Лекции.Орг


Поиск:




Бізнесмена знайдено вбитим на місцевому цвинтарі 8 страница




Пісня скінчилася, рикливий сакс, затихаючи, відходив у ту рок-н-ролову вічність, котру нашому юному діджею подобалося називати кладо-драйвовищем, і ми теж пішли з танцювального плацу.

— Боже, як це було чудово, — сказала вона. Потім взяла мою руку і стиснула. — Ви чудовий.

Перш ніж я встиг щось відповісти, в колонках загримів голос Доналда:

— На честь наших двох наставників, котрі, як виявилося, уміють по-справжньому танцювати — це вперше в історії нашої школи — новий подих минувшини, річ, що випала давно із популярних списків, але не з наших сердець, душ і мізків, пласт, що має значення, просто з колекції дисків мого власного татуся, про котру він поняття не має, що я її сюди сьогодні прихопив, а якщо хтось із вас, стильних котиків і кицьок, йому про це доповість, я таки вляпаюся в халепу. Петрайте тему, всі ви, круті рокери, ось так робили це, коли наші містер Е. та міз Д. іще навчалися у школі!

Всі присутні обернулися, дивлячись на нас і… ну…

Знаєте, як ото буває, коли ви вночі десь надворі і бачите раптом, як краєчок хмари загоряється ясним золотом, і ви розумієте, що за секунду або дві визирне місяць? Ось таке відчуття мене й пойняло тоді, коли я стояв серед легкого колихання серпантинових стрічок у спортивному залі Денголмської консолідованої середньої школи. Я знав, що саме заграє зараз діджей, я знав, що ми під це будемо танцювати, і я знав, як саме ми танцюватимемо. А тоді воно почалося…

Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…

Ґлен Міллер «У настрої».

Сейді сягнула рукою до потилиці й стягнула еластичний вінчик, звільнивши волосся. Вона так і не переставала сміятися, а тепер почала похитувати стегнами, поки що хіба трішечки. Волосся плавно сковзало з одного її плеча на інше.

— Ви вмієте свінгувати? — підсилюючи голос, щоби вона почула мене крізь музику. Знаючи вже, що вона вміє. Знаючи, що вона буде.

— Ви маєте на увазі справжній лінді-гоп? — перепитала вона.

— Саме це я маю на увазі.

— Ну…

— Давайте, міз Дангіл, — вигукнула якась дівчина. — Ми хочемо це побачити. — А парочка її подружок підштовхнули Сейді до мене.

Вона завагалася. Я знову зробив пірует і простягнув до неї руки. Ми вирушили на танцплац, і діти підтримали нас вигуками. Звільнили для нас місце. Я притягнув її до себе, і після коротесенької миті вагання вона крутнулася спершу вліво, потім управо, ширина подолу її сарафана надавала якраз достатньо простору для перехрещення ніг у русі. Це був той варіант лінді, в якому одного осіннього дня 1958 року практикувалися Річі-з-рівчака і Беві-з-греблі. Це були «пекельні вибрики». Звісно, що так. Бо ж минуле прагне і собі гармонії.

Наші руки залишалися зчепленими, я притягнув її до себе, потім дозволив відступити назад. Ми розійшлися. А тоді, немов ті, хто місяцями вправлялися у цих рухах (припустимо, під музику з уповільненої платівки на відлюдній пікніковій галявині), ми нахилилися й брикнулися, спершу наліво, а потім направо. Діти сміялися й захоплено щось вигукували. Ми танцювали посеред полірованого танцплацу, а вони, згуртувавшись навкруг нас, плескали в долоні.

Ми зійшлися, і вона крутнулася розбурханою балериною під нашими зчепленими руками.

«А тепер ти подаси мені знак потиском — вліво чи вправо».

Легкий потиск, немов відповідь на почуту думку, припав мені в праву долоню, і Сейді пропелером розкрутилася назад, її волосся пурхнуло крилами, що зблиснули у світлі прожекторів спершу червоним, а слідом блакитним кольорами. Я дочув «ах», це перехопило подих у декількох дівчат. Я підхопив її й присів на одній нозі, з перехиленою через мою руку Сейді, дико надіючись, що наступної миті не вивихну собі коліно. Не вивихнув.

