Основние закони 23 квітня 1906р. - Перша Конституція Росії.

Основні державні закони - законодавчий акт, затверджений 23 квітня 1906, що підсумувала реформування державного ладу Росії 1905-1906 рр.., І що став конституцією Російської Імперії на останньому етапі її існування.

Вітчизняне законодавство кінця XIX - початку XX століть носило авторитарний характер, хоча простежується явна тенденція до демократизації останнього. Нормативні правові акти 1905 - 1906 років по праву можна назвати неписаної Конституцією Росії. Зрозуміло, вона не містить всього переліку питань, які в сучасній вітчизняній науці відносять до конституційного врегулювання, але, тим не менш, вона містить основні норми державного і суспільного регулювання.

Конституція Росії 1905 - 1906 років явила собою пожалуемую конституцію, яку Микола II самостійно, щоправда, під тиском першої революції 1905 року, «завітав» населенню Росії. Дана
конституція, як говорилося раніше, заклала основні принципи державного устрою та суспільного життя, яким імператор вже не смів зневажати. Звід «Основних державних законів» був підготовлений і напередодні відкриття I Державної Думи затверджено Миколою II.

Зміст Основних законів дуже схоже, в схематичному плані, з вмістом конституції. Наприклад, в них вперше були закріплені деякі права і свободи людини, а також загальні напрямки політики держави, що, в цілому, суттєво відрізняє конституційний акт відінших нормативно-правових актів.

Особлива, устроженная форма їх прийняття вперше зводила їх на місце, невластиве раніше ніяким законам Імперії. До того існував природний для самодержавної державності принцип, що при зіткненні законів діє більш пізній. Основні Державні Закони 1906 року, ставши першою конституцією в історії нашої країни, поєднали, знову ж таки вперше, монархічний елемент верховної влади з демократичним в особі Державної Думи і з корпоративним в особі Державної Ради. Нова система стала проявом органічного розвитку російського державного правопорядку.

Конституція Росії 1906 р. була так званої символічні, тобто жалуваною конституцією, в якій монарх, здійснюючи акт «найвищої милості», поступався частину своїх прав народним зборам. Але юридичні властивості конституції не залежать від способу її прийняття. Конституція 1906 являла собою дуже солідне, грунтовне нормативно-правова освіта (вона складалася з 11 глав і 124 статей), що охопило всі основоположні державно-правові інститути. У Основних законів була особлива юридична сила. Змінити їх можна було лише в особливому законодавчому порядку (імператор міг тільки виступити з ініціативою перегляду, але не міг скористатися нею без згоди Державної думи).

Вперше у своїй історії основні закони, які, як відомо, видавалися з 1832 р., проголосили права та громадянські свободи. Російським підданим, що перетворився нагромадян, конституційно гарантувалися недоторканість особи і законність юридичного переслідування (ст. 30 - 32), недоторканність житла (ст. 33), свобода виїзду за межі держави (ст. 34), недоторканність власності (ст. 35), свобода зібрань, слова і друку (ст. 36-39).

Яке ж було становище основних ланок верховної влади в Росії з Основним Закону 1906 р.?

Правове становище імператора визначала ст. 4, яка надавала йому «верховну самодержавну владу». Однак тепер ця влада не визнавалася необмеженою, як це було раніше. Закон свідчив, що «государ імператор здійснює законодавчу владу в єднанні з Державною радою і Державною думою» (ст. 7).

Самодержавна влада мислилася як гарант цілісності Російського багатонаціональної держави, яке ст. 1 оголошувала «єдиним і неподільним». Російська мова зізнавався загальнодержавним в армії, на флоті і в «державних і громадських установленнях». Вживання місцевих мов і діалектів в цих установленнях регулювалося особливими законами.

За традицією особа государя оголошувалася «священною і недоторканною». Прерогативою імператорської влади ставала законотворча діяльність: «почин з усіх предметів законодавства» (ініціатива) і затвердження законів.

Але закони, не прийняті Держрадою і Держдумою, вважалися відхиленими. Імператор міг видавати, відповідно до законів, укази «дай пристрої та приведення в дію різних частин державного управління» і веління, «необхідні для виконання законів» (підзаконні акти).

Імператор залишався також верховним керівником «всіх зовнішніх зносин Російської держави», оголошував війну, укладав мир і міжнародні договори. Конституція залишила за ним право бути «державним вождем», тобто головнокомандуючим армії і флоту. Імператор міг видавати укази і веління щодо дислокації військ, переведення їх на воєнний стан, навчання їх, проходження служби чинами армії і флоту і «всього взагалі відноситься до ладу збройних сил і оборони Російської держави» (ст. 14).

Прерогативою імператора було оголошення в країні військового та виняткового (надзвичайного) положення, карбування монети та визначення її зовнішнього вигляду. Він відав призначенням і звільненням вищих чиновників, жалував титули, ордени та інші державні відзнаки, а також права стану. Майна, що складали особисту власність імператора, і майна, що перебувають у власності царюючого імператора (що не підлягають розділу, передачі в спадщину та інших видів відчуження), звільнялися від оплати податків і зборів.

Здійснюється від імені государя імператора визнавалася Основними законами судова влада в Росії. За ним зберігалося право помилування засуджених, пом'якшення покарань і загальне прощення вчинилизлочинні діяння з припиненням справ і звільненням їх від суду і покарання.

