Сучасна концепція прав людини

         та її відображення в Конституції України

Правовий статус особистості: поняття та види; заро­дження вчення про права людини; основні сучасні підходи до ви­значення взаємовідносин людини і держави, сучасний етап роз­витку конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні; конституційні принципи правового статусу людини і громадянина.

Становище особистості в суспільстві визначається правовими та іншими видами соціальних норм і позначається терміном «су­спільний статус».

Правовий статус особистості - це її юридично закріплене ста­новище в державі й суспільстві, він становить важливу складову частину суспільного статусу особистості, належить до її якості як людини і громадянина, характеризує зв'язки особистості з держа­вою та державно організованим суспільством. Такі зв'язки вини­кають у різних сферах життєдіяльності суспільства, між різними категоріями людей і державою та регулюються практично всіма галузями національного права України, що дозволяє виокремити різні види правових статусів за різними підставами. Так, за суб'єк­тами розрізняють статуси:

1) загальний - поширюється на всіх людей і громадян;

2) спеціальний (родовий) - характеризує особливості стано­вища окремих категорій людей і громадян, наприклад, біженців, студентів, пенсіонерів тощо;

3) індивідуальний - притаманний окремому індивіду.
Залежно від того, нормами якої галузі права визначається по­ложення людини і громадянина, виокремлюють різні галузеві статуси: конституційно-правовий, адміністративно-правовиіі. цивіль­но-правовий, кримінально-процесуальний тощо.

Найбільш суттєві зв'язки між людиною і громадянином, суспіль­ством та державою отримали закріплення в Конституції України; у сукупності вони становлять конституційний статус людини і грома­дянина. Слід розмежовувати поняття конституційного і конституцій­но-правового статусу людини і громадянина: перший визначається лише Конституцією України, а другий - як Конституцією України, так й іншими джерелами галузі конституційного права, наприклад, законами України «Про громадянство України», «Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців» тощо.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина посі­дає особливе місце в системі галузевих правових статусів. Його специфіка полягає в тім, що, по-перше, він єдиний та однаковий для всіх людей і громадян (тобто це - загальний статус), по-друге, він відіграє роль базового, вихідного для всіх інших галу­зевих статусів.

Норми, які сукупно визначають конституційно-правовий ста­тус людини і громадянина, складають загальний конституційно-правовий інститут «Основи правового статусу людини і громадя­нина». За своєю структурою цей інститут відображає структуру конституційно-правового статусу людини й громадянина і склада­ється з кількох головних конституційно-правових інститутів, до яких, зокрема, відносять:

1)конституційні принципи правового статусу людини і грома­
дянина;

2)громадянство;

3)загальну правосуб'єктність;

4)основні права, свободи та обов'язки¹;

5)гарантії правового статусу².

                                 * * *

Конституційно-правовий статус людини і громадянина базу­ється на певній концепції прав людини, принципах правового ста­тусу людини і громадянина; перелік основних прав, свобод і обов'язків визначаються конституцією держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень у галузі прав людини.

Права людини в загальному вигляді - це універсальна катего­рія, що характеризує захищену законом міру можливої поведінки людей, яка спрямована на задоволення потреб та інтересів людини шляхом користування елементарними, найбільш важливими бла­гами та умовами безпечного, вільного існування особистості у су­спільстві. Права людини характеризують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток і визначаються суспільним по­ложенням людини (положенням у системі матеріального вироб­ництва).

 

  ¹ В юридичній літературі, крім прав і свобод, виділяють також законні інтереси (див., наприклад: Витрук Н. В. Правовой статус личности в СССР.- М., 1985.- С. 7-23).

² Див., наприклад: Конституционное право: Учебник / Отв. ред. В. В. Лазарев.- М.: Юристь, 1999.- С. 124; Воеводин Л. Д. Юридический статус лич­ности в России.- М., 1997.

 

Становлення прав людини пов'язане з генезою правових норм, в яких формулювалися (встановленням конкретних правил поведін­ки) можливості людини вільно користуватися відповідними бла­гами з метою задоволення своїх різнобічних потреб.