Я підхопився. Вона разом зі мною. Відлетіла геть, потім знов повернулася мені до рук. Ми танцювали в сяйві прожекторів[437].

Танці — це життя.

 

7

 

Танці закінчилися об одинадцятій, але я привів свій «Санлайнер» під дім Сейді не раніше чверті по півночі. Одна з тих речей, яких вам ніхто розповість про гламурну роботу наглядачів на підліткових танц-вечорницях полягає в тому, що вони мусять, після того як вся музика скінчилася, перевірити, чи все зібрано й прибрано під замок на належне йому місце.

Ні я, ні Сейді не перемовилися майже ані словом, вертаючись звідти. Хоча Доналд і ставив ще кілька спокусливих біг-бендових мелодій і діти підбивали нас знову станцювати свінг, ми відмовлялися. Один раз на якийсь час западає в пам’ять; двічі — вже з неї не витравити. Що, мабуть, було б не вельми зручним у маленькому містечку. Для мене й цей один раз уже став незабутнім. Я не міг припинити думати про свої відчуття, коли вона опинялась в моїх руках, про її швидкий віддих на моєму обличчі.

Я заглушив двигун і обернувся до неї.

«От зараз вона промовить: „Дякую, що виручили мене“ або „Дякую за приємний вечір“, а там і по всьому».

Але вона не промовила нічого подібного. Вона взагалі нічого не промовила. Просто дивилася на мене. Розсипане по плечах волосся. Два верхніх ґудзики оксфордської сорочки, одягненої на ній під сарафаном, розстебнуті. Мерехтять сережки. І раптом ми єднаємось, спершу незграбне мацання, потім міцні обійми. І поцілунок, а втім, це було щось більше за поцілунок. То було як голодному їжа, як спраглому питво. Я чув запах її парфуму і її чистого поту під парфумом; і смак тютюну в неї на губах і язиці, несильний, але все ще гіркуватий. Її пальці сковзнули крізь моє волосся (мізинчик лоскотнув вухо, пославши мене в миттєвий трепет) і зімкнулися в мене на зашийку. Рухалися, рухалися її великі пальці. Гладили голу шкіру там, де колись, в іншому житті, в мене висіло волосся. Я сковзнув рукою спершу під, а потім навкруг повноти її грудей, і вона промурмотіла:

— О, дякую тобі, я боялася, що ось-ось впаду.

— На твою ласку, — промовив я, ніжно її стискаючи.

Ми цілувалися, пестили одне одного, либонь, п’ять хвилин, пестощі ставали дедалі сміливішими, дихання важчало. Запотіло лобове скло мого «Форда». А потім вона відштовхнула мене і я побачив, що щоки в неї вологі. Ой леле, коли ж це вона почала плакати?

— Джордже, мені дуже жаль, — почала вона. — Я не можу. Мені дуже страшно.

Задерта на стегна сукня відкривала її підв’язки, край комбінації, мереживну піну трусиків. Вона натягнула сукню собі на коліна.

Я здогадувався, що це через її заміжжя, і нехай той шлюб вже розпався, він все одно щось іще важив — це ж середина двадцятого століття, а не початок двадцять першого. А може, через сусідів. Будинки стояли темні, там нібито всі міцно спали, та хто міг це знати напевне, до того ж в маленьких містечках нові проповідники й нові вчителі завжди цікава тема для пересудів. Як виявилося, я помилявся в обох припущеннях, але звідки тоді мені було про це знати.

— Сейді, ти не мусиш робити нічого такого, чого не бажаєш робити. Я не…

— Ти не розумієш. Не в тім справа, ніби я не хочу. Не тому мені страшно. Мені страшно тому, що я ніколи цього не робила.

Раніш, аніж я встиг щось промовити, вона вискочила з машини і вже бігла до свого дому, нашукуючи в сумочці ключ. Вона не озирнулася.

 

8

 

У себе я опинився за двадцять хвилин перед першою ранку, де тепер вже мені самому довелося долати шлях від гаража до будинку ходою «піднесення посинілих яєць». Я встиг лише клацнути вмикачем у кухні, як почав дзвонити телефон. 1961-й лежав за сорок років до появи технології ідентифікації вхідного дзвінка, але тільки одна людина могла мені телефонувати о такій порі, після такого вечора.

