокль «Бауш & Ломб»[502], нагадуючи собі не забувати про обережність із сонячними відблисками від лінз. Оскільки дім № 2703 містився на східному боці Мерседес-стрит, я гадав, що в цьому сенсі після полудня я перебуватиму в безпеці. Виткнувши бінокль крізь щілину між шторами, я підкрутив фокусне коліщатко, і вітальня в домі навпроти постала переді мною в таких чітких деталях, немов я в неї зайшов.

На старому бюро, в шухлядах якого лежали столові прибори, так і стояла Похила Пізанська Лампа, чекаючи, поки хтось її ввімкне й активує жучок. Але мені від неї ніякої користі, поки вона не підключена до ловкенького японського котушкового магнітофончика, який на найповільнішій швидкості здатен записати до дванадцяти годин звучання. Я його вже випробував, говорячи просто в запасну лампу з жучком (від чого почувався персонажем якоїсь кінокомедії Вуді Аллена[503]), і, хоча відтворений потім запис був марудним, слова звучали розбірливо. Все це означало, що я, як то кажуть у морській піхоті, споряджений і до виконання місії готовий.

Якщо наважуся.

Четверте липня[504] видалося жвавим на Мерседес-стрит. З нагоди вихідного дня чоловіки пополивали свої вже не підлягаючі врятуванню галявини — окрім кількох денних і вечірніх гроз зі зливами, погода загалом тривала суха й спекотна, — а потім позалягали в шезлонги слухати бейсбол по радіо й пити пиво. Підпідлітки кидалися петардами на бродячих собак та кількох хтозна-чиїх курей. На одну з останніх впала така бомба, і курка вибухнула масою крові й пір’я. Хлопчика, котрий кинув цю петарду, всього в сльозах потягла десь далі по вулиці його мати, на якій не було нічого, окрім комбінації й картуза з лейблом «Фармол»[505]. З її непевної ходи я розсудив, що вона теж уже встигла налитися пивищем. Щось найближче подібне до феєрверка почалося відразу по десятій, коли хтось, можливо, той самий пацан, котрий був порізав шини мого кабріолета, підпалив старий «Студебекер», що вже з тиждень стояв покинутим на паркінгу під складом компанії «Монтгомері Ворд». Гасити його прибули пожежники, і дивитися на це зійшлася вся вулиця.

Хейл, Коламбіа[506].

Наступного ранку я пройшовся оглянути обгорілий каркас, що печально сидів на сплющених рештках своїх шин. Біля одного з вантажних дебаркадерів складу я помітив телефонну будку й, піддавшись імпульсу, подзвонив Еллі Докерті, попрохавши телефоністку знайти її номер і з’єднати мене. Почасти я зробив це, бо почувався самотньо, але головно тому, що хотів почути якісь новини про Сейді.

Еллі відповіла на другому гудку і, як здалося, зраділа, почувши мій голос. Стоячи там, в уже майже розжареній будці, зі сплячою після славного Четвертого липня Мерседес-стрит у мене за спиною й смородом обвугленого автомобіля у моїх ніздрях, я не міг не відгукнутися на це усмішкою.

— У Сейді все добре. Прислала мені дві поштові листівки й лист. Вона працює офіціанткою в «Герраха»[507]. — Еллі понизила голос. — Мені здається, що коктейльною офіціанткою, але шкільна рада про це від мене ніколи не дізнається.

Я уявив собі довгоногу Сейді в коротесенькій спідничці коктейльної офіціантки. Я уявив собі бізнесменів, котрі намагаються побачити вершечки її панчіх або зазирнути їй в декольте, коли вона розставляє напої на їхніх столиках.

— Вона питалася про вас, — сказала Еллі, і це знову змусило мене посміхнутись. — Я не хотіла їй розповідати, що ви спливли за край світу, як вважають усі в Джоді, тож сказала, що ви займаєтеся своєю книгою і у вас все гаразд.

За останній місяць з лишком я не додав ані слова до «Місця вбивства», а коли я двічі брав рукопис до рук, намагаючись його перечитати, власний текст здавався мені написаним карфагенською мовою третього сторіччя.

— Я радий, що в неї все добре.

— Строк перебування там для вирішення тієї справи в неї виповнюється наприкінці місяця, але вона вирішила залишитися до кінця літніх канікул. Каже, що чайові дуже добрі.