У первісному суспільстві подібні правила поведінки мали син­кретичний характер, вони визначалися мононормами, тобто нор­мами, які не можливо було диференціювати, як, скажімо, норми релігії, моралі чи звичаєвого права. У цих нормах знаходили своє вираження уявлення щодо корисного чи шкідливого для роду чи племені, які, в свою чергу, були пов'язані зі становленням суспіль­ної праці. В цілому це були жорсткі приписи, спрямовані на збе­реження цілісності роду, племені у вкрай складних умовах буття людини. Для мононорм було характерне те, що вони ніколи не на­давали переваг одному членові роду перед іншими, тобто, вони закріплювали первісну рівність людини.

Правові системи перших рабовласницьких держав були засно­вані на методах насильства, примусу, що застосовувалися носіями верховної влади до переважної більшості населення. Рівень свобо­ди був мінімальним та охоплював лише правлячі кола. За цих умов розпочалося формування уявлень про права людини, письмовими свідченнями чого стали Біблія (давньоєврейські священні книги Танах), міфи стародавніх Китаю, Індії, Греції. Наприклад, усім ві­домі вічні ідеї Біблії про недоторканність життя людини, про пра­во приватної власності, про рівність людей, про заборону посяган­ня на честь і гідність людини тощо, сформульовані, зокрема, в Де­сяти Божих Заповідях (Книга «Вихід», 20).

Зародження наукових ідей про права людини відбувалося в V-VІІ ст. до н. є. в полісах Стародавньої Греції. Цей процес був пов'язаний з виникненням певного простору свободи, що створило умови для рівних політичних прав у осіб - громадян відповідного поліса, а біля витоків теоретичного усвідомлення відносин між людиною та державою і суспільством стояли грецькі мислителі, яких іменували «сімкою мудреців»,- Фалес із Мілета, Пітак із Мітілени, Періандр із Коринфа, Біант із Прієни, Клеобул із Лінда, Хілон із Ефор і Солон з Афін, найбільш відомим з яких є Солон (638-559 рр. до н. є.). Заслуга «сімки мудреців» для становлення та розвитку теоретичних уявлень про права людини полягала в тім, що вони високо оцінили роль закону для прав і свобод людини. Саме з розробленням Політії (Конституції) Солона, власне, і з'явилося те явище, яке сьогодні іменують правами (юридичними) людини.

У Стародавній Греції ідеї Солона та інших представників сімки набули розвитку у вченні піфагорійців (життя людини має бути при­ведене у відповідність із висновками філософії щодо справедливості, належної міри у людських відносинах, яка розглядалася як відплачу­ється іншому рівним, що являє собою філософську інтерпретацію стародавнього принципу таліону - око за око, зуб за зуб тощо).

Загалом, теоретичні концепції прав людини у Стародавній Греції розвивались у руслі пошуків об'єктивних природноправових засад полісу та його законів. Наприклад, Геракліт тлумачив поліс та його закони як відображення космічного порядку, Демокрит характеризував поліс і закон як щось штучне (що існує лише завдяки спільній думці), що обумовлене природним початком (тим, що існує насправді).

Вперше ідея природної рівності й свободи всіх людей була ви­словлена софістами (V-ІV ст.), зокрема Гіппієм (460-400 рр. до н. є.). Він стверджував, що природа (закони природи) - це природне пра­во, яке протистоїть хибному, недосконалому, створеному люди­ною закону - позитивному праву. При цьому під природним пра­вом Гіппій розумів неписані закони, яких однаковою мірою до­тримувалися громадяни всіх полісів античної Греції. Протагор (481-411 рр. до н. є.) стверджував: «Міра всіх речей - людина». Софіст Лікофрон ввважав, що люди є рівні за природою, відповід­но, рівні і їхні особисті права, а закон є гарантією особистих прав. Епікур (341-270 рр. до н. є.) тлумачив свободу людини як її відпо­відальність за розумний вибір свого способу життя і за себе. А ідея стоїків про людину як громадянина Всесвіту згодом буде покладе­на в основу ліберальної концепції прав людини.

Згідно з Платоном (428/427-347 рр. до н. є.) справедливість по­лягає в тім, щоби «ніхто не захоплював чужого і не позбавлявся свого». Платон розрізняв геометричну рівність (рівність за гідністю й доброчесністю) та арифметичну рівність (рівність міри, ваги й числа). Найкращою він вважав геометричну рівність - «більшому вона дає більше, меншому - менше, кожному дарує те, що розмірне його природі». Ця ідея Платона була розвинута Арістотелем (384-322 рр. до н. є.) у його вченні щодо двох видів справедливості - зрів­няльної та розподільної (спільні для всіх громадян блага мають бути розподілені між членами суспільства пропорційно їхньому внеску у спільну справу). Тут доречно згадати цікавий вислів Арістотеля: «Рівність здається справедливою, і так воно і є, лишень не для всіх, а для рівних; і нерівність також уявляється справедливою, і так воно насправді і є, але знову ж таки не для всіх, а лише для нерівних».