— Джордже? Це я, — тоном врівноваженим, але в голосі чулася захриплість. Вона перед цим плакала. І то сильно, судячи з усього.

— Привіт, Сейді. Ти так і не подарувала мені можливості подякувати тобі за чудовий час. На танцях і після них.

— Мені теж було гарно. Я вже так давно не танцювала. Мені майже лячно казати тобі, з ким я колись навчилася танцювати лінді.

— Ну, — промовив я. — Сам я учився зі своєю колишньою дружиною. Здогадуюсь, що ти теж могла навчатися зі своїм тепер відчуженим чоловіком.

Хоча з мого боку то був зовсім не здогад; так мусило відбуватися. Мене такі збіги більше не дивували, але якщо я скажу вам, ніби звик до цих надприродних дзвоників гармонізації, я збрешу.

— Так, — безбарвним тоном. — З ним. З Джоном Клейтоном з Саваннських Клейтонів. І «відчужений» якраз правильне слово, бо він дуже чужа мені людина.

— Скільки ви прожили в шлюбі?

— Вічність і один день. Якщо тобі хочеться називати мої стосунки з ним шлюбом, називай, — вона розсміялася. Цей її сміх прозвучав як той, що я був почув від Айві Темплтон, сповнений гумору навпіл з відчаєм. — В моєму випадку вічність і один день це трохи більше чотирьох років. Після закінчення занять, у червні, я збираюся потай поїхати до Ріно[438]. Знайду собі там роботу на літо, офіціанткою чи ще кимсь. У них там єдина вимога, щоб строк постійного проживання був не менше шести тижнів. Отже, в кінці липня або на початку серпня я зможу скінчити цей… цей анекдот, до якого я колись була втрутила себе… ніби коняку зі зламаною ногою.

— Я готовий зачекати, — сказав я, і не встигли ці слова вилетіли в мене з рота, як я засумнівався в їхній правдивості. Бо актори вже збиралися за лаштунками і вистава мала ось-ось розпочатися. У червні 1962 року Лі Освальд повернеться до США, спершу він поживе у Роберта, потім у своєї матері. У серпні він уже мусить жити на Мерседес-стрит у Форт-Ворті і працюватиме неподалік, у «Зварювальній компанії Леслі», збиратиме алюмінієві вікна та якість вхідні двері з врізаними в них монограмами.

Я не певна, що готова, — промовила вона голосом таким тихим, що я дочув її тільки напруживши слух. — Я виходила заміж ще незайманою у двадцять три, а тепер я двадцятивосьмирічна солом’яна вдова-незайманка. Задовго фрукт на дереві провисів, як то кажуть там, звідки я родом, тим паче коли люди — моя власна мати, наприклад — упевнені, що ти почала набувати практичного досвіду на тему звідки бджілки-пташки беруться ще чотири роки тому. Я ніколи нікому про це не казала, і якщо ти комусь переповіси, гадаю, я тоді просто вмру.

— Це між нами, Сейді. І завжди буде. Він імпотент?

— Не зовсім так… — вона обірвала себе. Мовчання тривало якусь мить, а коли вона заговорила знову, в голосі її бринів жах. — Джордже… це спарена лінія?

— Ні. За додаткові три п’ятдесят ця іграшка належить безроздільно лише мені.

— Слава Богу. Але все одно про це не варто говорити по телефону. І звісно ж, не в харчевні Ела, закушуючи «Вилорогом». Ти можеш прийти на вечерю? Ми можемо зробити невеличкий пікнік у мене на задньому дворі? Скажімо, десь близько п’ятої?

— Чудово. Я привезу великий кекс або ще щось.

— Це не те, що б мені хотілося, аби ти привіз.

— А що тоді?

— Я не можу назвати це по телефону, навіть якщо тут не спарена лінія. Те, що ти можеш купити в аптеці. Тільки не в місцевій аптеці, не в Джоді.