По англійському принципом «контрасігнатури» підпис імператора під указами перед опублікуванням скріплювалася підписом голови Ради міністрів або відповідного міністра (ст. 26). За імператором зберігалася також право абсолютного вето (розпуску) у відношенні Держдуми.

Державна дума разом з Державною радою наділялася законодавчими правами. Головною її функцією було обговорення та розробка законопроектів. Думі належала й законодавча ініціатива: «збудження припущення про скасування або зміну діючих та виданні нових законів», за винятком Основних державних законів, ініціатива перегляду яких залишалася за імператором. Однак закони про вибори до Держдуми і про зміну її статусу повинні були затверджуватися самої Думою. Схвалені Держдумою законодавчих припущення у вигляді «думки» надходили до Державної ради і після схвалення або відхилення їм - до імператора, який виносив остаточне рішення.

Основні закони надали Держдумі також компетенцію затвердження бюджету («державного розпису») країни. Однак Дума не могла при цьому виключати або скорочувати витрати за державними боргами і іншим державним зобов'язаннями. Вона не отримала права обговорювати витрати імператорського двору і імператорського прізвища, надзвичайні витрати у воєнний час і можливі надкошторисних витрати на війну, державні позики. Ці проблеми дозволяв «государ імператор у порядку верховного управління».

Депутати Державної думи обиралися населенням на п'ять років у створюваних згідно виборчого закону округах, таємним голосуванням. Дума перевіряла повноваження своїх членів. При порушенні процедури виборів за рішенням Сенату могло бути призначено переобрання.

Державна дума скликалася указами імператора два рази на рік (весняна і осіння сесії). Для розгляду обговорюваних у ній питань діяло загальні збори Думи і утворювалися комісії і комітети. На чолі Думи стояли виборний Голова та два його товариші, що обиралися на один рік. Секретар Думи і його товариші обиралися на весь термін повноважень Думи (5 років).

Депутати вважалися незалежними від народу і мали депутатською недоторканністю. Член Держдуми міг зазнати обмеження свободи лише за розпорядженням судової влади (хоча допускалися і адміністративні арешти депутатів). Обмовлялося і те, що для обмеження свободи депутата необхідна згода Думи. Депутат втрачав свої права тільки за рішенням Думи і за наявності законних до того підстав (злочин, втрата цензу) або при переході в іноземне підданство. Депутати Думи отримували під час сесії від держави «добові» (по 10 рублів на день), крім них видавалися гроші на дорогу, проживання та опалення. Виділялися кімнати в гуртожитку (одна на 4 чоловік).

Засідання загальних зборів Думи були публічними, на них допускалися сторонні люди і преса (крім депутацій), проте за постановою загальних зборів могли призначатися і закриті засідання. На засідання комісій і комітетів не допускався ніхто.

Державна рада в Основних законів 1906 р. відрізнявся від задуманого раніше. Він дійсно залишався верхній, аристократичної палатою представницьких зборів, а його повноваження та порядок роботи були аналогічні думським. Але Держрада комплектувався тепер на інших умовах. Тільки половина його складу (раніше весь склад) призначалася імператором, інша половина обиралася строком на 9 років, при оновленні 1 / 3 складу кожні три роки. Виборні члени обиралися через Синод від духовенства православної церкви (3 від чорного і 3 від білого), від губернських земських зборів (по одному від кожного), від дворянських товариств (всього 18 членів), від Академії наук та університетів (6 членів), від промисловості (теж 6 членів) і торгівлі (12 осіб).

Законопроекти, розглянуті в Державній раді як результат його законодавчої ініціативи, надходили в Держдуму, а потім до імператора для остаточного рішення.

Оскільки цілих 3 ланки: Держдума, Держрада й імператор - повинні були затвердити закон, перш ніж він вступить в силу, встановлювалася система взаємних стримувань (запозичена з австрійської конституції). При незатвердження хоча б однією ланкою закон вважався відхиленим. У цій системі було раціональне зерно. Вона заважала владі дбати лише про свої егоїстичні цілі. Але вона і створювала часом непереборні перепони на шляху закону.

Передбачаючи можливі колізії у прийнятті законів при системі взаємних стримувань, законодавець ввів в Основні закони статтю 87, яка давала право уряду (Раді міністрів) і імператору в перервах між сесіями Держдуми видавати при необхідності надзвичайні укази. Ці укази слід було потім стверджувати Думою і Держрадою. Акт, не внесений на обговорення в Держдуму, втрачав свою силу після найближчої думської сесії. Але ці укази не могли торкатися Основні закони, порядок виборів до обох палат та їх статус. При частих конфліктних ситуаціях з Держдумою уряд Миколи II нерідко вдавався до прийняття таких надзвичайних указів.

Близька по духу консервативним конституціям Японії, Пруссії, Австрії, російська конституція 1906 стала вираженням компромісу між новим і старим порядками. Незважаючи на свою незрілість, вона досить яскраво знаменувала собою перехід держави від самодержавного до конституційного правління. Дослідники вважають, що саме їй російське суспільство зобов'язане тієї політичної свободою, якої йому вдалося ненадовго скористатися (в перерві між двома революціями).