— Ви питали в неї про фотографію її чоловіка, котрий невдовзі набуде статусу колишнього?

— Перед самим її від’їздом. Вона сказала, що не має жодної. Сказала, що кілька штук може бути в її батьків, але відмовилася їм про це написати. Сказала, що вони так і не примирилися з розпадом її шлюбу, а це укріпило б їхні порожні надії. А ще вона сказала, що вважає, що ви занадто перебільшуєте небезпеку. Дико перебільшуєте, це її точні слова.

Авжеж, це так схоже на мою Сейді. От тільки вона більше не моя. Тепер вона просто «агов, офіціанточко, принесіть нам ще того самого… і нахиліться нижче цього разу». У кожному чоловікові є ревнива жилка, і моя бриніла болюче того ранку п’ятого липня.

— Джордже? Я не сумніваюся, що ви їй і зараз не байдужі і ще не пізно налагодити стосунки.

Я подумав про Лі Освальда, до замаху котрого на життя генерала Едвіна Вокера залишається ще дев’ять місяців.

— Поки ще рано, — відповів я.

— Перепрошую?

— Не зважайте. Приємно з вами балакати, міз Еллі, але скоро телефоністка ввімкнеться в нашу розмову й попросить докласти грошей, а в мене вже закінчилися четвертаки.

— А чи можливе таке, що ви якось завітаєте до нашого містечка на гамбургер і шейк чи ні? В харчевні? Якщо так, я могла б запросити Діка Сімонса приєднатись до нас. Він про вас питається ледь не щодня.

Думка про поїздку в Джоді, про побачення з моїми друзями зі школи була, либонь, єдиним, що могло розрадити мене того ранку.

— З радістю. Якщо сьогодні ввечері, це не буде надто рано? Скажімо, о п’ятій?

— Чудово. Ми, сільські миші, вечеряємо засвітла.

— Прекрасно. Буду. Я пригощаю.

— Половину сплачу я.

Ел Стівенс взяв на роботу дівчину, котру я пам’ятав з курсу бізнесової англійської, і мене зворушило, як розквітло її обличчя, коли вона побачила, хто сидить разом з Еллі й Діком.

— Містере Емберсон! Вау, як приємно вас бачити! Як ваші справи?

— Добре, Доррі, — відповів я.

— Ви теє, замовляйте побільше. Ви так схудли.

— Це правда, — сказала Еллі. — Вам не вистачає гарного догляду.

Мексиканська засмага Діка вже зійшла, з чого я зрозумів, що більшість свого пенсійного часу він проводить у приміщенні, і якщо я втратив вагу, то він її набрав. Руку мені він потиснув міцно і сказав, що дуже радий мене бачити. Нічого штучного не було в цьому чоловіку. І в Еллі Докерті також. Попри всі мої знання майбутнього, переїзд з цього міста на Мерседес-стрит, де Четверте липня святкують, підриваючи курей, почав дедалі більше здаватися божевільним вчинком. Я лише сподівався, що Кеннеді вартий цього.

Ми їли гамбургери, картоплю-фрі в шиплячій олії і яблучний пиріг а-ля мод. Ми говорили про те, хто що за цей час робив, і посміялися з Денні Лейверті, котрий врешті написав свою давно обіцяну книгу. Еллі повідала, що, за словами дружини Денні, перший розділ в ній називається «Я кидаюсь в бій».

Під кінець обіду, коли Дік уже набивав люльку «Принцом Альбертом», Еллі дістала з-під стола свою торбу і витягла з неї якусь велику книгу, котру й подала мені понад масними рештками наших страв.

— Сторінка вісімдесят дев’ята. І тримайте подалі від тієї гидкої калюжки кетчупу, будь ласка. Я мушу повернути цю річ в тому ж стані, як її отримала.

Це був річний альбом під назвою «Тигрячі хвости», до того ж виданий школою, набагато люкс-шикарнішою за ДКСШ. Альбом «Тигрячі хвости» мав не просту тканинну палітурку, а був оправлений у шкіру, аркуші всередині цупкі й лискучі, а рекламний блок позаду нараховував не менш як сотню сторінок. Заклад, який увіковічував — краще сказати глорифікував — цей альбом, називався «Саваннська денна школа Лонгакр». Я гортав сторінки, бачачи старшокласників поголовно ванільного кольору, і думав, що кілька чорних облич там може з’явитися хіба що в році приблизно 1990-му. І то не напевне.