— Сейді…

— Нічого не кажи, прошу. Я зараз вішаю слухавку, мушу сполоснути собі лице холодною водою. Воно в мене вже вогнем горить.

У вусі в мене клацнуло. Сейді щезла. Я роздягся і пішов у ліжко, де ще довго лежав без сну, думаючи довгі думки. Про час, про кохання, про смерть.

 

Розділ 15

 

 

1

 

О десятій ранку тієї неділі я стрибнув у «Санлайнер» і промчав двадцять миль до міста Раунд-Гілл. На головній вулиці там стояла аптека, і вона була відкрита, але на її дверях я помітив наліпку МИ РИЧИМ ЗА ДЕНГОЛМСЬКИХ «ЛЕВІВ» і згадав, що Раунд-Гілл належить до четвертого району нашої консолідованої школи. Я поїхав у Кілін[439]. Там літній аптекар, котрий дивовижно, хоча все ж таки, либонь, випадково, був схожим на містера Кіна з Деррі, мені підморгнув, подаючи коричневий пакетик і решту:

— Не роби ніц протизаконного, синку.

Як він й очікував, я тим же манером підморгнув йому у відповідь і поїхав назад до Джоді. Ніч я мав коротку, але, коли ліг, сподіваючись трохи перепочити, сон не наблизився до мене ані на крок. Тож, врешті-решт, я натомість поїхав до «Вайнгартена» і купив там великий кекс. Той виглядав по-недільному не дуже свіжим, але я цим не переймався, гадаючи, що Сейді теж не зверне на це уваги. Пікнік там чи не пікнік, вечеря чи не вечеря, я був певен, що їжа не є першорядною темою цього дня. Коли я постукав у її двері, в моєму шлунку спурхнула ціла хмара метеликів.

На обличчі Сейді зовсім не було гриму. Вона навіть губи собі не підмалювала помадою. Очі мала великі, потемнілі і злякані. Одну мить я був певен, що двері зараз затріснуться в мене перед носом і я почую, як вона біжить геть та ще й так швидко, як тільки зможуть нести її довгі ноги. Та й по всьому.

Але вона не втекла.

— Заходь, — сказала вона. — Я зробила салат з курятиною. — В неї почали тремтіти губи. — Сподіваюсь, тобі сподобається… тобі сподоб-б-бається моя…

У неї почали підгинатися коліна. Я кинув коробку з кексом через поріг на підлогу і підхопив Сейді. Боявся, що вона знепритомніє, але ж ні. Вона обхопила руками мене за шию й міцно трималася, наче потопельниця за плавучу колоду. Я відчував, як стугонить її тіло. Я наступив на той чортів кекс. Потім на нього наступила вона. Чвак.

— Мені лячно, — промовила вона. — Що, як я в цьому виявлюся нікчемною?

— А якщо я нікчемний? — то був не зовсім жарт. Минуло доволі багато часу. Щонайменше чотири роки.

Вона мене, здавалось, не чує.

— Він мене ніколи не хотів. Не так, як я очікувала. А його спосіб, то єдиний спосіб, який я знаю. Торкання, а потім та швабра.

— Заспокойся, Сейді. Зроби глибокий вдих.

— Ти заїжджав до аптеки?

— Так, їздив у Кілін. Але ми не обов’язково мусимо…

— Обов’язково. Я мушу. Поки не втратила ту крихту хоробрості, яка в мені ще лишилася. Ходімо.

Її спальня містилася в кінці коридору. Там все було по-спартанському: ліжко, стіл, пара естампів на стінах, ситчикові фіранки танцювали на свіжому вітерці з навіконного кондиціонера, ввімкнутого на мінімум. Коліна знову почали її зраджувати, і знову я її підхопив. То був дивний спосіб танцювати свінг. На підлозі навіть лежали друковані крок-схеми Артура Мюрі[440]. Кексові. Я поцілував Сейді, і її губи, сухі й безтямні, вчепилися в мої.

Я ніжно відсторонив її і знову обхопив, притискаючи до дверцят шафи. Вона дивилася на мене серйозно, волосся впало їй на очі. Я його прибрав, а тоді — ласкаво — почав кінчиком язика облизувати її сухі губи. Робив це повільно, не забуваючи про куточки.