Великий внесок у розвиток теоретичних основ прав людини зробив видатний римський юрист і державний діяч Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н. є.), який обстоював ідеї свободи і справед­ливості. Цицерон стверджував, що всі люди подібні та рівні один одному, громадянин не лише не повинен сам шкодити іншим, по­рушувати чужу власність або чинити іншу несправедливість, а й зобов'язаний надавати допомогу тим, що потерпіли від несправед­ливості,- «у захисті свободи немає приватних осіб». Критерій справедливості за Цицероном - універсальний закон природи - природне право, яке є вищим, істинним законом і передує будь-якому писаному закону.

Сенека, заперечуючи ідею рівності громадян, запропонував ідею рівності всіх людей і всіх станів, як творінь Божих.

Демократії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму дали поштовх для розвитку європейської цивілізації, що заснована на персоноцентристській парадигмі - від людини до держави. Поряд із цим у китайській, індуській, деяких інших цивілізаціях панував системоцентристський підхід, згідно з яким держава стоїть над людиною, перетворює її на слухняного виконавця державної волі. Це обумовило різні тенденції становлення та розвитку прав люди­ни, на цей процес впливають різноманітні чинники - культура, фі­лософія, релігія, суспільний світогляд, мораль тощо,- які сукупно визначають характер тієї чи іншої цивілізації.

В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звича­євому праві різних народів склалися чотири, основні підходи до розв'язання проблеми прав людини, закріплення правового стату­су особистості.

1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини та обґрунтовує не­обхідність конституційного визначення таких умов, які сприяли б вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищої соціаль­ної цінності після самого життя. «Свобода є для суспільного орга­нізму тим же, що здоров'я для індивідуума: якщо людина втрачає здоров'я, ніщо на світі їй не миле, якщо суспільство втрачає свобо­ду, то воно знемагає і вже не знає щастя» (Г. Болінгброк).

Основні ідеї ліберальної концепції прав людини вперше діста­ли законодавче закріплення в деклараціях і конституціях XVII-XVIIIст. Найбільше значення для утвердження та поширення цих ідей відіграли Массачусетська хартія 1648 р., яка називалася «Закони і свободи», Декларація прав Вірджинії 12 червня 1776 р., Декларація незалежності США 4 липня 1776 р. та Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. (Франція). А основні положення сучасної ліберальної концепції є такими:

1)всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчу­жувати їхні природні права, а забезпечення та охорона цих прав - головне призначення держави;

2)свобода полягає у можливості людини робити все, що не за­вдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути аб­солютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа сво­боди - рівність можливостей для всіх;

3) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є
мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом. Ф. Воль-
тер писав: «Свобода полягає в тім, щоби залежати тільки від за­конів»;

4)частина дозволеного визначається через права людини, які
закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідо­мити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважа­тися вичерпним;

5) обмеження прав людини можливе лише у виняткових випад­ках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демо­кратичному суспільстві.

При цьому слід звернути увагу на ту обставину, що в літературі термін «свобода» вживається у двох значеннях: загальному та суб'єктивному. Свобода в загальному значенні означає такий стан існування народу і окремої людини, який характеризується можливістю людини діяти на власний розсуд. Саме в цьому зна­ченні термін «свобода» використовується в Конституції України, конституціях інших держав, де він виконує роль основоположного філософського принципу, а його зміст було вперше нормативно розкрито у ст. 4 французької Декларації людини і громадянина від 26 серпня 1789 р.: «Свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому: отож, здійснення природних прав кожної людини має лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспіль­ства користування тими ж правами. Ці межі можуть бути встанов­лені лише законом»¹. Це положення Декларації, своєю чергою, було сформульоване відповідно до визначення свободи, запропо­нованого Ш. Монтеск'є: «Свобода є правом чинити все, що дозво­лено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було би свободи, оскільки те саме могли би робити й інші громадяни».