— Святий Йосип, — мовив я. — У Сейді, либонь, серйозно схуд гаманець, коли вона звідти переїхала до Джоді.

— Гадаю я, їй не терпілося якомога швидше виїхати звідти, — тихо сказав Дік. — І не сумніваюся, що на те в неї були причини.

Я дійшов до сторінки 98. Заголовок на ній повідомляв: НАУКОВИЙ ДЕПАРАМЕНТ ШКОЛИ ЛОНГАКР. Там містився тривіальний груповий знімок четвірки вчителів у білих лабораторних халатах з клекітливими ретортами в руках — квартет-уособлення доктора Джекіла[508], — а нижче їхні окремі студійні фото. Джон Клейтон аніскільки не був схожим на Лі Освальда, але мав того ж типу приємне обличчя, якого неможливо запам’ятати, і кутики губ у нього також були підібгані в такому ж натяку на усмішку. Був то привид веселості чи ледь прихованого презирства? К чорту, можливо, то просто найкраще, на що спромігся цей обсесивно-компульсивний сучий син, коли фотограф попросив його сказати «сир». Єдиною характерною деталлю здавалися западини в нього на скронях, що майже ідеально гармоніювали з підібганими кутиками його губ. Фото чорно-біле, але очі в нього були достатньо світлими, аби я вирішив, що вони або блакитні, або сірі.

Я повернув альбом на 180 градусів, щоб побачили мої друзі.

— Бачите ці заглибини в нього по боках голови? А чи дійсно це природні формації, як ото буває гачкуватий ніс або запала нижня щелепа?

Вони одностайно відповіли «ні». Прозвучало це трохи кумедно.

— Це сліди щипців, — сказав Дік. — Залишаються, коли док втомиться чекати і витягує немовля з його мами. Зазвичай вони сходять з часом, але не завжди. Якби в нього на скронях волосся не порідшало, ви б їх і не помітили, хіба не так?

— А він тут не з’являвся, не розпитував про Сейді? — запитав я.

— Ні, — знову відповіли вони в унісон. А Еллен додала: — Ніхто про неї не питався. Окрім вас, Джордже. Дурень ви чортів. — Вона усміхнулась, як то роблять люди, сказавши щось ніби жартома, але в той же час і не зовсім.

Я поглянув собі на годинник і промовив:

— Друзі, я вже забрав у вас багато часу. Пора їхати назад.

— Не бажаєте прогулятися до футбольного поля, перш ніж від’їжджати? — спитав Дік. — Тренер Борман просив вас привести, якщо трапиться шанс. Там уже, поза всякими сумнівами, йде тренування.

— У вечірній прохолоді принаймні, — уточнила Еллі, підводячись. — Дякуємо Богу за маленькі подарунки. Діку, пам’ятаєте, як у того хлопчика, Гастінгса, трапився тепловий удар три роки тому? І як всі спершу думали, що то інфаркт?

— Не уявляю, чому йому раптом схотілося зі мною побачитись, — сказав я. — Я ж перевів одного з його призових захисників на темний бік світоладу. — Понизивши голос, я прохрипів. — Театральне мистецтво!

Дік усміхнувся:

— Йо, але ви врятували іншого від можливого червоного светра в Бамі. Чи принаймні так вважає Борман. Саме так, синку, йому розповів сам Джим Ла-Дью.

Спершу я абсолютно не второпав, про що він говорить. А потім пригадав танці на Вечірці Сейді Гокінс і розсміявся.

— Я всього лиш запопав трійко учнів, котрі по черзі причащалися з пляшки отруйного пійла. Взяв і закинув її за паркан.

Дік перестав усміхатись.

— Одним з тих учнів був Вінс Нолз. Ви знали, що він був п’яний, коли перекинувся з пікапом?

— Ні. — Але це мене не здивувало. Машини і випивка завжди залишаються популярним і подеколи летальним коктейлем серед старшокласників.

— Йо-сер. Це, в сукупності з тим, що ви тоді сказали цим хлопцям, зовсім віднадило Ла-Дью від алкоголю.

— А що ви їм тоді сказали? — спитала Еллі.