— Краще? — спитав у неї.

Вона відповіла не голосом, а власним язиком. Не притискаючи її тілом, я почав дуже повільно гладити рукою всю її, таку високу, від горла, по обох боках якого скажено бився пульс, до грудей, живота, плаского ухилу лобка, круглу сідницю, тоді ще нижче — стегно. Вона була в джинсах. Бавовна шепотіла під моєю долонею. Вона відхилилася назад і стукнулась головою об дверцята.

— Ох, — шепнув я. — Тобі не боляче?

Вона заплющила очі.

— Мені гарно. Не зупиняйся. Цілуй мене ще. — І тут же похитала головою. — Ні, не цілуй. Губам зроби знову оте. Полижи. Мені так подобається.

Так я й зробив. Вона зітхнула і сковзнула пальцями мені під пасок ззаду, на попереку. А потім перевела їх наперед, де пряжка.

 

2

 

Мені хотілося все прискорити, кожна моя клітинка волала «швидше», наказуючи мені пірнати глибше, воліючи того всеохопного відчуття, яке й є суттю цих дій, але я себе уповільнював. Принаймні спочатку. А тоді вона сказала:

— Не змушуй мене ждати, я так довго цього дожидалася.

Тому я поцілував її в спітнілу скроню й колихнувся стегнами вперед. Так, ніби ми танцюємо горизонтальний варіант медісона. Вона охнула, ледь відіпхнулася, а тоді ворухнула власними стегнами мені назустріч.

— Сейді? Добре?

Обоженькомій, — схлипнула вона, і я засміявся. Вона розплющила очі і подивилася вгору на мене допитливо і з надією. — Це вже все чи буде щось далі?

— Трохи буде, — сказав я. — Не знаю, чи довго, я давно вже не був з жінкою.

Виявилося, що не так вже й недовго. Лише кілька хвилин у реальному часі, але час іноді не той… хто міг про це знати краще за мене. Наприкінці вона почала захекано скрикувати:

— Ох милий, ох милий мій, ох милий мій Боже, ох, солоденький!

Саме ці звуки пожадливого відкриття в її голосі призвели мене до краю, тож все трапилося не зовсім одночасно, але за кілька секунд вона підвела голову від подушки і втопила обличчя в улоговину на моєму плечі. Маленький кулак вдарив мені по лопатці раз, другий… а потім розкрився, мов квітка, розпластався долонею. Вона відкинулася на подушки. Дивилася на мене ошелешеними, широко розплющеними очима, в яких нітився трішки зляканий вираз.

— Я кінчила, — промовила вона.

— Я помітив.

— Мати мені казала, що в жінок цього не буває, тільки у чоловіків. Вона казала, що жіночий оргазм — це міф. — Її стряснуло сміхом. — Ой, мій Боже, чого вона не пізнала.

Вона підвелася на лікті, потім взяла мою руку і поклала собі на груди. Там, під груддю, гупало й гупало її серце.

— Скажіть-но мені, містере Емерсон, коли ми зможемо це повторити?

 

3

 

Коли у беззмінний нафтогазовий смог на заході сідало червоне сонце, ми з Сейді сиділи на її крихітному задньому подвір’ї під розлогим, старим горіхом пекан[441], їли сендвічі з салатом із курятини і пили чай з льодом. Без кексу, звісно. Кекс було списано до невідновлюваних втрат.

— А тобі недобре одягати оте… ну, ти розумієш, оті аптечні штучки?

— Нормально, — сказав я. Насправді-то ні, й ніколи з ними не було добре. У більшості американських товарів між 1961 і 2011 роками значно покращилась якість, але повірте Джейку, ці гумки залишилися практично тими ж самими. Вони мають цікавіші назви і навіть смакові компоненти (для тих, хто мають дивні смаки), але по суті це той самий корсет, який ти одягаєш собі на член.