Термін «свобода» в суб'єктивному значенні тотожний терміну «суб'єктивне право», і його використання пояснюється історични­ми чинниками.

2. Колективістські концепції прав людини (марксистська, раси­стські тощо) засновані на визнанні пріоритету колективу (суспіль­ства, класу, раси, нації тощо) стосовно до особи, а також на об­ґрунтуванні обмеженості прав людини суспільними інтересами.
Подібні підходи є глибоко антидемократичними за суттю, оскільки
колективний (суспільний) інтерес - це досить ефемерне поняття,
процес його виявлення має суб'єктивний характер, він здійснюється
окремими особами або групами осіб на основі власних життєвих
цінностей і, внаслідок цього, декларований суспільний інтерес ніко­ли адекватно не відображає реальних інтересів суспільства.

Втілення положень колективістської концепції в «соціалістич­них конституціях» на практиці призводило до фактичного запере­чення принципу свободи людини, градації основних прав людини (головними з яких вважалися соціально-економічні), дискримінації окремих категорій громадян (за класовою ознакою, майновим ста­ном тощо), а також до закріплення надмірно широкого кола основ­них обов'язків громадян перед суспільством і державою.

 

¹Цит. за: Конституции зарубежных государств.- М: Изд-во БЕК, 1996.-С. 135

 

3. Ісламська (мусульманська) концепція, або концепція рів­ності за шаріатом, пов'язана з традиційним мусульманським правом. Вона суттєво відрізняється від європейської концепції, а її головна особливість полягає в тім, що іслам джерелом прав і сво­бод людини визнає тільки шаріат.

Однозначно оцінити основні положення сучасної ісламської концепції прав людини досить важко. Так, у Корані міститься до­сить багато положень, присвячених гідності та свободі людини. Водночас мусульманські мислителі досить своєрідно тлумачать саме поняття свободи, яку вони вбачають не у зовнішній поведінці мусульманина, а в його внутрішньому світі, спрямованому на долучення його до волі Аллаха. Своєрідно тлумачиться рівність лю­дей, під якою розуміють спільність походження всіх людей від Адама: «О люди! Бійтеся вашого Господа, який створив вас з однієї живої істоти та з неї ж створив пару їй, а від них обох розселив багато чоловіків і жінок» (Коран, 4:1).

Основні ідеї ісламської концепції прав людини пов'язані з тим, що, по-перше, обґрунтовується різний правовий статус мусульма­нина і немусульманина, чоловіка і жінки; по-друге, за мусульман­ським правом вселенський суверенітет належить Аллахові, люди­на не вільна розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це, у свою чергу, дозволяє на підставі релігійних кано­нів виправдати обмеження прав людини.

4. Традиційні підходи до визначення статусу людини скла­даються у звичаєвому праві окремих племен, а їхня особливість обумовлена особливістю звичаєвого права, яке є груповим пра­вом: воно діє в рамках малих соціальних груп (плем'я, клан, рід, сім'я); для нього характерними є колективна відповідальність за порушення звичаєво-правових приписів, а реалізація суб'єктив­них прав здійснюється колективно. Відповідно, ці особливості визначили і специфіку правового статусу індивіда у звичаєвому праві, зокрема:

1)правосуб'єктність індивіда звичаєве право пов'язує не з ві­ком, а з важливими обставинами в його житті (народження, ви­гнання з племені, одруження тощо);

2)права та обов'язки індивіда тісно пов'язані з правами та
обов'язками відповідної групи. При цьому права та обов'язки гру­пи превалюють над правами та обов'язками індивіда;

3)правовий статус індивіда характеризується дуалізмом – у ньому можна виділити загальні (які поширюються на всіх членів племені) та спеціальні (обумовлені його належністю до певного клану чи сім'ї) права та обов'язки, що, наприклад, може бути пов'язано з трайбалізмом - наданням суттєвих привілеїв вихід­цям із того племені чи роду, до якого належать керівники держа­ви, правляча еліта;

4)різні категорії членів групи мають різні права та обов'язки
(нерівність вождів і простих членів племені, чоловіка та жінки, дітей та дорослих тощо);

5)обов'язки людини превалюють над її правами.