Вона намацувала у себе в сумочці гаманець, але я вже надто глибоко поринув у спогади про той вечір, щоб сперечатися з нею про сплату рахунку. «Не пройобуйте власне майбутнє», — ось що я їм тоді сказав. І Джим Ла-Дью, з його зазвичай лінивою усмішкою футбольного героя, як виявилося, прийняв це близько до душі. Ми ніколи не знаємо, на чиї життя впливаємо, і коли це буває, і чому. Допоки майбутнє не пожирає теперішнє, принаймні. Ми взнаємо, коли вже буває запізно.

— Не пам’ятаю, — сказав я.

Еллі швидко пішла, щоб сплатити рахунок.

Я промовив:

— Діку, скажіть міз Докерті, щоб приглядалася, чи не помітить де чоловіка з цього знімка. І ви теж назирайте. Він, можливо, й не з’явиться тут, я вже починаю думати, що помилився щодо цього, але все може трапитись. А він з тих, кого було б варто тримати на припоні.

Дік пообіцяв, що буде уважним.

Я ледь було не відмовився йти на футбольне поле. Джоді виглядало таким гарним у косому світлі того раннього липневого вечора, і, гадаю, почасти через це моя душа воліла якомога швидше забратися звідти назад у Форт-Ворт, поки я зовсім не втратив бажання туди повертатися. Можна загадуватися, наскільки все пішло б інакше, якби я ухилився від тієї маленької прогулянки? Можливо, не відбулося б ніяких змін. Можливо, їх сталося б дуже багато.

Борман якраз уже підводив до завершення останню (з серії двох чи трьох) навчальну гру допоміжних груп команди, а нападники й захисники, знявши шоломи, тим часом сиділи на лавах зі спливаючими потом лицями. «Друга червона зона» [509], — закричав тренер. Помітивши нас з Діком, він підняв розчепірену долоню: «П’ять хвилин». А тоді знову обернувся до маленької і вже виснаженої компанії на полі: «Іще разок! Ану побачимо, чи не з’явився у вас врешті дух із серунів стати бідаками, що скажете?»

Перевівши погляд далі, я побачив по той бік поля якогось парубка в спортивному піджаку такого кольору, що аж верещав. Він перебігав туди-сюди між бічними лініями, в навушниках на голові і з чимось, що скидалося на салатницю, в руках. Когось нагадали мені його окуляри. Спершу я не вловив зв’язку, а потім це сталося: він трішки був схожим на Тихого Міча Мак-Ічерна. Мого особистого пана Чудотворця.

— Хто це? — спитав я у Діка.

Дік примружився:

— Щоб мені пропасти, аби я знав.

Тренер поплескав у долоні й наказав своїм хлопцям іти в душ. Підійшовши до трибун, він поплескав мене по спині:

— Як воно нічо’о, Шекспіре?

— Нічого, — відповів я, бадьористо усміхаючись.

— Шекспір провалився у сортир, так ми приказували в дитинстві, — розреготався він з непідробною веселістю.

— А ми приказували: тренер-тренер муху зжер.

Тренер Борман подивився спантеличено:

— Справді?

— Та нє, то я типу так з вас жартуйу. — З жалем, що не піддався тоді першому імпульсу, не вшився з міста зразу після обіду. — Як зараз команда?

— Вау, все добрі хлопці, стара’имуця як сліід, але без Джимі зовсім не те. Ви бачили той новий білборд, де 109 дорога відходить від шосе 77-го? — Тільки це в нього прозвучало, як «сіісясьоо».

— Та вже так був до нього звик, що й не роздивлявся.

— То роздивіться, як назад їхатимете, ку’олего. Рекламники чітко придумали. Джимова мама ’едь не плакала, коли те побачила. Я розумію, я завинив вам купу подяк за те, що хлопець поклявся більше ніколи не пити. — Він зняв з себе картуза з великою літерою Т на наголовку, утер рукою піт з лоба, знову нацупив картуз і важко зітхнув. — Мо’, й тому курв’ячому дурасу, Вінсу Нолзу, теж подяку завинив, та най’ільше, що можу зробити, це занести його до свого молитовного списку.

Я пригадав, що тренер належить до баптистів суворого закону. На додаток до молитовного списку він, мабуть, вірить і у все те лайно про Ноєвих синів.

— Не треба ніяких подяк, — відповів я. — Я просто робив свою роботу.