— В мене колись стояла діафрагма, — сказала вона. Столика для пікніків не було, тож вона розстелила ковдру на траві. Тепер вона взяла до рук коробку з залишками салату з огірків і цибулі й почала клацати кришкою, відкриваючи її й закриваючи, нервові рухи, які дехто назвав би фройдівськими. Включно зі мною. — Мати дала мені її за тиждень до нашого з Джонні одруження. Вона навіть розповіла мені, як її вставляти, хоча при цім не дивилася мені в очі, а якби їй на щоки було водою крапнути, я певна, так би й зашипіло. «Не зачинай дитину в перші вісімнадцять місяців, — сказала вона. — Через два роки, якщо зумієш змусити його зачекати. Таким чином ти зможеш жити на його зарплатню, а власну відкладати».

— Не найгірша у світі порада. — Я був вельми обережним. Ми вступили на мінне поле. Вона розуміла це незгірш за мене.

— Джонні — викладач точних дисциплін. Він високий, хоча й не такий високий, як ти. Я втомилася виходити кудись на люди з чоловіками, нижчими за мене, і, гадаю, тому-то й відповіла йому «так», коли він уперше мене запросив. Поступово зустрічатися з ним перетворилося в мене на звичку. Я його вважала приємним, до того ж наприкінці вечора він ніколи не вирощував собі пару зайвих рук. На той час я гадала, такі стосунки й є коханням. Я була дуже наївною, правда?

Я погойдав рукою в жесті «туди-сюди».

— Ми познайомилися в Університеті Південної Джорджії і роботу потім собі знайшли в одній середній школі в Саванні. Школа спільного навчання дітей обох статей, проте приватна. Я майже впевнена, що то його татусь потягнув за деякі ниточки, щоб саме так трапилося. Клейтони грошей не мають — тепер уже ні, хоча колись вони в них були, — але все ще мають високу репутацію в громаді Саванни. Бідні, однак шляхетні, розумієш?

Цього я не розумів — питання, хто належить до вершків громади, а хто ні, ніколи не виникали в часи моєї юності, — але я пробурмотів щось ствердне. Вона надто довго переймалася цією темою, тож схожа зараз була ледь не на загіпнотизовану.

— Отже, я мала діафрагму, авжеж, мала. Тримала її в спеціальній пластиковій дамській коробочці з трояндою на кришці. От лишень ані разу я нею не скористалася. Можливості не трапилося. Кінець кінцем викинула її до сміття після чергового полегшення. То він так це називав, полегшенням. Так і казав зазвичай: «Я потребую полегшення». А потім швабра. Розумієш?

Анічогісінько я не розумів.

Сейді засміялась, і це мені знову нагадало Айві Темплтон.

— Зачекай пару років, казала мати! Я могла чекати хоч двадцять, і ніякої діафрагми не знадобилося б!

— Що відбувалося? — я легенько стиснув їй плечі. — Він тебе бив? Бив тебе держаком швабри? — Існував також ще й інший варіант застосування держака, я читав «Останній поворот на Бруклін»[442], але він вочевидь такого не робив. Вона була незайманою, авжеж; докази цього залишилися на простирадлі.

— Ні, — сказала вона. — Швабра була не для биття. Джордже, я не думаю, що зможу далі про це говорити. Не тепер. Я почуваюся так… ну, не знаю… немов пляшка содової, яку розтрясли. Знаєш, чого я хочу?

Я гадав, що знаю, але заради ввічливості перепитав.

— Я хочу, щоб ти повів мене в дім, а там продовжив почате. — Вона здійняла руки над головою і потягнулася. Ліфчик на себе знов одягнути їй не схотілось, і я побачив, як підважуються груди в неї під блузкою. Крихітні тіні, схожі на розділові знаки, в згасаючому світлі вечора відкидали її соски.

Вона сказала:

— Я не хочу ворушити сьогодні минуле. Сьогодні я хочу тільки іскритися.

 

4

 

Десь за годину я побачив, що вона засинає. Спершу я поцілував їй лоба, а потім носа — аби розбудити.

— Мушу вже йти. Хочу встигнути прибрати свою машину в тебе з під’їзної алеї, перш ніж твої сусіди почнуть телефонувати своїм знайомим.

— Так, мабуть, треба це зробити. Сусіди в мене Сенфорди, а їхня школярка Лайла Сенфорд в цьому місяці якраз працює в бібліотеці.