                                    * * *

Сучасний етап розвитку конституційно - правового статусу людини і громадянина в Україні почався з прийняттям Деклара­ції про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., в преам­булі якої наголошується на необхідності всебічного забезпечення прав і свобод людини. Після прийняття Декларації в Україні по­чався процес переорієнтації правової системи, її поворот від колек­тивістського підходу щодо вирішення проблеми прав людини до сучасної ліберальної концепції, визнання і гарантування прав і свобод людини і громадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процес дістав у Конституції України 28 червня 1996 р., яка встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі положень сучасної ліберальної концепції прав людини згідно із загальновизнаними світовим спів­товариством нормами в галузі прав людини. її принципова відмін­ність від старих радянських підходів до визначення конституцій­ного статусу особи полягає:

- по-перше, у відмові від класового підходу в закріпленні пра­вового статусу особи;

- по-друге, у визнанні суб'єктом прав і свобод людини і грома­дянина. Поняття «права людини» і «права громадянина» - близькі, але не тотожні. Вони відображають різні аспекти статусу особи, а їх відмінність пов'язана з дуалізмом сучасного суспільства, яке, з одного боку, є громадянським, а з іншого - політично організова­ним. Людина як член громадянського суспільства є суб'єктом прав, що випливають із природного права, їх обсяг однаковий для всіх людей. Ці права мають визначальний характер, вони прита­манні всім людям від народження (людина отримує їх від Творця одночасно з життям), вони не обумовлені належністю до грома­дянства України чи якоїсь іншої держави і не залежать від того, визнає їх держава чи ні. Права громадянина, тобто людини як чле­на політично організованого суспільства, випливають із позитив­ного права, вони закріплюють за особистістю силу її належності до громадянства України, хоча, як і права людини, вони також мають невід'ємний характер. Отож, лише громадяни України воло­діють у повному обсязі правами, що належать до загальновизнаних прав людини, та правами, що їх Конституція України пов'язує з належністю до громадянства України;

- по-третє, у визнанні суб'єктом прав і свобод індивідуально
кожну конкретну людину і громадянина, у відмові від пріоритету
інтересів колективного суб'єкта у вигляді «народу», «трудящих»,
«робітничого класу» тощо. Це не означає повного заперечення ко­лективного суб'єкта, але його визнання не може призводити до
ігнорування індивідуальних прав і свобод кожної людини, її інди­відуальної свободи;

- по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів держави над
інтересами особи.

Водночас слід урахувати, що на сучасну ліберальну концепцію прав люди певною мірою впливають колективістські ідеї. Проте на відміну від класичної колективістської конституційної моделі (зо­крема соціалістичної), в якій панує принцип абсолютного підпо­рядкування особи колективові, державі, суспільству, що, в свою чергу, базується на ідеї щодо можливості безкрайнього обмеження її прав заради «вищих» колективних, суспільних цілей та інтере­сів, ліберальна модель поряд із врахуванням інтересів су­спільства чітко фіксує межу (окремі права взагалі не можуть бути обмежені) та конкретні цілі подібних обмежень - громадський порядок, здоров'я населення, права і свободи, честь і гідність ін­ших людей тощо.

Основні положення ліберальної концепції прав людини відо­бражені насамперед у тих нормах Конституції України, в яких закріплюються принципи правового статусу людини і грома­дянина.

                                     * * *

Принципи правового статусу людини і громадянина - це

вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реаліза­ції прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які ви­значені Загальною декларацією прав людини (1948 р.), Міжнарод­ним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966 р.), Європейською конвенцією про захист прав людини і основних сво­бод (1950 р.), іншими міжнародно-правовими документами, закріп­лює такі принципи правового статусу людини і громадянина:

- свободи людини;

- рівності людей у своїй гідності та правах;

- невідчуженості й непорушності прав і свобод людини;

- гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина;

- невичерпності конституційного переліку прав і свобод лю­дини і громадянина;

- рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом;

- єдності прав людини та її обов'язків перед суспільством.
Принцип свободи людини (статті 21, 23) відтворює стрижневу ідею сучасної ліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини: «подібно до того, як людина народжуєть­ся на світ з головою, руками, ногами, розумом і серцем, так вона народжується і вільною»¹.                                                                                                                      

                                                                                                                                ¹ Баглай М. В., Габричидзе Б. Н. Конституционное право Российской Федерации.-С. 155.

Конституційний принцип свободи лю­дини обумовлює її право на вільний розвиток своєї особистості, а межею індивідуальної свободи є права і свободи інших людей.