Він подивився на мене проникливо.

— Могли б і далі її робити, замість дрочитися з якоюсь там книгою. Вибачаюся за прямоту, але так я думаю.

— Та все гаразд. — Так воно й було. Я потеплішав до нього за ці його слова. В іншому світі він, либонь, навіть був би правий. Я показав рукою за поле, де двійник Тихого Міча пакував свою салатницю до сталевого кофра. Навушники так і залишились висіти в нього на шиї. — Хто то, тренере?

Тренер фиркнув.

— Його, здається, звуть Гейл Дафф. А може, Кейл. Новий спортивний коментатор на Великому Бісі. — Борман говорив про ДБІС, єдину радіостанцію в окрузі Денголм, що ледь жевріла прогнозами погоди для фермерів вранці, піснями в стилі кантрі вдень і рок-музикою, коли закінчувалися заняття в школі. Не менш за музику діти втішалися джинглом станції; спочатку в ефірі лунав вибух, а потім голос старого ковбоя промовляв: «До-БІСа! Ось де велика забава!» В Країні Було це вважалося вершиною ризикованих жартів.

— А що то в нього за така хитромудра штуковина, тренере? — спитав Дік. — Ви знаєте?

— Знаю, знаю, авжеж, — відповів Борман, — і якщо він гадає, ніби я йому дозволю нею користатися під час трансляції матчів, нехай хоч із трусів вискочить. Думає, ніби я хочу, аби кожен, хто має радіо, почув, як я обзиваю хлопців бандою клятих пісюх, коли вони не зуміли миттю перейняти прорив у третій зоні.

Я обернувся до нього, і то дуже повільно:

— Про що це ви говорите?

— Я йому спершу не повірив, отож тоді випробував сам, — пояснив Борман. А далі, з форсованим запалом: — Я почув, як Буф Редфорд каже одному з новачків, що яйця в мене більші за мозок!

— І справді, — промовив я. Серце в мені вже билося значно швидше.

— Даффер говорить, ніби він зліпив цю штуку сам у себе в гаражі. — Тренер гримів. — Говорить, якщо її ввімкнути на повну потужність, почуєш, як кіт перднув у сусіднім кварталі. От це вже брехня, свісно, але Редфорд був на іншому кінці поля, коли я почув той його тупий жарт.

Спорткоментатор, котрому на вигляд було не більш ніж двадцять чотири роки, підняв свій сталевий кофр і помахав вільною рукою. Тренер помахав у відповідь, а потім пробурмотів стиха:

— Якщо настане такий день, коли мені доведеться допустити його на своє поле з цією штукою, я того ж дня приліплю до мого сраного «Доджа»[510] наліпку «За Кеннеді».

Було вже майже темно, коли я дістався місця, де схрещувалися дороги 77 і 109, але на сході здіймався розпухлий помаранчевий місяць і його світла вистачало, щоб роздивитися білборд. На ньому красувався усміхнений Джим Ла-Дью з футбольним шоломом в одній руці, з м’ячем у другій і з кучериком волосся, що героїчно спадало йому на лоба. Над цим зображенням зірчастими літерами було написано: ВІТАННЯ ДЖИМУ ЛА-ДЬЮ, КРАЩОМУ КВОТЕРБЕКУ ШТАТУ 1960–1961! ЩАСТИ ТОБІ В АЛАБАМІ! МИ ТЕБЕ НІКОЛИ НЕ ЗАБУДЕМО!

А нижче, червоними літерами, що, здавалось, кричать:

«ДЖИМЛА!»

Через два дні я ввійшов до «Космічної електроніки» і почекав, поки мій контрагент продасть якомусь хлопцю з повним ротом жувальної гумки транзисторний приймач розміром як ай-Под. Коли той вийшов за двері (уже заткнувши собі куди слід навушник маленького радіо), Тихий Міч повернувся до мене:

— О, та це ж мій старий приятель Доу. Чим я можу допомогти вам сьогодні? — А тоді, стишивши голос до конспіративного шепоту: — Ще потрібні лампи з жучками?

— Не сьогодні, — відповів я. — Скажіть-но мені, чи ви чули про таку річ, як ненаправлений мікрофон?

Губи його розійшлися, оголивши зуби:

— Друже мій, — усміхнувся він, — ви знову прийшли в правильне місце.