А мені пригадалося, що батько Лайли начебто засідає в шкільній раді, але я нічого не сказав. Сейді вся сяяла, тож не було сенсу псувати її почуття. Нехай Сенфорди думають, що ми сиділи на дивані, притискаючись одне до одного колінами, чекали, поки завершиться «Деніс-загроза» [443] і розпочнеться наспраавжки велике шооу Еда Саллівена[444]. Якщо моя машина залишатиметься перед домом Сейді ще й після одинадцятої, їхні думки можуть потекти в іншому напрямку.

Вона дивилася, як я одягаюся.

— Що тепер буде, Джордже? З нами?

— Я хочу бути з тобою, якщо ти захочеш зі мною бути. Ти хочеш цього?

Сейді сіла, простирадло зісковзнуло і вляглося навкруг її талії, вона потягнулася по сигарети.

— Дуже-дуже. Але я заміжня і це так і залишатиметься до наступного літа в Ріно. Якщо я подам на розірвання шлюбу, Джонні виступить проти. Чорт, його батьки будуть проти.

— Якщо ми будемо обережними, все буде добре. Але нам таки треба бути обережними. Ти ж це розумієш, так?

Вона розсміялася й підкурила.

— О, так. Це я розумію.

— Сейді, у тебе траплялися проблеми з дисципліною в бібліотеці?

— Га? Вряди-годи, авжеж. Бувало. — Вона знизала плечима; колихнулися її груди, мені стало жаль, що я так швидко одягнувся. А з іншого боку, кого я дурив? Джеймс Бонд міг би розпочати і втретє, але Джейк/Джордж був уже висотаний. — Я новенька в школі. Вони мене випробовують. Це, звісно, мені як шпилька в сідницю, але нічого такого, чого б я не очікувала. А що?

— Гадаю, твої проблеми мусять зникнути. Учням подобається, коли вчителі закохуються. Навіть хлопцям. Для них це — немов телешоу.

— Вони взнають, що ми…

Я трохи поміркував.

— Декотрі дівчатка здогадаються. Ті, котрі мають власний досвід.

Вона пирхнула димом: «Оце так чудесно». Але справжнього незадоволення в ній не помічалося.

— Як ти щодо обіду в «Сідлі», в Раунд-Гіллі? Нехай люди звикають бачити нас разом.

— Добре. Завтра?

— Ні. Завтра я маю деякі справи в Далласі.

— Дослідження для твоєї книги?

— Угу, — ось воно, ми тільки-но зблизилися, а я вже їй брешу. Мені це не подобалося, але яким чином обійтися без цього, я не знав. А на майбутнє… Я відмовився думати про це зараз. Мусив берегти власне сяйво.

— У вівторок?

— Гаразд. І ще одно, Джордже?

— Що?

— Нам треба знайти якийсь спосіб, щоб продовжити цим займатися.

Я усміхнувся.

— Кохання способи знайде.

— Мені здається, наразі це скоріше пристрасть.

— Мабуть, і те й інше.

— Ви такий ніжний, Джордже Емберсон.

Боже, навіть ім’я в мене брехня.

— Я розповім тобі про мене і Джонні. Коли зможу. І якщо ти захочеш вислухати.

— Захочу, — я гадав, що мушу це зробити. Якщо так трапиться, я дещо зрозумію. Про неї. Про нього. Про ту швабру. — Коли ти сама будеш до цього готова.

— Як любить казати наша високоповажна директорка: «Учні, справа буде важкою, але того вартою».

Я розсміявся.

Вона загасила сигарету.

— Одне мене непокоїть. Чи схвалила б нас міз Мімі?

— Я майже певен, що так.

— Мені теж так здається. Кермуй додому обережно, дорогий мій. І забери з собою он те, — вона показала на коричневий паперовий пакетик з аптеки в Кіліні. Той лежав на комоді. — Якщо до мене завітає хтось з тих цікавих, що люблять, після того як зробили пі-пі, зазирнути до чужої шафки з медикаментами, я змушена буду щось якось пояснювати.

— Добре, що нагадала.

— Але тримай їх напоготові, милий.

І вона підморгнула.