Принцип рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21) означає, що, по-перше, права і свободи визнаються за будь-якою людиною (якщо володіння ними не обумовлюється належністю до громадянства України, тобто в ст. 21 Конституції України йде мо­ва про рівність у правах, що випливають із природного права), по-друге, забороняється дискримінація в користуванні правами за будь-яких підстав, пов'язаних із природними особливостями особи та її соціальним статусом.

Під гідністю людини зазвичай розуміють визнання за людиною цінності як істоти, яка наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші¹.

Згідно з Преамбулою Міжнародного пакту про громадянські і політичні права гідність особи є властивістю, притаманною «всім членам людської сім^’ї», визнання гідності людей, їхніх рівних і не­від'ємних прав є «основою свободи, справедливості і загального миру»².

Принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом (ст. 24) означає, що забо­роняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою, політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної декларації прав людини, ст. 2 якої стверджує: «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мо­ви, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого ста­новища».

Принцип невідчуженості і непорушності прав і свобод лю­дини (ст. 21) стосується основних прав і свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від держави, яка згідно з етатистськими теоріями може «дарувати» чи «відбирати» ці права. Отже, можна зробити висновок, що невідчуженість і непорушність основних прав і свобод людини означає:

1)людина не може бути позбавлена основних прав і свобод: жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою;

 

 ¹Див.: Трошкин Ю. В. Права человека: Нарушения и защита прав человека и прессы.- М., 1997.- С. 30.

²Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини (основні міжнародно-правові документи).- К.: Наук, думка, 1989.-С. 28.

2)відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично
недійсною;

3)у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони пови­нні бути поновлені відповідними органами державної влади або
законними діями особи, права якої було порушено;

4)основні (конституційні) права і свободи людини і громадя­нина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч. 2 ст. 64 якої забороняє навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод громадян, а ще такі права і свободи:
право на громадянство та право змінити громадянство; право на
життя; право на повагу до його гідності; право на свободу та
особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи
колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність усіх
дітей у своїх правах; право на судовий захист; право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, орга­нів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень; право знати свої права та обов 'язки; заборона зворотної сили закону; право на правову допомогу; право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; заборона повторного притягнення до юридичної відпові­дальності; право на презумпцію невинності: гарантія проти са­мообвинувачення (статті 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України).

Принцип гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина (ч. 2 ст. 22) означає, що вони мають бути забезпечені відповідними засобами, які сприяли би повній та ефективній реалі­зації прав, свобод і обов'язків кожною людиною і громадянином.

Принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 22) означає, що в майбут­ньому Конституція України доповнюватиметься положеннями, в яких фіксуватимуться нові права і свободи людини і громадянина. Це пов'язано з тим, що з розвитком суспільства усвідомлюються нові й нові права і свободи, іманентно притаманні людині від на­родження або необхідні для повнокровної участі громадянина в суспільному та державному житті. На певному етапі виникає не­обхідність їх фіксації в Основному Законі з метою їх гарантування, забезпечення надійного захисту з боку держави.

Принцип єдності прав людини та її обов'язків перед суспіль ­ ством знаходить відображення:

- по-перше, в наявності у кожного одночасно і прав, і обов'язків;

- по-друге, в тім, що багато конституційних прав несуть у собі
якості обов'язку (правового або морального).

 

Громадянство України

Поняття громадянства України; принципи громадянства України; належність до громадянства України; набуття і припи­нення громадянства України; повноваження органів та організа­цій з вирішення питань громадянства України.

Громадянство України - це стійкий, необмежений у просторі правовий зв'язок фізичної особи з Українською державою, засно­ваний на юридичному визнанні державою цієї особи громадяни­ном України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі, передбаченому Конституцією та закона­ми України.

Ознаками громадянства як певного зв’язку особи з державою є:

1) правовий характер;

2) необмеженість у просторі й часі;

3) максимальний обсяг взаємних прав та обов'язків.

Цей зв'язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання - на території держави чи за її межами.

Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, складає головний конституційно-правовий інсти­тут - інститут громадянства. Джерелами цього інституту є:

1.Конституція України.

2.Закон України «Про громадянство України» в редакції Зако­ну від 18 січня 2001 р.

3.Чинні міжнародні договори України з питань громадянства.