Розділ 18

На моє замовлення мені встановили телефон, і першою особою, якій я подзвонив, була Еллен Докерті, котра радо поділилася зі мною адресою Сейді в Ріно.

— У мене є номер телефону того будинку умебльованих квартир, де вона живе, також, — сказала Еллен. — Хочете продиктую?

Звісно, що я хотів, проте, якби мав той номер, я врешті-решт піддався б спокусі й подзвонив. Щось мені підказувало, що це було б помилкою.

— Достатньо й самої адреси.

Щойно повісивши слухавку, я написав їй листа, дратуючись від неприродної штучності власної інтонації, я, проте, не знав, як її уникнути. Та проклята швабра так і залишалася між нами. А якщо вона познайомилася там з якимсь високого польоту солоденьким дяпчиком і зовсім забула про мене? Що тут неможливого? Вона достеменно знає, як якнайкраще розважити його в ліжку; вона була талановитою ученицею і не менш жвавою там, аніж на танцмайданчику. Знову забриніла та ревнива жилка, і я закінчив лист поспіхом, з розумінням того, що він, мабуть, вийшов нудним і неуважливим. Бодай хоч щось чесне прорвалося крізь ту штучність.

Я сумую за тобою, і мені страшенно жаль, що в нас так все закінчилось. Я просто не уявляю, як можна щось покращити. Мушу робити свою роботу, і вона мене не відпустить до наступної весни. Можливо, й потім, хоча сподіваюся, що це не так. Гадаю, що тоді стану вільним. Прошу, не забувай мене. Я кохаю тебе, Сейді.

Підписався я Джорджем, що, здавалося, перекреслило всю ту мою силувану чесність. Нижче я ще додав: «На випадок, якщо ти захочеш мені подзвонити», і написав свій номер телефону. Потім я пройшовся до Бенбрукської бібліотеки[511] і вкинув лист до великої синьої скриньки на її фасаді. То було найкраще, що я міг наразі зробити.

У нотатки Ела було вкладено три фото, роздруковані з різних інтернет-сайтів. Одне з них зображувало Джорджа де Мореншильда в сірому «банкірському» костюмі з білою хустинкою в нагрудній кишені. Його зачесане назад волосся мало властивий топ-менеджерам тієї епохи проділ. Усмішка, в якій були розправлені його губи, нагадала мені постіль меншого ведмежатка з казки про Золотоволоску: не надто жорстка, не надто м’яка, саме така, як треба. Ані натяку не було на того автентичного психа, котрий, як я це невдовзі побачу, розриватиме на собі сорочку на ґанку будинку № 2703 по Мерседес-стрит. А може, якийсь натяк все ж таки був? Щось у цих темних очах. Якась зарозумілість? Рештки задавненого «та пішли ви всі на хер».

На другому фото було гніздо уславленого стрільця, збудоване з картонних коробок на шостому поверсі Техаського книгосховища.

Третє зображувало Освальда; одягнений у чорне, в одній руці він тримав придбану ним за поштовим каталогом гвинтівку, а в другій пару лівацьких журналів. Револьвер, з якого він під час своєї нещасливої втечі застрелить офіцера Далласької поліції Дж. Д. Тіппіта[512] — якщо я не зупиню його — стирчав у Оззі з-за пояса. Цей знімок зробила Марина менш ніж за два тижні перед замахом на життя генерала Вокера. Місце фотографування — закритий бічний дворик двоквартирного будинку № 214 на Західній Нілі-стрит у Далласі.

Вичікуючи, поки Освальди переїдуть до Форт-Ворта в халупу навпроти моєї, я часто навідував Нілі-стрит. Загалом Даллас, як сказали б мої учні в 2011 році, «відсмоктував по-крупному», проте вулиця Нілі містилася в дещо пристойнішому районі, аніж Мерседес-стрит. Звісно, там смерділо — у 1962 році більша частина центрального Техасу смерділа, як несправний нафтопереробний завод, — але запахи лайна й каналізації там були відсутні. Вулиця хоча й порепана, проте замощена. І там не блукали кури.

Наразі на другому поверсі дому № 214 жила пара з трьома дітьми. Коли вони звідти виїдуть, на їхнє місце переїдуть Освальди. Мене ж цікавила нижня квартира, бо, коли Лі, Марина і Джун житимуть нагорі, я хотів жити під ними.