 

5

 

Дорогою додому я зловив себе на думках про ті гумки. Називаються «Троян»… і ребристі, для її задоволення, як написано на упаковці. Леді більше не має діафрагми (хоч я гадав, що вона може придбати собі нову, коли наступного разу поїде в Даллас), а протизаплідні пігулки ще рік, а то й два не з’являться в широкому доступі. Та й тоді лікарі ще виписуватимуть їх неохоче, якщо я правильно пам’ятаю курс модерної соціології. Отже, поки що залишаються ці «Трояни». Я надягатиму їх не заради задоволення, а лише щоб вона не народила дитину. Це так дивовижно, якщо згадати про те, що до мого власного народження ще довгих п’ятнадцять років.

 

6

 

Наступного вечора я знову зробив візит до закладу Тихого Міча. Табличка на дверях попереджала ЗАКРИТО, і все виглядало так, ніби всередині порожньо, проте лишень я постукав, як мій електронний приятель тут же мене впустив.

— Ви якраз вчасно, містере Доу, якраз вчасно, — приказував він. — Побачимо, що ви скажете. Щодо мене, то мені здається, тут я перевершив самого себе.

Він зник у задньому приміщенні, а я зупинився біля скляної вітрини з транзисторними радіоприймачами і чекав. Повернувся він, тримаючи в руках по лампі. Абажури їх були замацані, немов їх поправляли безліч брудних пальців. В однієї була оббита підставка, тож на столі вона стояла криво: Похила Пізанська Лампа. Перфектні об’єкти, так я йому і сказав. Він вишкірився і поклав поряд з лампами два магнітофони в коробочках. А також торбу на зашморгу з кількома різної довжини відрізками дроту такого тонкого, що майже невидимого.

— Бажаєте додаткових пояснень?

— Гадаю, мені вже вистачить, — відповів я і поклав на вітрину п’ять двадцяток. Мене трішки зворушило, коли він спробував відсунути одну з них.

— Ми домовлялися про ціну сто вісімдесят.

— Двадцять зверху, аби ви забули про те, що я бодай колись тут бував.

На якусь мить він замислився, а потім, придавивши великим пальцем безпритульну двадцятку, навернув банкноту до гурту її зелених подружок.

— Вже забув. Чому б мені не вважати це бонусом?

Поки він вкладав речі до коричневого паперового пакету, я, зваблений простою цікавістю, поставив йому запитання.

— Кеннеді? Я за нього не голосував, проте, якщо він не отримуватиме прямі накази від Папи Римського[445], гадаю, з ним у нас буде все окей. Країні потрібен хтось молодий. Нова ера тепер, розумієте?

— Якби він приїхав у Даллас, як гадаєте, з ним усе було б гаразд?

— Мабуть. Хоча напевне сказати не можу. Взагалі-то, бувши на його місці, я тримався б подалі від лінії Мейсона-Діксона[446].

Я з усмішкою наспівав:

— Де «ясність б’є від зірниць»?

Тихий Міч (Святий Міч) вищирився:

— От тільки не починайте.

 

7

 

В учительській першого поверху стояла шафка з секціями для пошти й шкільних розпоряджень. Вранці в четвер, коли в мене було вільне від уроку вікно, у своїй секції я знайшов маленький запечатаний конверт.

 

Дорогий Джордже.

Якщо ти ще не передумав пообідати зі мною сьогодні ввечері, то краще це зробити десь близько п’ятої, бо мені треба рано вставати весь цей і наступний тиждень, готувати Осінній книжковий ярмарок. Може, ми заїдемо потім до мене на десерт.

У мене є кекс, якщо ти не проти скуштувати.

Сейді.

 

— Чому ви смієтеся, Емберсоне? — спитав Денні Лейверті. Він якраз вичитував учнівські твори, вдивляючись в них геть відсутніми очима, що натякало на його похмільний стан. — Скажіть мені, може, і я посміхнуся.

— Ба ні, — відповів я. — Це приватний жарт. Вам його не зрозуміти.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2018-11-11; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 146 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Наука — это организованные знания, мудрость — это организованная жизнь. © Иммануил Кант
==> читать все изречения...

801 - | 689 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.008 с.