4.Підзаконні акти (наприклад, Указ Президента України від
27 березня 2001 р. № 215/2001 «Питання виконання Закону Украї­ни «Про громадянство України»).

Норми цих актів, виходячи з визнання права на громадянство як природного права людини¹, закріплюють принципи громадян­ства та регламентують порядок набуття і припинення громадян­ства, повноваження органів державної влади та інших організа­цій, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, і поря­док їх вирішення.

     

                                     * * *

Принципи громадянства - це ті вихідні положення, які ви­значають істотні риси відносин громадянства. Конституція Украї­ни (статті 4, 25) та Закон України «Про громадянство України» (ст. 2) закріплюють такі принципи громадянства України:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що ви­-

 

¹Право людини на громадянство зафіксоване у ст. 15 Загальної деклара­ції прав людини.

ключає можливість існування громадянства адміністративно-те­риторіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув гро­мадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових від­носинах з Україною він визнається лише громадянином України. Як­що іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Цей принцип не означає абсолютної заборони біпатризму (подвійного громадянст­ва). В окремих випадках громадянин України може перебувати одно­часно і в громадянстві іншої держави. Це, наприклад, стосується:

а) дітей, які за народження одночасно з громадянством України набули також громадянство іншої держави;

б) дітей, які єгромадянами України і усиновлені іноземцем та,
з огляду на це, набули громадянство усиновителя;

в) громадян України, які автоматично набули громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцями;

г) автоматичне набуття громадянином України, який досяг
повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законо­давства про громадянство іноземної держави, якщо такий грома­дянин України не отримав документ, що підтверджує наявність унього громадянства іншої держави.

Враховуючи важливість цього принципу, Конституція України віднесла його до засад конституційного ладу (ст. 4);

2)запобігання виникненню випадків безгромадянства (апат-
ризму);

3)неможливості позбавлення громадянина України громадянства
України (невід'ємності громадянства України). Цей принцип Кон­ституція України закріплює відповідно до положень ч. 2 ст. 15 За­гальної декларації прав людини: «Ніхто не може бути безпідставно
позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство»;

4)визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5)неможливості екстрадиції чи депортації громадян України -
громадянин України не може бути вигнаний за межі України або
виданий іншій державі (ч. 2 ст. 25 Конституції України);

6)захисту державою громадян України за кордоном - грома­дянам України, які проживають або перебувають за межами України, гарантуються піклування та захист (ч. З ст. 25 Консти­туції України);

7)неможливості автоматичного набуття громадянства України
іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлю­бу з громадянином України або набуття громадянства України йо­го дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадян­ства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя;

8)рівності перед законом громадян України незалежно від під­став, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

9)збереження громадянства України незалежно від місця про­живання громадянина України.

                                     * * *

Згідно з Законом України «Про громадянство України» належ­ність до громадянства України (ст. 3) визнається за такими кате­горіями осіб (схема 11):

1) усіма громадянами колишнього СРСР, які на момент прого­лошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно про­живали на території України. Такі особи вважаються громадянами України з 24 серпня 1991 року;

 

               Схема 11. Належність до громадянства України

 

 

2)особами, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи ін­ших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні та не були громадянами інших держав. Такі особи вва­жаються громадянами України з 13 листопада 1991 року;

3)особами, які прибули в Україну на постійне проживання піс­ля 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колиш­нього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та дітьми таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України. Такі особи вважаються громадянами України з моменту внесення відмітки про громадянство України;

4) особами, які набули громадянство України відповідно до за­конів України та міжнародних договорів України.

При цьому документами, що підтверджують громадянство України, є:

1)паспорт громадянина України;

2)свідоцтво про належність до громадянства України;

3)паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4)тимчасове посвідчення громадянина України;

5)проїзний документ дитини;

6)дипломатичний паспорт;

7)службовий паспорт;

8)посвідчення особи моряка;

9)посвідчення члена екіпажу;

10)посвідчення особи на повернення в Україну.

                                     * * *

Підстави набуття громадянства України. При регламентації питань набуття громадянства в законодавстві України були врахо­вані вимоги ст. З Європейської конвенції про громадянство від 6 листопада 1997 року¹, в якій зазначається:

«1. Кожна держава-учасниця передбачає у своєму внутрішньо­державному праві, що її громадянство ех legе набувають такі особи:

а) діти, один із батьків яких на час народження цих дітей має громадянство цієї держави-учасниці, за винятком будь-яких випад­ків, що можуть бути передбачені у її внутрішньодержавному праві для

¹За станом на 1 січня 2006 р. Україна не підписала та не ратифікувала цю Конвенцію.

дітей, які народилися за межами держави. Стосовно дітей, бать­ківство яких встановлюється шляхом визнання, у судовому поряд­ку або шляхом подібних процедур, кожна держава-учасниця може передбачити, що дитина набуває її громадянства за процедурою, яка визначається її внутрішньодержавним правом;

b) знайдені на її території немовлята, які інакше стали б особа­ми без громадянства.

2. Кожна держава-учасниця передбачає у своєму внутрішньо­державному праві, що її громадянства набувають народжені на її території діти, які при народженні не набувають іншого громадян­ства. Таке громадянство надається:

а) ех legе при народженні; або

b) в подальшому дітям, які є особами без громадянства, на за­яву, що подається до відповідного органу безпосередньо дитиною чи від її імені у спосіб, встановлений внутрішньодержавним пра­вом держави-учасниці. Така заява може бути подана за умови за­конного та постійного проживання заявника на її території упро­довж періоду, який не перевищує п'яти років і безпосередньо пе­редує поданню заяви».

Так, ст. 6 Закону України «Про громадянство України» вста­новлює, що громадянство України набуваегься за такими підста­вами (схема 12):

            Схема 12. Набуття громадянства України

1. За народженням (філіація). Філіація є основним способом набуття громадянства України. При цьому громадянство за народженням насувається на основі принципів «права крові» або «пра­ва грунту» (схема 13). У першому випадку дитина набуває грома­дянства батьків (одного з батьків) незалежно від місця народжен­ня, у другому - дитина стає громадянином тієї держави, на тери­торії якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. У Законі України «Про громадянство України» закріплено принцип крові - особа, батьки або один із батьків якої на момент її наро­дження були громадянами України, є громадянином України (ст. 7).

Схема 13. Набуття громадянства України за народженням

 

 

В окремих випадках застосовуються і елементи принципу грунту: - якщо особа народилася на території України від осіб без гро­мадянства, які на законних підставах проживають на території України;

- якщо особа народилася за межами України від осіб без гро­мадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави,
є громадянином України;

- якщо особа народилася на території України від іноземців,
які на законних підставах проживають на території України, і не
набула за народженням громадянства жодного з батьків, є грома­дянином України;

- якщо особа народилася на території України і одному з бать­ків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і яка не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні;

- якщо особа народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах про­живають на території України, і не набула за народженням грома­дянства того з батьків, який є іноземцем;

- якщо на території України знайдено новонароджену дитину, обоє з батьків якої невідомі (знайда).

2. За територіальним походженням. За цією підставою згідно зі ст. 8 Закону України «Про громадянство України» громадяни­ном України реєструється:

- особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні
(повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народ­ної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Україн­ської Держави, Української Соціалістичної Радянської Республі­ки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістич­ної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне грома­дянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти. Іноземці, які є громадянами (піддани­ми) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадян­ство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства;

-дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи по­стійно проживали на територіях, зазначених у ч. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України») і є особою без громадян­ства або іноземцем, щодо якого подано зобов'язання припинити іноземне громадянство, за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника;

- дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 року і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зо­бов'язання припинити іноземне громадянство, за клопотанням од­ного з її законних представників.

При цьому іноземці, які набувають громадянства України за територіальним походженням та подали зобов'язання припини­ти іноземне громадянство¹, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до упов­новаженого органу України протягом двох років з моменту ре­єстрації їх громадянами України. Якщо іноземці, маючи всі пе­редбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від інозем­ного громадянства.

3. Внаслідок прийняття до громадянства (натуралізація) - схема 14. В юридичній літературі розрізняють натуралізацію за законом (усиновлення, встановлення над особою опіки) та натура­лізацію за заявою².

Натуралізація за заявою передбачає необхідність подання в письмовій формі відповідної заяви на ім'я Президента України, яка скріпляється підписом заявника із зазначенням дати скла­дання.

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;                                                                            

2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців)³.

¹ Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимага­ється від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (піддан­ства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави, або якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих дер­жав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без грома­дянства.